"Діти Безмежжя" - читать интересную книгу автора (Бердник Александр Павлович)

ДИТЯ НЕБЕС

За отвором притулку — ніч. Великі зірки моргають таємниче, заглядають у глибину будівлі. їхні примарні промені падають на личко дитини. Очі її заплющені, вуста напіввідкриті. Дитя спить.

Воно солодко сопе, здригається вві сні, тихенько сміється. Що воно бачить, які веселі картини постають перед зачарованим зором? Які казкові краї відкривають перед ним свої принади, свою красу?

Хай дитя спить. Хай набирається сили і мудрості, щоб безстрашно вийти на невідому дорогу в чужому світі. Та хіба чужий він після двох років страждань, пошуків і тяжкої, хоч і радісної творчої праці?

Марія дивиться в отвір входу. Там видно химерну постать Туара. Він сторожко поводить смішною круглою головою. В промінні зоряного неба світиться його руде віялоподібне волосся. Він вірно береже притулок своєї наставниці, щоб ні звірина, ні дикий щоа — місцевий житель планети Му-не пошкодили їй, не напали зненацька.

Марія ніжно дивиться на нього, в її серці виникають теплі думки. Вони хороші — розумні істоти Му. Вони ще дикі, темні і забобонні, але природа наділила їх чудовим мозком і талантом пізнання. Попереду в них славний і великий шлях. Ніхто не скаже, скільки тисячоліть чи мільйонів років триватиме той похід по крутих стежинах пізнання, але він не припиниться ніколи, поки не увінчається Вселенським Синтезом. Як і в нас на Землі. Як і всюди, де Розум шукає розгадки віковічної таємниці свого існування. Марія схиляється над сином.

— Спи, синку, — ніжно каже вона. — Спи, Васильку. Хай безжурно проходить твоє дитинство. Виростай мужній серед небезпек. Потім ми зустрінемо тата твого — і нам нічого не буде страшно…

Згадавши Івана, Марія встає, дивиться при світлі зірок на Циферблат хронометра. Вона відрегулювала його відносно доби планети Му, і тепер щовечора, хвилина в хвилину, говорить з Іваном. Говорить… Чує він її чи ні? Може, це лише примара? Може, й нема його вже, а вона посилає свої думки-тіні, які існують тільки в її уяві?

Марія, заплющивши очі, торкається долонею свого чола, деякий час стоїть непорушно, відганяючи рій непроханих думок. Геть, чорне гайвороння! Звідки ви, для чого сумнівами краєте душу мою? Чи хочете посіяти зневіру і кинути мене в небуття? Ні, серце каже правду, воно знає істину, воно відчуває… Іван живий, він бореться, він шукає, він виконує волю Землі. І я теж! Мені не соромно буде глянути йому в очі.

Чи знає Іван, як їй тяжко без нього? О, який жаль, що вона не вчилася приймати його думки! Тепер одна лише надія на те, що він колись почує її… Кожного вечора… По кілька хвилин. І в ці хвилини в ефір, у пітьму простору летить її воля, її надія, її полум’яна віра в зустріч, у таку неймовірну і бажану зустріч.

Вона сідає на кам’яному стільці, заплющує очі. Вона вольовим зусиллям відсіює всі зайві думки. Тільки тиша Космосу, сповнена клекоту далеких світів, гомону Безмежжя, панує в її мозку. Свідомість викликає його образ — рідний образ мужа, друга, коханого. А потім — мчать уявлення, ніби удар молота, в просторі. Вони потрясають ефір, жадають відповіді. їх можна вкласти у прості, зовсім прості слова:

— Друже, я жду тебе! Шукай мене по кам’яних вежах!

І уява малює на чорному тлі свідомості високі кам’яні вежі на дорогах племен, на узгір’ях, на галявинах, на звірячих стежках. Він зрозуміє, він збагне, де знайти свою дружину. Хай ще минуть роки — яке це має значення. Зате попереду — зустріч.

Потім Марія знову лягає до сина. Гладить йому голівку, думає.

Тільки два роки минуло, а стільки подій. Свідомість вертається назад, у калейдоскопічній барвистості відновлює страшні і бурхливі події…

Вона падала в ущелину поміж горами. Капсула покотилася вниз, потрапила в гірський потік. Стропи велетенського парашута обірвалися на камінні.

Потік підхопив капсулу, кинув на пороги. Марія від хвилювання і потрясіння знепритомніла. Коли вона отямилась, капсула вже стояла на березі, а навколо неї метлялися якісь тіні.

Це були живі істоти.

Марія впізнала їх. Вона бачила їх на екрані Міжзоряного Пульта там, на Сонячному Острові. Це їх родичі пошкодили тоді робота Друга. Що вони роблять з капсулою$7

Істоти підняли капсулу і кинули її знову на каміння. Марія злякано завмерла. Чого вони бажають? Може, вважають капсулу великим горіхом і хочуть розбити її, щоб поласувати начинкою? Не треба допускати цього.

Ось істоти збираються знову гуртом біля апарата. Марія схопилася за вібратор. Іван попередив, що це стане в пригоді. Але як? Знищити кого-небудь з них$7

Марія натиснула кнопку. Страшенний рев потряс капсулу. Істоти, мов розметані вихором, розбіглися.

Марія встала з сид$7

Вона вийшла з капсули$7

Побачивши невеличку постать, оранжеві істоти знову почали наближатися. Вони дружно галасували, певно підбадьорюючи одне одного. Марія вийняла вібратор, застережливо підняла його вгору. їм треба продемонструвати силу розуму. І не лише силу, а й доц$7

Марія спрямувала розтруб ВЧВ на близьку скелю. Натиснула спуск. Потужний потік енергії різонув по каменю. Але скеля лишилась цілою. Марія розгублено поглянула на вібратор. Не вийшло! У чому ж річ?

В очі їй впала шкала резонансу. Ага, ось де причина. Треба настроїти на резонанс породи. Вона миттю згадала відповідні дані, відрегулювала ВЧВ. Істоти тим часом здивовано спостерігали за незрозумілими діями дивного створіння.

Марія знову провела променем по скелі. Камінь з тр$7

Тоді Марія зменшила потужність струменя енергії і, підійшовши ближче до каменя, почала обробляти його з ус$7

Істоти дивилися — вражені, загіпнотизовані. Марія ще обробила невеликий камінь поряд, перетворивши його в шестигранник. Тоді істоти щось залементували і кинулися врозтіч.

Марія полегшено зітхнула. Тепер вони залишать її в спокої. Могутність творчості подіяла на них сильніше, ніж сила. Бо руйнує і смерч, і блискавка, і хвиля потоку, а творить тільки розумна істота. Вони досі бачили творчість природи і не знали джерела її, а тепер перед ними з’явилася така таємнича істота.

„Хай поки що це буде забобонна повага, — подумала Марія. — Але потім я поясню їм. Ми подружимо з ними$7

…Так над потоком і залишилась жити Марія. Спочатку вона підтримувала свої сили запасами конденсованої їжі, яку їй на прощання дав Іван, а потім почала думати про місцеві рослини.

Вона обійшла околиці. Знайшла безліч дивних чужих трав і квітів. Довго вагалась, щоб не отруїтись, а потім вирішила покластись на інтуїцію організму.

Виявилось, що деякі корені і м’ясисті плоди фіолетових дерев поживні і смачні. Перші два дні болів живіт і свербіла вся шкіра, покриваючись червоними плямами, але згодом все зникло. Організм швидко призвичаївся до зміни харчів.

Через кілька днів повернулися істоти. Вони миролюбно виглядали з-за скель, щось гомоніли, простягали до Марії руки. Вона наблизилась до них, розглядала. їй подобався їхній вигляд, хоч він був і незвичний для ока людини.

На круглому тулубі була міцно посаджена велика голова. На ній різко виділялися очі — троє очей, великих, допитливих. Пересувалися істоти дивно: частково стрибками, частково пливучи в повітрі. Побачивши це, Марія була вражена. Напевне, в них діяла могутня енергія антитяжіння.

Деякі з істот осміліли, присунулися до Марії, помацали її передніми кінцівками. Вона не суперечила, стояла спокійно. Тоді й інші наблизились, оточили її дружним кільцем і радісно залементували.

Так почалася дружба.

За кілька днів вже щоа, слухаючись вказівок Марії, носили каміння, обтесане вібратором, до вибраної площини. Під великі брили підкладалися в’юнкі стебла рослин, десятки істот піднімали вантаж угору. Вони складали стіни, покрівлю, не розуміючи, чого хоче дивний прибулець.

Та коли споруда була завершена, істоти кілька годин божеволіли від радості. Марія стояла спокійно і розчулено дивилася, як вони підскакували в повітрі, обнімалися, виробляючи найхимерніші па.

„Хай радіють, — думала вона. — Це перша радість творчості. Звідси й проляже$7

Минали дні. Марія з допомогою$7

Вона вже розрізняла істот по обличчю, по росту, по вимові. Вивчила їхню нескладну мову. Особливо їй сподобався вожак племені Туара. Він був дуже допитливий і розумний. Він швидко порозумівся з Марією, легко засвоював земні слова, бо мови щоа не вистачало для повного єднання. Туара на ходу схоплював значення нових понять. Він майже не відходив від будиночка Марії.

Та ось прийшло несподіване. Марія відчула себе вагітною.

Вона вражено прислухалася до себе, до порухів нової істоти в лоні. Це було радісно і тривожно. Це було несподівано і разом з тим$7

У неї народиться дитина. Житель нової планети. Ніби невидима доля посилала їй чудовий знак. Вони не загинуть на планеті Му, вони посіють тут сильний, могутній корінь, який дасть нову цивілізацію.

Марія тепер береглася, не ходила далеко від притулку. Плоди їй приносив вірний Туара, дивуючись, чому повелителька так мало рухається. Одного разу він запитав її:

— Ма-ора… Ти лежиш… Ти не ходиш… Чому?

— У мене буде дитина, Туара, — сказала Марія. — Скоро.

— Дитина? Що це?

— Маленький щоа. Розумієш?

— Маленький щоа. Я знаю. Ми теж ідемо в печери, коли настає час нових щоа. Це гарно. У нашого племені вже буде два повелителі небес. Ти, Ма-ора, і твій маленький щоа — Дитя Небес.

Марія слухала його, вдячно всміхалася. Так — це справді буде Дитя небес. Весь Космос буде його вітчизною. Яким він буде? Який матиме погляд на світ, народившись у Безмежжі?

Минули місяці. В неї з’явився син.

Вона його назвала Васильком.

Щоа раділи, святкували знаменну подію. Носили Марії плоди і солодке коріння.

Син кричав, смоктав молоко матері, дивився синіми оченятами на сяйво Тау Кита, на блискотливі зірки. Йому було байдуже, як звалися зірки, планета, істоти. Для нього все було єдиною природою, яка пестила його, годувала і давала досвід для розуму.

Коли Василько підріс, Марія вирішила рушити в мандри. Важко сподіватися, що в ущелині між горами Іван знайде їх. Вихід тільки один. Іти по планеті, залишаючи після себе якісь помітні знаки…

Вона мандрувала разом з племенем$7

Вона захищала їх від нападу хижих діа, які не раз викрадали маленьких щоа, вона витесувала із скель камені для притулків, вона вчила їх новим словам. Тому вони, не роздумуючи, будували за її вказівками велетенські вежі скрізь, де плем’я зупинялось на стійбище.

На головній плиті Марія вибивала ВЧВ кілька слів: „Коханий, я жду тебе“.

Туара одного разу запитав:

— Для кого ми робимо це, Ма-ора?

— Я жду ще одного посланця, Туара. Це для нього ми залишаємо знаки. По них ми зустрінемось…

— І тоді щоа будуть ще могутнішими, — радів Туара.

— Так, тоді ви станете сильнішими.

Марія, вирушаючи від потоку, захопила з капсули$7

Вона занотовувала всі події, фотографувала рослини і трави, тварин і щоа. Вона записувала на магнітну стрічку мову істот, голоси тварин. Вона визначила добу, яка рівнялася двадцяти годинам Землі, відрегулювала універсальний хронометр. І, нарешті, Марія почала проводити щовечірні передачі думки, адресовані Івану.

В перші місяці нерідко на неї нападав відчай, приходила апатія. Зневіра точила свідомість, хотілося небуття. Але поступово Марія ввійшла у ритм праці, творчості. І тепер як далеко всі небезпеки! Вона вистояла у щоденній боротьбі. Вона гаряче вірила тепер, що все здійсниться, як задумано.

Туара тривожно ворушиться, щось гомонить. Біля нього в темряві постать щоа.

— Що там, Туара? — запитує Марія.

Кругла голова Туара просовується в отвір. Він радісно каже:

— Це втікач з полону$7

Марія схопилася з ложа$7

— Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?

— Не з каменю$7

Сльози підступили до очей Марії. Вона закам’яніла на місці від несподіванки, а ураган думок уже завихрився в мозку, бурхливо породжуючи надії, радість, нові сподівання.

— Туара! Він знає, де це? — ледве стримуючись, запитувала вона. — Він знайде дорогу?

— Важко, — сказав Туара. — Але знайде. Це далеко. Та хіба нам страшно? З нами ти, Ма-ора. З нами Дитя Небес. Нам не страшні діа, нам не страшні урагани і зливи. Ми підемо з тобою$7

— Дякую тобі, Туара, — схвильовано сказала Марія. — Васильку, вставай! Вставай, синочку!

Син бурмотів щось уві сні, відбивався ніжками. Марія сміялася і плакала, загортала його в покривало з шк$7

Що ж воно? Звідки? Невже нова експедиція? Так швидко?

Що б там не було, а це радість. Велика радість і надія!

Вперед. Тільки вперед. Там світло, там зустріч, там посланець розуму рідної Землі.