"Павло Загребельный. Дума про невмирущого (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Що таке? - рiзко повернувся капiтан.
- Менi треба завтра бути в Ки║вi, в артилерiйському училищi. Я вже й
так запiзнився на цiлий тиждень.
- Коротше, - спинив його капiтан. - документи ║?
- Та ось.
Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом
перевернув його i одiрвав кiнчик.
- Що ви робите? - закричав Андрiй. - Це же секретне!
- А ти хочеш, щоб я возив в сво║му ешелонi якiсь секрети й не знав про
них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан.
Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув ┐х, сховав знову в
конверт, оддав його Андрi║вi й поляскав хлопця по плечу.
- Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я
тебе десь притулю.
Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi,
конi", й звелiв:
- Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Ки║ва цiлим i
неушкодженим. Ясно?
Радiсть Андрi║ва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на
останнi капiтановi слова.

На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнi┐,
схрестивши над лискучими рейками сво┐ залiзнi руки, i марно було намагатися
взнати причину цi║┐ заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв,
вигукуючи:
- Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!
А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:
- "Юнкерси"!
Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не
вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн ┐х ненавидiв, ще й
не убачивши. Ш коли на станцi┐, попереду ешелону, стали рватися бомби,
Андрi║вi захотiлося бодай кра║чком ока глянути на тих проклятих металевих
птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на не┐ чорну,
гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться
на станцi┐, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись
у густiй пшеницi, яка починалася бiля само┐ колi┐ й нiде не кiнчалася,
побiгли вперед.
- По вагонах! - знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було
вже пiзно.
"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли
над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало
ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд сво┐ми
уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за
горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд по┐зда. Вмить
жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток
цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все
в ньому волало про порятунок вiд неминучо┐ смертi, i вiн теж кинуся туди, за
тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.
- Стiй! Куди? - пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. ▓
чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. - Не смiй бiгти. Там смерть.