"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 5
Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас благополучно забули. Як з'ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофону до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд виявився найзвичайнісіньким і наймовчазнішим котом з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямили себе з радості, підписуючи той звіт.
Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами, що призвело до миттєвої й необоротної руйнації створеного нами затишного світу, в якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання...
Коли я провів непроханих гостей до ліфту і повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в нашій сальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Проте вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.
— Сонечку, — спитав я, — тебе щось непокоїть?
Інна мовчки кивнула.
— І що ж?
— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.
Я повернув до себе її лице й зазирнув їй у вічі.
— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?
— Це було написане на його обличчі. А в його погляді був страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, поряд із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими магічними здібностями.
— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць; Інна поклала голову мені на груди. — Кіт-чарівник? Цікаво!
— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.
Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я став пригадувати й осмислювати.
Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд аніскільки не постраждав...
Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я та людина, яка сприйме його здатність розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився...
Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око щодо того п'янички, пляшки сивухи та старенької бабусі. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими, чисто "людськими" подробицями, вона була й лишається звичайною кішкою...
Тролейбус, що поїхав без живлення — і який досі їздить без нього...
Сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної їзди...
Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п'яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися...
І телефон, що зненацька запрацював наступного після появи в мене Леопольда. "Укртелеком" може помилково відключити телефон, проте помилково підключити його — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил...
І останнє — надто вже легко ми позбулися "опіки" спецслужб. Щоправда, полковник пояснив нам, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи загалом були переконливі. Однак, дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт, прагнучи чимшвидше спекатися їх, підсвідомо нагнав на них такого жаху, що вони ладні були втікати від нього світ поза очі. Бідолашний оператор!..
— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
— У тім-то й річ, любий, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.
— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць... Та хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
Інна заперечно похитала головою:
— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями кота наділив його колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
Я хмикнув:
— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і мабуть, не тільки тому, що завинив у смерті старого професора.
— Я більше ніж певна, що Метр був магом і навчив Леопольда певним чаклунським прийомам.
— Але навіщо?
— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з магом, і не виключено, що мимохіть навчився в нього чаклувати.
— Отже, він несвідомий чаклун?
— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо...
Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
"А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами".
Чи вже стаємо ними...
Лишенько, які ж ми були сліпі! За п'ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас. Ідеться навіть не про якийсь прискіпливий аналіз, а щоб побачити те, що лежить на поверхні...
Ні, ми не просто подуріли від кохання.
Це якась мана!
Якісь чари...
Я ніби прозрів в одну мить!
— Голубонько, що в нас є пити?
— Кока-кола в холодильнику.
— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
— Зараз, любий, — з готовністю відповіла Інна, зіскочила з ліжка, вступила ногами у капці й вийшла із спальні.
Тоді я пошепки, але з притиском додав:
— А цукерки ще є?
— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.
У мене важко закалатало серце.
— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.
— Гаразд.
Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з'їв обидві, нічого не лишивши дружині. І зовсім не тому, що я був такий жадібний; просто від певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
— До речі, сонечку, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
Інна здивовано підвела брови:
— Так ти ж сам попросив.
"Ти не могла мене чути," міцно стуливши губи, подумав я. "Бо я говорив пошепки." [5]
На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.
— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!
(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє чудо!)
— Ти теж телепат, — запевнив я її. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй...
Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи виявилися вражаючими. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд "навчав" її цього мистецтва на два місяці довше.
Врешті-решт ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво тріпала моє волосся, а я млів від насолоди.
— Телепатія, це тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.
— Я завше мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.
— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.
— Але народжуються з поетичним хистом.
— Значить, ми народилися з чаклунським хистом.
Кілька хвилин ми мовчали.
— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
Я підвівся й поглянув на неї:
— Ну й що з того?
— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.
— Навіщо?
— Розумієш... — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Магія — це мистецтво. І його вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота магічні здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно...
— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся з певністю, на всі сто, поручитися за нас.
— І вже тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, він здатний багато на що.
— Атож. Він може таке утнути...
Про вовка помовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкону донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він увесь сяяв з радості.
— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.
(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє "дівчаток" і один "хлопчик". Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)
Ми з Інною перезирнулися.
— І що ж він сказав?
— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.
"Ну, ось!" приречено констатував я і передав цю думку Інні.
"Що ж робити?" спитала вона.
"Негайно розшукати того учня."
— Чому ви мовчите? — підозріло спитався Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?
— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.
— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — У вас кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм...
— Ні-ні, — квапливо перебила його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
— Про кого?
— Про учня твого колишнього господаря.
Леопольд зіщулився й жалісливо поглянув на нас:
— А може, не треба? Адже ти знаєш, Інно...
— Знаю, котику. Але ж ми будемо говорити не про Метра, а тільки про його учня.
— Про Ференца?
— Так його звуть?
— Атож.
— Це угорське ім'я, — зауважив я.
— Він і є мадяр, — сказав кіт.
— А яке в нього прізвище?
— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
— Що ти іще про нього знаєш? Де він живе, де працює?
Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.
— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець...
Раптом Інна стрепенулася:
— Ану, котику, уяви його чіткіш!
— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі... — почав описувати Леопольд.
"Владику," подумки звернулась до мене Інна. "Допоможи."
"А саме?"
"Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ."
"Тобі це вдається?"
"Почасти. Але бракує сил... Певніше, ментальної енергії [6]. Об'єднаймо наші зусилля."
"Залюбки. Тільки як?"
"Елементарно." (З цією відповіддю прийшла "картинка": два серця, що зливаються в одне.)
Як і переважна більшість чоловіків, я інтерпретував отриманий образ найрадикальнішим чином і разом зі своєю інтерпретацією надіслав Інні цілий ряд здивованих знаків питання.
"Хай тобі чорт!" сказала вона. "Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене."
"Гаразд, умовила."
Наш діалог тривав заледве кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:
— ...густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль... Ага! Ні вусів, ні бороди не носить, обличчя завжди гладко виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра...
Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Зосереджений вираз її обличчя свідчив про граничне напруження. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші уста зустрілись і злилися в поцілунку.
"Ну, нарешті!.."
Ми й раніше були телепати, правда, приховані — тому й не здавали собі справи, що у хвилини кохання наша близькість була не лише тілесною, але й ментальною. На якийсь час ми ставали єдиною істотою з двох особистостей, і в такі миттєвості наші думки, переживання та відчуття були нашим спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним явищем. А втім, воно й було природне — для нас.
Наразі я вже не потребував ніяких вказівок від Інни; я й сам знав, що робити. Це було простіше простого — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.
Нарешті їй це вдалося...
Проте, замість очікуваного образу Метрового учня, в свідомості кота ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми відсахнулися, спробували повернутися назад, проте якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула нас вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли вниз —
крізь суцільний морок
(що аж різав у вічі)
та мертву тишу
(що аж дзвеніла в вухах).
Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні поворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.