"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

смiття. Мишко скотився вниз i, втрачаючи сили, заходився розгрiбати
смiття, ранячи руки об консервнi бляшанки й скло вiд битих пляшок. З
ран виступала зелена кров.
Усе повiльнiшi ставали його рухи, а руки терпли й дедалi менше
слухались, аж поки не завмерли зовсiм. Усвiдомивши, що нiчого бiльше
вiн зробити негоден, Мишко вiдкинувся набiк, намагаючись при цьому не
затулити собою джерела.
Вiдчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухiше й немовби глибше
билося серце, i тiло - колись таке легке й слухняне, що вiдгукувалось
на будь-який порух думки, - тепер зреклося його, терпло, нiмiло,
дерев'янiло i наче аж муляло Мишковi, як муляє нозi тiсний черевик.
Останнiм зусиллям вiн лiг на спину. Зрозумiв, що на ще одне таке
зусилля вiн нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалi
бiльшим спокоєм i байдужiстю дивився вiн у небо, на велику купчасту
хмару в далекiй, з рожевим вiдтiнком, синявi. Хмара повiльно пливла,
змiнювала обриси, розпливалася, клубочилась - бiлява iзсередини й
пiдфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повiльно пливли
Михайловi думки. Вiн не дивувався, що не вiдчуває страху перед смертю.
Вiн тiльки стежив за своїми думками й чуттями. Далебi, немає нiчого
жахливого в тому, що присудила доля, i не кара це, а закон. Невдовзi
вiн, Михайло, ось як ота хмара, розтане в свiтлому повiтрi, перейде в
слiпучу синяву неба.
I однак повної гармонiї в душi не було. Щось перешкоджало здобути
внутрiшню рiвновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього
й ранiше i яку вiн не мiг увiбрати в жодне слово. I раптом вiн
пригадав, пригадав i ледь усмiхнувся. Звiдки взялися цi слова? Десь їх
вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже... Головне - вони жили в ньому
давно, - не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усiх
його думок i вчинкiв. "Життя є любов..." Як це просто! Але це - основа
всього життя на землi, його рушiйна сила i запорука людського
безсмертя.
Михайло заплющив очi, тодi пiдвiв повiки чи, може, йому тiльки
здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку
виварену кiстку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гiлках
де-не-де сiрiло клоччя мертвої кори. А на нижнiй гiлцi, ковзаючи
кiгтями i щосекунди змахуючи крильми, сидiла велетенська птаха з
потворним жiночим обличчям, на якому замiсть носа стирчав здоровенний
зiгнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, i з дзьоба
посипалися iскри. Одна з них упала на дерев'яний стовбур, що в нього
перетворилося Мишкове тiло; весело затанцювало легке синювате полум'я,
i стовбур безслiдно згорiв.
Увечерi повз лощину повертались додому туриста. Один з них легко
збiг униз, розчистив джерело i напився з пригорщi кришталевої води.
Коли вiн полишав дiброву, незнана сила змусила його вповiльнити
ходу й озирнутися. Раз... Вдруге... Ще й ще...
I вiн пiшов з непевним вiдчуттям, що скоро, дуже скоро сюди
повернеться. Неодмiнно повернеться!
______________________________________________________________________

ППФ (Пригоди, подорожi, фантастика) - 88: Зб.: Повiстi,