"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

ЛАБІРИНТ

За церквою Іоанна Предтечі було “царство дрімучих трав”, — там буйно розрослися полин, реп’яхи, здичавілі коноплі. В цих заростях могла на повний зріст сховатися людина. І там, за церквою, в запашних травах, у ясній тіні зажурених дерев, серед віковічної тиші стояла занедбана усипальня князів Бєльських, та сама, куди позавчора вночі на очах у Волошина сховався старий монастирський сторож. Над її глибоким склепінням піднімалася невеличка капличка. Можливо, колись ця капличка мала цілком пристойний вигляд, але роки зробили свою справу: її зелена покрівля побуріла і провалилася, штукатурка стін і маленьких колон облупилась, а хитромудро переплетені залізні грати на вікнах і дверях поржавіли…

Стародавні російські архітектори не приділяли стільки уваги гробницям і мавзолеям, скільки приділяли уваги надмогильним спорудам архітектори і скульптори Ренесансу, будівничі пірамід, мавзолею Тадж-Махал і подібних споруд. Про це яскраво свідчила усипальня князів Бєльських. Вона була дуже скромна і дуже печальна. Наче збідніла старенька пані, стояла вона на задньому дворі древнього монастиря, дивуючись, що навколо зібралося так багато людей… А люди ці вже дві години безцеремонно зазирали в її вікна, гукали когось, хто сховався в гробниці, і багато говорили. Тут були Волошин, Тася і професор Стрілецький, директор монастиря-музею Анишев і кілька міліціонерів. Троє перших були дуже схвильовані незвичайними подіями і жваво обговорювали все, що трапилося в монастирі того дня…

Старий сторож, який заперся в гробниці, не обзивався, і міліціонери, втомившись кликати його, розпитували Анишева про усипальню князів Бєльських.

Директор монастиря-музею до своєї появи у Сіверську працював десь кербудом, на нову посаду він потрапив випадково і не приховував свого подиву з приводу піклування Радянської влади про старовинні церкви та “нікому не потрібні” фортечні споруди. Відчуття тривоги за марність своєї справи ніколи не залишало його…

— Ця гробниця заприбуткована в наших книгах і документах як споруда, що не має історичної цінності, — пояснював він московським гостям і міліціонерам, які його оточували. — Тому ні в які кошториси по ремонту вона не входить. Але в тих же документах записано, що в 1915 і 1916 роках приїжджав сюди з Петербурга якийсь князь Бєльський і займався ремонтом і реконструкцією зазначеної гробниці. При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну.

Розповідь Анишева була перервана появою Руднєва і начальника сіверської міліції. Тася, Волошин і професор закидали майора запитаннями. Руднєв повідомив, що Кортец дав важливі показання і спішно поїхав до Москви, а Джейк Бєльський повинен дочекатися свого спільника по замаху, Платона Бєльського, і поїде в Москву разом з ним, Руднєвим.

— До речі, — додав майор, — виявляється, Джейк Бєльський — рідний племінник князя Платона Бєльського. Він син російського білоемігранта.

— “Скільки їх, куди жене їх!” — насмішкувато вигукнув Волошин. — Бєльські лежать тут поруч, у домовинах, їх потомок поліз у гробницю, не дочекавшись смерті, а ще один Бєльський, щоб доповнити їхню компанію, примчав спеціально з Америки.

— А що з князем-сторожем? — спитав Руднєв. — Чи подає він хоч ознаки життя?

— Мовчить. Не вмер часом від інфаркту? — нерішуче мовила Тася.

Хоч Платон Бєльський і був у змові з Джейком, їй все ж було шкода цього одинокого старика, якого кохала колись прекрасна жінка.

— Ну що ж, доведеться ламати двері, — вирішив Руднєв. — Між іншим, я забув передати вам, професоре, один цікавий експонат, знайдений під час обшуку в Джейка Бєльського. Чи не поясните ви нам, що це таке?

Він вийняв з кишені згорнутий у трубку пергамент, уже відомий читачеві.

Анишев побіг до слюсаря, а Стрілецький, оточений Тасею, Волошиним, Руднєвим і представниками сіверської міліції, почав уважно розглядати пергамент в лупу.

Через кілька хвилин вій випростався і обвів усіх здивованим, нерозуміючим поглядом.

— Дивовижно! Це титульна сторінка антології Агафія!

Він знову став розглядати пергамент.

— Але як він до них потрапив? — спитав Волошин.

— А хіба ви не пам’ятаєте, що нам розповідала бабуся на Ординці? — сказала Тася. — Згадайте, як чоловік Євгенії Бєльської хотів вирвати з рук своєї дружини візантійську книгу, але вирвав лише титульну сторінку.

— Це неймовірно! — пробурмотів Стрілецький. — Тут дарчий напис Івана Грозного і креслення… Це план тайника… Я не помилявся… Бібліотека Грозного десь тут…

— От бачите! — з докором дивлячись на Волошина, промовила Тася. — А ви, Ваню, не вірили, казали, що князь Платон божевільний, що він ніякого тайника не знайшов.

Тим часом двері в гробницю вже відчинили. Тася і професор кинулися туди, але Руднєв стримав їх.

— Спокійно, товариші! Ми шукаємо злочинця, і тут потрібна обережність… Поки що сюди увійду я і зі мною двоє міліціонерів.

Руднєв зайшов у капличку. За ним — міліціонери. Їм одразу ж довелося спуститися східцями. Просторе приміщення усипальні князів Бєльських скидалося на льох. На Руднєва війнуло холодом і сирістю, його обступила темрява. Майор понишпорив по стінах променем ліхтарика. В склепі нікого не було. “Що за чортовиння! Куди він міг подітися? — міркував Руднєв. — Невже тут є ще один вихід?..”

Майор, а з ним і міліціонери ретельно обслідували всі стіни, підлогу, стелю; вони оглядали, вистукували, але камінь і цегла скрізь відзивалися глухим звуком… Нарешті Руднєв звернув увагу на металеву надмогильну плиту, вмуровану прямо в підлогу.

Над плитою стояв масивний чавунний хрест, а на самій плиті опуклими старовинними літерами був зроблений довгий напис. У ньому повідомлялося, що під плитою спочиває прах трьох Бєльських, яких у різний час заслали в Сіверський монастир великий князь Василь, временщик при малолітньому царі Івані — Шуйський і сам Грозний.

Руднєв запросив до усипальні Анишева, Волошина, начальника міліції; Тася і Стрілецький увійшли без запрошення. Після коротенької консультації з директором Руднєв наказав міліціонерам озброїтися ломами і підняти надмогильну плиту. Але, всім на подив, підняти її не вдалося. Тільки випадково Волошин виявив, що хрест над чавунною плитою обертається. Повертаючи його в різні боки, пощастило підняти плиту. Під плитою були кам’яні сходи на десять сходинок. Руднєв і Волошин зійшли ними і потрапили до темного тунелю, облицьованого каменем. Тунель був звивистий і довгий. Руднєв і Волошин довго йшли в темряві, освітлюючи дорогу електричними ліхтариками. Нарешті попереду блимнуло світло, і вони знову побачили кам’яні сходи, а згодом почули голоси. Коли ж вони піднялися нагору, то опинилися… в тій самій гробниці, звідки почали свою підземну мандрівку.

— Що за диявол! — здивовано вигукнув Руднєв. — Ми повернулися туди ж, звідки і входили!

— Ваню! — Тася з тривогою і радістю кинулася до Волошина. — Ви цілий і неушкоджений? А я так боялася…

— Ну, що там?.. — нетерпляче спитав Стрілецький.

— Це лабіринт! — сказав Волошин. — Ми пройшли під землею близько кілометра по якомусь тунелю, а він нас привів туди ж, де ми ввійшли в нього.

— Е ні! Так не буде! — вигукнув Руднєв. — Волошин! Ходімо знову… Але тепер треба дивитись уважно. Там є якась лазівка вбік.

— Ходімте! — рішуче промовив Волошин і знову рушив до спуску в підземелля.

— Ваню! — гукнула його Тася. — Візьміть мене з собою… Я так боюся!..

— А якщо боїтеся, то чого ж вам спускатися в це чортове підземелля? З вами там усе може статися, — насмішкувато сказав Руднєв.

— Я не за себе боюся, — тихо промовила Тася.

— А, он воно що… — протяг Руднєв. — Товаришу Волошин, пропоную вам лишитися.

— Нізащо!

— Цей старик божевільний, — мало не плачучи, сказала Тася. — Він десь там причаївся…

Сяк-так спільними зусиллями Тасю вдалося заспокоїти, і Руднєв з Волошиним знову зникли в чорній пащі могильного склепу…

Минуло п’ятнадцять хвилин. Вони не поверталися і ніяких сигналів не подавали… Минуло двадцять і тридцять хвилин… Ані звуку…

Тася одійшла від каплички, лягла на траву і втупилася нерухомими очима в небо. Їй здавалося, що минула вже вічність з того часу, як Волошин спустився в підземелля. Раптом вона почула голос Волошина:

— Настусю! Де ви?..

Дівчина кинулася в капличку й побачила Руднєва і брудного, але цілого Волошина.

— Ви живі? А я чого тільки не передумала…

— Знову те саме, — нерозуміюче, з досадою сказав Руднєв. — Кружляли, кружляли, обмацували кожен метр стіни, а лабіринт привів нас назад до гробниці!..

— Загадкова історія! — багатозначно промовив Стрілецький. — Тепер я вже не сумніваюся, що ми натрапили на правильний шлях. Десь там, у тунелі, є хід, що веде до книжкового тайника Грозного.

— Тайник Грозного! Скажіть будь ласка! — неспокійно вигукнув Анишев. — А я тут, мов дурень, поряд сиджу і нічого не знаю! Якісь підземелля, якісь тайники… Що ж буде, коли дізнається моє начальство?.. Це ж скандал! Халатність пришиють!.. Ох, і понаїздили ж ви на мою голову!..

Хтось запропонував у підземелля більше не спускатися. Якщо старик причаївся там, він довго не витримає: повітря в підземеллі важке, їжі й води у нього, мабуть, нема, а якщо і є, то не так уже й багато…

— Він неодмінно вилізе сам, і ми його затримаємо, — резюмував начальник міліції.

— Але ж нам потрібен не він, голубе мій! — вигукнув Стрілецький/

— Як це “не він”? А хто вчиняв замах на вас?

— Та бог з ним, Із замахом, товаришу майор! Треба тайник знайти. Тайник з бібліотекою Грозного! Розумієте ви це?

— Як не розуміти? — знизавши плечима, відповів начальник міліції. — Бібліотека — це… звичайно… що й казати. Але тут ми вже маємо справу, так би мовити, з пропажею державного майна. Цим, до вашого відома, повинен займатися відділ боротьби з розкраданнями і спекуляцією. А замах на вбивство — то вже інша стаття. Це справа міліції і карного розшуку… Що ж стосується іноземного агента, то тут, так би мовити, справа політична… У всьому повинні бути ясність і порядок, товариші…

Тим часом настав вечір, а за ним і ніч. Монастир був оточений щільним кільцем міліціонерів. На дорогах стояли посилені пости, які перевіряли документи у всіх літніх чоловіків. На річковій пристані чергували співробітники розшуку в цивільному.

Майор Руднєв ще кілька разів спускався в підземелля, але безрезультатно. Добре втомившись, він увійшов у притвор церкви Іоанна Предтечі і вирішив поспати там годинку якраз під іконою Георгія Побідоносця.

Не пішов і професор Стрілецький. Він влаштувався в тому ж притворі, під іконою євангеліста Луки, і попросив Волошина розбудити його, якщо трапиться щось екстраординарне.

Міліціонери, порозсідавшись по два-три чоловіки навколо загадкової гробниці, стиха розмовляли про привиди, лунатиків, самовбивць і психопатів. Навколо гробниці, тяжко зітхаючи, бродив директор Анишев. Думка про майбутнє стягнення не давала йому спокою…

Тісно притулившись одне до одного, сиділи на паперті Тася й Волошин. Тася, пощулюючись, тихо говорила:

— Моторошно й цікаво…. Чим усе це скінчиться? А “товариш Богемський”?.. Нащадок князів Бєльських! Прибув з Америки! Мисливці за скарбом!.. Прямо як у детективному романі! Жаль, тут Шпанова немає…

— Авжеж… Звичайно… — неуважно відповідав Волошин. — Але куди все-таки дівся старик! Я ж там обмацував кожен камінь і ніде жодної щілинки не знайшов… Дуже хитрий лабіринт! Ідеш наче весь час прямо, а вертаєшся назад…

— Ваню!.. А ви пам’ятаєте, що я казала про ваш знімок мозаїчної підлоги? Може, це справді план підземного ходу? — спитала Тася.

— Так, так! — радо вигукнув Волошин. — Я сьогодні про це говорив Руднєву. Але він звелів мені чергувати біля каменя, ніколи було розглядати знімок.

— Знімок у мене. В сумочці. Давайте глянемо, — запропонувала Тася.

— Давайте!

Тася вийняла з сумочки знімок і дала його Волошину. Той засвітив свій ліхтар, і обоє вони схилилися над фотографією.

— Якщо це підземний тунель, то він бере початок з Кузнецької башти… Але в башті був обвал…

— А Анишев казав, що в 1915 і 1916 роках сюди приїжджав якийсь князь Бєльський і займався реконструкцією гробниці своїх предків, — нагадала Тася. — Пам’ятаєте, він сказав: “При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну”…

— Правильно! — вигукнув Волошин. — Розумнице ви моя! А я й не звернув уваги.

— Напевно, це й був князь Платон Пересвідчившись, що обвал перетнув хід до тайника через башту, він вирішив дістатися до підземного тунелю через гробницю… — розвивала свою думку Тася.

— Цілком можливо! — погодився Волошин, — Тим більше, що риючись у своїй фамільній гробниці, він не викликав ніяких підозрінь.

Волошин знову звернувся до сірої звивистої лінії на фотографії.

— Це своєрідне креслення, записане Грозним на підлозі церкви. Таке креслення не могло загубитися, а таємницю його знав мало хто і до того ж це були найвірніші люди… Але де ж тут шлях до тайника?

Він повернув креслення так, що ромбовидна фігура була спрямована до Кузнецької башти.

— Тут вхід… Тут обвал перетнув шлях… — водячи пальцем по знімку, міркував Волошин. — Отже, гробниця повинна бути ось у цьому місці… — Він понишпорив у кишенях і, діставши авторучку, поставив на знімку хрестик.

— Якщо князь Платон справді вирішив сорок років тому пробиватися до тайника через гробницю, то він мав потрапити в тунель десь отут….

Волошин знову поставив хрестик, на цей раз уже біля самої звивистої лінії.

— Ми з Руднєвим увійшли в підземелля ось у цьому місці і пішли прямо… Вийшли сюди… Потім далі, ще далі.. — Волошин глянув на Тасю: — Ви розумієте, Настусю, як хитро влаштовано? Нам здавалося, що ми йдемо прямо, а насправді ми вже поверталися назад…

— А ось тут лінію вашого шляху перетинає інша лінія, — вказала пальцем Тася.

— Ага! Так ось де треба повертати вбік! Але де ж він, цей перехід? Ми обмацали там кожний сантиметр стіни!

— Треба полічити кроки, а потім вирахувати, на якому відтинку шляху міститься стик з іншою лінією.

Волошин схопився.

— Зараз. Я лізу в тунель негайно.

— Що ви, Ваню!.. Самі?.. — злякано прошепотіла Тася. — Візьміть хоч мене.

— Ні, ні! Ні в якому разі!

— Я розбуджу Руднєва.

— Не треба… Я повинен перевірити. Не люблю марних тривог. Ви тільки повартуйте біля виходу. Коли щось трапиться, я вистрілю, і ви покличете Руднєва…

Тася покірно попростувала за ним.

— Але перший спуск нічого не дасть. Я тільки полічу кроки, а потім ми визначимо, де стик, — збуджено говорив Волошин.

Він спустився в тунель і на цей раз повернувся дуже швидко.

— Тисяча триста шість кроків! — повідомив він. — Де знімок, Настусенько?

З допомогою нитки вони визначили, що стик знаходиться десь між сімсот п’ятдесятим і вісімсотим кроком…

Волошин знову спустився в склеп. Швидко пройшовши сімсот п’ятдесят кроків, він почав просуватися повільніше, старанно освітлюючи стіни, підлогу й склепіння, оглядаючи і простукуючи їх. Раптом йому здалося, що підлога в одному місці відізвалася лунко. Він підскочив. Справді, відчувалося, що глина в цьому місці лише насипана на кришку якогось люка.

“Отже, головний тунель десь внизу?” — Волошин почав руками розгортати глину. Та це було нелегке заняття. Шар глини товщиною близько двадцяти сантиметрів покривав дубову кришку.

Волошин хотів було покликати когось, але пустотливе бажання все узнати самому стримало його. Зміркувавши, що проникнути в нижній тунель можна тільки піднявши кришку з глиною, він зрозумів: треба шукати якесь кільце або ручку в цій кришці.

“Інакше як же її піднімають? — подумав Волошин. — Треба чимось намацати кільце під глиною”.

Але нічого під руками не було, і він помчав по тунелю до гробниці.

Виплигнув із склепу, наче покійник, який щойно воскрес і був дуже радий цьому.

— Знайшов! — сипло зашипів він. — Настусенько! Я знайшов хід до другого тунелю!..

— Невже? — зраділа Тася. — Я зараз покличу Руднєва.

— Ні в якому разі! Я хочу перевірити сам, один…

— Честолюбство?.. А я тут тремчу від страху за вас!

— Нічого не бійтеся. Я зараз… Мені потрібна якась річ. Ага! Ось!..

Він висмикнув залізний прут з напіврозваленого ґратчастого вікна каплички і, бадьоро помахавши Тасі рукою, спустився вниз.