"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Александр Павлович)

ВЕЛИКА ПРЕЛЮДІЯ

Марія летіла в міжзоряний простір.

Марія летіла до Сонця.

Марія летіла в обійми далеких зірок, назустріч їхньому таємничому мерехтливому промінню.

Хай про це знають всі. І голубі незабудки на зелених луках, і пишно-білі хмарини, і білокорі берези.

Дівчина прощається з ними$7

Тепер Марія летить до Сонця в гості. Не в казці, не на Горбоконику, не на чарівному кораблі, а насправді.

„А може, в казці? Може, й життя — це казка? Чи не занадто люди спростили все навколишнє? Вони звикли до таємниць і перестали дивуватись? Чи добре це? Навряд. Таємниця, Велика Таємниця — ти повинна завжди супроводжувати людину, інакше вона зачерствіє серцем і перетвориться в реєстратора нових відкриттів і, замість того щоб приймати в серце нові хвилюючі знання, вона буде просто дивуватися їм, як дивуються в цирку ілюзійним номерам.

Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире…

Ось чому я лечу до тебе, божество всіх народів. Ось чому я ділюся своєю простою радістю з ус$7

Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — нарості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі. Коли на душі моїй радісно, коли я бачу веселі обличчя людей, все навколо освітлюється чудовими барвами, хоч надворі й хмари або пітьма. А коли десь пробивається злоба, коли з закутк$7

Завтра в небо полетить корабель. Я полечу на ньому. Ми зупинимось на Сонячному Острові, де я буду працювати. Ти, мабуть, знаєш про той дивовижний острів? Люди нашої Землі зробили його з металу$7

Яке щастя випало мені! Я виходжу в ефірний світ, як вилітають влітку з гн$7

Земле! Я залишаю тебе, моя колиско! Залишаю і все-таки зв’язана навіки з тобою$7

Так і я. Вірним серцем дякую за ту велику свободу, що народилася з тво$7

Я лечу до Сонця…“

— Марія Райдуга?

— Я.

— Ваше місце в дев’ятому купе. Номер двадцять п’ять.

Марія зійшла по вузеньких східцях до овального майданчика, натиснула кнопку. Двері з великою цифрою дев’ять відчинилися. Вона опинилася в купе. Ліворуч стояло її крісло-ліжко під номером двадцять п’ять. В двадцять четвертому вже хтось сидів. Марія ковзнула поглядом по обличчю сусіда. Очі його були заплющені, темні брови занепокоєно зсунуті до перенісся. Здавалося, він про щось думав і вві сні.

Марія поглянула на важкі жилаві руки, на сиву брову, па характерний горбоносий профіль. Де вона бачила його? Коли?

Навшпиньки, щоб не потурбувати супутника, вона нахилилася до ілюмінатора. В промінні могутніх прожекторів космодрому блищали крижані панцири гір, мерехтіли зелені неонові букви на головній будівлі міжпланетної станції: