"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Розділ 8

Ми з Шако сиділи на дубовій лаві перед фасадом будинку, певніше, палацу Кер-Маґні. Від підніжжя широких мармурових сходів до розчиненої навстіж брами садиби простяглася усипана дрібною жорствою алея, облямована обабіч рівно підстриженими декоративними кущами.

Відкинувшись на зручну спинку лави, я неквапно пив запашну каву й палив сигарету. У вицвілому серпневому небі ясно сяяло надвечірнє сонце, пестячи землю лагідним, зовсім не спекотним промінням. Над нами з веселим щебетом пурхали цілком земні пташки. Ідилія...

— Кошенята сплять, — обізвався Шако. — Я налив їм у блюдечко молока. Коли прокинуться, поїдять.

— А Леопольда й Лаури ти не зустрічав?

Хлопець скрушно зітхнув:

— Ні, пане графе, не зустрічав. Власне, я й сам хотів запитати вас про Леопольда — ось уже понад півроку як я не бачив його.

— Га? — здивовано промовив я. — Ти знаєш Леопольда?

— Ще б пак! Це ж Метрів кіт. До його смерті він весь час жив у Кер-Маґні. Ми з Леопольдом були найперші друзі, він частенько дозволяв мені покататись на ньому...

— Ти катався на Леопольді?!

— Атож, катався. Вірніше, їздив. А що тут такого?

— Та ні, що ти! — саркастично промовив я. — Нічого в цьому дивного немає. У вас тут любісінько їздять на котах, для освітлення приміщень використовують ельм-світильники, одягаються за середньовічною модою, на їжу накладають чари, щоб вона не псувалася. А що інквізитори правлять усім світом, то це вже суща дрібниця. Це само собою зрозуміло.

— Ну, щодо Леопольда, то він, звісно, не простий кіт, а кіт-перевертень, — відповів збентежений Шако. — А щодо Інквізиції... Боюсь, ви хибно зрозуміли мене, пане графе. Я зовсім не говорив, що інквізитори правлять світом. Просто вони дуже могутні маги, і на всіх цивілізованих Гранях до них ставляться з великою повагою.

В його останніх словах приховався натяк на те, що моя рідна Грань не належить до цивілізованих. З деяким запізненням збагнувши це, Шако ніяково потупився.

— А ти не знаєш, Інквізиція якось пов'язана з християнською церквою? — запитав я, почасти щоб зам'яти виниклу незручність, а почасти тому, що мене це справді цікавило.

— В жодному разі, — відповів хлопець. — Інквізиція безстороння в питаннях віросповідання, за винятком, певна річ, сатанізму. Далеко не всі інквізитори — християни; серед них є також мусульмани, іудеї, браміни, буддисти, інші невірні.

— А у них не виникає проблем з духовними лідерами своїх релігій?

— В якому сенсі?

— Ну, на моїй батьківщині більшість релігій категорично відкидає будь-яку магію. Особливо суворий в цьому відношенні іудаїзм.

— Справді? — Шако розгублено стенув плечима. — Бачу, на вашій батьківщині дуже дивні звичaї. Адже ж магія буває різна — буває біла, а буває чорна. Певна річ, чорна магія заборонена всюди. Але біла... Даруйте, пане графе, та це просто дурість. Я не уявляю, як можна обходитися без магії. Якби не вона, то не було б ніякої цивілізації. Без неї люди б досі жили в печерах.

Я ледве втримався від сміху.

— А проте, як я знаю, мешканці Основи спокійнісінько живуть без магії.

— Знову перепрошую, пане графе, — заперечив Шако, — та ви помиляєтеся. На Основі також є магія, своя, особлива, яка на решті Граней не діє.

— І що ж це за магія?

— Вона називається технікою. А тамтешніх відунів звуть інженерами. Вони набагато могутніші за наших відунів, по силі майже рівні інквізиторам, от тільки за межами Основи їхня магія майже нічого не варта.

— Зрозуміло, — з усмішкою промовив я. — Це тобі Метр розповів?

— О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, він лише віддавав мені накази. Він був такий... — Хлопець зам'явся, не в змозі добрати потрібних слів. — Він був зовсім не злий, він... він не був ані злим, ані добрим, він мов би стояв вище добра та зла, вище від усього земного. В його присутності я почував себе нікчемною комахою... Це було страшно.

"Отож-то ти й радієш новим хазяям", — подумав я і вже збирався повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.

"Ану, поглянь на мене, любий."

Украй вражений побаченим, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити з неї всю каву.

Шако схопився на ноги, мов ужалений.

— Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — Але це вперше бачу прекрасну даму навіч.

— Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.

А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, перша її поява у новому розкішному вбранні викликала в мене справжній шок. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по бокам, відкриваючи поглядові нарядні спідниці з червоного шовку, а її напівголі плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка з газу. В жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома крупними смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.

Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч дружині, зовсім не відчуваючи землі під ногами і раз у раз спотикаючись на рівному місці.

"Боже! — думав я. — Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?.."

Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я частково отямився.

— Ну як? — запитала вона. — Подобається?

— Сонечку моє ясне, — палко промовив я. — У цій одежі ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.

Інна зайшлася веселим сміхом:

— А знаєш, у твоїх сороміцьких комплементах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.

— Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.

— Гм... Схоже на те, що вся твоя уява суцільна ерогенна зона.

— Можливо. Людська уява безпосередньо пов'язана з підсвідомість, а як стверджував дідусь Фрейд...

— Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Нестерпний ти! Не даєш мені й слова сказати у відповідь на твій комплемент.

— Ти помиляєшся, любонько. Я слухаю, аж вуха нашорошив.

Інна поклала руки мені на плечі.

— Ти красунчик, любий. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.

— О, цього скільки завгодно!

Ми поцілувалися.

— Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, переводячи подих. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.

— Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.

Шако ніде видно не було. Певно, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!

Узявшись за руки, ми попрямували алеєю до розчиненої брами.

— Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?

— От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.

— І що ж?

— Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та регента.

— Покажи.

"Ось вони." Перед моїм внутрішнім зором з'явились одна за одною дві "картинки":

"Регент..." (Високий кремезний чоловік у темно-синьому мундирі з золотою окантовкою. На комірі його камзолу були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; як я дізнався згодом, це вказувало на ранг магістра. Його волосся було каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; він мав масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п'ять, проте щось у його подобі підказувало мені, що він набагато старший...)

"Метр..." (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в гримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей... Мені зробилося моторошно: це був не людський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ поза очі...)

— І що найдивніше, — мовила Інна вголос, — я бачила їх обох на Землі, в Києві. Це було торік восени.

— Точно?

— Поза будь-яким сумнівом. У третьому семестрі я відвідувала факультативний семінар з математичних аспектів теорії розсіювання, що його вів професор Массачусетського університету, угорець за походженням (образ регента, зодягненого у звичайний земний костюм), доктор Карой. Я мусила згадати про це відразу, щойно Суальда назвала його прізвище. А Метр (образ на повний зріст, також у звичайному костюмі і в окулярах з темними скельцями, що приховували моторошний, нелюдський погляд його холодних очей) був присутній на останньому занятті... Цебто, не на останньому взагалі, а на останньому з тих, на яких я була присутня.

— Ти перестала на них ходити?

— Так.

— Чому?

— Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я вчилася лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.

Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простяглася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.

Метрів сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, позбавлене будь-яких штучних домішок повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема все ще перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших глобальних потрясінь, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) утримувати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр...

— Сонечку, — сказав я дружині. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.

Вона недбало стенула плечима:

— Не велика біда. У мене цих суконь більше ніж треба. А поза тим є Суальда — щоб чистити одяг, прати білизну, слідкувати за порядком у домі, готувати нам їжу.

— Ти міркуєш, як вельможна пані, — з усмішкою зауважив я.

— А я і є вельможна пані, — відповіла Інна з погордою.

Я жартівливо вклонився їй:

— Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.

Інна всміхнулася:

— А мені й не треба було довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.

— Та що ти кажеш?

— Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя, не здаючи собі з того справи, мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.

— Нарешті твої мрії здійснилися.

— Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.

Я ствердно кивнув:

— Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Граф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, найпевніше, володар цілої планети, нехай і малозаселеної... поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів — майбутніх наших підданих, — і за кілька років тут постануть нові міста й села... Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп'ютери. Але щоб...

— Боюся, Владику, — втрутилась у мої мрії Інна, — що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.

— Як це розуміти? — здивувався я. — Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?

Інна зітхнула:

— Річ не в тім, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика... Присядьмо.

Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поряд на траву. Я поклав руку на жінчину талію і спитав:

— Так у чім же річ?

— Коли я вдяглася, — стала розповідати вона, — Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі...

"Картинки": новенький, в заводській упаковці, інженерний калькулятор "Cіtіzen". Тепер уже розпакований; Інна вмикає його — миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення — батарейки "потекли". Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор — знову миготять індикатори, потім згасають. Знову "потекли" батарейки...

— Може, зіпсуті? — припустив я.

— Ні, от поглянь...

Крупним планом одна з батарейок: дата випуску — кінець минулого року.

Далі: Інна втретє міняє батарейки — результат аналогічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак "=" і попередній калькулятор — результат аналогічний.

Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки — стрілка на індикаторі стрибає з боку в бік. Положення "сила струму", послідовний ланцюг "батарейка — прилад — резистор 2 кОм"; стрілка на індикаторі стрибає з боку вбік, попервах зашкалюючи за позначку "40 А", поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на "нуль" — батарейка "потекла", резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки "=" — результати аналогічні. Купа зіпсутих батарейок та резиторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й запитання...

— А ти правильно все робила?

— Певна річ! — обурилась Інна. — Я ж фізик, як не як. Чи ти теж вважаєш, що жінки і фізика — поняття несумісні?

— Що ти! Аж ніяк...

— Тоді дивись далі...

Наступні "картинки": кілька магнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його магніти реагують з іншими магнітами цілком нормально — поки що все гаразд. Ланцюг "генератор — лампочка 5 В": Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання...

— Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут...

Ланцюг "генератор — лампа 220 В, 300 Вт": лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг "генератор — розімкнений рубильник": Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку в бік, а "обравши" напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.

Ось чим займалась Інна, тим часом як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.

— Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, з біса, може означати? Що цим світом керують інші закони природи?

Інна заперечно похитала головою:

— Не зовсім так. Поглянь-но довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, він був би інший, відмінний від земного світу. Сам подумай.

Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:

— Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких глобальних наслідків, що... далебі, це важко уявити.

— Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі ж, як і на Землі... Загалом, — додала вона по короткій паузі.

— А що значить твоє "загалом"? Та й власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?

Інна знову зітхнула:

— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технологічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, все одно нічого не вийде. Яскравий приклад цього — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони "повстають" проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.

— Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?

— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Проте з одним суттєвим уточненням: рівень технологічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнологічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.

На якийсь час я замислився.

— А знаєш, — сказав урешті, — в твоїх міркуваннях є певна логіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена магія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є магія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої глобальної незмінності? І твій принцип обмеження технологічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней, що надає широкі можливості для розвитку магії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища велика рідкість, інакше ніхто б і в гадці не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються воістину неозорі перспективи.

(Наступного дня і в першій же книзі, яку я взявся читати, я знайшов підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технологічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-магічну.)

Зо хвилю ми обидва мовчали, потім я з деяким сумом промовив:

— Боюся, про комп'ютери нічого й мріяти.

Інна ствердно кивнула.

— І все-таки, — сказала вона. — Мені подобається цей світ.

— Мені також, — сказав я й міцніше обняв дружину. — Для нас це сущий рай. І ні в якому не в курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп'ютери... Ай! К бісу комп'ютери!

З цими словами я закотив поділ її сукні й сунув руку їй під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, наче давно чекала цього.

— Ага! — сказав я вдоволено. — Ти все ж не надягла трусики.

— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.

— Ти просто чудо, сонечку! — захоплено мовив я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.

— Прямо тут? — розгубилася вона.

— Прямо тут, — ствердив я, задираючи її спідниці й приспускаючи донизу панчохи. — І негайно.

Інна скрушно зітхнула, проте не стала заперечувати, а своїм звичaєм розслабилася, повністю віддаючи мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди, а через те дуже здивувався, коли вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном мені в пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.

— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.

— Це погана ідея, Владику, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут непідходяще місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.

— У кого "у всіх"?

Інна кивнула в бік лісу:

— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.

Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. З лісу до нас швидко наближалися дві постаті.

— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньку приголубити... Цікаво, кого це дідько несе?

Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — цілком біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було дамське.

А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув до себе погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.

— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники...

Кінь форкнув.

— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Нічого сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.

— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!

— Авжеж, я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак ґвалтовно, без попередження, перекинули нас на коней.

— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-право. Для нас це така ж несподіванка... Як ти почуваєшся?

— А що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Крім того, я радий знов опинитися в рідних краях.

— У рідних краях, кажеш?

— Та певно ж. Тут я народився і зріс. Тут я й жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку... До речі, Метр зараз удома?

— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!

— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого тут не вдієш — усі ми смертні.

Я вже відкрив був рота, щоб нагадати йому його ж власну розповідь про смерть Метра, однак Інна випередила мене:

— Леопольде ("...А ти, Владику, помовч, у мене виник один здогад..."), скажи, як ти опинився в Києві?

— А хіба я не розповідав? Дивно... Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто...

— Це був Київ?

— Так, згодом я дізнався, що це місто зветься Київ.

— Ну, а далі що?

Кіт... даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.

— Метр поглянув мені в очі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: "Тепер шукай собі нових господарів"... Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.

— Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.

— Потім він щез і мені зробилося так жахно, що я втратив голову... Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!.. Ну й побіг, куди очі дивилися, а коли оговтався... Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.

Інна ствердно кивнула:

— Атож, котику, тепер я згадала.

"Що все це значить, дідько б мене взяв?!" озвався я, геть збитий з пантелику.

"Здається, я розумію що," спроквола відповіла Інна.

"Ну!"

"Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками..."

— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота. — Ти любив Метра?

Той здивовано утупився в неї.

— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р... Метр був мій пан, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не любив нікого... До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?

— Ми, — відповів я.

— Ви? Так це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.

— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?

— Певна річ! А що тут такого?

Я з жалем похитав головою:

— Боюсь, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.

— А то біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.

— Сідай, Владику, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі...нь.

— Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.

Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, чи так уже я й не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.

— Владику! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?

— Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, сонечку, і повертаймося додому.

— Що?!

— Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?

— Ну... Певно, що так.

— То навіщо ці розмови? Вперед!

Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.

— Але ж на мені таке пишне вбрання... до того ж я без трусиків.

— Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!

Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав дружині:

— Це не має ніякого значення, адже на Лаурі дамське сідло. Хочеш, підсаджу тебе?

Після секундних вагань Інна похитала головою:

— Ні, любий, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.

А втім, усі її побоювання були марні. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама забратися в сідло і з першої ж хвилини трималася в ньому міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і швидко приборкала Лауру, яка, бувши "новоспеченою" лошицею, раз по раз брикалася з незвички.

Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі коники, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася смирніше, не пустувала, але бігала прудко й була надзвичайно граційною. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була найзвичайнісінькою кицькою.

В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Ніколи раніш я не думав, що верхова їзда така приємна розвага.

Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:

— Сподіваюся, тепер ти обернеш мене й Лауру на котів?

— А як це робиться?

— Невже ти не знаєш заклинання?

— Якого?

— Що обертає коней на котів.

— Ні, не знаю.

— А Інна?

Подумки я звернувся до Інни й отримав заперечну відповідь.

— Ні, котику, Інна також не знає.

Леопольд забідкався:

— Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу обернутися на кота. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви обернули нас на коней, коли не знаєте зворотного заклинання?

— Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, вкупі з конячим акцентом, починав діяти мені на нерви. — У нас це вийшло ненароком.

— Однаково ви винні, — не угавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу обернутись на кота.

— Ну й обертайся, хай тобі... О-ой!

Раптом кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням кота.

— Відпусти хвоста, недолюдку!

Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп'явся в мене сторожким поглядом.

— А казав, що не знаєш!

— А я й не знаю, — приголомшено мовив я.

Леопольд розгублено промуркотів:

— І справді, ніякого заклинання ти не говорив. Дивина!

Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.

— Ти не дуже забився?

— Здається, ні, не дуже... То пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, нічого в мене не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.

— А Лаура? — обізвався Леопольд.

— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага... Спробую. — І подумки звелів їй: "Обернись на кішку!"

Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура лишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно обернулась на кішку.

"Однак чудасія!" звернувся я до Інни. "Ти помітила? Сідла пощезали!"

"Та що ти кажеш?!" На мене наринула тепла хвиля її веселощів; сміялася вона добродушним, "рожевим" сміхом. "Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел..." Вона не стрималась і засміялася вголос.

Я теж зареготав:

— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.

— Вірніше, — крізь сміх уточнила Інна, — загладжується межа між природним і надприродним.

До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч... чи то пак — назустріч Леопольдові.

— Ти живий, Шако? — викрикував на бігу кіт. — Ти не помер?

— Звісно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що з тобою було, де ти запропастився?

— Але ж Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так горював за тобою.

— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно спіймав. — Ану розповідай, де ти був, волоцюго такий!

— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, що завершує картину.

— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?

— Про те, що сталося з Леопольдом. Перше ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам'ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до Метрової загибелі в ресторані, — усе це вигадки, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомості Леопольда була закладена відповідна програма для здійснення телепортації. Тепер потреба у фальшивих спогадах відпала, і коту повернулася його справжня пам'ять. Тому, до речі, я й перебила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про смерть Метра. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.

— Умгу...

— І ще одне. Часом мене бентежила "радіотелевізійна" вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр "записав" у його пам'ять серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Крім знання мови, це давало коту мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.

— А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?

— Надзвичайну прив'язаність, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив... і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов, це почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам'ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, фальшивих, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам'яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.

— Цебто змусив кота полюбити себе?

— Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так кепсько пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря — а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним [8] двійником Шако.

— Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, був фактично не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?

— Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Зокрема тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.

— Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Проте залишається ще безліч нез'ясованих питань.

— І один з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?

У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості із спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не змусили себе довго чекати. Наше життя круто й безповоротно змінилося...