Весілля

Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум’яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісно та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлик з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич.

Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:

Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.

А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком.

— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!

— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари!

Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.

— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордієвого плеча.

— Ти рада? — щасливо озвався козак.

— Рада. А серце тривожиться.

— Чому, кохана?

— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує… погане…

— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?..

— Воно знає, Гордійчику… та й Правічна Мати казала…

Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.

— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.

— Біда, людоньки!

— Це лихий знак!

— Гей ви, не каркайте!

— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!

Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.

— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..

Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.

— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого…

Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.

— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом. — Чи напився передчасно?

— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.

Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:

— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!

Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храмі Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже добивали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:

— Алла! Алла! Алла!

— Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина. — Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо?

Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові:

— Побратиме! Одведи її до храму! Хіба ж не бачиш?

— Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде?

— Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб’ємося від поганих! Прощай, Василинко!

— Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала. Її підвели ласкаві руки священика.

— Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найначе — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх…

— А ви куди, панотче?

— До козаків. Хіба я не вояк?

Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в’язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.