Лихо

На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його.

Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани.

Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях.

— Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч!

Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається гід купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти.

Вже падають, посічені ятаганами, бояри, хлопці хороші стогові. Вже здушений петлею за шию, волочиться за татарським конем по землі Грицько, побратим Гордіїв. Горять, падають на тім боці ставу хати, вогнем охопилися жита на городах, стодоли, клуні, відчайдушно іржуть коні, ревуть корови. Полум’яна квітка виросла над млином, весело заскакала по сухій деревині, сягнула неба.

Священик, відбившись від напасника, метнувся до церкви, зачинив двері на важкий засув. Знадвору загупали, загоготіли, заревли. Діти трусилися від страху за царськими вратами, жінки мовчки хрестилися, нажахано прислухаючись до ворожого ґвалту.

Панотець швиденько кинувся до вівтаря, одсунув його — під ним зяяла чорна діра.

— Дітей сюди, хутенько! — наказав він.

Василина схопила священика за руки, благала:

— Що з ними? Що з Гордієм, панотче?

— Молись, дочко!

— Що з ними? Хоч слово!

— Полонили, прокляті! Заарканили! Село горить! Дітей треба зберегти!

А малюки вже сполоханими пташатами пірнали в темний отвір підземного ходу. За ними полізли й матері та дівчата. А знадвору чувся регіт, червоні язики полум’я мерехтіли попід вікнами — татари вирішили спалити непокірних гяурів живцем, щоб не тратити часу й сил на штурм.

Дим котився сивими пасмами по церкві, старий священик закашлявся, Василина, заламуючи руки, стогнала від невимовного душевного болю.

— Мати божа, чому не закрила нас своїм святим покровом? Навіщо віддала на поталу воріженькам? Навіщо жити тепер? Для кого? Нема мого миленького, нема сонечка яс-кого! Не хочу і я жити! Панотче, відчиніть двері, хочу впасти під шаблями татарськими.

— Не дурій, дівко! — крикнув священик, хапаючи її за руку. — Чи ти не козачка? Чом таке слабкодухе серце в тебе? Не ми перші, не ми останні. Зерна лишилися, треба сіяти далі!..

— Які зерна? — плакала дівчина, б’ючись головою об вівтар. — Що сіяти? Що ви мовите, панотче? Пропали ми навіки, навіки!..

— Діти лишилися, — м’яко умовляв її священик, поклавши руку на голову. — Треба врятувати їх. Підземний хіт, веде до Громової Долини. Туди татари не піткнуться. Збережемо дітей. Виростуть козаки. Така доля Вкраїни, голубонько. Вороги витопчуть жито, а нам знову сіяти. Ану ж колись і зберемо добрий врожай! Та ще не забувай, що твій милий у полон попав до ворогів лютих…

— Чим я поможу йому, панотче? — побивалася Василина.

— І голуб може помогти проти лева, дівонько, — запевняв священик, ведучи її до отвору в підлозі. — Ось так, обережненько. Зціп зуби, затамуй біль, голубонько. Темно під землею, та я проведу вас — знаю ходи. Ходімо до діток, тра їх заспокоїти… Перелякалися ж бідолашні.

Стовп вогню стояв над храмом, хилилися хрести в тому полум’ї, падали з тріском на землю. Лелеки, знявшись у небо, тривожно клекотіли, кружляли над хутором…