VII

— Нагнися, — сказала Цуцичок. — Так. Так… — Вона пожбурила в миску закривавлений тампон й на мить спинилася, оцінюючи свою роботу. — Але ж і макітру тобі хтось розсадив, чоловіче! Доведеться, певне, зашивать…

— Немає ніякого сумніву! — озвався Мурат. Кинувши на стіл знімки, які я встиг поробить у фірмі Крижинського, він схопився з крісла й став ходить по кімнаті. — Це Малевич. Ну, та ми й сподівалися, що справа буде нечистою… — Він спинився коло мене, наглядаючи, як Цуцичок здійснює оті садистські маніпуляції. — Слухайно, я розумію, що це дурнувате запитання, але… ти впевнений, що не потрапив… ну, скажімо, в трупарню?

Я згідно кивнув, Цуцичок взяла ножиці й стала обчикрижувати краї довгої, рваної рани, котру щойно промивала на моїй довбешці.

— Аа… їдять його мухи! — засичав я на неї. — Ти того… хоч якусь совість май, людино! — І до Мурата: — Чоловіче добрий, той хлоп'яга був такий же ж, як і ми з тобою, — голову дам у заклад!..

— Виходить, наша інформація підтверджуєть-ся… — замислено сказав Мурат. — Вони провадять експерименти… і, що найцікавіше, на людях! Ну, це дорого їм обійдеться…

— Знімки перед тобою, — сказав я, заплющуючи очі. Мій голос долинав до мене як зза стіни. — Цей мініапарат дає виняткову якість. Я фотографував геть усе… все що бачив.

У вухах стало дзвеніти. Голос даленів і даленів. Цуцичок тицьнула мені під носа якусь гидоту, і я аж підскочив, нюхнувши їдкого, як вар, нашатиру.

— Забагато крові втратив. — сказала вона, пораючись коло свого причандалля. — Ну і струс мозку до того…

— Певне, кастетом вгатили, — сказав я, не розплющуючи очей. — В машині, скоріше всього. Дивно, що я цього не пам'ятаю… забув — як заорав!

— Якяк?! — зацікавився Мурат. — Зарепетував, ти хочеш сказати?

Я відмахнувся. Мені було не до філології: у вухах дзвеніло, й мене все більш брали млості. Тільки цього не вистачає, подумав я. А ще ж і шок не минув… як же ж воно далі буде боліть!.. Вдома, правда, є декілька ампул… ото якби добратися хутчій та вколоть, поки на стіну не поліз! Втім, подумав я, навряд чи пощастить… зараз привезуть того зарізяку — й хочнехоч, а кому ж як не мені доведеться його розкручувать!..

— Ту… акцію… не відкладаєте? — поспитала Цуцичок, затискуючи пінцетом криву хірургічну голку.

Я розплющив очі.

— Ти що, — озвавсь я до неї, скоса бликаючи на ті приготування, — хочеш от… страхіття… заганять мені в довбешку? ЇйБогу, ви обоє мене сьогодні на той світ запровадите! Слухай, — звернувсь я до Мурата, — смішки смішками, а… як я втямив, того сексота всетаки вирішили взять?

Мурат зиркнув на мене через плече.

— Запізно, — озвавсь він по хвилі, — запізно похопився.

— Загребли… так швидко?!

Мурат кивнув, продовжуючи розглядати мене… мов якусь комаху, їйБогу!

— Ти, — врешті спитав він, — ще щось хочеш сказати?

Цуцичок звела докупи краї рани й зробила перший стібок. Я аж подих затамував. Люди добрі, ума можна було рішитися — так боліло!

— Ну гаразд, — сказав я, насилу зводячи дух. — Гаразд… бачу, тут всі розумні… тільки в мене писок — хоч гарбузи виїдай! — Я трохи помовчав, сіпаючись од болю. — Звісно, без «Тартару» кожен з нас ніщо… і кожен буде стояти до кінця, тут і мови нема… а все ж… — Я знову заплющився. — Знаєш, у нас в учебці був старшина… дурний як валянок!.. Але в нього була приказка: «Ты вопрос — я ответ». То давай з'ясуємо… — я стріпнув головою, — врешті, що тут церемонії розводити… я хтів би знать: фірма що, буде воювати з державою?

Мурат різко обернувся до мене.

— Ти виходиш із гри?

— Ні, — відказав я. — Не виходжу. Це — запитання.

Цуцичок мовчала. Лише пальчики її, вправні та жваві, так і мигтіли коло мене; я од того, правда, почувався так, наче мене підсмажують на пательні.

— Річ у тому, — не втерпів я, коли мовчання стало затягуватися, — …ее… я хтів би з'ясувати тобі таке… бачиш, ця держава — форма нашого існування. Ми функціонуємо в межах її писаних і неписаних законів. Ми користаємо з її недосконалості. Але…

— Ти, здається, щось казав про армію? — обернувся до мене Мурат.

— А… авжеж! — потвердив я, збившись із пантелику.

Мурат замислено кивнув.

— Бачиш, — сказав він, дивлячись у вікно, — я міг би й не вступати з тобою у цей… гм… диспут! Ти добре знаєш, що ми всі тут пов'язані одним зашморгом і варто мені лише наказати, як ти… ти підкорився б, вірно?

Я стенув плечима.

— Звісно, що підкорився б. Але ж не про це мова! Ми…

— Тому я і хтів нагадати тобі одну з твоїх же розповідей… про Афганістан, якщо пригадуєш!.. Про отих прибалтів із розвідбатальйону, котрі вчинили заколот, а під час нічної операції свої ж накрили їх птурсами. Зі свого боку, я міг би розказать і не одну таку історію… Ну, хоча б у вісімдесят другому, коли я командував взводом, авіація знищила наших людей, котрі потрапили в оточення… Або згадай, що за ставлення до солдатів, котрі вернулись із полону…

Я мовчав.

— Таке було?

— Було!.. — буркнув я, одводячи погляд.

— Врешті цього ти спізнав на своїй шкурі… а ще ж є і не такі факти…Ну, та все це варте одне другого — хоча б судові процеси над людьми, котрі хотіли тільки справедливості… ні грошей, ні влади, ні пільг! — нічого, а тільки справедливості… а їм одбивали печінки в божевільнях або тихцем затикали рота — й кидали за колючі дроти…

— Ну, знаєш, — скрививсь я, — давай не будем! Ця пропаганда вже оскому…

Мурат перепинив мене.

— Дивовижно… дивно, як ви ловитеся на цей міф… про свою рідну державу… про соціалізм із людським обличчям! — Він розлютився, й не на жарт. — Не «Тартар» організував забійство Малевича… Не «Тартар» провадить оці експерименти над живими людьми… Й чим би ми не займалися, а на нашій совісті нема жодної душі… в той час як вони легко вбивають кожного, хто стає їм поперек дороги… або калічать людині життя, та так, що вона стає мов прокажена! — Він помовчав. — Якщо вже говорить відверто й справді без церемоній, то ця держава — просто жменя бандитів, причому бандитів із садистськими, патологічними нахилами. Різниця лише у тім, що вони займають державні посади — зависокі, як на їх вбогий інтелект…

Я засміявся. Шок проходив, і це далося мені нелегко — боліло дужче й дужче.

— А ми, — поспитав я, — а от ми… фірма «Тартар» себто… невже ми — не бандити, га, Мурате? Чекайчекай, — спинив я його, — як там у карному кодекісі… банда — це група озброєних осіб, котрі займаються розбоєм… Так неначебто? Причому, — я нагнув голову, й Цуцичок стала клеїть поверх шва грубу марлеву пов'язку, — причому достатньо, щоб в одного з учасників була зброя, — й це вже кваліфікується як бандитизм! То ти не пригадуєш, який там у нас арсенал… скільки там у нас одиниць стрілецької зброї?..

Мурат аж потемнів на лиці.

— Ми?! — перепитав він. — Ми… а звісно ж, ми — бандити! А ти що, досі в цім сумнівався? Чи, може, не знав, на що йдеш, коли вступав на цю роботу?..

Настала тиша.

— Облиш, — буркнув я. — Сьогодні мало того, що голову розчерепили… та й ще у якихось темних помислах підозрюють… свої — свого ж!..

— Мене дратує, — не вгавав Мурат, — оця йолопська вдача українців… Аби лиш не мене! Щоб тільки мені одному жерти й ловити кайф… Щоб на Кавказі когось одного зачепили — то вся нація сказилася б!.. А цим хоч би що… посміхаються, їздять у своїх безглуздих машинах, напихають пельки… — Він аж сплюнув. — Хіба такий народ може мати свою державність!.. На що вже я, чеченець, — та й то сяктак навчився балакати по-вкраїнському… бодай з елементарної поваги! А третина з вас ніколи не вміла говорити по-своєму… та й не хоче вміти… і не вмітиме ніколи!..

— Гаразд, гаразд!.. — огризнувсь я, одводячи погляд. — Ти в нашій шкурі не був, так що… — Я підвівся з фотеля й став ходить по кімнаті. Голова паморочилась… а що вже боліла — страх Божий, та й годі! — Бачиш, — сказав я, розглядаючи себе в люстрі, —…бачиш, мені вже остогидло ухилятися од них, — зразу в університеті, потім у таборах, а тепер ще й ось тут…

Ухилятися, подумав я… ухилятися!.. Од цих драбів ухилишся, аякже!.. Їхні млини мелють хоч і помалу — зате напевне. Хоч в таборі жоден з них так до кінця й не втямив, з ким вони мають діло. Ті бевзі судили про мене з вершини свого вбогого досвіду… та ще тицяли під ніс папери, надіслані такими ж йолопами, як самі! Сміх, та й годі. Якби серед них була бодай більшменш розумна людина, то давно викинула б ті папери геть. Хіба не видно було, що я — мерлець… мерлець із порожніми очима, котрий сидить у слідчому кабінеті контррозвідки — й відкрито сміється з них? Люди добрі, того юнака, що вірив у якісь ідеали, писав вірші про гайдамаків і наївно боронив своє право на «свободу розвитку»… Господи, та там його й близько не було! Він просто здох… здох як собака — в колотнечі рейдів і перестрілок, парашутних стрибків і каральних акцій, нальотів на кишлаки, тортур і переходів у пісках Регистану… його просто взяли й проміняли — спочатку його проміняли на ідеологію та соціалізм мусульманського зразка, а потім стали мінять на цистерну солярки, дватри стінгери або енну кількість набоїв… а через сім років, коли його ніхто вже й не чекав, коли його поховали в думках і навіть викреслили із пам'яті, — якимсь чудом він вигрібся зпід обвалу й знову став ходить по землі. Але це вже не була людина. Це була подоба людини. Був мерлець з порожніми очима. Був зомбі, на прізвисько Оскар… Тільки якогось дідька ніхто не хотів цього розуміти, і всі хотіли од мене чогось такого… дідько їх знає й чого!..

В двері просунувся Барабаш. Сьогодні його пика була ще більш бандитською, ніж зазвичай. Він щось сказав півголосом і тут же здимів.

— Починаєм!.. — обернувся до мене Мурат. І окинув скептичним поглядом з голови до ніг. — З допитом справишся?

— Мушу… — буркнув я, мацаючи пов'язку. — Де він?

— В бункері… де й завше, одним словом!..

Ми стали спускатися на перший поверх. Конспіративна квартира, яку фірма «Тартар» наймала через підставну особу, була одним з тих потворних цегляних котеджів, котрі без ладу й ліку захарастили всеньке передмістя. Ну, та нам він підходив: дім стояв аж покрай села, підвал був як бомбосховище… тож саме тут детективи «Тартару» й провадили бесіди з ріжного роду людьми.

— Сторожа? — поспитав я, зупиняючись на східцях, щоб припалити грубу мексіканську сигару.

— Двадцять командос, — озвався Мурат, — і Дядько Пацюк на чолі. Давай, давай… муха не пролетить!

Я пхнув ногою двері, й ми ввійшли в бункер — з непобіленими стінами й без вікон. В кутку сидів таксист. Його очі були заклеєні липкою стрічкою, а руки приковані до підлокітників. За спинкою дерев'яного крісла у повній готовності стовбичив Барабаш.

— Вольно… вольно! — сказав я йому. І сигарою подав знак розслабитися. Ми посідали в фотелі. Я затягнувся й сплюнув на бетонну підлогу. Допит мав провадитися російською.

— Итак, мой друг… — почав було я.

— Фаллос тебе друг… — процідив крізь зуби таксист, — …казьол ты ванючый!.. — і теж спробував сплюнути.

Барабаш замахнувся. Я показав йому кулака й глянув на Мурата. Той похитав головою: документів у цього чолов'яги не знайшли жодних.

— Хочу заявити… — провадив таксист, підвищуючи голос.

— Мовчать! — гаркнув я на повні легені — аж Барабаш відсахнувся. Тепер у моєму голосі зазвучали такі інтонації, що таксист мимоволі замовк. — Добре. Облишимо цю комедію. — Я став говорить уривчастими фразами, карбуючи кожне слово. — Ваше затримання — це не помилка. Ми не рекетири, не бандити, й гроші нас не цікавлять. Вас затримали з інших міркувань. Буду гранично відвертий: у вас мало шансів. Маю на увазі шансів зберегти життя. Тільки щиросердні… я підкреслюю спеціально для вас… щиросердні й вичерпно правдиві зізнання — такий шанс вам нададуть. — Я посмоктав сигару. — Що ж, перейдемо до діла. Нам потрібна інформація…

— Ти що, йолоп?! — поспитався таксист, тепер, правда, вже нижчим тоном. Схопитися з кріла він не міг, а наручники Барабаш загвинтив так тісно, що йому аж руки побрякли. — Хто ти такий врештірешт?

— Не має значення! — відрубав я. — Для вас, принаймі. Звісно, ми могли б надати вам таку інформацію. Ще б пак… прошу дуже! Але… — я затягнувся й випустив хмару диму, синюватого й легкого, мов газ, — але тоді довелося б вас… гм… ліквідувати! — Я засміявся. — А ми не хочемо цього робити. Нема потреби. Нема, розумієте?

Таксист понуро мовчав. Тільки жили на його шиї напиналися, як мотузки.

— Ну, то й що? — спитав він.

— Нам потрібна інформація. — Він хтів одкрить рота, певне, щоб вилаятися, але я випередив його й став говорити тим владним і жорстким тоном, яким провадив допити. — Інформація, до якої ви причетні. Ми знаємо, яке відомство ви представляєте. Не сподівайтеся, що воно вас врятує. Вам — кінець, й ви повинні це усвідомити. Вихід: розповісти нам усе… — я витримав паузу, — усе, що стосується секретних експериментів, які провадить відомство в Школі тібетської медицини.

В бункері наче бомба вибухнула — таке враження справили на того сіромаху мої слова.

— Ні, — озвався він відразу ж.

— Чому? — поцікавивсь я.

— Це службова таємниця. — Обличчя його напружилось. — Ви — з розвідки?

— Не має значення, — повторив я. — Можу повідомити лише, що… — я глянув на Мурата, й він кивнув, — … що наші організації займаються… гм… десь одною діяльністю!

– І це все, що ви можете сказати?

Я розвів руками, й він чуттям уловив цей жест.

— Ні! — похитав він головою після довгої паузи.

Мурат поворухнувсь, і я зрозумів, що настала пора мінять тактику; однак мені не хотілось робити цього.

Я затягнувся сигарою і знову заговорив:

— Мушу зізнатися, чините ви нерозважливо. Врахуйте всетаки один шанс. Інформація нам потрібна, й ми візьмемо її будьякою ціною. Ставка в цій грі — не життя. Життя, погодьтеся… життя віддати легко, правда? Набагато важче, — і сливе неможливо, — віддавати його крапля за краплею і… — я помовчав, — …у таких муках, про які середня людина навіть уявлення не має… уявлення навіть, розумієте?

В бункері запала тиша. Барабаш стояв і віддано дивився на нас своїми собачими очима. Мурат сидів закинувши ногу за ногу й чекав, що буде далі. А я димів сигарою, розглядав того драба й почував, як десь всередині підіймається глибока, давня печаль.

Гайгай, думалося мені… гайгай, хлопці, а ви ж взялися за мене ще десять років тому… а мені ж тоді допіру вісімнадцять виповнилося… а я ж вас, хлопці, не чіпав, хоч партійна сволоч на факультеті й причепила мені ярлик антирадянського елемента… І переді мною знову постала маленька підвальна кімнатка в ректораті, вікно, за котрим синіми померками западав вечір, і здоровий, довгий, як ломака, чоловік, який ходив тудисюди по кімнатці. «А, — сказав він, — це ти… що ж, сідай!» Я стояв і мовчки дивився на нього. «Сідай, сідай… розмова буде довгою. Думаю, нам буде про що поговорити удвох… чи не так?» — раптом підморгнув він. Я стояв і мовчки дивився на нього. Скажино лишень, думалося мені… то ти ще й дотепник! — А наголос я поспитав, не без іронії: «Передовсім хотілося б знати, з ким маю… цю саму… як її… честь, чи що!..» Драб неохоче скривився. «Сергій Сергійович Пугачов, — одрубав він сухо. — Співробітник комітету безпеки». «А Пугачов — поспитав я іронічно, все ще розглядаючи його, як комаху. — Це щоб страшніше було, чи як?» — «Не валяйте дурня! — прикрикнув він на мене. Очі його зробились як крига. — Ви перебуваєте в офіційній установі. Краще подумайте про своє майбутнє! Ви он уже стільки натворили, що вас і в тюрму не приймуть… не те що! Уявити тільки, — крутнув він головою, — таке мале, а таке вже ж…»

Я стояв і мовчки дивився на того лобура. Я міг забить його на місці. Я просто задавив би його голими руками. Господь не обділив мене здоров'ям, — і цей упиряка був би мертвим ще до того, як щось утямив би. Ці люди визнавали тільки насильство. Вони були пильні, непримиренні й підлі, — й спинити їх могла тільки куля калібру 7,62 або добре тренований кулак. Ну, та час вирваних язиків, розпоротих животів, бойових сотень під кривавочорними знаменами, партквитків, забитих у горлянки, — час той минув, на вулицях висіли ідіотські гасла, безмозкі юрми з радісним ревом перли на демонстрації, — ну а хто був невдоволений… що ж, тим затикали рота в отакихот підвальних кімнатках…

А далі пішлопоїхало, як з гори… а певно: з ними тільки зв'яжися — до самої смерті будуть ходити, як тінь, винюхуючи кожен слід… звісно, аби чоловік був підходящий, а справа знайдеться!.. Той чоловічок чи щось хтів заробить на цьому, а може, влип у якусь халепу, як муха в лайно, — а скоріш за все просто сидів собі, дивився телевізор, а тоді й думає — ану ж бо дай напишу!.. Взяв та й награмуцькав: «Както ко мне зашел рабочий нашего завода… гражданин такойто, год рождения такойто, проживающий по адресу… так называемые труды отщепенца советского народа и власовца Солженицына, которого наше родное правительство, поняв просьбы трудящихся… а также стихи о какомто дурацком дядьке… что это галиматья и фанатизм, и посоветовал заняться пополнением своего общеобразовательного уровня, а особенно сделал упор на трудах Маркса, Ленина и Клары Цеткин… но он не внял, о чем довожу… ведь рабочието развесили уши и слушают… Да в конце концов разве нельзя как-то изолировать этого подонка от нашего советского народа?..» І що я йому зробив, подумати тільки! Не сварилися ж, горілку пили разом, — ба, навіть приятелем якимось був, не так собі! А напередодні прийшов ще й цілий ешелон піску. Це були перші місяці по тому, як мене вигнали з університету, і всеньке тіло боліло, наче по ньому трактор гарцював. «Вставай, — вимогливо сказав він, торсаючи мене за плече. — Вставай — они все знают, они — из Комитета!» Я насилу підняв голову. Надовкіл усе було як в тумані. «Якого ще хріна», — буркнув я, витріщивши очі на двох драбів у зелених картатих штанах і в піджаках, що їх носять хіба що слюсарі та ще дядьки в селі… А тоді хтось із них твердо й нахраписто ступив крок уперед й тицьнув мені під носа книжечку…

Таксист мовчав, понуривши голову. Мурат нетерпляче глянув на мене. Барабаш переступив з ноги на ногу, облизнувся, — вочевидячки, угадуючи подальший хід подій.

Але я все зволікав і зволікав і нізащо не хотів преходить до наступного етапу, — як умирати, ото так не хотів.

— Мене дивує ваша затятість, — озвавсь я, почекавши ще трохи. — Послухайте, ви ж нормальна людина… оперативник врешті решт! Вам знайомий такий препарат, як, скажімо, новодексокаїн, га? Бачу… бачу, що ні… А вводиться він елементарно: поза очне яблуко, просто в мозок довгою голкою… після чого навіть ваш легендарний Штірліц стане балакучий, мов перекупка…. й мало того! — я підняв пальця вгору, — …чоловік після цього уколу стає назавжди пацієнтом психіатричної лікарні… словом, на ньому можна ставити хрест. Так що пропозиція зостається в силі. Що скажете ви?

Я глянув на годинника й став чекати. Стрілка хутко бігала по колу, відлічуючи секунди. Їх меншало й меншало, і я відчував, як разом з ними зникає моє терпіння.

Мурат поворухнувся. Я скоса глянув на нього — й раптом, на превелике своє здивування, утямив, що він теж не знає що робити!

— Знаєте, — замислено сказав я, розглядаючи таксиста. — ми теж люди. Але ми на роботі. Це така ж робота, як і в вас, і вона так само знімає з нас відповідальність. Перед законом. Перед совістю. Невже ви сумніваєтеся, що ми можемо вдатися до цих прийомів… послухайте? — Він мовчав, і тільки горлянка його конвульсивно смикалася та лице набрало якоїсь суконної барви. — Ну що ж, коли так… — я стенув плечима, — …коли так, то будем переходить до діла…

— Я… я згоден, — хрипко сказав таксист.

Суконна барва стала сходити з його лиця, але натомість воно вкрилося потом, заблищало, залисніло, мов би змащене оливою; піт виступив у нього під пахвами, на грудях, і за мент одяг на ньому став мокрий хоч викручуй. Господи, мені ще ніколи не доводилося такого бачити!

— Так… так би й одразу!.. — сказав я, одводячи погляд. І водночас відчув полегшення: хтозна, що зоставалося б робити, якби він затявся до кінця… — Ви… — жорстко почав я, припалюючи сигару, яка вже устигла погаснуть, — … ви — один з організаторів убивства менеджера кооперативного об'єднання «Мурена» Євгена Малевича. Запитання: чому ваше відомство прийняло рішення ліквідувать цю людину?

Я замовк. Таксист сидів непорушно. Певно, до нього тільки зараз стало доходити, в яку халепу він влип.

— Я… я не відповідав за цю операцію!.. — нарешті прохрипів він. У горлі йому наче кістка застрягла. — Це була вимушена акція… вказівка… вказівка надійшла од Крижинського… я підлягав лише йому, і…

— Повторюю, — підвищив я голос, — повторюю запитання: з якою метою ваша група фізично ліквідувала громадянина Малевича?

Драб аж скривився. Видно було, як йому не хочеться про це говорити.

— Надійшли агентурні дані… Він збирався передать у прокуратуру документи про діяльність Школи тібетської медицини. Це те, чого не встиг зробити його брат… — Таксист затнувся. Певне зрозумів, що ляпнув зайве; ну, та спроби заплутати допит завжди ведуть до протилежних результатів. — В операції брало участь тільки двоє… ее… той…

— Блатний на прізвисько Кукла, — обірвав я його. — І ви з ним на пару. Не намагайтеся замовляти нам зуби, це марно… А операцію, ви, по суті, провалили — ні прикриття, ні… Гаразд. Запитання: де перебуває брат Євгена Малевича, котрий зник другого січня цього року?

— У Крижинського, — відказав таксист. Про мій візит до їхнього кубла він так і не встиг довідатися. — Його вкрай треба було нейтралізувать… він пхав носа куди не слід і багато про що довідався… про діяльнясть Школи. Був підготовлений матеріал… із знімками й свідченнями очевидців… й мав бути опублікований ув отій газетці, — драб затнувся. — «Наша думка», здається…

— Нині цей матеріал знаходиться у вас? — сказав я, більше стверджуючи, ніж запитуючи. — Запитання: за яких обставин ви заволоділи ним?

— Після… ее… ліквідації Євгена Малевича у його дипломаті було знайдено частину матеріалу. А решту… решту наші люди вилучили під час обшуку… — Таксиста раптом аж затрясло всього. — Ми не могли не ліквідувать його… не могли! Інформація про діяльність Школи йде під грифом «совершенно секретно», а цей покидьок став розповідать про неї всім кого знав… наліво й направо!

— Заспокойтеся, — сказав я з презирством. — Тепер це не таємниця. І ваше відомство дорого поплатиться за цю секретну діяльність. — Я посмоктав сигару. — Запитання: секретні експерименти, які провадить Альберт Крижинський у лабораторії Школи тібетської медицини?

Таксист похитав головою. На його обличчі все виразніше й виразніше проступав жах.

— Це державна таємниця. Я… я не можу, зрозумійте! — зірвався він на крик. — Ви граєтеся з вогнем… не чіпайте цієї справи… її контролює Москва, і навіть Генштаб вас не прикриє од…

Я махнув рукою. Барабаш взяв таксиста своєю лапою за горлянку й легенько стиснув.

— Слухайте уважно! — сказав я, коли він замовк, начеб захлинувшись. — Запитання ставимо ми. І в нас не має часу церемонитися з вашою особою. Нам потрібно, щоб ви говорили, — і ви будете говорить… хай там… хай там навіть небо впаде на землю! — Я помовчав, розглядаючи його грубе лице з якимось вульгарним виразом, як і у всіх людей його професії. — Ви знаєте, що є різні способи… хоча б отакий для початку… — Я вийняв з рота сигару й, підвівшись, тицьнув його запаленим кінцем у щоку.

Мурат остережливо стусонув мене попід ребра.

— Словом, — сказав я, невдоволено озираючись на нього, — словом, способів достатньо… Але, одверто кажучи… — я знову сів у фотель, — вживати їх просто нераціонально! Розумні люди завше домовляться… не кажучи вже про те, що після цієї бесіди стане легшим і порозуміння між нашими організаціями. Запитання: Школа тібетської медицини у системі вашого відомства?

— Конспіративна… ее… квартира. — Таксист говорив через силу, й слова лізли з нього, як з м'ясорубки. — Явка. Філія. Що завгодно, одним словом…

— Експерименти?

Він мовчав, звісивши голову.

— Експерименти?! — гаркнув я щосили.

— Обробка… спецпрепаратами, — прошепотів чолов'яга. — Плюс гіпнотичні сеанси. Технологія мені невідома. З ними ще щось роблять у лабораторії… я оперативник, не більш. Через п'ятнадцять днів… а то й раніш… залежить од нервової системи… людина перетворюється в… ее… ляльку. Автомат, котрий… — він знову замовк, тоді став говорить, і слова в'язли йому на зубах, — … зробить все, на що буде запрограмований. Різні операції…

— Зомбі… — прошепотів я, стиснувши сигару зубами, — зомбі!..

— Дата операції «Союз»? — раптом озвався Мурат — вперше за ввесь час, одколи йшов допит.

Таксист здригнувся, й лице його пополотніло.

— Дата?!

Чолов'яга мовчав. Голова його звісилася на груди й погойдувалася з боку на бік. Мурат підвівся і, нависаючи над ним, наче брила, взяв його за підборіддя.

Жорстке, вугласте лице, перекреслене прямокутником стрічки, було бліде мов крейда.

— Завтра… — прошепотів він. І облизнув пересохлі губи. — Завтра, коло стадіону… о шістнадцятій нульнуль!..