"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Розділ 3

Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з'явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від того чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час), і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено муркотів, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Марно я намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежало від того, коли в місто повернеться її подруга Наталя. Леопольд не хотів мене слухати і продовжував нити.

А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, проте був такий неуважний, що раз за разом припускався помилок. Зрештою я махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп'ютер, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Загалом я індиферентно ставився до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов'я, євангеліста й апостола Івана.

— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — А втім, коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то...

Одначе кіт не був налаштований інтелігентно дискутувати зі мною на теологічний темат. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповіді.

На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була самим утіленням спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м'якому кріслі й безтурботно дрімала.

Лише за чверть шосту пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.

— Ну, нарешті!

— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.

Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

...Перше ніж вона мовила бодай слово, перше ніж Леопольд з радісним нявом скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, я покохав її з першого ж погляду; покохав її всю — її лагідні сині очі, довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, рожеві вуста, трохи кирпатий носик, тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок її сумки, навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком панчіх, замалим не зомлів.

Певен, на світі є немало дівчат, що об'єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя...

Коли я трохи оговтався — рівно настільки, щоб тямити навколишнє і свідомо давати лад своїм думкам та діям, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені на предмет його глибокої радості знову бачити свою хазяйку.

Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз ми зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала свою увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.

Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здавалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:

— Не знаю, далебі, як віддячити вам...

— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно...

— Ось... — Вона видобула із своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там сурогату. — У мене було...

— Та що ви! — Я енергійно замахав руками. — Я не можу...

(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив один і той же висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)

— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.

Тут вставив своє слівце Леопольд:

— Та вже ж, Владислав охоче перейнявся моїми бідами. А ти чого так забарилася?

— Даруй, котику, — винувато промовила Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась за містом і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.

— Ну... ви, певно, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди...

Леопольд знову встряв у розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, що називається, хід конем.

— А хіба сьогодні простий день? — Він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з'явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.

Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота — він вивів нас обох із скрути.

— Таку подію гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип'ємо по келишку?

Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи п'янким зіллям. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.

Я неодноразово чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, проте на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти і так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.

Я трохи розповів Інні про себе, а вона мені — про себе. Як я вже й сам здогадався по її прізвищу та легкому акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й зросла в Україні. Її батько, мати й молодший брат мешкали на Волині, в древньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки придбали для неї в Києві квартиру, на яку не пошкодували грошей, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.

Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що як він сам, так і його вміння розмовляти — справжнє чудо. Просто неймовірне чудо, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичний і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.

У захваті від спільності наших поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна задрижала, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.

Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, про наш візит до університету, про дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам'ятну поїздку на тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — що ті діти.

Якраз тоді виявилася прикра несподіванка: шампанське десь зникло. Чи то ми його так швидко випили, а чи воно частково випарувалося, хтозна. Леопольд обстоював першу версію; ми ж наполягали на другій. Інна страшенно бідкалася й ганила себе, що поскупилася й принесла тільки одну пляшку, тож мені довелося втішити її признанням, що я маю два літри домашнього вина виробу моєї матінки. У відповідь Інна грайливо, аж надто грайливо, посварила мене і звеліла негайно ж нести вино, бо її жах як мордує спрага.

Аби ви знали, мої батьки мешкають на півдні, в традиційно виноробному краї, а моя матінка — винятковий геній у царині червоних вин. Вино її виробу має одну цікаву властивість: на смак воно видається дуже слабеньким, ніби сік, але добряче вдаряє в голову. На разі я забув попередити Інну про цю його підступну особливість, ненавмисне забув — чесне слово! А втім, якби навіть і попередив, то навряд чи вона, в її тодішньому стані, дослухалася б до моїх застережень.

Отож ми пили помаленьку винце моєї матінки, базікали, танцювали під музику, знову пили — і не зчулись, як напилися до безтями.

Моя пам'ять почала працювати з перебоями вже на третьому келиху. Останній мій спогад того вечора був такий: обнявшись, ми тупцюємо в ритм якоїсь пісні, Іннина голова схилена до мого плеча, а я, ніжно хапаючи спраглими вустами її ароматне шовковисте волосся, все думаю одну й ту ж думку: "Зараз я здурію!"

І здурів таки...

Прокинувшись наступного дня, я з подивом виявив, що голова в мене ясна, думки напрочуд чіткі, тіло свіже й відпочиле, ніби напередодні я вживав виключно безалкогольні напої. А проте, я точно пам'ятав, що трохи перебрав — так трохи, що не міг гаразд пригадати, коли саме і яким робом опинився в ліжку. Мою пам'ять огортала щільна туманна завіса.

Та хоч там як, а довго дивуватися з відсутності похмільного синдрому мені не випадало. Наступної миті я виявив ще більшу несподіванку, що змусила мене забути про все на світі: у ліжку я був не сам! Поруч зі мною, пригорнувшись до мене, лежала чарівна дівчина. Інна...

Прокинулись ми одночасно. Власне, розбудив нас Леопольд, голосно й нявкітливо вигукуючи:

— В Багдаді вже за південь! В Багдаді вже за південь!..

Кілька секунд ми дивились одне одному в очі й лагідно всміхалися. Тепле Іннине дихання приємно лоскотало мені підборіддя. Від доторку її оголеного тіла мене оповивала солодка млість. Моя рука спроквола погладжувала її стегно.

Раптом Іннині очі сповнились ляку. Вона рвучко підхопилась і розгублено роззирнулася довкола.

— Господи! — прошепотіла розпачливо. — Господи!.. Що ж це таке?!

— Весна, — лаконічно пояснив кіт.

Досить було побіжного погляду на постіль, аби второпати, що трапилось. Я підвівся, сів поруч з Інною й несміливо обняв її за плечі.

По Інниних щоках котилися сльози. Я намагався висушити їх ніжними доторками уст, та вони все текли й текли, не перестаючи.

— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися... Але не думала... щоб отак...

— Прости, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я... їй-право, я не знаю, що й робити... Мені дуже прикро, повір...

День був ясний, сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі похопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, утекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води упереміж зі схлипами.

Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.

Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане по підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався з того, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б той самий одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, нараз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.

І взагалі, я ніяк не міг вирішити, хoроше мені зараз чи кепсько. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — ще й яка дівчина! З іншого ж, цю дівчину я спершу напоїв до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як же я позбавив її невинності і як позбувся своєї. Казна-що!

Інна все ще була у ванній. Склавши її одяг на канапі, я пройшов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.

Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:

— Однак гарні ви були вчора!

— Замовч! — гримнув я, а за мить уп'явся в нього стривоженим поглядом: — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!

— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.

— Ну і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд. — Гарна?

— Заткни пельку, кажу тобі! — на обличчя мені набігла краска сорому, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, гротескне, ірраціональне...

З ванної почувся Іннин голос:

— Владиславе!

— Га? — Я миттю опинився під дверима.

— У тебе є щось надягти? Якийсь халатик, абощо?

Я замислено потер чоло.

— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?

— А вона... досить довга?

— Так.

— Тоді неси.

— Більше нічого не треба? — наостанку спитав я.

— Ну, іще... оце...

— Гаразд, — сказав я. — Принесу й "оце".

"У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини, — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики..."

За сніданком ми не обмовилися жодним словом. Попервах Леопольд намагався був зав'язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився на нас і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.

Попоївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з іншого.

І все мовчали...

Напевно, це був один з найскрутніших моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я чудово розумів, що ініціатива має виходити від мене, та все ніяк не міг добрати потрібних слів.

"Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш..."

"Інно, як тільки я побачив тебе..."

"Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що..."

"Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках..."

Я цілком здавав собі справу, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, що мені потрібна тільки вона, вона одна... Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тим-то панічно боявся почути відповідь на зразок: "А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, звів, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!.." Я підозрював — куди.

Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна кинула на мене швидкий погляд і також узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. Тут-таки до кімнати зазирнув Леопольд.

— Ой, лишенько! — мовив він докірливо. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати палити.

Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум'янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.

У голову мені закралися котовбивчі думки.

А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:

— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, і ти особливо, Інно. Згадай-но, що ти казала вчора.

— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом по кімнаті.

— А то не пам'ятаєш! — Він пирхнув. — "Я дурна, котику! Я закохалася!" А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?

Я рвучко схопився на ноги з твердим наміром пожбурити Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.

Я машинально зачинив за ним двері, щоб він не заважав нам, а всі мої думки цілком були зайняті аналізом його останніх слів. Мабуть, добру хвилину я простояв, розгублено дивлячись на зачинені двері, потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.

— Інночко, — мовив я лагідно, — так це правда?

Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:

— Не пам'ятаю.

Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м'якої теплої долоні.

— Сонечку моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.

Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.

— А як правда, то що?

І тут я згадав! Згадав усе, що відбувалося минулого вечора. І вночі... То була справжня фантастика!

Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.

— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца...

— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.

— Але я зовсім не схожий на принца...

— Для мене ти принц. Щойно я побачила тебе, то відразу збагнула, що ми створені одне для одного... І тепер не важливо, яким я уявляла раніш мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти мій принц, і... Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.

І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був якийсь досвід у поцілунках, то в Інни його зовсім не було, та це не завадило нашим поцілункам бути палкими і жагучими.

Трохи згодом Інна спитала:

— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?

— Правда, — відповів я. — щира правда. Тебе це дивує?

— Ну... так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.

Я ствердно кивнув:

— Атож, закохувався. Та завжди закохувався в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.

— Чому?

— Не знаю. Може, комплекси.

Інна похитала головою:

— Це ще нічого не значить. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів не існує.

Я погладив її хвилясте біляве волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку блондинку...

— Певно, я чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати на п'ять років довше... От і все.