До моря

Серце Іванка, ніби туго нап’ята струна кобзи. Натисни дужче — і лопне. Радість, шалена надія і тиха тривога сповнюють його. Дядько Явтух поглядає на хлопця, усміхається лукаво.

— Щасливий? — шепоче він.

— Більше…

— І я, — киває головою Явтух. — Тепер не страшно й вмерти. В поході козацькому полягти — дай Боже! Послухай, Іванку, заграй на кобзі, звесели серце козацьке!

— Заграй, заграй! — почулися голоси.

Чайки гордо пливуть над глибиною дніпровською, ніби чорні лебеді. Тихо падають у воду козацькі весла, прозорими краплями стікає з них вода. Іванкові здається, що ті краплі — сльози народні, пролиті бранцями в неволі тяжкій. Тільки тепер ті сльози радісні, бо почули, напевне, серця замучені, почули зітхання далекого вкраїнського вітру, який несе на своєму крилі грізну відплату ворогам…

— Пугу, пугу! Пугу, пугу! — відгукнулося на чайках грізно, невблаганно.

І замовкло.

Сонце спадає за обрій.

Сутінки ковтають береги дніпровські. Грізно шумлять очерети. Місяця не видно. Тільки туманні зірки мерехтять між хмарами, ніби вказуючи шлях славному козацтву.

Тиша над світом. Чи то лише здається?

Гучно стукають серця лицарські. Чи не почують турки?

Вирує, піниться вода. Тут стрічається славутинський плин з солоною хвилею морською. Чорніють на крутих берегах вежі ворожі. В плавнях регочуть сичі. Чи, може, шакали?

Дихнуло прохолодою з півдня. Бризки окропили суворі лиця козаків. Солоно на вустах. Море!

Похитуються весла в дужих руках, женуть гостроносі чайки далі, до проклятої чужини, до слави, до смерті…

Грай, море, грай! Душа козацька вилетіла на простір широкий погуляти, слави невмирущої добути! На віки вічні! На віки вічні!…