Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Частина друга. ЗАМКНЕНИЙ СВІТ

Розділ 6

Коли я повернувся до тями й розплющив очі, то найперше здивовано подумав, що якомусь дурневі вистачило фантазії пофарбувати стелю в червоний колір.

За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я знаходився у просторій кімнаті, обставленій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м'яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що його я спершу прийняв за стелю, виявився нічим іншим як балдахіном. Справжнім балдахіном, щоб мене грець побив!

На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, вірніше, підштанки, а також довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця моя одіж ні в якому разі не була призначена для сну; мені видимо бракувало уяви, щоб назвати те, у що я був одягнений, нічною піжамою.

Те ж саме можна було з певністю сказати і про Інну, що лежала на тому ж таки ліжку, поруч зі мною, тільки на іншій подушці. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала її стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, була швидше спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й шовкові панчохи на її ногах — навряд чи тут (де б ми не були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.

Я міркував повільно, але у правильному напрямку. З окремих частин мозаїки в моїй уяві складалася цілісна картина.

Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок самітно висів домашній халат темно-червоного кольору; саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарлза Діккенса сиділи вечорами у вигідних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, обабіч нього — два фотелі з м'якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок були вишиті золотом три геральдичні корони.

Нарешті, оця чудернацька спідня білизна, що була на нас з Інною. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в цю обстановку...

— Отуди к бісу! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!

Інна поворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.

— Вже прочумався?

— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?

— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?

— Ну і?

— Нічого путнього не виходить. Одно певно: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.

— І якщо тільки це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на всю кімнату, — то ми опинилися в минулому.

— Або в якійсь казковій країні.

— В іншому вимірі?

— Може й так.

Я підвівся на ліжку й сів.

— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!

— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє магічними здібностями, проте не контролює їх.

Я мусив визнати слушність її слів.

— Атож, винні. От і вклепалися в історію.

— Але чому такий похмурий тон? Чому "вклепалися"? — За вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А, може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.

— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.

— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене якнайкраще враження. А тобі як? Подобається?

— Ще б пак! — Я широко осміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — покохатися з тобою на такому широкому ліжку.

Інна всміхнулась у відповідь:

— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.

— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.

Ми посходили з ліжка на вкриту килимами підлогу і зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисне призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.

— А може й навмисне, — озвалась Інна.

Я не став заперечувати, бо й сам не був певен протилежного.

Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя нам війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.

Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, в якому ми опинилися, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам'яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту від вторгнення. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа від нас, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, суспіль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревця, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, повіддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.

Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.

— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.

Я з сумнівом похитав головою:

— На півдні нема таких лісів.

— Зате є такі степи. Втім, я пев... — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.

"Поблизу хтось є," сказала вона подумки. "Він прямує до нас."

"Це людина," додав я впевнено. Я уявлення не мав, звідки мені це відомо, просто відчував, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а...

"Двоє людей," зробила уточнення Інна.

"Атож, двоє. Один з них — дитина."

"Певніше, підліток... Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й гадки не мали про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари."

"Можливо, це був Леопольд," припустив я. "Іншого пояснення я не бачу."

"Але нащо він це зробив?"

"Хтозна. Шляхи котів недовідомі."

"Особливо балакучих котів." С цими словами Інна відійшла від вікна. "Ці люди вже поряд...Ой! Я ж не одягнена."

"Невелика біда." відповів я. "Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню." (Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) "Гадаю, досить пристойно."

"Атож, непогано," погодилась Інна. "Просто я судила по тобі." І вона передала моє зображення.

"А хай йому чорт!" вилаявся я. "Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б іще щось накинути... Ага!"

Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.

"Роги у спальні!" подумки розсміялась Інна. "Дуже символічно!"

"На що ти натякаєш?"

Не знаю, була це її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розложистими рогами на голові.

"Ну-ну, голубонько, тільки спробуй!" (У правій руці мене-рогоносця з'явилася "кішка-семихвістка" [7], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)

"Тиран! Рабовласник!" обурилась Інна.

"Аж ніяк, сонечку. Я лише переконаний прихильник моногамії."

"Та невже?!" глузливо мовила Інна.

"Ні, справді," наполягав я. "Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку."

"Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене..."

"Мою принцесу..."

"Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?"

"Ну... не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би я жив з іншою жінкою. Це... це було б жахливо!"

Інна лагідно всміхнулася мені:

"Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми найшли одне одного в цьому великому світі."

Я ніжно обняв дружину й збирався поцілувати її, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: "Хвилинку", проте Інна випередила мене.

— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: "Владику, це ж значить "зачекайте"!"

"І справді," сказав я, поспіхом натягуючи халат.

"Але звідки ми знаємо?"

"Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит."

"Дивина та й годі..." Інна зітхнула. "Та ну його к бісу! Останнім часом з нами стільки всього відбувається, що просто не встигаєш помічати всі дива, не кажучи вже про те, щоб замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями." І вголос промовила:

— Kommez, — що значило "заходьте".

Двері відчинились і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що цього штибу вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) її повсякденна одіж, і що ніяка вона не акторка, що грає роль служниці, а найсправжнісінька служниця.

Гарненький хлопчик років чотирнадцяти, що супроводжував жінку, був одягнений як паж і, найпевніше, справді був пажем. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.

Жінка тримала в руках тацю із столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.

— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.

Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі германські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж германською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:

"Постривай, любий, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати... і прийняти запрошення — я дуже зголодніла."

"Я теж зголоднів. Ще й як!"

"Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово зав'яжемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати."

Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я і в гадці не мав сперечатися з нею й одразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.

— Дякуємо, — люб'язно мовила Інна. — Ми охоче поснідаємо... Чи пообідаємо?

— Зараз уже перша пополудні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.

Ми помили руки у срібному тазику з теплою водою, який приніс хлопчина-паж, і витерли їх білою полотняною серветкою, що була перекинута через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, попередньо обтерши її від пилу.

— Мене звуть Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.

Хлопець знов уклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перше ніж ми здобулися на відповідь.

— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете ви нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?

— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи рідиною з пляшки.

Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:

— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського... То ви питали, пані...

— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині "magnі" — родовий відмінок слова "magnus", що перекладається як "великий". Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?

— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий виготовляють лише в Толерсі, а попитом він користується в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.

— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімось до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.

— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля... — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.

— Він помер?

Суальда стримано знизала плечима.

"Вона щось приховує," констатувала Інна.

"Мені теж так здається."

"Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому."

"Але якого королівського дому?"

"Мабуть, Верховного."

"А що це таке?"

"Хіба я знаю..."

Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.

— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку "ч"). — Сподіваюся, вам сподобається.

"Боюсь, Владику, це не простий збіг обставин."

"Про що ти?"

"Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому ж місці."

Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла готувати його — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка гучно називається польським борщем. Це, на мій погляд, був її єдиний недолік. А в усьому іншому Інна була ідеальною дружиною.

Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.

— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.

— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; уперше ми почули його голос — приємний хлоп'ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав "борштш". Я був правий, а ти мені твердила...

— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.

Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.

Інна весело пирхнула:

"Дуже милий хлопець."

"Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе."

"Не блазнюй, Владику!"

"Ні, я серйозно. Він справжній красунчик. Трохи підросте, стане неабияким серцеїдом... А втім, повернемося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?"

"Краще я..."

— Суальдо, ви...

— О, пані, я не заслуговую на звертання "ви" з вашого боку.

— З якої це...

"Інночко," спинив я її, "не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані."

"Все гаразд, Владику. Я все розумію. Просто я трохи розгубилася. Звертатися на "ти" до літньою жінки, яка називає мене пані..."

— ...Гаразд, Суальдо. Ти сказала "царство йому небесне". Отже, верховний король помер?

Жінка зітхнула:

— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.

"Метр!!! Ти чула?!"

"Невже це той самий колишній господар Леопольда?"

"Здається, він..."

— То ти сказала: "Метр", Суальдо?

— Атож, пані, верховний король.

— Його так звали? — запитав я.

— Ні, пане, так його називали.

— А як же його звали?

— От цього я не знаю, панове. За все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б знала це. Ще за діда мого прадіда милостивого пана короля звали тільки Метром. З давніх давен він правив світом, отож, боюсь, його хрещене ім'я вже давно забулося.

— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.

Суальда здивовано підвела брови:

— У минулому? Перепрошую пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?

"Сили небесні!" заволав я в думках. "Таж вона дурна, затуркана селючка!"

"Не думаю," сказала Інна. "Вона дуже вміло уникає прямих відповідей."

"Хитрість — ще не ознака великого розуму."

"І все ж вона знає більше, ніж вдає."

"От цього я певен."

Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, назв яких ми не знали.

— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.

— Та пусте, — розгублено промимрив я. "Муки Христові! Тут годують, немов на забій."

"А як же інакше," спокійно відповіла Інна. "Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул... Чи, може, його гості були неабиякі ласуни."

— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.

Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.

Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об'їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.

— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти хибно зрозуміла мене. Я питала, чому ти кажеш про Метра "правив", а не "править".

— Бо він уже не править, пані.

— Виходить, він помер?

— Цього я не казала.

— То він живий?

— І цього я не казала, перепрошую пані.

".............!!! .............?! ............! ......!!!" — подумки вилаявся я.

Інна кинула на мене гнівний погляд.

"Раніш я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас..." І до Суальди:

— В кожнім разі, Метр уже не верховний король?

— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже починало тіпати. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.

"А щоб її покорчило!" не стрималась Інна, слідом за мною втрачаючи терпець.

— Однак мусить же хтось правити замість нього. Регент, скажімо.

— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Регент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.

"Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар... ой! Владику, ти чув?"

"Так, так, справді," схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що учня Метра звали Ференц. "Ти гадаєш, що..."

"Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин."

"Я теж. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тож і не дивно, що він став його наступником."

"І ще одне," додала Інна. "Карой — слово, безумовно, угорського походження."

"Якщо не помиляюся, древнє родове ім'я."

"Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр."

"Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і Ференца Кароя можна вважати доведеною... чи встановленою. Подумати лишень — регент, великий інквізитор! А ми збирались були шукати його в Києві..."

— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить регентові?

Суальда заперечно похитала головою:

— Ні, пане.

— А кому ж тоді?

— Це залежить від вас.

— Від нас?

— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?

— Ну, маємо... ("Отуди у бісу! Кроку не можна ступити без Леопольда...") А що?

— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звуть?

— Леопольд.

— Це звичайний кіт?

— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а... як би це сказати...

"Гадаю, можна сказати прямо," зауважила Інна. "Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу."

І скінчила замість мене:

— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.

— І він належить вам?

— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.

— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?

— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?

— Сьогодні вранці, — встряв у розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят...

— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.

Хлопець скрушно зітхнув, жалісливо поглянув на нас і вийшов зі спальні.

"Бідолашне дитя," співчутливо подумала Інна. "Ця стара фурія тероризує його."

"Аж ніяк!" сказав я. "Просто, на її думку, він повинен мовчати, коли розмовляють старші." І я звернувся до служниці:

— Суальдо, це правда?

— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені...

— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?

— Атож. І дуже незле, як на такого малого кошенятка.

"Чудасія та й годі... Інно!"

"Ой, Владику, я вже нічому не дивуюся. Забагато чудес для одного дня..."

— І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.

— Що звуть його Владом, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарів звуть Владислав та Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви є ті самі панове Владислав та Інна, але не стала турбувати вас. Я вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.

На ці слова Інна поперхнулася. Я змушений був докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м'яса, що застряг у моєму горлі.

— Володарів?! — приголомшено прошепотіла Інна.

Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.

А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:

— Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, графа та графиню Ланс-Оелі.

Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує...