"Ще не вмерла…" - читать интересную книгу автора (Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура...)

Як вечір звечоріє…

З усіх наших з Павлом міських звичок тільки й залишилося, що інколи ввечері, як усе зроблено і діти поснуть, посидіти у кав’ярні, себто, в генделику “У зятя”. Того самого, зятя баби Софи, котрий “Галин муж”. Виявився він “спецом по каві”, не кажу вже про шашлики. Тож із початком передвиборчої кампанії наш первісток капіталізму в сфері громадського харчування перетворився в такий собі об’єднаний штаб із випивкою. Сидіти там стало може не так затишно, зате цікаво.

Того вечора, після невдалого представлення програм “ліві”, “праві” і “центристи” засиділися в генделику мало не до перших півнів. Пили і чіплялися до кучерявенького з трояндою.

— А оцей ваш, котрий “давно не в нашій фракції”, він по якій статті у малолєтку сходив?

— То наклеп на нашу фракцію! Такого не було! То наклеп, наклеп, наклеп!

— Колего, заспокойтеся. Ми ж не на роботі. Ви ще ляпніть щось про “політичну провокацію з боку підступних конкурентів”. Скажіть краще: ходив ваш колишній у малолєтку чи не ходив?

— А вам навіщо? Хочете його нинішнім однопартійцям у борщ плюнути? Будь ласка, але без мене. Бо як треба буде, то я сам їм усе це продам. Зважте — продам! А ви за старою звичкою все задарма хочете. Халява закінчилася в серпні дев’яносто першого! Тепер платіть!

— І заплачу! Ви мені розкажете про малолєтку, а я НЕ розкажу вашим виборцям, хто разом із Чикатилом у школі сидів у шостому класі на одній парті і заглядав дівчаткам під спіднички.

— Брехня! Нахабна брехня! Він сидів за однією партою з Онопрієнком, але той тоді був не маніяком, а нещасною, педагогічно занедбаною дитиною. І не в школі, а в Малинському інтернаті. І взагалі, ви щось інше придумати можете, окрім того, що ваш конкурент або секс-маньяк, або секс-меншина?

— Можемо. Але ця версія на електорат діє найкраще. Але якщо ви хочете, щоб замість “заглядав дівчаткам під спіднички” було “розбещував хлопчиків у піонерському таборі” — то будь ласка! Підем, як колись казали, назустріч побажанням…

— А я ще раз кажу: все це провокація і чорний піар. І до речі, після п’ятого класу нашого кандидата дядько до Києва забрав.

— Стосовно чорного піару згоден. Чорніше не буває. Ну то як? Колетеся?

— Умовили. Що у вас є на того, котрий совєцькі карбованці роздавав?

— Та так, одна інформашечка. Я, як тільки про ці ніби радянські гроші почув, так і подумав: це він, той же почерк. Річ і тім, що свого часу один ну дуже схожий на нинішнього нардепа хлопчик з таким же прізвищем допомагав своєму родичеві — слюсарю-розточнику з заводу “Арсенал” клепати ночами у гаражі фальшиві металеві рублі. І замели їх не тому, що вислідили чи вирахували, а через те, що один персональний пенсіонер усіх дістав скаргами, що йому заважає спати якийсь дивний дзенькіт з кутка двору. Дільничний прийшов перевірити скаргу, а там — монетний двір!

— Ну треба ж — так не повезло!

— Воістину! Слюсарю відписали слюсареве, по повній програмі. П’ятнадцять років. Бо він, бачите, підробляв не прості рублі, а “лисики”, ювілейні, з Леніним. Ну, а племінник загудів у малолєтку.

— Стривайте, що ви мені туфту гоните? По цій статті дітвору не судили. Це ж вам не групове зґвалтування старшої піонервожатої.

— Не судили. Але посадили. От мені самому цікаво: за що, як не за фальшиві гроші? Ви щось знаєте?

— Знаю. В рішенні суду сказано: за порушення закону про загальну середню освіту. Уроки прогулював. Я думаю — як вночі клепаєш гроші, то коли ж відсипатися? Вдень.

— Згоден з вами. Мене з іншого сміх бере. По цій статті можна було б половину Радянського Союзу пересаджати. Бо хто тоді уроків не пасував? Колючого дроту тільки не вистачило б.

Отут у діалог “ліві-центр” устряв “правий” у вишиванці.

— Я вам таке скажу, панове товариші. Оцей ваш слюсарчук мудак уже тому, що зображає з себе колишнього прогульника. Надаремне! Ми б із цих рублів, котрі він разом із родичем клепав, такий би піарчик зробили! Пальчики оближеш.

Всі повернулися до “правого”.

— Кажете, “лисики” підробляв? Прекрасно! Фальшивий Ленін! Як вам? Це ж не просто так, а свідомий виклик комуняцькому режиму. Далі: ці фальшиві гроші руйнували совєцьку планову економіку, отже, наближали крах СРСР. І нарешті — людина має робітниче походження. Супер! Це ж вам не ті наші “пісатєлі”, котрі раніше кричали “Слава КПРС!”, а тепер горлають “Слава Україні!” Це, можна сказати, народ.

Панове товариші відреагували неоднозначно. Кучерявенький навіть скривився:

— То може у вас на Западній таке пройде. Але не тут. У цих краях Леніна краще не чіпати. Пачка гречки і торба з грисом надійніше.

Кортіло мені сказати:

— А торбу з дустом кожному з вас! — але промовчала.

Врешті решт, добряче потомлені агітатори, котрих їхня ж товаришка обізвала не дуже пристойно, але дуже точно, перейшли на співи. “Ліві”, звичайно, виводили: “А Лєнін такой молодой…”, з правого боку чулося: “А ми тую червону калину підіймемо…”, а кучерявенький і його колеги завели, що називається, в тему:

“Выбери меня, выбери меня, птица счастья завтрашнего дня!”

Люди поступово розбрелися. Зібралися додому й ми з Павлом. Вирішили скоротити дорогу і пройти городами поза кемпінгом. З наметів чулися голоси: видать, агітатори продовжували свою нараду і “в койках”.

— Анекдот розказати? Слухайте: йде хлопець лісом, бачить: на галявині бабця сидить, така страшна, як атомна війна. Хлопець скривився, а бабця йому: ти не кривися, я, між іншим, чарівниця. Можу виконати будь-які три твої бажання.

Добре, каже хлопець, хочу шикарну машину. — Машину? Буде. На узліссі на тебе чекатиме шестисотий “мерседес”. Потім, каже хлопець, хочу багато грошей. — Зазирнеш у багажник — весь буде доларами забитий. — А ще хочу красуню-дружину, білявку з довгими ногами. — Якраз така в машині й сидітиме. — Гаразд, а що за все це? — Зрозуміло, що. Сексуальна послуга.

Обслужив хлопець бабцю, штани натяг — і бігом із лісу! А бабця йому вслід: синку, а скільки тобі років? — Двадцять п’ять, а що? — Та нічого, такий дорослий, а в казочки віриш.

Сміялися і в цьому наметі, і в сусідніх. Потім перейшли на шепіт:

— Слухайте, щось треба робити! Народ ще чого доброго справді проголосує за цих “лівих” за звичкою.

— А що саме робити?

— Що робити, що робити… Знову студентів кликати з відкріпними талонами.

— Боюся, цього разу такий варіант не пройде. Але студентів однаково треба. Хай на виборчій дільниці влаштують штовханину, нібито довжелезну чергу. Тоді простий дядько подивиться на цю веремію, плюне і піде в городі поратися.

— То й що?

— Е-е-е, в тому то й секрет, що простий дядько піде, а той, котрий від нас аванс одержав, проголосує. Ми цю тактику в Черкаській області апробували — спрацювало, як годинник! Щоправда, команда того, котрий програв, відловила наших і відмотузила по перше число.

— Звідси висновок: студентів треба брати з інституту фізкультури.

— Слухайте, тут он конкурентам закинули, що їхній кандидат нічого не тямить у сільському господарстві. Так вони: “Не хвилюйтеся, наш кандидат може відрізнити ґаблі від граблів”.

— І що?

— Що-що… нам теж щось подібне можуть сказати. А ми як відповімо? Що він відрізняє хліборізку від соломорізки?

— Пиши: відрізняє трітікум дурум від авена сатіва.

— Що? Від чого?

— Пшеницю від вівса. Чи навпаки — овес від пшениці. А взагалі — яка тобі різниця? Головне — звучить по-науковому…

— У мене є ще пропозиція: треба, щоб у лівих листівок не стало!

— Тс-с-с! Тихше!..

Заговорили ще тихіше. Ми з Павлом підсунулися ближче.

— А як — щоб не стало?

— Елементарно. Спіонерити. Це ж не гроші, за них нічого не буде.

— Та ти що! Ми ж із ними угоду підписали!

— От так їм і скажемо: ми з вами угоду підписали, а ви тут інтриги точите. Самі листівки поховали, щоби нас брудом облити.

— Ну, ти даєш…

У другому наметі теж шепотіли:

— Хіба ти не віриш у нашу перемогу?

— Чесно? Не дуже…

— Так нащо ж…

— А! Як не дожену, так хоч зігріюся. До речі, й сам погрійся. З усього треба мати вигоду, перш за все, для себе. Ти там у звіті скількох найнятих на місці агітаторів записав?

— Десять.

— Пиши двадцять, хто там перевірятиме. Паспортні дані я тобі потім дам. Розрахунок — тобі три, мені сім.

— А чому не порівну?

— Ідея і паспорти чиї? Ото ж. Тримайся мене, я виборець зі стажем. Щось іще вигадаю, то й тобі перепаде.

— А раптом усе ж виграємо? Наш обіцяв…

— Обіцяв, обіцяв… Ну ти такий великий, а в казочки віриш.

Ми з Павлом уже зібралися йти, коли почули:

— А мені вчора сон приснився: зала засідань Верховної Ради, урочиста хвилина, грає “Ще не вмерла…” Наш стоїть із значком депутата… і ми з тобою коло нього!

— А, ну спи далі. Може, тобі присниться, як я президентом стану.

Нарешті затихли. Але на ранок з’ясувалося, що спали не всі. Ще не встигли наші господині вийти до корів, як побачили свіженькі листівки. Нічого нового в їхньому змісті не було, бо “ліві” вже кільканадцять років від виборів до виборів повторювали одне й те ж. Головне, що порозклеювали першими. І цю печальну істину, схоже, дуже боляче переживала колишня прокурорша, котра стояла під одним із стовпів і свого кучерявенького хіба що не носом в комуністичні гасла товкла:

— Ото будете спати! Будете спати! Все проспите! Це вам що — вибори? Чи фуршет на халяву?

Кучерявенький виправдовувався:

— Що я вам скажу? Це наша недоробка. Повага до друкованого слова ще збереглася у віддалених сільських общинах. Нас про це попереджали.

— А як попереджали, то чим ви думали?

— Розумієте, “ліві” на цьому ділі ще з дев’ятсот п’ятого року наблатикалися. Ми тут з вами паримося, паримося, а вони вже наліпили!

— Ну, то ліпіть наші!

— “Розумна річ, всі зачали гукать!”

— Хто зачав гукать?

— Це я цитую. З читанки. Але я не про те. Тут головне — не хто першим наліпить, а хто встигне наліпити своє зверху. Краще хай заклеїмо ми, ніж заклеять нас.

— Ну так чого ви стоїте, як Попандопуло? Бігом!

— Я почекаю, поки наклеять “праві”, щоб уже потім заклеїти усіх їх одразу. Одним махом.

— Ви мусите втямити одне: прізвище нашого кандидата має бути скрізь, щоби впадало у вічі, куди не глянь. На стовпі, на паркані, на стінах, на автобусній зупинці, на заправці…

— Там заправщик одразу поздирає.

— А ви знову наклейте. Розумієте, це має бути на рівні підсвідомості. Людина прийде голосувати, побачить прізвище, яке найбільше запам’яталося — і поставить галочку. На рівні умовного рефлексу.

Ого, нас уже з собачками Павлова в один ряд ставлять. Ну-ну…

— От якби ще на дорозі через кожні сто метрів ставити щити з величезним портретом Нашого! Це вже для водіїв. Щоб у очі кидалося. І який-небудь промовистий напис.

Ага, щоб відволікати водія від дороги? Гарно придумано, нічого не скажеш!

— І фото таке, щоб раз побачиш — і надалі перед очима стоятиме!

Тьху! Один раз уночі присниться — тоді вже точно за такого не проголосую!

— Але, на жаль, це неможливо. Самі ж підписували угоду, в якій вказано, що портрети кандидатів мають бути не більші обумовленого розміру. Тридцять на сорок. Але сантиметрів.

— От питається, на якого біса підписували? А тепер крути мізками, як той циган сонцем!

— Нічого не треба крутити. І великих портретів не треба, бо малолітні хулігани їх одразу гноєм позаляпують. Цього добра на селі ще трохи є…

Тут солодка парочка побачила мене, замовкла і заклопотано помарширувала до своїх наметів.

“Праві”, скажу вам, на початку теж не особливо перетруджувалися. Заклеїли комуністичні гасла своїми: “Україні — волю! Злодіям — в’язниці!” Але це теж уже було. Тому всі три команди піднапружилися з конкретними обіцянками.

Для початку — зробити з нашого села взірцевий райцентр. Але що тут робити? Фактично ж останні роки, як казала моя кума з податкової, дев’яносто відсотків податків по району йшло саме з наших Великих Колод. Народ погомонів трохи на тему: зараз ми самі тут хазяйнуємо, а тоді доведеться ще цілу купу дармоїдів годувати — і розійшовся у своїх справах.

Наступна листівка гарантувала Великим Колодам статус міста обласного підпорядкування. І ця ідея теж не викликала ентузіазму. Баба Мотря виклала контраргументи найлаконічніше:

— Город, кажете? А де я в тому городі свою корову і гусей тримати буду? На балконі? Та на трясцю мені здався той ваш статус.

— Ми доб’ємося, щоб нарешті відремонтували трасу біля вашого села!

— Що? Я тобі доб’юся! Я тебе самого так доб’ю з твоєю ініціативою, що більше не захочеш!

— Ми опинилися ще далі від народу, ніж колись декабристи! — картав своїх кучерявенький, — треба говорити з людьми їхньою мовою!

Поговорили. В наступній листівці обіцяли зробити з Великих Колод “вільну економічну зону”. І оце була найбільша помилка “центристів”. Бо отой народ, котрий, по-їхньому, електорат, почав не тільки плювати на цю обіцянку, а й малювати поперек неї різні образливі слова і навіть цілі вирази. Річ у тім, що для моїх односельців, людей простих, невибагливих і дуже земних слово “зона” мало лише два значення. Перше — Чорнобильська зона, друге — та, котра за колючим дротом і з конвоєм. Добалакалися…

Першими оговталися “ліві”.

— Ви придурки! Ще б пообіцяли кожному дядькові контрольний пакет акцій “Чейз-Манхеттен банку”. Простіше треба, дохідливіше!

Наступна листівка з профілем Леніна у горішньому правому кутку обіцяла повернути народу безплатну вищу освіту і медицину. Ефект не забарився.

— А коли це воно було безплатне? — мітингував біля генделика колишній колгоспний бухгалтер. — Я пам’ятаю, при комуністах мусив корову продавати, щоб пристроїти свою телицю в педінститут. Рипнувся, щоправда, і в медичний, але мені там одразу: ідіть, дядьку, ідіть, у ваших Великих Колодах колгоспний бухгалтер стільки не накраде. Хіба що голова колгоспу, і то, як добре вродить.

Люди підхопили тему і почали пригадувати, у що обходилося колись навіть наше скромне медобслуговування у фельдшерському пункті. Не кажучи вже про районну поліклініку.

І тут прокол!

Кучерявенький увечері взяв за душу Васю Дизеля:

— Ти мені скажи, чого у вас усі такі в’їдливі? Повітря тут таке, чи що?

— То у вас у місті повітря. А у нас — кисень. І потім, що ти хочеш — життя змінилося. Сімдесят з гаком років такі, як ти, нас їли — тепер ми вас їмо. Звикайте.

Підскочив “лівий”:

— А чого ви проти колгоспів?

— Бо як повернуть колгосп, то мені доведеться назад трактора віддавати.

— А, вам трактора шкода?

— Шкода. Я його, іржавого, оцими-от руками до гвинтика перебрав, а віддам — за день розкурочать.

— Як ви не розумієте, що колективна власність на землю — то сила!

— То сила тільки для таких, як Петя Гітлер, що як не вкраде, то не проживе. А для справжнього господаря то може й сила, тільки нечиста.