"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 7
Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби й вельможними графами, було важкувато — і навряд чи хтось повірить мені, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим відрізняється від прикрої, що сприймається радніш, і в неї охочіше віриться. А втім, брaти Суальдині слова лише на віру нам не довелося: того ж дня ввечері вона показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: "Графство Ланс-Оелі з усім належним йому після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (чи осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем".
Воістину, це був по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все своє майно песику, котрого дуже любила. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з'ясували, що всі успадковані песиком мільйони були просто копійки в порівнянні з тією "дещицею", яку ми отримали у своє володіння... А втім, про все по порядку.
Як ви могли переконатися, розпитувати про щось Суальду — пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише констатацією тих куцих фактів, що нам вдалося витягти з небалакучої служниці.
Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — що було ближче до істини). Судячи з усього, цей світ — а звався він Paneі, що в достотному перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — був куди більший за нашу стареньку Землю. У ньому правило безліч баронів, графів, герцогів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об'єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як переважна більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.
Воднораз верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої й найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії, зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей із Священною Римською Імперією та містом Римом, проте зі з'ясуванням цього питання я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас; судячи з усього, жодна з етнічних груп не була в ній домінуючою, а офіційною мовою Імперії вважалася латина, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення зробив Шако, за що негайно отримав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.
Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Графство Ланс-Оелі знаходилося далеко поза межами цивілізованого світу, осторонь торгових шляхів, і не входило до складу жодної з країн — одне слово, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.
Усі мешканці графства були нащадки переселенців з Імперії. Років двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому забаглося розмістити тут одну із своїх провінційних резиденцій.
Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав у чотирьох милях звідси, допомагала клопотатися по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом позаду будинку.
Грошового податку до графської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдиною функцією графської влади було здійснення правосуддя та контроль за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка кожного місяця. Справ — як карних, так і цивільних, — завжди було мало, і всі вони були такі прості, що для їхнього вирішення цілком вистачало одного дня. У цей день до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл графства; разом із звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч, на який сільські відуни попередньо накладали чари, щоб він довго не псувався; у дієвості їхніх чар ми мали нагоду переконатися за обідом. А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до їжі.
Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов'язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за півроку після зникнення Метра справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість їх, згідно з розпорядженням верховного короля, були вирішені на місцях і потребували тільки формального затвердження з нашого боку.
Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо обов'язки, покладені на нас нашим високим положенням, а я додав, що збираюся посилити роль графської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знов отримав від бабці потиличника. Вона сказала нам, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.
На моє питання про кількість наших підданих Суальда лише знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, і то всі селяни. Зате розміри графства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:
— Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував...
— Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся без толку.
— Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи, принаймні, якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю... Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?
— Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.
— Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько, з кількома супутниками, проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався до безкрайого озера, вода в якому була солона й гірка, а протилежного берега видно не було.
— Море, — зрозумів я.
— Атож, пане графе, море. І дядько Ервін так казав, і згодом я зустрічав цю назву в книжках.
— Ну й що ж було далі?
— Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море не повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.
— Чому?
— Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, зовсім неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі було шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько й вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледве не проґавили рідні місцини, бо щось там наплутали з зорями.
— Це все?
— Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід — і знову їх зупинило море, тепер уже західне.
— На якій відстані звідси?
— Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше — він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.
— І ніяких інших країн, ніяких людських поселень вони не знайшли?
— Ні, пане.
— Отже, кордони графства невизначені?
— Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри — і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.
— Як це? — здивувався я.
— Ну... Словом, на його думку, графство займає всю Грань.
"Інно, ти чула — всю Грань! Їхній світ зветься Грані, а Ланс-Оелі — одна Грань, причому вся Грань цілком. Цікаво, що це значить?"
"А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ."
"Ну!"
"Стривай, хвильку..."
— Скажи-но, Шако, що воно означає "вся Грань"?
— Це... — хлопець завагався. — Дядько Ервін пояснював так: якщо, скажімо, іти прямо на схід сонця, а коли зустрінеться ріка, озеро чи море — плисти по них на човні, знову ж таки, прямо на схід, то кінець-кінцем повернешся туди, звідки вийшов, тільки не зі сходу, а з заходу.
"Ось так! Я вгадала."
"Ланс-Оелі — ціла планета?!"
"Атож. Кожна Грань — планета, аналог Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато тут усього коїться."
"Мабуть, твоя правда..." погодився я і спитав у Шако:
— А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?
— Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори чи рівні їм за могутністю маги. Наші місцеві чаклуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо вони є, то десь далеко за морями.
— Гм, це погано... А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?
— Він просив.
— І що відповів Метр? Відмовив?
Шако кивнув:
— Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього, ніби пронизав його наскрізь, і моторошним голосом запитав: "Тобі що, тут не подобається?" Дядько мій не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п'ятами замигав, і біг доти, доки не впав з утоми.
— Ага! — тільки й сказав я, значуще поглянувши на Інну.
— А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував тракових шляхів?
— Звісно, ні. Адже Метр був Великий. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з'являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.
— Інквізитори теж так можуть?
— Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх магів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.
— Як це?
— Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це не говориться.
— А сам ти коли-небудь бачив інквізиторів?
— Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже весь час жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з командорами Інквізиції.
— А як же вони приходили сюди?
— Самі вони не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.
— Отже, після смер... після зникнення Метра у вас не було гостей з інших Граней?
— Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор... даруйте, забув його ім'я. Здається, воно закінчується на "тшеллі". Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора регентом Імперії. Коли він прочитав заповіт Метра стосовно Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: "Під кінець дідуган зовсім здурів".
Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.
— Значить, Метр усе-таки помер? — спитала Інна.
— Цього я не казала, — затято мовила Суальда.
А Шако розвів руками.
— Одно певно: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, та й магом він не був. Він був Великим, останнім з Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.
— До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?
— Великі, це Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім на землю, аби наглядати за людьми, наставляти їх на путь істини... Так, в усякому разі, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі у всьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.
— Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.
— Геть усі наукові книжки написані латиною, пане графе. А я латини не знаю.
— Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікай марне про речі, в який нічого не тямиш.
Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.
— Суальдо, — сказав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?
— Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її гардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.
— На моїй половині?
— Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем... а втім, може, він і знав, що вас буде двоє, тим-то й розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Оце зараз ми в паниній опочивальні, і, якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину. А я тим часом допоможу зодягтися пані.
— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні: "Піду огляну свої апартаменти, сонечку. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі ж самі роги."
"Якщо немає, можу подарувати свої."
Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:
— Ходімо, хлопче.
Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно умебльованій вітальні.
— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.
— Вам подобається? — спитав Шако.
— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя... ну, трохи дивна.
— Ваша правда, пане графе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
— Це я помітив. Видно, вона не балакуча.
Шако захихотів:
— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб'є... то значить, забила б, якби... — Він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що рік тому Метр укоротив їй язика.
— Га?!
— Ну, звісно, не в достотному розумінні, а... як би це сказати?.. Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
— Але ж навіщо?!
— Гадаю, через те, що вона забагато знає.
— А хіба це злочин — багато знати?
Хлопець на ходу замислено потер чоло.
— Загалом ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
— З якого б це дива?
— Бо Суальда дурна, — відверто сказав Шако. — Вона віддавна служить у Метра, багато знає, але мало що з того розуміє. Бувало, таку нісенітницю верзла, що... Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
Я стиха хмикнув.
Ми проминули анфіладу з кількох кімнат і зупинилися перед широкими дверима.
— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає панині покої з вашими... Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість їх написані латиною, — з жалем додав він.
— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?
— Через коридор. Але так буде ближче.
— Пусте. Ходімо через коридор.
Ми пішли.
"Інно!" покликав я подумки. "Ти чуєш мене?"
"Чую, любчику. Де ти?"
"Мандрую нашими хоромами. А ти?"
"У гардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!"
"Такі гарні?"
"Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне."
"Співчуваю."
"Не глузуй, Владику, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію..."
"Така треба, сонечку. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на пошив суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках піднімається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як."
Я виразно відчув Іннин подив.
"Звідки ти знаєш?! Невже я передаю "картинки"?"
"Ні, не передаєш. Та й не до "картинок" мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався..."
"Хвилечку, любий!"
Хвилечку я йшов мовчки.
"Владику!"
"Га?"
"Твоя правда. Я оце розпростала на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини."
"І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі."
"А як ти здогадався?"
"Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має гармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться."
"Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?"
"Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю."
"Наприклад?"
"Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу вони будуть лише завдавати тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько, мимохідь...
"Замовч," лагідно сказала Інна.
"А що тут такого? Хіба ми ніколи..."
Нарешті я отримав "картинку": в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свою свідомість.
— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
Я здивовано поглянув на нього:
— Звідки ти взяв?
Хлопець хитро всміхнувся:
— Я вже давно здогадався, пане графе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані графинею, проте з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що ви розмовляли подумки... А щойно у вас був такий відчужений вираз обличчя, мов би ви знаходилися не тут, а в якомусь іншому місці. От я і вирішив, що ви розмовляли з пані.
Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.
— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві. — І здібний до того ж.
Шако зашарівся на цю похвалу.
— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням
— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
— Але ж ви з пані графинею маги, правда?
Я замислено почухав потилицю.
— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи маги ми?.. Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.
Шако з розумінням кивнув.
Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва "вітальня" більше пасувала до просторої, схожої на залу, кімнати, що прилягала до бібліотеки.
— Прямо — ваша опочивальня, — пояснив Шако, хоча в цьому не було ніякої потреби. — Ліворуч — гардеробна, а праворуч — купальня.
Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері гардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.
Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон для побутових ламп, що щедро випромінювала подібне до денного світло.
— Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких заклинань, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, маєш стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.
Я хотів був запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика — у коруальській мові не було такого поняття. А що коруальська була одна з основних мов Імперії, то сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, переважна більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, зате, це по-друге, я виявив у своїй пам'яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало на те, що цивілізація Граней була нетехнологічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.
"Та ну його к бісу!" — чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.
У моїй гардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м'яке крісло, три фотелі і трюмо з дзеркалом у людський зріст.
Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі не надовго збентежила мене. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні чобітки з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими кресами.
— Пояс краще взяти цей, — порадив Шако. — У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого графства.
— А це чий герб? — спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.
— Інквізиції, — відповів хлопець. — Втім, я не знаю напевно, герб це чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших — так.
Слово "інквізитори" викликало у мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і слухаючи Шако, я мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини "inquiro" — досліджувати, шукати; отож при бажанні "інквізитор" можна перекласти не тільки як "слідчий", але й як "дослідник", "шукач".
Неквапно вдягаючись, я промовив:
— Між іншим, сьогодні я багато чув від тебе й Суальди про інквізиторів, та не зовсім зрозумів, хто вони такі. Це маги?
— Вчені маги, — уточнив Шако. — Їм не рівня всіляка дрібнота на кшталт відунів. Інквізитори, це могутні чаклуни, дехто з них родом з самої Основи.
— Звідки-звідки?
Шако втупив у мене здивований погляд. Я збагнув, що моє невігластво шокувало його, і поквапився виправити свою помилку:
— Май на увазі, хлопче, коруальська мова не моя рідна.
— Я це помітив, пане графе. У вас та в пані Інни кумедний акцент, і ви ретельно добираєте слова, перше ніж щось сказати.
"Ну й слава Богу", — подумав я.
— Отож-то й воно. І подеколи я не розумію, яке значення ти вкладаєш у те чи інше слово. До твого відома, в інших мовах не лише інакше вимовляються слова, але й по-іншому формулюються думки. Цілком можливо, що у нас з тобою просто різна словесна символіка одних і тих же понять.
Шако кивнув:
— Даруйте, я цього не врахував.
— Не біда, всяке буває. То ти можеш іншими словами пояснити, що значить "Основа"?
— Ну, це той легендарний край, де з'явилися перші люди, де знаходяться головні святині багатьох релігій, зокрема християнські. На Основі, в місті Назареті, родився Господь Ісус, там є священне місто Єрусалим, де...
— Он воно як! — вигукнув я. — Виходить, Основа — це Земля! — (Якщо бути точним, я сказав "Теллус", латиною, бо коруальський відповідник слова "земля", "lans", означав лише ґрунт під ногами, та ще, інакомовно, весь людський світ, на противагу світові небесному й пеклу.) — Тепер ясно.
— Отже, ви знаєте?
— Ще б пак! Звісно, що знаю. Як бачиш, різниця лише в назві. У моїй країні про Основу знають усі — від малого до старого.
— І геть усі у вас вважають, що вона знаходиться десь посередині між небом та землею? — запитав Шако таємничим тоном.
"Обережно!" — сказав я собі, а вголос промовив:
— Особисто я в цьому сумніваюся. Мені здається, що Основа — така ж Грань, як і решта.
— От-от! Дядько Ервін теж так казав, з однією, проте, засторогою: Основа — справді Грань, але Грань особлива, відмінна від решти Граней.
— Чим же?
Шако в задумі потер чоло.
— Сам гаразд не знаю. Це важко пояснити. — Він підійшов до трюмо й видобув з інкрустованої скриньки для коштовностей великий неоправлений діамант. — Погляньте-но: це коштовний камінь, діамант. Також він називається кристалом.
— Не заперечую, — кивнув я. Коруальське слово "multіplek" однаковою мірою позначало і природний кристал, і багатогранник у стереометрії, і відшліфований камінь.
— Так от, пане графе, оці рівні поверхні — грані кристалу. А якщо ми покладемо його, — він поклав діамант на кришку скриньки, — то грань, що на ній він лежить, можна назвати основою. Правда ж?
— Правда. Ну й що з того?
— А те, що земний світ схожий на кристал, тільки Граней у нього так багато, що їх ніколи не злічити. Яке б велике число ви не назвали, воно буде менше за кількість Граней.
— Ага! Зліченна нескінченність, — второпав я. — Продовжуй, Шако.
— Зовні цього кристалу знаходиться Царство Небесне, усередині — пекло, а Грань, на якій він тримається, зветься Основа.
— Тримається, кажеш? Як? Оцей діамант лежить на скриньці. А на чому ж, по-твоєму, лежить світовий кристал?
— У тім-то й річ, що ні на чому, пане графе. Основа тому особлива Грань, що тримає саму себе і решту Граней... Перепрошую, це звучить не надто переконливо, але це все, що я знаю.
"Інно!" покликав я.
"Що нового?"
Я коротко розповів їй, що було нового.
"Дуже цікаво," сказала Інна, вислухавши мене. "До речі, в мене теж є цікаві новини."
"Які?"
"Зачекай трохи. Одягнуся, причепурюсь — потім і розповім."
"Лишенько! Ти досі не вдяглася?"
"А ти? Одягнувся?"
"Певна річ!"
"Ну-ну! Чоловіки є чоловіки, завжди квапляться як на пожежу."
"А жінки є жінки," парирував я. "Їх і дрючком не відженеш від гарних нарядів."
"Твоя правда," сказала Інна. "А тому сховай свій дрючок і не марнуй свого часу." З цими словами вона перервала зв'язок.
Поправивши комір камзола і пояс, я підійшов до дзеркала і скептично поглянув на себе, очікуючи побачити там щось украй недоладне, на зразок вирядженого опудала. Чим-чим, а комплексом Нарциса я ніколи не страждав. Скільки себе пам'ятаю, мені не подобалась моя зовнішність, проте з часом я звикся з нею, особливо після появи в моєму житті Інни, чиє кохання та природжені здібності тонкого психолога допомогли мені позбутися зайвої закомплексованості. Проте, як і раніше, я уникав без крайньої потреби дивитися в дзеркало і дуже не любив фотографуватися.
Аж це несподівано для себе, я побачив зовсім іншу людину. Я ніби зробився ще вищим, стрункішим, ширшим у плечах, у моїй зовнішності з'явилась якась величавість, немов у справжнього вельможі. Тепер уже думка про те, що я граф, не викликала в мене іронічної усмішки. Я справді був граф, граф Ланс-Оелі, владар Грані — цілого світу!
Я заткнув за пояс коричневі шкіряні рукавиці і заломив капелюха трохи набакир. Ще краще. Єдино лише бракувало меча при боці... А втім, ні, не тільки цього. З деякою полегкістю я виявив, що в коруальській мові є цілий ряд слів, що стосуються паління тютюну.
— Шако, в цьому домі не знайдеться, часом, сигарет, сигар чи, хоча б, махорки?
Хлопець хитрувато всміхнувся й видобув з кишені почату пачку сигарет та коробку сірників.
— Цього добра в нас удосталь. Сам Метр не палив, але про вас подбав.
— Хай йому чорт! — зачудовано мовив я, упізнавши свою улюблену марку. — Це ж земні сигарети. — Як ви, мабуть, зрозуміли, я сказав: "з Теллуса".
— З Основи? — перепитав Шако. — Отакої! А то я дивувався, чому вони такі з біса приємні, не те що місцевий тютюн. Коли наш лісник розкурює свою люльку, мені від її смердючого диму аж нутрощі вивертає.
— То ти палиш?
Хлопець зніяковів:
— Потроху... Тільки не кажіть Суальді, прошу вас.
— Не бійся, не скажу. Однак затям, хлопче: палити — шкідлива звичка. — Я розкурив сигарету, з насолодою вдихнув ароматний дим і додав: — От якби ще чашку кави ...
— Кави? — з готовністю озвався Шако. — Будь ласка! У нас є кава. Можу приготувати, але для цього треба сходити на кухню.