НЕСПОДІВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ

…Ввечері Барвицький бездумно йшов по вулиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймовірними мріями віч-на-віч. Він подобався багатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщанства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в безодні Всесвіту…

Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропливав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних телевізорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький… Знову приходила апатія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету…

Барвицький не бачив, що за ним на невеликій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася недалеко від моста, сховавшись в тіні…

Він сів на парапеті. Хаотичні думки закружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподівання, плани…

Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули відбитки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Легкий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і здавалося, що зірки, які виднілися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очі навернулися сльози— і, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.

В пам’яті блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тоді, коли він ледве вмів читати, коли над його білявою головою простиралося небо рідної Галичини, — його хвилював вигляд зоряного неба… З глибини свідомості виринали тіні минулого…

…Він сидить на колінах у матері — русявої синьоокої худенької жінки. Легенький вітрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його ні величні вершини лісистих Карпат, що вирізьблюються на обрії, ні спів солов’їв, ні тінисті гаї, ні рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати — в цих краплях вогню — зірках, що мерехтять на темносиньому тлі неба, або в холодному колі Місяця? Страшна глибина відчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, і з дитячих вуст зривається негадано запитання:

— Мамо! А чи далеко до Місяця?..

Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо відповіла:

— Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетіти туди…

Святослав замовкає, а згодом радісно торсає матір:

— Мамо, мамо, я придумав, як можна долетіти! Треба тільки посадити багато людей — і старих і дітей… Старі вмруть, а молоді тим часом підростуть і долетять…

І з тих пір, де б він не був — чи тоді, як його батьки емігрували в Америку, чи під час навчання в університеті, коли він у вільний час працював в ремонтних майстернях, — завжди він думав про те, що захопило його з юних літ — про далекі зоряні світи. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступінь і став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро і радіотехніку, ядерну фізику і все те, що було необхідне для конструювання космічного корабля…

Його випередили — кілька космічних ракет вже зробили перші польоти на Місяць, а тепер в Америці, Англії і в державах соціалістичної конфедерації готувалися апарати для великого перельоту на Марс і Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, і його божевільна мрія вела ще далі!

— Що інші планети? Що сонячна система? Хіба не такі ж самі землі? Навіть гірші, бо не пристосовані для життя? Це все дитяча гра, ілюзія прогресу! Треба вийти за межі Системи, в космічну безкінечність, в інші зоряні світи, треба перебороти вплив Часу і Простору, скинути гніт матерії і вічним вогнем перейти в інше Буття!..

Його не слухали, за спиною посміхались:

— Знаменитий учений, а трохи той…

І показували пальцем біля лоба.

Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь світ відвернувся від нього. його висновки, його чудесну мрію вважають химерою! Кінець!

Хто ж він? Учений? Але ж його вигнали з усіх інститутів, де він працював! Людина? Мабуть, ні, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землі, продовжує його, створює сім’ю… А він прожив тридцять п’ять років і навіть не кохав нікого, не пригортав до своїх грудей жінки, не чув тривожного стуку жіночого серця- Ні! Він не знаходив такої жінки, що збагнула б його шукання, розділила б вогонь його шукань! Тільки галюцинації і в сні і наяву настирливо з’являлися в свідомості… Ось і тепер, до болю ясно, перед широко відкритими запалими його очима виринає видіння, і не знає Святослав — сон оце видіння чи, може, сниться йому глухий гомін велетенського міста і парапет набережної, де він сидить…

Все прозорішими робилися контури цього світу, десь в просторі зникали звуки, і ось Барвицький відчував і бачив лише одне…

…Навколо нього — чорна кам’яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої істоти. З неба ллються палючі промені двох світил — одне з них жовте, а друге блакитно-біле, малесеньке. Святослав знає, що він в чужому світі, що він поривався сюди з-за далекої безодні і хоче знайти тут дивну мрію. Де ж вона? Все сильніше палить проміння, жаром дихає розпечене каміння. Хочеться пити… Смішно — хочеться пити, як і на Землі! А він думав, що в іншому світі буде не так, як у себе, на рідній планеті. Йде він по чорному базальту, і дві тіні від двох сонць — одна світліша, а друга темніша — химерно супроводжують його…

Святослав втомлено зупиняється, важко дихає… І ось з кам’яної долини прямо перед ним з’являється дивне видіння — закутана в довгу білу накидку істота. Барвицький затремтів від якогось передчуття. Нарешті! Хто ж ця істота?

А білий привид наблизився і зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, і він бачить жіноче обличчя — але ніяк не зрозуміє, які в неї очі, не збагне, що ж приваблює його в ній?! В якомусь чарівному тумані блискають її зіниці, біле волосся вільно спадає локонами на груди. Вона підіймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, і йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.

Жінка нового світу мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бік пустелі, щось промовляє незвичайно мелодійним голосом, і він розуміє, що мусить пройти разом з нею через палючий простір, який тепер розстилається навколо… І вони йдуть. Жінка дивиться чарівним поглядом в очі Святослава, бачить в них те нез’ясовне почуття, що горить тепер в його душі. І здається йому, що без кінця триватиме блаженство, що він, нарешті, в іншому бутті і безсмертя відкрило йому свої сяючі ворота…

Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повітря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Від каміння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Він зупиняється, підіймає обличчя догори і бачить, що два світила опускаються донизу, стають все ближчими, і це від них така пекельна спека! Нікуди сховатися! Значить, це смерть! Це — космічна катастрофа! Жінка дивиться в небо, і її погляд теж стверджує безвихідь!

Святослав зупиняється, повертається до супутниці з чужого світу:

— Значить, я поривався до далекого світу, щоб загинути разом з тобою, чарівне створіння?

Вона слабо усміхнулася, поклала руки на його груди… Святослав схопив її в обійми, припав до прозоророжевих уст. І тоді відчув, як серця їх забилися в єдиному ритмі, і зрозумів, що ця жінка присуджена в книзі Буття йому, хоч і родилася за більйони кілометрів від нього! Та було пізно думати і мріяти! Від нестерпно гарячих променів на них загоралась одежа…

Кохана (вона була вже кохана!) підняла променисті очі, глянула в лице Святославу, і велика безсмертна любов обвінчала їх — людей різних світів!

А в наступну мить обоє спалахнули полум’ям і хмаркою прозорого туману відлетіли в йебо…

Барвицький здригнувся, застогнав, зірвався на ноги… Видіння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський міст, метушня людської юрби… І як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидів непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову…

Та ось він відчув, як хтось підійшов до нього. Постояв, а потім поклав руку на голову. Барвицький байдуже підняв лице. Перед ним стояла дівчина — елегантно одягнена, висока, худорлява, з блідим обличчям і каштановим коротким волоссям. її сірі очі уважно і дружньо дивилися на професора.

— Хто ви? — здивовано запитав Барвицький.

— Ваш друг…

— Що ви хочете?

— Пробачте мені, містер Барвицький… Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповідь… Стежила уважно за тим, що відбулося потім. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довідалася, що вам погано, прийшла сюди… Може, я зумію допомогти вам…

Барвицький гірко усміхнувся, згадавши свої галюцинації… А потім вдячно потиснув її маленьку суху руку.

— Як вас звати?

— Мері. Мері Стін.

— Дякую, Мері… У вас прекрасна душа… Але що ж ви зможете мені допомогти, коли для здійснення моїх мрій дорога закрита?

— Але ж хіба життя тільки в ваших мріях? Хіба нічого більше не залишилось для вас цікавого на Землі?..

— Для мене — ні!..

— Мабуть, це не так, містер Барвицький… Але я вас дуже прошу — розкажіть мені про ваші мрії, я зрозумію, я все життя теж захоплювалася астрономією…

І так благаюче дивилася Мері в очі професору, і так її погляд нагадував погляд неземної красуні, що крига розтанула в його душі, і тоді між ними почалася задушевна розмова…

Вони сіли в таксі-гелікоптер, який безшумно підняв їх в повітря і поніс над залитим вогнями містом. Під час польоту Барвицький знову в зрозумілій формі викладав перед Мері свої погляди на життя, на суспільство, на перспективи Буття у Всесвіті, на доцільність життя взагалі. Мері уважно слухала, задумано втопивши розширені очі за вікно гелікоптера…

…Вперше в житті Барвицький запросив жінку до себе в квартиру. Мері згодилась. Вона з цікавістю розглядала його кабінет. На її подив у професора була дуже невелика бібліотека — всього біля трьохсот томів.

— Не дивуйтесь, навіть серед цих є ще зайві,— усміхнувся професор, перехопивши її погляд. — Основну і необхідну людську мудрість можна вмістити в десяток томів… Все інше— сміття!..

На портативній плитці Барвицький зігрів чай і, посадивши гостю за стіл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала і давала такі розумні зауваження, що Святослав з вдячністю схилився до її руки і поцілував її.

В той же час він відчув поцілунок на своєму волоссі, і коли підняв лице догори, то в його очі подивилися інші — жіночі, наповнені великою любов’ю…

Губи Мері ворухнулися, і Святослав почув пристрасний шепіт:

— Я давно знаю вас!.. Але ви не помічали мене… Я ходила на лекції, де ви читали про зоряні світи… Я вже кілька років люблю вас!;:

— Мері! — хотів зупинити її Барвицький, але дівчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора:

— Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудіть мене!.. Я спеціально студіювала астрономію, яка мені ні на що не пригодиться. На це йшли нужденні центи моїх батьків… Вони — прості робочі!.. Не проганяйте мене, дозвольте мені інколи бачити вас!..

Слухаючи безтямні слова дівчини, Барвицький відчував, що її очі проникають глибоко йому в душу, і не можна вже відвернути погляду від тих прекрасних дівочих очей.

Він якось негадано потягнувся назустріч непереможному поклику її серця. їхні губи зустрілися…

— Святославе, — шепотіла Мері, — невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..

— Тепер ще більше, — промовив Святослав. — Я хочу безкінечного щастя, а не миттєвого… А проте, що тепер говорити! Тепер мені залишається лише одне — мрії, безумні мрії…

— І я… — почервонівши, тихо сказала Мері.

— І ти, — ласкаво відповів Святослав…

В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кімнати зайшов високий джентльмен в темному одязі.

— Містер Барвицький? — запитав він.

— Так.

— Вам лист.

— Від кого?

Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розірвав конверт і на невеликому синьому папірці прочитав:

«Пане Барвицький!

Прошу Вас прибути до мене о 12 годині дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалізацію Ваших задумів.

Роген».

У Барвицького перехопило дихання Роген — це ж один з найбільших магнатів Нового Світу, мільярдер. Про нього ходить недобра слава, та дідько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспектива…

Святослав радісно повернувся до Мері. Кинувся до неї, поцілував:

— Ти мій добрий ангел!

— Що таке?

— Розкажу завтра! А тепер — ти залишаєшся зі мною…

— Як? — здивовано підняла брови Мері.

— Так! — перебив Святослав. — Я тебе нікуди не відпущу. Будь зі мною, мила дівчино, давай поділимо і мою нову надію, і радощі та горе, які судилися мені…— і він знову гаряче обняв Мері…

Світло погасло.

А в небі, як і мільони років тому, спокійно мерехтіли Далекі зірки і кликали буйні серця в глибини Космосу…

Наступило 20 серпня 19… року…