"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 2
А вночі я бачив жахливий сон: ніби я прокинувся і виявив, що Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — проте він ані пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі знову прокинувся...
Друге моє пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький, Леопольда ніде не було. Я довго шукав його, аж поки не збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що він лише наснився мені. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився... Тоді я прокинувся втретє — уже насправді.
Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.
— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошну паморозь у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я почував себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.
— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.
Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.
— Це було б дуже прикро, — промовив я, відповідаючи вголос на свої думки.
— Ти про що?
Я коротко переказав йому свій сон.
— А ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.
Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.
— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?
— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж кожного ранку приймає душ. Щоправда, їй не треба голитися.
— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.
За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Влаштувавшись у кріслі, я сьорбав каву й палив сигарету, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.
А я все мовчав, тільки знай собі скрушно зітхав. Врешті-решт Леопольд не витримав:
— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?
Я вже вкотре зітхнув.
— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.
— З якого це дива?
— Бо вона забере тебе. Адже так?
— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.
— Але й мені ти припав до душі, — сказав я. — І я не хочу, щоб ти зник з мого життя.
Леопольд здивовано нявкнув:
— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб'єш зразу двох собак... чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?
Я енергійно скуйовдив свою чуприну.
— Нікого в мене немає, але... Це тільки легко сказати — потоваришуй. А в дійсності... У нас, людей, все не так просто.
— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі дивна в цьому відношенні. Хлопці довкола неї так і в'ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю... Ох, Інна тоді розсердилася! Вона прибрала поважного вигляду — стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: "Хай я дурна, та я все одно вірю. І чекаю. І далі чекатиму!"
Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен з сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний...
— Я не принц, — скрушно резюмував я. — І анітрохи не схожий на принца.
— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно вирік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.
— Принц, це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.
Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те ж. Врешті Леопольд заговорив:
— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Щодо цього можеш не турбуватися.
— Га?! — Я саме припалював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.
— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.
— Он як? І звідки така певність?
— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.
Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене. Проте, наскільки я міг судити, він говорив цілком серйозно
— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.
— Для мене достатньо, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо... Гадаєш, це я навмання пішов саме за тобою, а не з кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені треба. Вже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер я точно знаю, що ви з Інною — два чобота пара... чи два черевика... словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Прямо в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.
Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, лише для годиться промимрив:
— Забагато на себе береш... — хоча в душі цілком поділяв думку кота.
— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай з себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах твоїх бачу, що ти згоден зі мною.
Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
— Ну, припустімо...
— Не "припустімо", а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.
— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.
— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
Я зітхнув:
— Ну, що ж... Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні, як брат та сестра. Це також було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що... Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Ти знаєш, де вона мешкає?
— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.
— Може, якісь назви згадаєш?
— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати я не вмію, а з розмов... ні, не пам'ятаю — людською мовою, мається на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша географія нічим не зарадить... Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.
— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.
— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.
— Навчається в університеті.
— В якому?
— Як це в якому? Хіба він не один?
— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча... — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його "універом"?
— Вона завжди так каже. "Йду в універ", "щойно з універа", "сьогодні в універі" і так далі.
— Вже легше, — зрадів я. — Певне, це справжній університет.
— А що, решта несправжні?
— Звісно, ні. Адже за самим визначенням університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філологи, хіміки та психологи...
— Атож! — перебив мене Леопольд. — Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.
— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
— Річ у тім, — став пояснювати я, — що я теж навчався на фізфаці. Я скінчив університет у позаминулому році.
— А Інна в позаминулому році тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!
Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Попервах я збирався лишити Леопольда у квартирі, та він затявся й уперто наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Зрештою, я поступився, але з умовою, що по дорозі і в університеті він буде німий, як риба. Кіт урочисто поклявся мовчати.
На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, отож у деканаті фізичного факультету я швидко з'ясував, на якому курсі і в якій групі вона навчається. Як це й виходило зі слів кота, Інна була другокурсниця, і зараз у її групи був семінар з електродинаміки.
Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на заняттях не було. Я поговорив з дівчатами з її групи, і вони запевнили мене, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і через одну суботу на другу (а як раз була субота) у неї був вихідний.
До того ж, як на зло, єдина подруга Інни, що знала її адресу й телефон, та сама Наталя, про яку вже згадував Леопольд, зараз була відсутня в місті і мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівобережжі. Але там проживало понад мільйон людей. Я, між іншим, також жив на лівому березі.
Отож на сьогодні мої пошуки скінчилися. Оскільки наступного дня була неділя, дівчата не могли зустрітися з Інною раніше, ніж у понеділок. Добре хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати їй, що заблудлий кіт у мене. На разі це було все, що я міг зробити.
З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, я шкодував, що знайомство з Інною відкладається, проте з іншого — мене тішила думка, що якнайменше до завтра кіт залишається в мене.
Поблизу нікого не було, тож я дозволив собі заговорити до Леопольда:
— А знаєш, котику, я так боявся що ти надумаєш порозмовляти з дівчатами.
— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.
Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.
— Ба! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?
— Ха! Так ти ж сам їм сказав!
Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.
— Господи! Але ж я дурний!
— Ще б пак! — ствердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: "Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут навчався..." Тьху на тебе!
Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невеличку площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. Нарешті я збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, і тому не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий...
— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що говорив. Усі мої думки були зайняті тобою — аби тільки ти мовчав.
— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.
Дідуган пильно придивився до нас, скрушно похитав головою, підійшов і сів поруч.
— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти...
— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто ігноруючи присутність дідугана.
— Либонь вони подумали, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.
— А навіщо?
— Аби дізнатись її адресу чи номер телефона.
— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?
— Цілком можливо. З моєю-то історією... — І я важко зітхнув.
— Так що ж будемо робити? — запитав кіт. — Повернемося?
— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж все одно не повірять!
— Не повірять, це точно, — устряв дідуган. — Я теж не вірю. Це мені тільки здається, що кіт розмовляє.
— Коли здається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?
— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, так післязавтра вже напевно.
— А раптом забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?
— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.
— У понеділок мене тут не буде, — категорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.
Леопольд заліз мені на коліна.
— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на дідугана. — Нічого нам тут засиджуватися.
Я взяв його на руки й підвівся.
— Що ж, ходімо.
— Arrivederci, amico [2], — лагідно мовив Леопольд до дідугана. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, але й мову Петрарки.
— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хусточкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби...
За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Дідуган дивився нам услід; погляд його був тьмяний і спустошений...
Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, то ні водій, ні пасажири і в гадці не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні, вікопомні рядки у книгу їхнього понурого, сповненого буденщини та повсякденних клопотів, життя.
А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, що також був з котом, певніше, як з'ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білявою кішечкою. Сідаючи на це місце, я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.
Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і білява кішка жваво щось муркотіли одне до одного — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Одне слово, ідилія.
Ідилія, проте, тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав мені на вухо:
— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Інакше я заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув йому в очі. Погляд його був сповнений рішучості; я збагнув, що в разі відмови він не забариться виконати свою погрозу, і, скорившись долі, повернувся до "того типа", який виявився миршавим чоловічком років сорока.
— Даруйте, добродію, — несміливо озвався я, — чи не могли б ви... гм... цього... продати свою кішку?
Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.
— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.
Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний я.
Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:
— Іще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало в моїх вустах недостатньо цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.
Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах замиготіли пожадливі вогники.
— Кішка ця рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.
А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.
— Ти що, чоловіче, блекоти об'ївся? — голосно вигукну він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п'янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні, як компенсацію за втрату часу й можливі моральні збитки... ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.
Миршавий аж скам'янів. Лице його видовжилось, мертвотно зблідло, вирячені очі налилися кров'ю й мало не повилазили з орбіт.
Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п'яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, від чого тролейбус хитало з боку в бік, мов яхту при легкому бризі.
— До твого відома, чоловіче люб'язний, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п'яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, по смерті якої він привласнив її, вірніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!
Миршавий рвучко підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.
— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: якщо не знаєш, що робити, то краще не робити нічого. Оскільки я не здобувся на якусь розумну (чи, принаймні, дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:
— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що я мав велику приємність від знайомства з тобою.
— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері повідчинялися.
— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.
Миршавий кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув куди очі дивилися.
Водій, здавалося, тільки чекав цього — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні, як і перше, панувала напружена тиша. Навіть новоприбулі принишкли, насторожені неприродною мовчанкою решти присутніх.
Позаяк поруч мене звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволено муркочучи, тулились одне до одного.
— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.
Я кивнув:
— Чудово вас розумію, друзі... Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це відразу, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.
— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
— То якої ж ти породи?
— Не знаю... Цебто не пам'ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ані найменшого стосунку до сіамської.
— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?
— По-людському, ні.
"Слава Богу!" — подумав я і полегшено зітхнув.
На наступній зупинці тролейбус спорожнів майже на дві третини. У салоні лишилося десятка два пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Поступово вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість дотримувалася думки, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише один хлопчак років п'яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно отримав потиличника від батька. "Не верзи дурниць!" — сказав той.
Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв присутніх зневажливим поглядом.
— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
Відповіддю йому була мертва тиша.
— Та ну вас! Думайте, що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
— До речі, — обізвався я. — А як звуть твою подругу?
Зо хвилю кіт роздумував, перше ніж відповісти.
— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтелігентна й тямуща кицька. — І він ласкаво замуркотів до неї.
— Лаура — гарне ім'я, — схвально промовив я. — У тебе добрий смак, друже.
Тролейбус під'їхав до наступної зупинки. Щойно двері відчинилися, можливих пасажирів зустрів багатоголосий хор присутніх у салоні:
— Говорячий кіт!
Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не виявили бажання приєднатися до нашого товариства. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на групову екскурсію містом. Те ж саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!..
І ті нечисленні новачки, що не злякалися попередження "Говорячий кіт!", зрештою таки змінювали своє рішення, справедливо розваживши, що подорожувати в товаристві збожеволілих пасажирів — іще куди не йшло, а от якщо й водій не сповна розуму, то це вже занадто.
Невдовзі до нас наблизилося двоє відчайдухів-сміливців і заговорили з Леопольдом у намаганні вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм чорт! — єдине, чого я зараз хотів, так це чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле їхнє мислення. Вони радніше з'їдуть з глузду, аніж повірять у те, що звичайний кіт... ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірш за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
Таким от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов по проспекту Науки, зацьковано озирнувся на нас, узяв мікрофон і з надією нагадав:
— Наступна зупинка "Автовокзал".
На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.
— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.
Кіт подивився у вікно.
— А по-моєму, ми ще не приїхали.
— Певно, що ні, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.
— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд... Це неподобство! Я буду скаржитися в суд!
Зачувши слово "суд", водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:
— Вагон прямує на Русанівку.
— Бажано без зупинок, — сказав кіт.
— Без зупинок, — додав водій в мікрофон. — З технічних причин усі зупинки відміняються.
В салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:
— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?
Невдоволені зіщулились і принишкли.
— Отак-то краще, — мовив кіт. — А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.
Скорившись долі, я сів.
— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходи!
І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й понісся вперед з шаленою швидкістю.
— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!
— Не бійся, хлопче, все під контролем, — впевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.
А втім, наші побоювання були марні. Водій виявив себе справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі "Париж — Дакар" до гонок "Формули-1".
За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (зокрема й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.
На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті з них, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно утримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з'ясувати не вдалося — вона відразу зникла, щойно тролейбус зупинився на перетині Русанівської Набережної з бульваром Гоголя.
Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.
— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.
Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я, в супроводі Леопольда й Лаури, вийшов услід за водієм через передні двері.
Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й мови бути не могло — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.
— Отуди к бісу! — вражено прошепотів я.
Водій опустився на тротуар і гірко заридав.
— Бідолашні діти, — крізь сльози мовив він.
— Чиї? — машинально запитав я.
— Мої. Діти збожеволілого батька.
Аж це обізвався Леопольд:
— Далебі, шефе, я не розумію, нащо ви так побиваєтеся...
Однак той не схотів вислухати його слів розради.
— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.
Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.
— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.
— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.
— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.
— Владиславе, — тихо мовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.
— Мені теж, котику.
— То даємо драпака?
— Гм... Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.
І ми дали — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, проте ніхто з них за нами не погнався.
Уже в ліфті Леопольд запитав:
— А що такого дивного знайшли ті роззяви у тролейбусі?
Я спробував був популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ані найменшого враження.
— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої аргументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися... то пак: запастися електроенергією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?
— Тільки попервах, — відповів я. — А тепер уже ні. У порівнянні з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енергія! Хе! Та що ми знаємо про ту енергію? Анічогісінько...
Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й категорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав'язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд з розумінням поставився до моєї пропозиції і разом з Лаурою подався гуляти на дах.
Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно покращило мій настрій — ні з того, ні з сього у мене запрацював телефон. Очевидячки, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, і в результаті з мене були зняті штрафні санкції за несплату рахунків.
Відтак я знову отримав доступ до Інтернет. Справ у мене накопичилося багацько, отож я до вечора просидів за комп'ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати не потикатися. Почуваючи себе винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я вже перестав сердитись на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всяку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.
Того дня Інна так і не прийшла. Як з'ясувалося, дівчата з її групи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв'язатися.
Спати я ліг близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв мене, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж мене тішили слова кота про те, що у Інни біляве волосся і сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик у цьому плані, я нітрохи не комплексую стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку блондинку...
Та на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а пресова конференція Леопольда для світових інформаційних агенцій. Це був найкошмарніший сон у моєму житті. Події на тій жахливій прес-конференції мали тенденцію розвиватися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента "CNN" Леопольд заповзявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, поперемінно стаючи на позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом. Мене проймала нервова трясця.
Було близько п'ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Щоправда, мене втішало, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. У порівнянні з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і благополучно проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.