"Павло Загребельный. Дума про невмирущого (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Пустiть мене! - закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого
пiджачка i ще не втрачаючи надi┐ на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в
якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.
- Куди, дурню? - знову сказав йому той самий солдат. - Падай!
Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею
раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорно┐ землi, вдарили в усi
боки гострi язики кривавого полум'я.
То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети.
▓ люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд по┐зда, i тут,
зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних
гiмнастьорках виникають червонi плями.
Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.
Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну
пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не
бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не
бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я
найбiльших у свiтi пожеж.
Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх
з'║дналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед
перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тi║┐
хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з
мiцних солдатських рук, з рук товариша?
Нi!
Ш ще, й ще бомбили ┐хнiй ешелон. ▓ в Дарницi, де пiсок i сосни, i на
мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з
води.
Вночi Андрiй ступив на ки┐вський перон. Од вокзалу вела кудись пряма,
широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив
вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шука║ училище,
порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi
вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В
мiстi був стан облоги.
Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i,
нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа
м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i
заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.
Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця
неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька
укра┐нська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко
руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрi║ве життя, маленьке життя
нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене
вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихi┐ закинула його аж сюди, в
ки┐вський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими
зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi
прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода
утопленика.

Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка,
вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними
пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт,