VI

З-за універмагу, дзеленькаючи, випхався трамвай. Я став на узбіччі, перечікуючи, аж поки він поїде геть, і витріщився на своє відображення у вітрині.

Господи, ну й міняється ж чоловік, коли йому зроблять отаку хіпову зачіску, надінуть супермодерну куртку й окуляри, котрі сповзають на носа! Що вже було дивувать Барабашеві, котрий знав мене як облупленого і навіть більш, а все ж вискочив з-за свого бюрка, як сторожовий пес, коли я став спускатися у вестибюль «Тартару». А що ж, хлопці із служби безпеки уміють робити своє діло… і, судячи з усього, не тільки створити імідж чи здобути якусь дрібну інформацію. Принаймі про фірму Крижинського мені сказали там набагато більше, ніж я довідався на нараді.

Я поправив окуляри й, ще раз подивовано глянувши на екстравагантну й немов би мішком прибиту фігуру, котра ламалася у вітрині, став переходить трамвайні колії. Тоді звернув за універмаг.

Провулок був порожній. О ліву руч тяглися глухі камінні мури. За ними був старезний дубовий парк, а посеред парку — декілька старосвітських кам'яниць із фігурними ґратами на вікнах. Триста років тому тут був єзуїтський колегіум, пізніш, за більшовицького режиму, — диспансер по венеричних хворобах, а нещодавно ці будівлі за якісь заслуги оддали Школі тібетської медицини. Ну, та якогось дива в цім не було… швидше всього була реакція на чудодійні сеанси, та й інтерв'ю у вечірній міській газеті підлило олії в вогонь, ще й як! «Моя сила, — пригадав я мимохіть, — Божистого походження. Все життя дрімала вона у мені… часом я простотаки мучився!.. Скінчилось тим, що мені ненависною стала робота, яка давала сякийтакий шмат хліба, і я рушив у світ… отак, знаєте, куди очі дивляться. І тоді вийшов мні назустріч тібетський мудрець. Він посміхнувся й сказав: давно чекаю я тебе, сину мій духовний… аж нарешті почув ти мій внутрішній поклик! Й одкрив він мені страшну таємницю…» — «Яка ж це таємниця, Альберте Феліксовичу? Звучить якось аж моторошно…» — «Він сказав мені, що наш рід — від одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа…»

«Од смердючого тхора, од чорної гадюки ти походиш!» — подумав я, сплюнувши. І знову перед очима в мене постав отой понурий осінній день, коли в аудиторії вперше з'явився цей кощавий, худий, мов тичка, молодик… Боже, — простогнала якась дівчина, котра сиділа поперед мене, — то це його нам сюди прислали? Та це ж дурень… в нього ж на лобі написано, що дурень, та ще й фанат до того ж!..

Сердешне дитя… воно як у воду дивилось! Од тих пір білий світ став для нас чорним, як міліцейські халяви, а семінари з історії КПРС нагадували гекатомбу. А що ж тут іще скажеш… люди добрі, цей чолов'яга вірив, щиро вірив, що в матеріалах з'їздів є якісь думки! Мало того, він не давав переповідати їх своїми словами, а простотаки вимагав, щоб кожен повторював їх буква в букву. Зізнаюся, це мене спантеличило. А ну ж бо, подумав я собі, й справді в тих дурнуватих рішеннях та резолюціях можна знайти сенс… а то бодай зчеплення з реальним життям? Я покинув усе й, засівши у читальні, вгризся у багровочервоний том, наче хробак. Шкода праці! Я потратив кілька днів, аби встановити: доповіді партійних лідерів — не що інше, як роздуті загальні фрази й порожні речення, напхані цілковито абсурдним змістом; різниці між ХХІV і, скажімо… ну, хоч би й XXV з'їздом — нема ніякої, і незрозуміло, чому і те, й друге називають історичним; будьякий партійний документ носить символічний характер і становить собою міф у його закінченому, чистому, а головне, матеріалізованому вигляді — щось таке як священна корова… Ну, та висновки висновками, а на семінарах треба було щось казать! Крижинський заходив до аудиторії, мов дресирувальник у клітку. Мав цей чоловік якісь комплекси, а чи так був схибнутий на ідеології, чи, може, був просто пришелепуватий, але його вузький, щурячий писок так і дихав ненавистю до всіх нас. Пізніше я зрозумів: він любив партію. Він просто кохав її, як чоловік кохає жінку, непокоячись за найменші збурення в її організмі. Він, сільський хлопець, який на силу Божу здолав середню школу, знав, що таке відчай, убозтво, чорний труд, — од партії взяв усе: вона зробила його агентом наймогутнішої в світі секретної служби, вона відкрила йому двері високих кабінетів, вона, врешті, піднесла його на вершину життя, надавши вчений ступінь і всі блага, пов'язані з ним, з однією лиш умовою: служити їй не за страх, а за совість. От він і служив! Цей чолов'яга грудьми стояв за неї. Непримиренним, пильним оком він видивлявся всякого, хто міг би на неї заміритися. Просто він був на посту. Він був — солдат. Він був — боєць партії…

Я зціпив зуби. «Що ж, — подумав я, — нанесемо візит великому цілителю… буддійському монахові, котрий водночас ще й нащадок одного з апостолів!» Провулок був пустельний, і тільки вітер свистів і гнав клапоть газети. Я підстрибнув і, вчепившись за край муру, підтягся на руках. У парку не було й душі. З тильної сторони найближчої з кам'яниць чорніло декілька вікон, але на цей ризик доводилося йти. А як ще дістатися до тібетського мудреця, зануреного в нірвану, — на воротях кажуть, що йому нікого не хочеться бачити, а газетярам і взагалі дають понюхати кулака… Шурхаючи ногами в мокрому снігу, я пройшов між деревами. Тоді перетнув двір, піднявся на високий мурований ганок і пхнув тяжкі, масивні двері.

Це була старосвітська зала з високим склепінням, і в ній сиділа юна білявочка. На тлі каламутного вечора, котрий цідився через венеціанські вікна, вирізнявся її пещений і дуже наївний профіль.

— На добридень, ласкава… ее… панно!.. — лагідно обізвавсь я, покотячому підкрадаючись до її суперсучасного робочого місця — з кількома телефонами фірми «Панасонік», електронною друкарською машинкою і пультом зв'язку. По правді кажучи, «Тартар» мав куди ліпшу апаратуру — у нашого Цуцичка під рукою був ще факс і комп'ютер.

— Угу… — муркнула білявочка, уткнувши носа в якийсь журнал (краєм ока я встиг загледіть кольорові фото парубків з одвисаючим чоловічим причандаллям); аж тут до неї дійшла незвична форма звертання й вона похопилася: — Е… а… слухайте, а як ви тут опинилися?

Не чекаючи запрошення, я опустився в глибоке шкіряне крісло.

— Професія така! Журналістика, знаєте… дуже влізлива професія! — Я зиркнув у вікно: у воротях стояв грузовик із брезентовим верхом, і двоє лобуряк у плямистих комбінезонах перевіряли документи водія. — Чого не зробиш, аби виконати завдання! У вас тут же ж варта… Переліз огорожу, звичайно.

Білявочка витріщилась на мене ще дужче. Такої халепи їй, певне, ще в житті не траплялося. Вона подивилася на пульт, тоді на мене, затим знов на пульт, а взагаліто не знала, що робити. Голову дам у заклад, що інструкція радила гукнуть викидайла!

— Ви… ви… — вона ще й не здужала стямитися, — … ви хоч маєте поняття, куди оце втрапили?

— В Школу тібетської медицини, сподіваюсь? — люб'язно поцікавивсь я. І розплився в широкій посмішці, водночас напружено стежачи за її реакцією. — Дівчино, давайте говорить відверто. Я — газетяр, і в мене ділова пропозиція. Річ у тому, що наш журнал — дуже багате видання. Нас фінансує декілька фірм, і ми маємо навіть долари. Отож ми хотіли б організувати виступи Альберта Феліксовича за кордоном… ну, зокрема в Західній Європі. Попередні переговори уже проведено. Думаю, таке турне буде вигідним і для нього, і для нас, гадаю, теж. От саме для цього я й переліз ваш паркан. Хуліганський вчинок, але, скажіть, невже це такий злочин? Врештірешт, вам досить наказати — і я заберуся геть… однак ви, така розумна, добра, вродлива, — я змальовував її цноти, не шкодуючи слів, — невже ви зможете це зробити, навіть не вислухавши мене?

Моя посмішка, певне, таки вплинула на неї. А може, вона була шокована й ще не зовсім добрела тями чи, може, й просто була ще замолодою для такої роботи.

— А ви, — вже трохи м'якшим тоном озвалася вона, розглядаючи мене своїми фіалковими очима, — хіба не знаєте, що Альберт Феліксович не приймає газетярів? Після того як ваша шатіябратія…

— Погралася з ним у кота й мишки? — несподівано запитав я.

— Ну, я так не висловилася б… — збентежилась білявочка. — Бачите… — вона знов глипнула на телефон, міркуючи, певне, чи не гукнуть якого драба, аби він надавав мені по шиї, —…бачите, Альберта Феліксовича дуже образили ті статті, де його прозивали шахраєм і сумнівалися у його видатних чаклунських здібностях. А тут ще деякі пацієнти пішли… ее…

— … на повідку! — підказав я з невинним виглядом.

— Еге ж, на повідку, на повідку в деяких журналістів… Стоп, стоп, — очі її знову стали твердими, — а ви яке видання представляєте… і хто ви такий взагалі, ану, кажіть?!

Я посміхнувся й, залізши в свою шкіряну репортерську торбу, дістав посвідчення. Як і мій імідж, воно було не зовсім правдивим, — свого часу «Тартар» підгодовував такий собі авангардистський листок, що його видавало двоє диваків (один був інвалідом, а другий, здається, без клепки у голові), і я числився у них в штаті.

— Літературнонауковий вісник «П'ята колона», — відрапортував я. — Авангард, містика, божевільні ідеї.

Це справило враження на білявочку.

— Нууу, — промимрила вона, зиркаючи на мене з якимось аж острахом, — не знаю. Не можу обіцять. Альберт Феліксович навряд чи захоче з вами говорити. Хіба що… — Задзижчав селектор. Білявочка перемкнула тумблер і взяла трубку. — Я, — проспівала вона своїм оксамитовим голосочком. — Так, Альберте Феліксовичу… Тактак, обком підтверджує цю суму… — Очі її неспокійно метнулися у мій бік. — Альберте Феліксовичу, тут сидить представник журналу «П'ята колона»… Авангард, містика, божевільні… ее… ну, як же ж на них… отот, ідеї, дякую… То вони хочуть запропонувати вам дещо… Що саме? Здається, виступи за кордоном…кажуть: багате видання, є навіть валюта… атож. Атож. Зараз буду… — Вона опустила трубку і з сумнівом зміряла мене очима. Тоді добула з шухляди якусь теку. — Сидіть, — сказала вона. — Звісно… — Білявочка підвелася, і я насилу стлумив у собі вигук захоплення: це була справжнісінька сексбомба — з лебединою шиєю, крутими стегнами конозистої лошиці і задерикуватими грудьми, котрі аж рвалися на волю, напинаючи темного светра із шотландської вовни… — Звісно, годилося б вас витурити у шию, але можете вважати, що вам пощастило, — Альберт Феліксович, здається, зацікавився вашим виданням…

Я провів її ласим поглядом, поки вона не вийшла з зали, а тоді глибоко вдихнув повітря й підвівся. Звісно, це теж був ризик і це була груба робота, але іншого виходу я не бачив. Я потяг за фігурну ручку двері в глибині зали — з темного мореного дуба і вкриті якоюсь горорізьбою — й переконався, що вони замкнені. Ну, та це була не перепона, — замок був наш, радянський, а я одмикав і не такі замки, слава Богу, в фірмі «Тартар» вчили цьому ділу, — тож я затріснув за собою ті двері й хутко їх блокував. Переді мною був коридор, осяяний жовтими лампами, а в кінці нього — ліфт. Я ввійшов у кабіну, й ліфт безгучно ковзнув угору. «Може, слід було б узяти пістолета», — подумав я. Тоскне відчуття небезпеки, що осьось звалиться на тебе, знову стало дзвеніть у моїй підсвідомості, наче пищання комара. Правда, той пістолет тут і поміг би… як мертвому кадило, а все ж… Ліфт спинився. Якусь мить він стояв ані руш, а тоді двері одчинилися.

Я опинився у якомусь холі. Смерділо ліками. Видно було коридор, стерильний і довжелезний, а в кінці нього — бюрко з настільною лампою. Я наздибках прокрався до дверей, зашклених матовими шибами, й прислухався. Було тихо. «Хоч би халат, чи що, — подумалося мені, — може, й зійшов би за якогось ескулапа, бо, судячи з усього, це клініка». Втім, так чи йнак, а голову підставляти доведеться… Що ж, професія у нас така… підставляєш головешку — і по ній б'ють кастетом а чи прикладом, або взагалі чимось важким… ну, а тоді береш того драба, що провалив тобі макітру, за барки і починаєш витрушувати з нього інформацію… Потягши незамкнені двері, я прослизнув у ще один коридор — запах ліків зробився іще гострішим — і недбалою ходою рушив куди очі дивляться.

Єзуїтський колегіум, думав я, роззираючись надовкіл. Нічого собі колегіум… паркет… двері з дуба й горіха… а сам ліфт чого коштує! Хтось тут добряче сипонув грішми, аби мудрець міг усамітнитися й регулярно ловити кайф, поринаючи у нірвану… Господи, і оця худобина, оцей фанат — тібетський мудрець!.. Скажи це десять років тому — та з мене й кури сміялися б, не те що! Хоч я за тих часів у майбутнє не заглядав. Правду кажучи, мені було не до прогнозів. В університеті на мене влаштували справжнісінькі лови. А ще б пак, номенклатурний факультет… партійний розплідник, де на заочному аж кишить людьми з відомства, котрим треба доскочить хоч якоїсь ксиви, аби просуватись по службі, — ну, а стаціонар… стаціонар сливе всуціль забитий як не дітьми райкомівців, то начальників місцевих адміністрацій, а то міліцейських босів… бездумна юрма, котру насторожувало саме слово «свобода», жорстока й підла комса зі сталевими очима, недолюди, які уже в цьому віці не мали й на крихту совісті й поняття не хтіли мати, що це таке… І чим я їх так дратував, подумати лиш! Хіба тим, що плював на колективізм, у якій формі він не виявлявся — суботниками чи участю в демонстраціях; а може, й того, що вихований був людьми старої доби і навіки вхлинув у себе од них отого духу свободи, анархії і махновської вольниці, котра була в двадцятих роках; а швидше всього через те, що попри свої широчезні плечі і велетенський зріст, був наївний, як теля. Підсвідомо в кожному живе потяг до насильства, й чоловік шукає коли не слабшого од себе, то бодай дурнішого… А тут ще й ситуація була відповідною! Того року по Вкраїні знову прокотилася хвиля арештів. Брали інтелігенцію, недобиту в погромах сімдесят другого, та й на факультеті загребли якогось сіромаху — здається, за те, що читав і другим давав читати книжки Грушевського. В університеті зависла тяжка, чорна атмосфера кримінальної зони. На партійних зборах люди кидалися одне на другого, наче пси. Викладачі були знервовані й боялися навіть своєї тіні. Результати не забарилися: на першій же політичній атестації мені висловили недовіру. Відрив од колективу, заявив голова комісії, спортивний молодик із факультетського бюро. «От подумай сам, — обернувся він до мене, — всі вважають своїм почесним обов'язком вийти на жовтневу демонстрацію; вся група як один присутня на зустрічі з делегатом першого з'їзду комсомолу; цілий курс — двісті осіб, подумай тільки! — бере участь в політклубі «Коммунизм шагает по планете», — і тільки ти…»

Я підвівся й глянув на нього з висоти свого несусвітного зросту. Мене душила лють. «Хочу спитати лише одне, — прогримів мій голос під склепінням зали, — я маю право на свободу розвитку… маю чи ні, скажіть?!» Наївна фраза… Наївна та й примітивна до того ж, але що за переполох вона викликала! Як згадаєш, то аж серце радіє. Тоді, правда, не раділо, і ніякої втіхи я тоді взагалі не мав. Другого дня мене потягли до декана. Потім був виклик на факультетське бюро, а за тиждень — комсомольські збори. «То тобі потрібна свобода?! — питався з трибуни спортивний молодик. — Якої ж свободи ти хочеш? Може, вітрини бить у магазинах? Може, перехожих грабувать у темних завулках? А може, отуди йти… — він махнув рукою у бік парку Шевченка, — …отуди, до пам'ятника, справляти шабаш із націоналістичними покидьками?!» Правда, всіх переплюнув секретар партбюро, Петро Петрович, — факультетський оратор з вогнистим поглядом і шапкою розпатланого волосся на голові. «За часів моєї молодості, — замислено почав він, — був такий лозунг: “Коли ворог не здається — його знищують”! В складну епоху ми живемо, товариші, складну й напружену — епоху ідеологічних битв…»

Коридор скінчився. Я звернув у тупик і завмер. Переді мною була справжнісінька брама — грубезна, оббита пластиком і, що найцікавіше, з секретним цифровим замком.

Я озирнувся. Під склепінням єзуїтського колегіуму зависла стерильна тиша. Не видно було ані лялечки, однак єство моє аж дригоніло, аж корчилося од близької присутності небезпеки, — сигнал був уже не комариним пищанням, а простотаки гучав у вухах, неначе могутній поклик сурми.

Я ковтнув слину. Тут, за цими дверима, щось має бути. І послали мене сюди, аби я добув інформацію: що саме діється в цьому кублі і чому од цього вмирають люди… отот, добувать інформацію, подумав я, а не піклуватися за свою шкуру! Я нагнувся й, раз по раз кидаючи погляд через плече, став чаклувать над кодом. Перші три цифри… так… і вісім порожніх інтервалів… де тільки служба безпеки роздобула цей код, подумати лишень!.. П'ять цифр і тринадцять інтервалів… Ану ж бо як він хибний — ото буде дзвону та гуку! Добре, чекаємо… Я розігнувся і втер чоло. Звісно, «Тартар» був фірмою, де навчали не тільки рукопашного бою, але й вмінню працювати з відмичками, відключати будьяку сигналізацію й одкривать панцерні каси. Спеціаліст по сейфах, крім базових знань, втовкмачив мені ще й таке: секретний замок має сотні тисяч комбінацій, і, не знаючи коду, відкрить його практично неможливо. Щоправда, є люди, котрі працюють в таких випадках наосліп, керуючись лише інтуїцією. Ну, та пробувать не радив би: дев'яносто дев'ять випадків зі ста, що спрацює сигналізація, — а вона, знаєте, буває із всякими каверзами…

Через дві хвилини замок раптом загудів і в дверях щось клацнуло. А самі вони безгучно, поволі і якось аж зловісно стали від'їжджати убік.

Це була наче операційна, з блискучими нікельованими приладами і конструкціями невідомого мені призначення, сліпучобілими стінами, по котрих зміїлися грубі кабелі, різким духом формаліну чи ще якоїсь гидоти і п'ятьма теж неначеб операційними столами, котрі були накриті цупкими брезентовими фартухами. Я зібрався в клубок. Тоді, ступаючи наче кіт, переступив поріг, наблизився до крайнього столу й закляк: судячи з усього, під брезентом була людина. Я знову озирнувся. Тиша в коридорі аж згустилася, дзвінка й зловісна, як перед штормом. Та й не взяла б вас лиха година, дідьчі ви екстрасенси! — подумав я. До трупів мені, правда, не звикать, а все ж…

Я вдихнув повітря й ривком відкинув брезент.

Під ним лежав чоловік. Лице його нагадувало вощину. Він обернув голову й глянув на мене. Якусь мить ми дивилися один на другого; тоді я, не тямлячи себе, накинув на нього укривало, й одступив, і позадкував до дверей, почуваючи, як по хребту цебенить струмінь холодного поту…

… і замалим не збив з ніг якусь дівчину в білому халаті.

Вона все бачила. Вона була бліда як крейда, зі стиснутими губами й надзвичайно твердим поглядом. За плече вона тримала якогось молодика. Мене вразили його очі — порожні, немовби зі шкла, вони були очима трупа.

В голові мені щось начеб клацнуло, і я автоматично перемкнувся на свою роль.

– Інтерв'ю для незалежного видання! — хутко заговорив я, підскакуючи до дівчини, і тицьнув їй під носа мікрофон. — Розкажіть нашим читачам про досягнення Школи тібетської медицини, які роботи провадить нині Альберт Крижинський, скільки хворих у вашій клініці. До речі, а це — один із пацієнтів? Назвіться, будь ласка! — обернувсь я до молодика, навмисне не помічаючи його божевільного вигляду.

І тут мене як громом ударило — переді мною стояв Малевичмолодший!

Я став наче укопаний — і так стояв, одкривши рота й дивлячись на людину, котру знав лише з фотографій. Певне, це й було моєю помилкою в тій ситуації, бо дівчина часу не гаяла — звісно, з таким твердим поглядом! Так само стискаючи того сердегу за плече, вона тицьнула в якусь кнопку коло дверей — і наступної миті попід стелею спалахнули матові кулі, заливаючи усе надовкіл нестерпно сліпучим сяєвом, а в коридорі тривожно загарчали дзвінки. Сливе у той мент розчахнулися бокові двері, й звідти визирнув санітар — у білому халаті наопашки і з такою мармизою, хоч цуценят бий. Він теж усе втямив, бо вискочив у коридор і, професійно згрібши мене за руку, став вивертати її назад; однак я, зігнувшись удвоє, перекинув його через плече й вгатив об підлогу. Дім аж задвигтів. В сусідньому коридорі почулося тупотіння багатьох ніг. Я відштовхнув дівчину, котра заступала мені дорогу, й зробив крок уперед, і тоді двері з матовими шибами розчинилися, причому відразу обидві стулки, й до коридора вдерлося десятка з півтора отих горлорізів у плямистих комбінезонах. Я зібгався в клубок, готуючись гідно зустріти їх, й на якийсь мент згубив ту дівчину з очей, і, напевне, це була друга моя помилка, — коли та ніжна істота знову потрапила в поле зору, то я ледве встиг зафіксувать: все ще тримаючи того сердегу за плече, вона робить раптовий крок уперед — а тоді було тільки мигтіння накрохмаленого рукава, сіре лице Малевичамолодшого, котре майнуло переді мною, й таке враження, наче тебе загилили по шиї замашним дубовим кийком…

Я розплющив очі. Я геть нічого не тямив. Сутінь, переснована різкими стягами світла, примарна вечорова сутінь, котру вибухами розривали оранжеві сполохи ліхтарів, плавала мені увіччю. Я сіпнувся ще раз. Тоді став потроху доходить до тями. Відчув: мене везуть в машині. У мізках світало все більше й більше, аж я утямив, що лежу долі й у живіт мені впираються чиїсь грубі черевики.

— …Чепе… чепе, черт возьми! — казав хтось на передньому сидінні. — Попадёт нам, да еще как. И откуда он взялся…

— Без паники, лейтенант! — озвавсь наді мною владний, жорстокий голос. — Этот парень из разведки… Это же добыча — они давно суют нос в наши дела! Отвезём его на хату, а оттуда ему уже не выйти…

— Кстати, — сполошилися на передньому сидінні, — этот козёл еще не оклемался случайно?

Другий зарізяка пхнув мене черевиком, тоді пхнув ще раз, а тоді добув ліхтарика й посвітив увіч.

— Нет… вроде нет… а бычара здоровущий, посмотри-ка! Хорошо его эта, как ее…

— Уделала парня! — заіржав лейтенант. — Он, наверное, и не ждал… Даа, колдун набрал себе людей… Она, говорят, то ли в Афгане работала, то ли из спецназа…

Своя своїх не познаша, з гіркотою подумав я. Афганець афганця… Та це ж останнє западло! А дєвочка тренована… Я й не ждав, це таки правда… Ну, та це ми поправимо! Я знову напнув м'язи й міліметр за міліметром став зсовувать пута вниз. Хіба ж ви фахівці, думав я, пантруючи за тими зарізяками з-під опущених повік. Невже ви ще й досі не втямили, що чоловік — це така худобина, котра звідусіль виплутається… і з будьякої халепи вийде переможцем. Хоч би ноги зв'язали, чи що… Добре, що й не зв'язали, а то мені не так зручно було б провалювати вам черепи, цапи ви смердючі!..

В очі вдарив сніп яскравого світла. Я закляк, міркуючи, де б це ми могли проїжджати. Либонь, це кінотеатр… Ага, а от і універмаг… Вірно, значить, машина виїхала до центру. Чудово, подумав я… чудово, нормальний хід! Швидше за все, мене хочуть одвезти в штабквартиру…

— Что за хреновина?! — поспитався драб, котрий сидів на передньому сидінні. І нахилився вперед, вдивляючись через лобове шкло. Десь попереду наростало скандування тисяч голосів:

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

— Дорога… дорога перекрыта! Ах, падлы… — вилаявся лейтенант. — Давай назад… быстрее, черт подери!..

— Руховцы, что ли? — поспитався другий, нахиляючись ще нижче (його черевики так надавили на ребра, що в мене мало тельбухи не повилазили). — Ну, скоты, посмотри, а?.. Вот Горбатый, сволочь, наделал!.. Да введи сейчас войска, да пересажай зачинщиков, да наведи порядок — никаких Рухов больше и в помине не будет! Да ведь страна гибнет, страна… больно ж смотреть на это! Гля, омоновцы! — Він раптом стривожився. — Э, да там и сзади драка…

— Фашисти! Фашисти! Фашисти! — гучало ревіння юрми. Стали чутися зойки і дзенькіт розбитого скла.

— Не успеем! — застогнав другий. — Вот дьявол… в самый разгар попали… Давай влево… влево давай, едрена вошь, туда, к тротуару… туда, где омоновцы, быстро!

Я глибоко вдихнув повітря й розпрямився як пружина. Черевики, що впиралися мені в живіт, підлетіли аж до стелі, й не встиг той драб отямитися, як я фахово рубонув його по горлу. Шофер натиснув гальма. Мене кинуло вперед. В наступну мить я одержав такий удар по голові, що аж свічки в очах посвітили.

Перший зарізяка повалився на сидіння й зі страхітливим хрипінням сукав ногами. Шофер із лейтенантом накинулися на мене й місили чим Бог послав. Я бився мовчки й тільки хекав після кожного удару. Кілька разів я імітував можливість захвату, й щоразу вони ловилися на нього, але в тісній коробці авто не було як розвернутися, і мені жодного з них не щастило вгатить так, щоб він витяг копита. Втім, так чи інак, а обоє були роковані: і той, і другий поступалися мені й підготовкою, і здоров'ям. Врештірешт я знавіснів і, підставивши свою бідолашну голову під черговий удар, метнувся вперед і кулаком зловив щелепу шофера. Він схлипнув і тицьнувся лобом у вітрове шкло. Одночасно я блокував правий прямий лейтенанта і, простягши руку, спробував згребти його за горлянку; однак та бестія, певне, чекала цього, бо смикнула ручку дверцят і вивалилася надвір. У жовтому сяєві ліхтарень я побачив його жахливо скалічену мармизу із цівкою чорної крові, яка цебеніла з носа, а на тому боці дороги, покрай тротуару, шеренгу якихось страхітливих істот у зеленх жилетах по коліна та з круглими білими головами. В померках пізнього вечора це було щось таке, як орда марсіян.

Я поваливсь на заднє сидіння й згріб свою репортерську сумку. Тоді зібгався в клубок і щосили вгатив ногами в дверцята. Вони вилетіли разом із шматком обшивки, і я викотився надвір. Здоровезний омонівець (очі за шклом забрала були як денця фужерів) виріс як з-під землі й замірився на мене києм. Я блокував удар і, вивернувши руку, пожбурив того недолюдка на дах машини — та так, що ця худобина поїхала по нім, як по кризі, й, кавкнувши, гепнула потойбіч. Попереду вже точилася бійка. Праворуч була висока стіна з дикого каменю, й там товпилася решта демонстрантів, і я побіг уздовж тієї стіни й вискочив наперед авто, й тут мене перепинило ще декілька песиголовців з лейтенантом на чолі. Двоє не встигло ухилитися і я звалив їх додолу, хвицьнувши ногою по голові, тоді стрибнув убік і затопив у живіт ще одному. Удар ногою — феноменальна річ, і їх не рятували ні шоломи, ані панцерні жилети; та й підготовка у цих людей була на диво убогою — не рівня заняттям у фірмі «Тартар», де тебе змушують працювати на межі можливостей, моделюючи ситуації, про які поняття не має пересічний спецназівець або десантник. Авжеж, подумав я, звично маневруючи поміж їхніх кияк, на беззбройних демонстрантів… та на правозахисників чи на активістів Руху — тут багацько вміння не треба! Я жбурнув об дорогу ще одного зарізяку і, крутонувшись, боковим зором уздрів якусь довгоруку постать, котра гнала до мене із швидкістю кур'єрського поїзда. Це одоробало було ще вищим од мене, а контурами нагадувало сталеву панцерну масу.

Я відбив його удар і встиг пірнуть під руку. Решта зарізяк уже стягувалися довкола нас петлею. Під'їхало ще машин із п'ять, і з них стали молодцювато вистрибувати такі ж песиголовці з киями. Виходу не було: цього здоровила із наших людей могли укоськати лише Мурат… та ще, може, Дядько Пацюк. Я став одчайдушно маневрувать, й коли те одоробало опинилося напроти машини, заплющив очі й щосили плигнув ногами вперед.

Харцизяка махнув руками й, поїхавши по капоту, ввігнався своїм шоломом у лобове шкло. На тім боці дороги засвистіли й завили. Я зробив останнє зусилля й, виплигнувши на підмурок, де юрмилися демонстранти, врізався у натовп, залишаючи позаду осяяну жовтими ліхтарнями вулицю й авто, в котрому, дригаючи ногами, стримів здоровезний, як лут, чолов'яга.