"Втрачений скарб. Інший світ" - читать интересную книгу автора (Гребнев Григорий Никитич)

ТАЙНИК

Увійшовши в глину біля самої стіни, прут раптом уперся в щось металеве і зсковзнув. Волошин гарячково пошарив прутом і виразно почув залізний скрегіт. Шар глини тут був набагато тоншим, ніж над усією кришкою.

Порившись у глині, Волошин намацав велике залізне кільце і потяг його. Але йому треба було стати так, щоб не тиснути на кришку. Після трьох невдалих спроб він нарешті підняв кришку і відкинув її до стіни.

В чорну глибину йшли сходинки дерев’яної драбини… Повагавшись з хвилину, Волошин дістав ТТ, ще вдень переданий йому Руднєвим, і почав поволі спускатися. Нога стала на земляну підлогу… Він прислухався… Тихо… Озирнувся, посвічуючи ліхтарем, і побачив темні стіни низького ходу, видовбані в камені-пісковику… Подумав: “Колись тут було дно озера… Ну що ж, побредемо, пошукаємо”. На хвильку майнула зловісна думка: “А що як він тут причаївся? Торохне по голові сокирою, і вистрілити не встигнеш…”

Але все ж таки він пішов уперед, зігнувшись і пильно вдивляючись у темряву.

Кам’яний пісковик почорнів од часу й кіптяви. Очевидно, цим шляхом не раз ходили з смолоскипами: сажа тут висіла на павутинні, мов чорний гарус. Повітря було застояне, тхнуло пліснявою і сирим камінням…

Хід вів донизу, несподівано звертав убік, круто піднімався і знову йшов униз, але вже в інший бік, і знову піднімався. Волошин позирав на фотознімок. Тепер він не сумнівався — сіра звивиста лінія справді була планом підземного ходу. Ось тепер план показує, що хід повертає назад… Правильно!..

Волошин вдивився в плай. Перехрестя!.. Далі треба йти назад, а потім повернути вліво.

Він зупинився і оглядівся. Незатишно тут… Треба остаточно вижити з розуму, щоб проводити в цій норі дні і ночі.

“Але як у такій сирості могли зберегтися згортки папірусу і рукописні книги? — міркував Волошин. — Доводиться тільки вірити все тій же легенді про книжковий тайник царівни Зої, його нібито будували в п’ятнадцятому столітті зодчі-італійці; вони знали якийсь “секрет” і особливий “матеріал” — камінь, що не пропускає вологи, і викладали ним підземні приміщення, де мало бути сухо…”

Тим часом хід став дуже вузьким і низьким. Волошину довелося тепер просуватися вперед майже плазом. Але він не забував позирати на план і тримав пістолет напоготові. Та поки що все йшло благополучно. Очевидно, тайник був у кінці цього ходу; тут, на плані, він позначений хрестиком.

Раптом Волошин зупинився, бо почув якесь шарудіння за спиною. Він озирнувся і підняв ліхтар. Нікого… Прислухався…

Шарудіння чути виразніше… Та ні ж, це дзюрчання… Вода?.. Так, безсумнівно, це дзюрчить десь близько підземне джерело. Але де воно?.. Не видно…

Волошин поволі рушив уперед, присвічуючи ліхтарем і мацаючи ногою кожну п’ядь кам’яної підлоги. Зненацька він побачив перед собою дві дошки, збиті, як поміст. Дзюрчання води тут долинало чіткіше. Очевидно, вода текла десь під цим помостом. Раптом Волошин зупинився… Дошки!.. Дивно!.. Хоч це можна пояснити… Рокіт води присипляє здивування, що так несподівано з’явився поміст, а там далі цей поміст раптом перекидається… непроханий гість провалюється в пастку.

Волошин стояв і не наважувався ступити ногою на підозрілий поміст… Але іншого шляху не було: тільки вперед або назад…

Він спробував підняти чи відтягти дошки, та з цього нічого не вийшло: вони були міцно збиті. Волошин став водити ліхтарем вздовж стін… Нічого!.. Лише в одному місці, біля самої підлоги, великий камінь відстав од стіни. Волошин одсунув його, утворилася дірка. Він освітив її ліхтарем і побачив зовсім вузенький хід, навіть не хід, а щілину. “Але як тут переходить сам старик? Мабуть же цим помостом… — міркував Волошин. — А якщо… — він ще раз оглянув нору за каменем. — Ех, хай буде, що буде — полізу!”

Діставши з кишені шматочок крейди, Волошин написав на стіні великими літерами: “На поміст не ставати!.. Небезпечно!.. Обхід тут!..” Він намалював крейдою стрілку, оточив новий хід десятьма плюсами й поліз…

Повз він хвилин п’ять. Зупинявся, відпочивав, лежачи на животі, прислухався і повз далі. Та ось нарешті рука з ліхтарем і голова його виринули в простору шахту. Волошин виліз з нори і оглядівся. Поміст! Пастка лишилася позаду! “Ну й італієць! — подумав він. — Молодчина, якщо це він придумав. А що там під помостом?.. Колодязь?.. Вовча яма?..”

Волошин рушив уперед. Він пройшов тридцять-сорок кроків, коли хід круто повернув праворуч, і юнак зупинився, вражений незвичайною картиною.

За кілька метрів од нього стояв високий, згорблений старик, сивий, кошлатий, з клиноподібною жовтою бородою. Волошин пізнав його. Це був князь Платон. Дикими очима, не кліпаючи, дивився він на пришельця. Непокрита голова старика злегенька тряслася. Худою лівою рукою він тримався за одвірок важких дубових дверей, у правій у нього була сокира…

Минула хвилина мовчання…

— Що треба?.. — спитав старик таким різким голосом, наче заскреготів ніж по тарілці.

— Ви втекли від нас… — пробурмотів Волошин.

— Що треба?! — повторив старик.

Волошин уже отямився від несподіванки.

— Книги, — коротко сказав він.

— Не віддам! — відрізав старик.

Він часто дихав, і голова його тряслася все дужче.

— Заспокойтеся. Давайте поговоримо… — спокійно і по-діловому запропонував Волошин.

— Ні!

— Обіцяю вам, що ви до самої своєї смерті будете хранителем книг, знайдених вами, а ваш замах вам простять…

— Ідіть геть!.. — прохрипів старик.

Волошин нахмурився:

— Я не піду…

— Нікому не дам! — істерично заверещав старик. — Це моє! Я знайшов! Моє!..

— Ці книги належать народові! — суворо сказав Волошин.

— Я не знаю ніякого народу! Згинь, сатана!..

“Справжній диявол! — на мить замилувався ним Волошин. — Фотоапарат би сюди…”

Сама древня боярська Русь, що раптом ожила і виринула з мороку минулого, стояла перед Волошиним, перед молодою, новою Москвою. Вона не розуміла цю нову Москву, як не зрозуміла колись Москву петровську, і наливалася тупою старечою злістю.

Волошин ступив крок уперед, але старик блискавично змахнув рукою і жбурнув на нього сокиру. Юнак ледве встиг пригнутися: сокира пролетіла над головою. Потім грюкнули двері, загримів важкий засув. Волошин кинувся до дверей, натиснув. Двері стояли, мов кам’яні. Він почав стукати.

— Відчиніть!

Ні слова… Чути, як старик ходить за дверима, шарудить папером…

— Відчиніть! — наказав Волошин.

Ні слова…

“Ламати двері?.. Чим?.. Сокира!..”

Волошин пішов уздовж ходу, відшукуючи сокиру.

“Ось вона!.. А втім, ні!.. Треба покликати Руднєва”.

Волошин підпер двері залізним прутом і швидко попрямував назад.

…Тася сиділа біля страшного склепу, що поглинув її друга. Сиділа закам’янівши, може, з годину, а Вані все не було, жодного звуку не долинало з чорної ями.

“Невже з ним щось трапилося?.. А що як цей страшний сторож убив його?.. Підстеріг і вбив!..”

Вона схопилася і прожогом кинулась до церкви Іоанна Предтечі… Заторсала Руднєва і, не стримавшись, закричала:

— Товаришу Руднєв! Швидше! Він убив Ваню! Старик! Під землею! Вані вже нема годину!.. Швидше!..

Руднєв схопився мов ошпарений, разом з ним встав і Стрілецький. Прибіг зляканий Анишев.

— Хто вбив?.. Кого вбили?.. В чому справа?..

Тася кричала і квапила всіх хвилин п’ять, поки нарешті Руднєв не зрозумів, що трапилось. Він узяв з собою двох міліціонерів і спустився в склеп… Знайшов хід до нижнього тунелю і зрозумів, що Волошин зробив відкриття. У нижньому тунелі всі троє пішли туди, куди вказували стрілки на стіні, що їх крейдою намалював Волошин.

Зупинилися перед помостом і вже почали розбирати напис над отвором у стіні, як раптом із цього отвору виринула скуйовджена голова Волошина.

— Живий?! — радісно вигукнув Руднєв.

— Цілком, — відповів Волошин. — А ви прийшли саме вчасно. Я знайшов тайник і старика. Він заперся. Треба ламати двері. Сокира є. Пошліть людей по лом…

Незабаром Руднєв, Волошин і один міліціонер уже стояли перед дубовими дверима.

Волошин висмикнув прут і крикнув:

— Виходьте! Будемо ламати двері!..

У відповідь — мовчання…

Волошин махнув сокирою. Він одразу ж зрозумів, що ці двері розрубати буде нелегко, але рубав, рубав, рубав…

Несподівано вони відчули запах диму, який, очевидно, продирався крізь щілини в дверях, Руднєв і Волошин зрозуміли: старик палив бібліотеку, щоб не віддати її нікому…

— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.

Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.

…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.

— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.

— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.

Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:

— Дерев’яний! Наша взяла!..

Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина:

— Старик тут! Лежить на підлозі!..

— Тягніть його нагору! — гукнув міліціонерові Руднєв.

— Треба рятувати книги!.. — знову долинули слова Волошина, і майор зрозумів, що той гасить вогонь.

Волошин справді боровся з вогнем. Стягнувши з себе штани, він у самих трусах кидався туди, де здіймались крізь дим язики полум’я, накривав палаючі книги штаньми, топтав їх ногами, хлопав руками. Позаду пролунав одчайдушний жіночий крик:

— Ваню!.. Ваню!.. Ти живий?.. Де ти, Ваню?!

Витягнувши вперед руки, в тайник убігла Тася.

— Настусенько! — обізвався Волошин. — Горять книги!.. Треба гасити!..

— Уже біжать з брезентом! — відповіла Тася.

Справді, хвилин через дві в тайник убіг міліціонер, тягнучи за собою широкий цупкий брезент з арсеналу Анишева.

— Накрити вогонь! — весело скомандував Руднєв.

Тепер справа пішла швидше. З допомогою брезента Волошин, Руднєв і міліціонери остаточно розправилися з вогнем. Тася тим часом теж не залишалася без діла: нишпорячи руками по кам’яних полицях і підлозі, вона збирала в оберемок напівобгорілі книги. Зібравши, скільки могла нести, пішла тунелем до виходу.

В підземеллі було важко дихати, але Руднєв, Волошин, Тася і міліціонери все ж таки дихали. Очевидно, десь була тяга, і сюди потрапляло свіже повітря… Дим виходив.

Погасивши вогонь, Руднєв і Волошин уже передавали книги міліціонерам, які вишикувалися цепом уздовж тунелю.

Світало. Біля каплички Тася і професор Стрілецький оглядали врятовані книги.

— Що це? — з тривогою і хвилюванням говорив Стрілецький, беручи в руки один за одним запилені напівобгорілі фоліанти.

— Церковні книги, професоре, — сказала Тася.

— Так. Але це зовсім не те…

Стрілецький розкрив якийсь том у картонній оправі і прочитав уголос:

— “Житіє святого Ферапонта, можайського і лужицького чудотворця…” Ця книга надрукована в 1912 році в Московській синодальній друкарні.

Тася підняла іншу книгу, що лежала на траві. Це був часослов, надрукований у 1909 році. Тася ще нічого не розуміла, вона механічно розгортала одну за одною врятовані книги і пересвідчилася, що все це була звичайна церковна макулатура — псалтирі, часослови, молитовники, “житія святих”, сучасні, надруковані на папері, російською і церковнослов’янською мовами.

— Не може бути! — вигукнув стривожений професор. — Ці книги туди потрапили випадково!.. Давайте! Давайте сюди! — крикнув він міліціонерам, які виносили з гробниці нові оберемки книг. — Тасю! Дивіться уважно! Кожну книгу…

Але Тася пересвідчувалась, що всі книги були такі самі.

З підземелля вийшов Волошин, а за ним Руднєв. Їх, особливо Волошина, важко було впізнати. Забруднені землею і кіптявою, з обпаленим волоссям, з опіками на руках і ногах, вони, здавалося, тільки-но повернулися з самої гущі запеклого бою.

— Ваню! Ви обгоріли! У вас жахливий вигляд! — Тася кинулася до свого друга. — Швидше! До лікаря! Біжімо!

Але моторний Анишев уже з’явився з бинтом і якоюсь маззю. Тася перетворилася в медсестру (для Волошина), а Анишев — у “медбрата” (для Руднєва).

— Дуже болить тобі? — ніжно дивлячись на Волошина і накладаючи пов’язку, спитала Тася, знову несподівано для себе переходячи на “ти”.

— Та ні, Настенько! Що ви?.. Що ти?.. Дрібниці!

— Я мало не збожеволіла, коли почула, що ти там, під землею, гориш! — пробурмотіла Тася і навіть схлипнула від напливу почуттів.

Забувши про свої опіки і посмілівши, Волошин уже двічі поцілував її в гарячу щоку:

— Настусенько! Радість!..

— Тихо… Мовчи… — суворо сказала Тася, спритно забинтовуючи розбите коліно Волошина.

— Ну, як бібліотека Грозного, камрад Березкіна? — окликнув її вже забинтований Руднєв. — Мабуть, не вся згоріла?..

Тася не відповіла і з тривогою озирнулася на професора Стрілецького. Той стояв на колінах і уважно переглядав врятовані книги. Тася залишила Волошина і підійшла до нього:

— Ну що, Ігнате Яковичу?..

— Це не те, що ми шукали. Божевільний старик, знайшовши тайник порожнім, вирішив, що його пограбували, і за багато років стягнув у підземелля все, що потрапляло йому під руки… Не інакше… — відповів Стрілецький,

— Виходить, це не бібліотека Грозного? — розчаровано запитав Волошин.

— Ні, Ванюшо… — мовив Стрілецький. — Але ми попрацювали недаремно. Ось тут я відібрав старовинні грецькі і слов’янські рукописні книги, які колись зберігалися в монастирі. Вони дуже цінні. Їх вважали втраченими, а вони ось де…

Очі в Тасі ожили:

— Значить, все ж таки щось знайшли?..

— Знайшли, Тасенько! Але найцінніше, що ми знайшли, — це рукопис Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”…. Це цілком наукове, цілком матеріалістичне пояснення небесних явищ, написане розумною російською людиною в чотирнадцятому столітті… Існували тільки копії цієї праці,[8] а тепер ми знайшли оригінал. Це дуже, дуже цінний рукопис…

Тася взяла в руки пачку зшитих пергаментних аркушів, і раптом звідти випав якийсь папірець. Тася підняла його, але прочитати густий напис стародавньою російською мовою не змогла і подала Стрілецькому:

— Що це, професоре?

Стрілецький взяв у руки папірця, поправив окуляри і зразу глянув на підпис та дату.

— Сім тисяч вісімдесят четвертий рік?.. Стривайте!.. Де це ви знайшли?..

— Ось тут, — злякано відповіла Тася. — В Кириловім рукописі…

— Це ж грамота Бориса Годунова про бібліотеку Грозного!.. — вигукнув Стрілецький і замовк, читаючи. — Так ось у чому справа!

Його оточили, закидали запитаннями.

— Слухайте, друзі мої! У тайнику, який ми знайшли, нема бібліотеки Івана Грозного. Але вона була тут! З цього тайника вона вивезена триста сорок років тому боярином Борисом Годуновим, який потім став московським царем… Ось його грамота!.. Це його підпис, я знаю… Слухайте!

Всі затихли.

— “З наказу великого государя всієї Русі Івана Васильовича, — голосно читав Стрілецький, — яз вивіз книги грецькі й інших мов, заховані в святій обителі Кириловій, аби купно з’єднати їх у книгосховищі государевому… Боярин Борис Годунов, син Федорів… Року від створення світу сім тисяч вісімдесят четвертого… Майя другого в суботній день, в обителі святого Кирила”.

— Брешеш! — хрипло крикнув хтось. — Брешеш, сучий сину!..

Всі озирнулися і побачили, що Платон Бєльський, який до того лежав розплатаний і бездиханний на траві, сидить, похитуючись, упираючись руками в траву і дико поводячи налитими кров’ю очима. Він намагався підвестись, але не міг. Потрясаючи худим, кістлявим кулаком, старик хрипко закаркав:

— Це фальшива грамота! Її злодії поклали! Спалити б її треба! А я здуру сунув її у згорток.

Він перевів подих і вже не кричав, а говорив, наче у сні, хитаючись, припадаючи на руку і хапаючись за траву:

— Я знайшов старовинні книги!.. Їх розкрали… Я багато років збирав… Я знайшов їх!.. Вони мої!… Тільки мої!.. І нічиї більше!..

Старик поліз до розкиданих, пошматованих, як і він сам, книг, поповз рачки, задихаючись, плачучи, як дитина, і виючи:

— Моє!.. Моє!..

Зненацька він уткнувся обличчям у траву і затих. Руднєв підійшов до нього, перевернув на спину і, взявши руку, послухав пульс:

— Вмер… — сказав він і обережно опустив цю велику вузлувату руку.

Стрілецький наблизився до мертвого старика. Суворо зсунувши брови, дивився він у широко відкриті, але вже згаслі очі людини, яка вчора хотіла вбити його. Навіть на мертвому обличчі божевільного старика лишився слід упертого фанатизму, такого ж фанатизму, який ось уже сорок років спалював душу старого професора і кидав його в погоню за прекрасною і примарною тінню зниклої бібліотеки Грозного…

Стрілецький схилив одне коліно. Він нагнувся над величезним розплатаним тілом Платона Бєльського, дбайливо склав йому руки на грудях і прикрив повіками очі… Потім підвівся і, побачивши, що поряд стоїть Тася, схвильована готова заплакати, Стрілецький притяг до себе дівчину і сказав;

— Годі, Настенько!.. Це була нещасна людина…

— Як жаль, що вона його не знайшла! — промовила Тася.

Але Стрілецький уже взяв себе в руки. Він оглянув усіх уважно і якось навіть завзято.

— Ну що ж, друзі мої! — сказав він. — Ми не знайшли бібліотеки Івана Грозного, але ми не заспокоїмось, будемо шукати її…

— І знайдемо! — сказала Тася, запитливо глянувши на Волошина ясними очима. — Правда, Ваню?..

— Не знаю, Настусю, — відповів Волошин. — Якщо й не знайдемо, то все ж таки узнаємо, що трапилося з цим втраченим скарбом.