"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Александр Павлович)

„Алтай — Сонячний Острів“

На гігантському циферблаті годинника стрілки показували без п’яти дванадцять. До старту рейсового корабля залишалося сім хвилин.

Марія прислухалася до стуку серця, до голосу душі. Чи був там сумнів, вагання, страх? Хтозна… Над світом і в ній самій пливла дивна, напружена тиша, тиша чекання, тиша таємничого передчуття. Все єство дівчини скидалося на безмежний океан, завмерлий у передгроззі. Ще мить, ще одна хвилина — і налетить шквал з нев$7

Навпроти — в десятій каюті — хтось говорив. Крізь напівпрозорі двері долинав густий бас. Марія прислухалася, їй здалися Цікавими окремі фрази.

— Ми були занадто самозакохані, — гримів бас. — Ми будь-яке нове відкриття механічно розповсюджували на всю безконечність. Зачекайте, не перебивайте мене. Я кажу правду. На Землі життя існує на основі кисню і вуглецю, — на Венері ми колись не знаходили кисню! І що ж ми вирішили? На цій планеті нема життя, у всякому разі, високого життя! На Марсі атмосфера в сотні разів розрідженіша від нашої, — теж неможливе життя на високому рівні. На Юпітері і Сатурні густі аміачно-метанові атмосфери, — і не шукайте в них життя, воно неможливе! Хіба не так думало більшість вчених?

— Але ж потім життя знайшли навіть на Місяці? — заперечив дзвінкий хлопчачий голос.

— Знайшли, — насмішкувато загув бас. — І шугнули в інший бік. Відкрили на Венері кисень, воду — спостерігали багато незрозумілих світляних і електромагнітних явищ. Будь ласка, приймайте нову гіпотезу: на Венері існує висока людська цивілізація. Готуймось до зустрічі. Летимо і — маємо облизня. Автоматичні ракети пірнають в атмосферу Венерн і не повертаються. Останні зашифровані сигнали свідчать, що приймачі ракет вловлювали періодичні імпульси енергії, якими насичена вся атмосфера планети, а телеоб’єктиви показують нам пустельну поверхню. В чому справа? Нарешті летять люди.

— Ви, — втрутився хлопець.

— Так, я.

„Це Огньов, — майнуло в голові Марії. — Відомий космічний пілот“.

— Полетіли ми, — продовжував бас, — і ледве повернулися живими й теплими$7

— Що ж сталося? — тривожився хлоп’ячий голос. — Ще досі не повідомлено нічого в пресі.

— Нічого повідомляти, — зітхнув Огньов. — Суцільна таємниця. Ефір сповнений потужними імпульсами явно розумного походження, а телеоб’єктиви фіксують голу планету.

— А може, це природні імпульси? Венера близько до Сонця.

— Не те! — рішуче заперечив бас. — Я знаю, що кажу. Або візьміть Марс. Він весь обплутаний сіткою каналів — підземних труб. Система ще й дос$7

— А рвонуть! — простодушно сказав хлопець.

— „Рвонуть“! — іронічно відгукнувся бас. — Ось так ми й працю$7

— Так що, ви вважаєте, що на Венері все-таки хтось є?

— Не хтось, а розумні істоти.

— Так де ж вони? Чому ви їх не бачили?

— От-от! Не бачили! Черв’як нас теж не бачить, доки не зіткнеться з нашою$7

Потім у сусідньому купе запанувала тиша. Марія, зацікавившись розмовою, хотіла й соб$7

— Я не сплю, — почувся тихий голос. — Я просто спочиваю.

Марія розгублено всміхнулася. На неї дивилися примружені сірі очі. Брови розійшлися, і тепер обличчя набуло лагідного виразу. Незнайомий уважно дивився на дівчину, ніби вивчав її. Вона не витерпіла, озвалася:

— Звідки ви взнали, що я подумала?

Супутник не встиг відповісти. За ілюмінатором гойднулися світляні букви, сліпучі смуги прожекторів, блиснула вершина Білухи. М’яка, але владна сила перевантаження притиснула Марію до крісла. У вухах тихенько задзвеніло.

— Старт, — ніби крізь вату почула голос супутника.

„Чого він так дивиться?“ — думала Марія. Сірі очі проникають до серця, ніби шукають чогось. А в мозку виникають дивні образи, слова, уявлення. Вони чужі, вони не притаманні Марії. Звідки ж вони з’явилися? Чому? Здається, незрима ниточка протягнулася між нею і незнайомим супутником. Вона колихається, пульсує, тремтить, обривається… знову виникає… Що це?

Тягар поволі зникає. Серце б’ється вільніше. За ілюмінатором вогняні краплі зірок. Невже корабель вийшов у космічний простір? Так швидко?

„Так чому ж він почув мою думку?“ — знову виникло пристрасне запитання.

— Я не почув! — впевнено озвався супутник. — Я відчув.

Напевне, вигляд дівчини був такий кумедний, що сусід засміявся.

— Хіба ви ніколи не чули про телепатію?

— Чула… Але щоб сама… сама не пробувала… Якщо це правда, то дуже, дуже цікаво.

— А ви хто?

— Я астрофізик. Буду вивчати Сонце. На Сонячному Острові.

— Будемо сусідами. Я там керую Міжзоряним Пультом…

„Іван Заграва, — майнуло в думці дівчини. — Яка раптова зустріч“. Ось звідки відчуття, що вони знайомі. І знову, мов зі сну, перед нею постають дніпровські кручі, далекі часи дитинства, таємничі бесіди на веранді будинку відпочинку. Все ніби в тумані: сивий велетень академік, гарячий запальний Заграва, химерна машина часу… Що там, у минулому? Чому воно відгукнулося гарячою хвилею в серці? Який зв’язок між малесенькою дівчинкою, що потай пробиралася на дивні бесіди, і славетним космонавтом? Він тепер відомий всьому світові. Він очолює Міжзоряний Пульт, з якого екіпаж на відстані керує автоматичною ракетою, запущеною до зірки Тау Кита. Ні, це неймовірно! Людство ще не встигло вивчити сусідні планети, а вже сягає розумом до інших систем. І тепер всі ждуть не діждуться, що ж відкриє для науки, для пізнання далека система, чим вона збагатить скарбницю Розуму?

Іван Заграва. А хто вона? Що вона для нього? Сказати чи ні? Може, згадає? Чи не треба? Як смішно! Чомусь для дівчини це раптом сало важливою проблемою: згадає чи не згадає.

Вона ніяково всміхається, зітхає.

— Вас знає кожен… А я зовсім невідома. Не так, як ви…

— Пусте, — озвався Заграва. — Головне — творчість, цікава робота. А все інше — ілюзія.

Марія пожвавилася, запитливо поглянула на сусіда.

— Я не розумію. Ви космонавт, ведете міжзоряний корабель, а займаєтесь телепатією. Чи це просто захоплення?

— Ні, не просто, — серйозно сказав Заграва. — Хіба ви не знаєте, що енергію думки посилено вивчають багато інститутів. І найглибше цим займається Інститут Думки в Гімалаях. Є намір створити Академію Психічної Енергії. Проект молодого вченого Багряна.

— Чула, — радісно підхопила Марія. — Читала його книгу „Експериментальна телепатія“.

— От-от. Я викопую деякі експерименти під його керівництвом у Космосі.

— Які ж?

— Потім, — усміхнувся Іван. — Не поспішайте. Але ще значніші досліди ведуться в самому Інституті. Та про них Багрян нічичирк. Не хоче передчасного шуму.

— А у вас є успіхи?

— Дещо є, — скромно відповів Заграва. — Ви знаєте конструкцію міжзоряної ракети, яка летить до Тау Кита?

— Ні, — призналась Марія. — Я лише читала популярні статті.

— Чудесно!

— Чому чудесно?

— Я матиму привід розповісти вам про все це.

— Хіба між ракетою і психічною енергією є щось спільне?

— Найпряміший зв’язок. Приходьте на Сонячному Острові до мене, і я вам про все розповім.

— Я прийду. Обов’язково прийду!

— А як же вас звати?

— Марія.

— Марія, — задумливо повторив Заграва. — Марія… Ви знаєте, що це значить?

— Як? — не зрозуміла дівчина.

— Ваше ім’я? Марія — це значить ілюзія, марево, міраж… і мрія.

— Ні, я не знала.

— А прізвище ваше?

— Райдуга. Марія Райдуга.

Дівчина пильно дивиться на космонавта. Зараз ось зараз вона побачить, відчує, чи залишило минуле свій слід, чи, може, тільки ілюзія дівочого серця бентежить свідомість.

Відблиски зірок падали на обличчя Заграви, дивним промінням переливалися в його очах. Ледве помітна тінь майнула на високому чолі, затуманила погляд. Дівчина тривожно, запитливо глянула на нього.

— Що? Ви щось хотіли сказати?

— Райдуга, — майже нечутно сказав космонавт. — Я чув це прізвище. Воно мені нагадує щось чудове, ніжне. Райдуга… Зачекайте… Я повернуся до цього минулого… Воно прекрасне і тривожне…

„Думай, думай, — торжествувала Марія. — Воруши те, що промайнуло в вічності, вибирай цілі ниті з переплутаного клубка життя…“

Він ворушить вустами. Згадує чи говорить?

— Що? — запитує Марія.

— Ні… Я просто подумав… Я побажав, щоб наша зустріч не була ілюзією.

— Як ім’я?

— Так.

Що він говорить? Що він має на увазі? Незрозуміло, прекрасно, хвилююче! Говори, говори! Що це? Звідки? Чи сни такі дивовижні турбують напружену уяву, чи, може, космос зоряним чудом тривожить зачарований дух?

Десь вгорі пролунав дівочий голос з динам$7

— Пасажирам приготуватись. Незабаром Сонячний Острів.

Так швидко? Який жаль! А вона б хотіла летіти в Безмежжя, слухати його, дивитися в чуже і напрочуд рідне обличчя і завмирати в тривожному передчутті. Чому так не може бути? Чому?

На стінах купе заграли сонячні промені. В темряві космосу з’явився сяючий диск. Він швидко наближався…

Сонячний Острів пливе у космічному просторі. Десь далеко блимають планети, голубим диском сяє рідна Земля, непорушно навкруги завмерли зірки, туманності. Люди назвали Острів супутником, штучною планетою, міжпланетною станцією. Вчені призначили йому службу — приймати космічні кораблі, нести на собі обсерваторії, оранжереї, людей. А для Марії він — казкова симфонія.

Вже багато годин минуло відтоді, як вона прибула на Сонячний Острів, а й дос$7

Марія стоїть в оранжереї, біля прозорого накриття. Вона бачить, як перед нею велично плине зоряний купол, і плавні урочисті акорди ніжної мелодії виникають в її душі. Хай почуття, розум говорять, що нема ніякої музики в небі, що обертається сам супутник, щоб підтримувати штучне тяжіння, хай знає вона, що інженери не думали про мелодію, запускаючи ракети а частинами станції в космос, але Марія ясно бачить великий шлях людства вгору, до Сонця, який привів до такого прекрасного завершення. Вона відчуває, що Сонячний Острів — це перехрестя мільйонів очей багатьох тисяч поколінь, це фокус, в якому зосередились думи, надії, сміливі мрії легіонів борців. Який величний зліт в царство Розуму, в світ Свободи!

Марія разом з новими$7

— Тут будете працювати. Відкриття головоломні. Можете готуватись до єретичних гіпотез!

— Я не розумію, Учителю…

— Ха-ха! — сміється учений. — Я певен, що багато хто з учених$7

— Не мучте, скажіть!..

— Для вас — особливо цікаві новини. Всі вважали, і ви в тому числі, що Сонце — куля розпеченого газу або плазми. Чи не так?

— Нібито так…

— Нібито! В тому-то й справа$7

— Чому? Адже внутріядерні процеси…

Вчений іронічно махнув рукою.

— Дурниці! Концентрація газу в такій велетенській кулі і його розподіл не можуть бути рівномірні, а значить, не може бути й ритм$7

— Які ж саме? Скажіть. Це ж дуже цікаво!

— Хай покортить, — засміявся вчений. — Влаштовуйтесь, спочивайте, а потім про все поговоримо.

Марія підійшла до затемненого отвору, глянула на вогнистий диск світила. „Сонце, ніжне Сонце моїх дитячих років, чудове світило юнацьких мрій! Що ж ти таке? Які таємниці ти відкриєш перед дітьми своїми — дерзновенними посланцями Землі?“

Дванадцять років існує Сонячний Острів. І десять років біля нього кружляє стометрова сферична лабораторія — Міжзоряний Пульт. Десять років тому Вищий Пленум Науки Землі, або, як його жартівливо називали, Олімп — недарма там засідали „боги науки“, — здійснив запуск автоматичного міжзоряного корабля до сусідньої жовтої зірочки Тау Кита. Ще в п’ятдесяті роки століття вчені пробували зв’язатися з г$7

І ось наука створила міжзоряну ракету. Вона рухалась реактивною тягою високочастотної радіації, трансформованої в речовинно-енергетичних реакторах в процесі з’єднання електронів і позитронів. Спеціальні установки генерували ці частки, використовуючи як матеріал будь-яку речовину. Конструкція корабля передбачала захоплення в польоті широким розтрубом міжзоряного І пилу і газів і використання їх як пального. Розрахунки показували, що ракета, яка розвивала швидкість до двохсот вісімдесяти тисяч кілометрів па секунду, буде біля мети на одинадцятому році польоту. Але назад вона повернутися не зможе через брак пального. Наявні проекти не могли створити нічого кращого.

Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот — людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.

Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується па відстані з Міжзоряного Пульта — вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв’язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що…

Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва — капітан Пульта — невтомно чергують, впевнено ведучи далеку ракету до невідомого світу.

Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням поглянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.

— Уже? — прошепотів Заграва.

Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:

— Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.

— Воно й видно$7

— А якщо за цей час все кінчиться? — жалібно запитав Клинов.

— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астропілотів. Іди.

— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.

Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними$7

Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.

І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими$7

Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.

— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.

Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:

— Друг.

Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:

— Слухаю, капітане.

— Як політ?

— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.

— Скоро час гальмувати, Друг.

— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.

— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.

Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:

— Дій згідно програми, Друг. До побачення.

— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.

Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку$7

Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.

„Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?

Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти$7

Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.

З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: „Як ви почули мою думку?“

А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги$7

Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.

На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.

— А… то ви?

— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.

— У сні?

— Ні… Я думав про вас.

Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.

— Марія…

— Я чую…

— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.

Очі Марії спалахнули ясними промінцями.

— І мені можна буде побачити це?

— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.

— Я прийду… Я обов’язково прийду.

— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.

Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.

Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що люди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.

Ні, не заснути. Та й спати$7

Марія встала з пов$7

Коли на маленькому екрані з’явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова$7

— Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.

Все інше було як сон.

До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка$7

Вона вийшла з шлюзу$7

— Ви вже були в Космосі? — прозвучало запитання в навушниках.

Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не була. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.

Черговий — молодий рудобровий юнак — дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.

— Бачите — сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв’язок між нами і Пультом. Ходімо…

Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з дор$7

— Все буде гаразд! Звикайте! — почувся підбадьорливий голос.

Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: „Яке це нещастя — самотність“.

— Ви не самотні, Маріє, — почулося в навушниках. — Я жду вас.

„Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд — як голос совісті, серця, душі…“

Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дівчині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Вій допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв’язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сердець…