"Павло Загребельний. Учитель (Укр.)" - читать интересную книгу автора

серед пiни й бризок прямо в море. Юра теж виринув на мить з води, махнув
рукою, потiм пiрнув, виринув ще раз. Хлопцi побiгли берегом, кричали,
безпорадно вимахували руками, але що вони могли вдiяти? Ще раз покачалася
серед водяного ревища чорна крапка Юрино┐ голови - i хлопець зник, його
понесло у вiдкрите море.
- Який жах! - зiтхнув агроном.
- На щастя, - говорив далi юнак, - поблизу були рибалки, якi, почувши
дитячi крики, кинулися на допомогу.
Юру витягли з води ледве живого.
Коли Григорiю Матвiйовичу сказали, що з його сином нещастя, вiн кинув
лекцiю i, навiть не одягаючись, без шапки, побiг через усе мiсто додому.
Цiлий тиждень пiсля цього дрижали у вчителя руки, i вiн навiть не мiг
взятися за скрипку.
Всi сподiвалися, що тепер Григорiй Матвiйович вже не буде примушувати
Юру вчитися музицi, але всi помилилися. Юра знову стояв перед пюпiтром,
знову пиляв смичком по струнах, добуваючи з них звуки, що мали дуже мало
спiльного з музикою.
Коли б його в той час запитали, чи буде вiн музикантом, Юра вигукнув
би: "Що ви!" Але виявилося, що батько бачив далi, нiж син. З часом Юра
полюбив музику, в нього виявилось справжн║ обдарування, вже шiстнадцяти
рокiв вiн по┐хав навчатися до консерваторi┐, i багато хто пророкував йому
блискуче майбутн║.
- То це ви, мабуть, про себе розповiда║те? - ущипливе зауважив брюнет.
- Дослухайте до кiнця, коли ма║те витримку, - сказав йому юнак i вiв
далi: - Але нiхто не здивувався, коли Юра, як тiльки почалася Вiтчизняна
вiйна, пiшов добровольцем на фронт. Адже вiн учився у свого батька, а
батько понад усе цiнував у людинi готовнiсть виконати свiй обов'язок перед
Батькiвщиною.
Григорiй Матвiйович теж був радий вчинковi свого сина i всiм знайомим
говорив:
- Чули, мiй Юра пiшов добровiльно на фронт? Пiхотинцем! Прекрасний
музикант, надзвичайний талант - i простим пiхотинцем! Це треба розумiти...
I очi старого батька свiтилися гордiстю за свого сина, вiн всiм давав
читати його листи з фронту. Однак листа, в якому Юринi товаришi повiдомили
про його геройську смерть, вiн не показав нiкому i того ж дня зник з
мiста.
Здавалося б, кому потрiбний старий, короткозорий учитель музики,
самiтний, нещасний, в години великого всенародного нещастя? Де мiг знайти
вiн мiсце для себе в цi тяжкi днi?
Та через деякий час Григорiй Матвiйович Соболенко з'явився на однiй з
дiлянок фронту.
Вiн був у вiйськовiй формi, з вiдзнаками старшого лейтенанта, i
незабаром весь фронт вже знав цього незграбного й смiшного на перший
погляд офiцера, скрiзь чекали його з нетерпiнням i радiстю. Бо старший
лейтенант Соболенко очолював фронтовий ансамбль.
Ансамбль виступав просто на передових лiнiях, вiн давав концерти на
вогневих позицiях артилерiйських полкiв, на стоянках танкових частин, в
бойових порядках пiхоти. Його пiснi пiдбадьорювали наступаючих, надавали
снаги тим, хто стомився в тривалих боях, вони розповiдали молодим бiйцям
про незвiдану красу першого кохання i нагадували лiтнiм солдатам про рiдну