"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 4
Перші п'ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили поточним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.
Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі "статутного" виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред'явили посвідки. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими "шишками" — полковником та майором служби безпеки. Третій же був рядовим агентом, у руках він тримав відеокамеру; я негайно охрестив його оператором.
Полковник виказав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній, прямо спитав:
— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?
— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — І що з того?
— А при чому тут, власне, "буцімто"? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — "Буцімто", як мені відомо, означає: "здається, що так, а насправді ні". "Буцімто" мене ніскільки не стосується, бо я розмовляю насправді.
Полковник, майор та оператор на якусь мить сторопіли, проте ненадовго — очевидячки, вони були готові до такого штибу несподіванок.
— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.
— І бєзо всякого чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.
Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
— Аніякісінького "чрєвовєщанія". Кіт просто розмовляє, і квит.
— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що "спокійно" він говорив сам собі. — Розберемося.
Я запропонував їм увійти до вітальні.
— Як я розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.
На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної і розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував ("во ізбєжаніє чрєвовєщаянія"), аби ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
Дружина цілком поділяла мою думку.
Бесіда тривала понад півгодини — кіт, своїм звичaєм, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися тим, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; щонайбільше нас хвилювало те, якою мірою ця їхня зацікавленість порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадається зовсім з іншого боку...
Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. По тривалій паузі полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, "Щас будєт"), і знову запала тиша.
Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
Леопольда ніде видно не було. Полковник і майор сиділи у м'яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були осклілі й спустошені, неначе їм вгатили по два "кубики" галоперидолу [3]. Майор тримав у руках портативний диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки і скоса слідкував за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стінку; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
— Де кіт? — спитала Інна.
— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав'язку.
"Як це схоже на Леопольдика!" — замилувано подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, замалим не впустивши відеокамеру.
Інна влаштувалася на стільці біля мого письмового стола з комп'ютером.
— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
Полковник лише скрушно зітхнув.
— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго шукали нас?
Полковник стенув плечима:
— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса давав різний опис вашої зовнішності. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота ми мали в усіх деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку в його пошуках, але безрезультатно.
— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
— Тоді як ви нас знайшли?
— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб'єкта з ще більш підозрілим котом, який, опріч усього іншого, розмовляв по-людському.
— Ага! — Я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
Полковник натягнуто всміхнувся:
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки цілих чотири місяці, аж поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники потішалися з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— ...біса вам дався цей тролейбус? — пролунав з диктофона голос Леопольда.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
П о л к о в н и к : Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.
К і т : А я ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.
П о л к о в н и к : Річ у тім, що для тролейбуса електроенергія — як для тебе харч.
К і т : Та знаю я, знаю, Владислав це говорив. Проте мені не конче безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?
М а й о р : Нічєго сєбє "трошечки"!
П о л к о в н и к : Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку...
К і т : Який же ви зануда, mon cher colonel [4]! З одного боку, з іншого боку...
П о л к о в н и к : До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусу штанги, ти знав про їхнє існування?
К і т : За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.
П о л к о в н и к : А знав, що без них він не поїде?
К і т (недбало): Не вистачало мені мороки цікавитися цим! І без цього жив якось.
П о л к о в н и к : Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе, під час твого рейсу, бажання прибрати штанги?
М а й о р (вражено): Товаріщ полковнік!..
К і т (категорично): Ні, не виникало.
П о л к о в н и к : Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.
(Коротка пауза.)
К і т : Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і...
П о л к о в н и к : І якими ж словами ти їх вилаяв?
К і т : "Хай їм чорт!"
О п е р а т о р (пошепки): Господи Ісусе!
П о л к о в н и к : Коли це сталося?
(Коротка пауза. Чується нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)
К і т (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.
П о л к о в н и к : Цебто на Московській площі? Біля Центрального автовокзалу?
К і т : Атож. Пам'ять у мене гарна.
М а й о р (пошепки): Сдурєть можно!
П о л к о в н и к : А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.
К і т : Думати тут нічого. Я лише одного хотів: щоб ми блаполучно дісталися додому і не потрапили в аварію...
— Досить, — сказав полковник.
Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
— Невже ви думаєте, що кіт... — почав був я.
— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо перебив мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.
Певний час ми мовчали.
— А, може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.
— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.
— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.
— Га?! — вражено вигукнули ми.
— Отож-бо, — скрушно підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна звідки бере енергію. Його вже на гвинтики були розібрали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову ходить.
— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за іншою? — спитала Інна.
— Пробували. Міняли одну за іншою, аж поки не отримали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодного гвинтика, жодного дротика від старого.
— І що?
— Та нічого! Все одно він ходить. Сам по собі.
— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна було зібрати тролейбус...
— Ми так і вчинили. До самого останнього гвинтика це був той самий попередній тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Однак тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
Цей останній факт вразив мене найбільше. Виходило, що "божевілля" тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі...
— Здуріти можна, — повторив я слова майора.
— Можна, — кивнув полковник. — І дуріють. Троє наших експертів уже лікуються божевільні разом з водієм.
— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.
Відповідь була негайна й категорична:
— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез'ясовану.
Ефект від цієї заяви був для нас трохи несподіваний: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
— Це значить, — сам не вірячи своїм вухам перепитав я, — що ви дасте нам спокій?
— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить... Гм, принаймні, поки його не чіпати... — Нараз він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом, тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.
— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане... е-е... добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.
Полковник недбало відмахнувся:
— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників... та й мого власного. — (Його підлеглі енергійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще пів біди. А от кіт, що сам по собі розмовляє... — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ займеться Леопольдом, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневрологічному диспансері.
Слово честі: цей полковник мені сподобався!
Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно поглянув на мене і спитав:
— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?
— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без чудес життя було б нецікаве.
— Щиро вам заздрю, юначе, — признався полковник і вкотре вже скрушно зітхнув.