"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Александр Павлович)

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Так минуло кілька годин.

Іван помітив, що хмари між верховіттям лісу зарожевіли, дивне проміння дерев зникло. Стовбури набули фіолетового кольору, віялоподібні листочки засріблилися.

„Дивна трансформація, — подумав Заграва. — Фосфоресценція в темряві…“

Істоти теж перестали світитися. В бляклому розсіяному промінні тутешнього світанку вони скидалися на великих лемурів, зарослих вогнистою вертикальною шерстю. Але найхимернішим було обличчя. Воно мало троє круглих очей, навколо яких дрібно тріпотіли сріблисті вії. В центрі того трикутника Заграва помітив зарослі волоссям отвори. Ні рота, ні носа, ні чогось подібного до обличчя земних людей він не побачив.

Пересувалися істоти плавними стрибками, ніби періодично пливучи в повітрі. Це було дивно: їхні кінцівки, здавалося, не робили значних зусиль. Може, в них використовувалась якась невідома для Землі енергія?

Хащі раптово обірвались. Перед процесією виникла широка галявина. її вже освітлювало сонце — зірка Тау Кита. На траві і моху мерехтіла густа роса, на тім боці галявини курівся димок вогнища, виднілися якісь примітивні споруди.

Назустріч тим, які несли Заграву, висипала юрба інших істот. Вони галасували, оточивши процесію великим кільцем. Космонавт помітив, що всі вони були однакові. Здається, поділу на стать не помічалося. У всякому разі, на зовнішній вигляд.

Серед юрби було багато малят. Вони верещали пискливими голосами, підскакували, заглядали в обличчя Заграві.

„Напевне, діти“, — подумав він. Як і на Землі, вони найцікавіші. Чи не гадають вони, що батьки принесли їм їжу?

Ця думка змусила Івана задуматись. Він трохи оволодів собою і тепер міг розібратися в ситуації. Він не знає ні побуту, ні звичок тутешніх істот. Він зв’язаний і безпорадний. Що вони збираються робити з ним$7

До процесії з великої кам’яної халабуди, згромадженої з чорних велетенських брил, вийшла ще одна істота. Ті, що несли Івана, поштиво зупинилися перед нею. На істоті космонавт помітив барвисті прикраси з якихось$7

Тоді істоти хутко понесли Заграву до купи каміння, де курівся димок. Вони поклали його біля вогню, притуливши спиною до чогось холодного. Заграва глянув скоса — йому в спину муляли барвисті камінці. Він подивився вгору. Такі прикраси густими гірляндами увінчували якусь непорушну постать.

„Ідол, — подумав Заграва. — У них, напевне, примітивне поклоніння. Та чи не думають вони принести мене в жертву йому? Ще цього не вистачало. Летів, щоб принести істотам світло розуму, а вони залюбки з’їдять такого посланця…“

Навколо діялось щось незвичайне. Вождь чи жрець зупинився перед Загравою, ліг на грунт. Йому наслідувала вся юрба. Вони простягали до Заграви передні кінцівки — „руки“, щось кричали, аж лящало у вухах. Вони чогось чекали від Заграви.

Але чого?

Може, вони приймають Заграву за бога? Тоді чому вони не розв’яжуть його? А втім, дикуни Землі колись били своїх богів, чого ж чекати від примітивного розуму?!

Істоти довго кричали, лементували. Потім замовкли. Вони довго дивилися на Заграву, ніби гіпнотизували його. І справді, космонавт відчув якусь сонливість, як і тоді, коли на нього напали. Невже у них така сильна психічна енергія? Ніби хвилі, накочується на Івана невидима сила, заколисує, вкидає у небуття. Геть, маро! Треба вирватися з цього$7

Вождь знову щось закричав. Кілька істот підійшли до Заграви і, піднявши його, кинули на вогнище.

Спалахнули язики полум’я, в усі боки сипонули іскри. Заграві обпекло обличчя. Він застогнав від болю, викотився з вогнища$7

Істоти відскочили. Пролунали злякані вигуки. Вождь підняв передні кінцівки, погрожуючи Заграві. Кільце істот замкнулося, запанувала тиша. І знову хвилі невидимої енергії скували Заграву, гасили його свідомість.

„Як удав, — майнуло десь у глибині мозку. — Загіпнотизують і знищать. Тільки не піддатися, не піддатися!“

В променях сонця Тау Кита, яке вставало над лісом, щось заблищало червоними вогниками. Заграва зиркнув туди. Вогники сяяли в горішній частині ідола, за гірляндами прикрас. Що це?

І раптом хвилювання стисло серце Івана. Він ще не вірив своїм очам. Невже це може бути? Невже це… Так, це він, Друг! Робот, який керував першою ракетою, який тоді так раптово замовк. Що з ним$7

Он яскраво світять його червоні „очі“ — аналізатори радіації. З-під гірлянд камінців виглядають руки-маніпулятори, приймачі звуків і широкі груди з рядами$7

І раптом у свідомості Заграви виникла відчайдушна думка. А що, коли Друг не зіпсований. Може, істоти тоді, нападаючи, тільки вимкнули його. Ех, якби і звільнити хоч одну руку.

Заграва нелюдським зусиллям висмикнув руку, обідравши цупкою ліаноподібною рослиною шкіру до крові. Істоти занепокоєно дивилися на космонавта, але не заважали йому. Вони, напевне, чекали, як буде діяти їхній ідол.

Тамуючи невимовне хвилювання, Іван звівся на ноги, тримаючись однією рукою за каміння. Потім він припав грудьми до робота, відкинув прикраси. Ось вона — клавіатура вмикання і первісної програми. Ну звичайно, його вимкнули! Ні, не тільки вимкнули, а й пошкодили$7

Тим часом істоти знову загаласували. Вождь давав якийсь наказ. Група істот обережно наближалася до полоненого, пам’ятаючи попередній удар.

І раптом Іван згадав. У Друга є запасна, дублююча система. Вона ззаду, на спині.

Космонавт відкинув гірлянди камінців, знайшов маленький металевий люк. Як добре, що тубільці не деформували його. Зараз. Натиснути маленьку кнопку — все буде гаразд!

Люк відчинився. Блиснули кнопки. Іван миттю набрав потрібний номер. І одразу ж полегшено зітхнув.

Робот заворушився. Іван відступив назад, прямо назустріч істотам. Вони злякано зупинилися, щось говорили, звертаючись до вождя. Той занепокоєно дивився на ідола, який раптом ожив.

Заграва глибоко вдихнув повітря, схвильовано сказав:

— Друг!

— Капітане! — звично озвався Друг.

Він провів маніпуляторами по своїй статурі, змітаючи прикраси. Потім сказав:

— Мене щось обплутало, капітане. О, і ви в такому ж стані? Чому?

Заграва, щасливо сміючись, сказав:

— Потім, Друг, потім. Допоможи мені.

Робот ступив до капітана, хутко звільнив його від рослин, якими він був зв’язаний. Істоти, побачивши, як ідол допомагає полоненому, дружно залементували і припали до ґрунту. Тільки зграя маленьких істот, напевне, дітей, сипонула в кущі. Іван лагідно, без злоби дивився на них. Тепер вони не страшні. Тепер у нього в руках велика сила — Друг, помічник, мозок і руки, створені наукою Землі.

— Капітане! — озвався Друг. — Чому ви тут?

— Я прилетів на іншій ракеті, Друг.

— Ви прилетіли по мене?

— Так, Друг, так.

— А де Марія?

— Вона теж прилетіла. Але сталася катастрофа…

— Так, як зі мною, — зазначив Друг. — Вони тоді і напали на мене. Я питав у вас поради, а ви не сказали мені нічого. Треба було дати їм опір. Зіпсувати кільком з них$7

— Не можна, Друг, не можна, — сказав капітан. — Це розумні істоти. А розумних істот не можна псувати.

— Але ж вони напали?

— Ми прилетіли, щоб вчити їх. Вони ще не досвідчені, Друг…

— Я зрозумів. їм потрібна додаткова інформація.

— Ти правильно кажеш, Друг. Але скажи мені, ти запам’ятав дорогу до корабля?

— До мого корабля?

— Так, Друг.

— В моїй пам’яті, капітане, є шлях. Але він дуже довгий. Вони вимкнули мою рухому частину. Аналізатори продовжували працювати. Істоти носили мене, начіпляли всяких камінців, мінералів. З того часу пройдено десять тисяч двісті одинадцять кілометрів і сто сорок три метри. Я можу вказувати вам шлях. Але це дуже далеко.

Надія, яка спалахнула в серці Заграви, знову згасла. Він зрозумів своє становище. Перший корабель був далеко-далеко, може, на іншому боці планети. За скільки часу можна пройти десять тисяч кілометрів?

Але треба діяти. Десь на планеті його чекає Марія. Вона теж сама, серед чужих, напіврозумних істот. Чи витримає вона, чи не впаде у відчай?

„Маріє, Маріє! Вір, надійся! Маріє, де ти, що з тобою$7

Земле далека, підтримай мене… Підтримай нас на цій важкій дорозі. Ми не здамося, ми витримаємо всі незгоди…“

Заграва відігнав похмурі думи, поглянув на робота.

— Важко буде нам, Друг?

— Важко, капітане, — сказав робот.

— Але ж витримаємо все?

— Витримаємо, — схвально хитнув головою Друг.

А химерні срібноволосі істоти, злякано припавши до трав’яного покрову ґрунту, мовчки ждали, що ж стане діяти новий гість з небес$7

І, звичайно, ніхто з них$7