Добра вість

— Гей, братчики! — раптом озвався Метелиця, поглядаючи в бік Дніпра. — Чи не курінний ото їде?

— Він, — радо озвався Діжа. — Та ще й не сам, а з козаками. Чи не заміна?

— Ще рано…

— Мо’, яка пригода…

До вежі наблизилося четверо вершників на чолі з кряжистим літнім курінним отаманом Ониськом Шулою. Він підняв руку, гаркнув:

— Пугу! Пугу!

— Козак з Лугу, — відгукнулися козаки. — Яким вітром, пане курінний?

— Низовим! Добрий вітер панове молодці? А що це тут у вас було? Гралися з татарвою?

— Та погралися трохи, — ліниво одвітив Діжа. — Почухали ребра бусурманам козацькими шаблями.

— Добре, діти, — сказав Шула. Він метнув гострий погляд на Іванка, який все ще стояв, обнявши руками стовпа. — А це що за кумедія? П’яний хлопчина, чи що? Чого це він підпирає вежу?

— Будемо бити киями, — пояснив Діжа. — Одпустив татарина. Вибив шаблю, а потім — пустив. Каже — пожалів. Ну ти ж, пане курінний, наші закони та звичаї знаєш…

— Смерть, — коротко кинув Шула.

— Отож-бо. А ми по-братерськи замінили киями. Дозволь, пане отамане, виконати наш присуд…

— Зажди…

Шула скочив з коня, передав повід Метелиці, підійшов до Іванка. Поклав важку руку на худеньке плече, глянув на ніжне юнацьке обличчя, на тонкий профіль.

— Молоде-зелене, — зітхнув курінний. — Ще й вус не пробився. Звідки родом?

— З-під Богуслава, — прошепотів Іванко.

— Як на Січ потрапив?

— З дядьком Явтухом. Рідню татарва загубила, побратим — у полоні. Я пішов… щоб визволити його.

— Ех, юначе-козаче, — покивав головою курінний. — Я тебе добренько розумію. Чи ти гадаєш, кому з нас охота крівцю ворожу пускати? Чи не любіше нам було б землю орати, зерном ярим її засівати? Ой як хотілося б. Та нема для нас ні миру, ні волі. Розіп’ята Вкраїна ворогами проклятими. Та й багато їх, не перелічиш! Не жаліють вони нас, цідять кров християнську, ведуть на чужину людей, везуть добро наше. Хто скаже, скільки ще нам доведеться шаблю гостру в руці тримати? Пожалієш ворога — сам згинеш! Як стане ворог добрим сусідою — тоді ворожнечі кінець! Приймемо ради в новій світлиці, пригостимо, чим Бог послав, щиро привітаємо. А доки Вкраїна четвертована, закатована — не знатимуть лицарі січові жалю до ворога. Чи збагнув, хлопче?

— Збагнув, — прошепотів Іванко. — Хай б’ють братчики.

— Та й бити тебе нема по чому, — розвів руками курінний. — Але ж і звичаю ламати негоже.

— Товариство, я за нього кару прийму, — попросився Явтух, жалісливо осміхаючись. — Я його пестун, я й винен, коли що не так. Вибийте з мене киями зайве сало, коли вже вам нема терпцю попрацювати над чиєюсь спиною. Ну, як, братчики, згода?

— Дядечку Явтуше! — скрикнув Іванко злякано. — Як же це? Та що ви? Вони вам ребра потовчуть!

— Не потовчуть! — заспокоїв Явтух. — У мене сала на два пальці, як на кабанові добрячому. Хай попотіють, як дурні! А я — посміюся!

— Ну ставай, коли так, до стовпа, сучий сину, — підморгнув старий Метелиця. — Ми тебе випаримо!

— Заждіть, хлопці, — підняв руку курінний. — Я ж не сказав головного. Повернувся кошовий. Вчора була рада. Вирішено похід…

— Куди? — радісно скрикнув Діжа.

— Далеко, — загадково мовив курінний. — За море, братчики…

Іванко кинувся до Шули, схопив його за вузлувату шорстку руку.

— Мене! Мене щоб узяли! Батечку мій, братчику старший! Хочу добратися до землі проклятої, визволити побратима рідного. Бийте киями, карайте — тільки візьміте.

— Добре серце маєш, хлопче, — зворушено сказав курінний. — Хто за побратима готов іти на смерть — той недарма живе на світі. Візьму тебе, юначе-козаче! А ви, панове-молодці, вирушайте до Січі. Тут лишимо заміну…

— То будете бити чи ні? — весело озвався від стовпа Явтух. — А то в мене чогось спина свербить. Може, почухаєте?

Козаки зареготалися.

— Почухаємо його, хлопці! — гукнув Діжа, хапаючи замашного вербового кийка. — Щоб знав, як слинька захищати. Тримайся, старий хріне, ми тобі зараз добавимо літ з двадцять!

Явтух, розвівши руками, почав слухняно скидати сорочку…