"Ще не вмерла…" - читать интересную книгу автора (Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура...)

Ха-ра-шо!!!

Колодчани — люди гуманні. Подивилися-подивилися, як агітатори мучаться у своїх намаганнях наблизитися до народу, та й вирішили їм допомогти. Прислали депутацію.

— Тут ось що, — солідно заговорив дядько… — Не хлібом єдиним жива людина. Та й хліб той ми самі собі виростимо, а от як стосовно “зрєліщ”? В нашому селі артисти хіба що проїздом з’являються. Зі швидкістю шістдесят кеме… Хоч би один зупинився. А до культури прилучитися ой як хочеться!

— А кого вам гальмонути?

— Ми оце вчора по телевізору дивилися, стрибала там знову ця… Христя в намисті.

— Хто?

— Аллина дочка, котра за чеченцем. А він їй пику б’є… Така нещасна, зверху — гола, а знизу — дупа в чорних колготках. Зовсім обносилася.

— То що вам — Орбакайте привезти?

— Ні, я якраз хотів сказати, що ото такої нам не треба.

— Ваша правда. Бо ця, як ви кажете, Христя в намисті разом з її мамашею-пенсіонеркою — то вже секонд-хенд. Вторсирйо по-вашому.

— По-нашому — вторинна сировина.

— Хай буде! Головне — ми вам справжню артистку привеземо. Таку, що тут у вас дахи позриває! — підстрибнув радісно кучерявенький. — Закачаєтеся!

І справді, того ж дня оголосили, що до нас їде не хто-небудь, а сама (чи сам?) Вірка Сердючка!

Навели сякий-такий порядок у старому літньому кінотеатрі, бо тільки там була сцена, позабивали гвіздки в ті лавки, котрі хиталися, і протягли від стовпа дроти, щоб було куди апаратуру ввімкнути. Ну не під баян же він (чи вона?) виступатиме!

Нарешті приїхала сама артистка. Вибігла на сцену і закричала:

— А у нас — гуляночка-а-а!

— Оце то цицьки! — пробурмотів за нашими спинами мій старшенький. Ну-ну… мале, а раннє. Треба буде сказати Павлові, щоб за сином приглядав. По-чоловічому.

— Та то під сорочкою шарики резинові. — пояснив молодший. І цей туди ж.

— Які шарики?

— Ну, такі, як “У зятя” на стінах висять.

— Ніякі не шарики! — встряв малий Тищенко. — то гондони надуті!

— Ой ви, село не заасфальтоване! Хто так каже: резинові шарики, гондони? Теж мені, Сердючки великоколодівські!

— А як треба?

— Не “резинові шарики”, а гумові кульки…

Розумна ж у мене дитина росте! Як треба буде, то всіх свиней продам, а вивчу його в академії. Тільки не в тій, районній, що з телячого технікуму перероблена, а в справжній, у Києві, котра біля центрального автовокзалу.

— …і не “гондон”! Сам ти гондон! Правильно називається: кондом.

Звідки в цьому віці така обізнаність?

Малий Тищенко, перш за все, почув: “сам ти гондон”, тому одразу поліз битися, але, побачивши поблизу Шерифа, вгомонився. Але ненадовго:

— А давайте зараз перевіримо!

І як же це вони зібралися перевіряти? Невже мацати підійдуть? Оці от пуцьвірінки? Мені стало смішно. Хлоп’ята щось там вовтузилися, а тоді Федьчин прошепотів:

— У кого скобки є?

— Льются песни, льются вина!.. — пристукувала каблуками Вірка Сердючка. Народ не шкодував оплесків, а як дійшло до приспіву, дружно підхопив:

— Ще не вмерла Україна, если мы гуляем так!

— Зараз як бабахне! — прошипів у мене над вухом Тищенко-молодший.

— То воно ж — і так, і так бабахне!

— Якщо гумова кулька — то голосніше…

Отут мені все стало зрозуміло: перевіряти зібралися рогаткою конструкції “два пальці-гумова смужка” і “скобками”, себто, половинками канцелярських скріпок з гострими кінцями. Колись у школі мої однокласники били цими “скобками” по лампочках, а найшкодливіші — дівчатам по ногах. Але ж то коли було! А цих хто навчив?

Я хотіла цитькнути на синів, але не встигла. Щось ляснуло, але нічого не бабахнуло. Натомість артистка звереснула і вхопилася за груди. І що характерно — вона замовкла, а пісня з динаміків лунала далі.

— А у тьоті цицьки справжні! — радісно заверещав малий Тищенко.

— Справжні… — розчаровано протяг хтось із дорослих. — Е, люди, нас дурять! Цицьки справжні, а значить — Вірка Сердючка несправжня. Під фанеру, холєра, відробляє!

Ох і ґвалт здійнявся! Псевдо-Сердючка дременула, підтанцьовка — за нею. Народ — слідом. Шериф, як завжди, за народом. Старі люди, щоправда, лишилися на місцях, але виключно тому, що від реготу не могли на ноги звестися. Тим часом пара хлопців з обслуги фальшивої зірки жужмом поскидали в машину свою апаратуру — і дали по газах.

Група народних месників повернулася через кільканадцять хвилин вельми розлюченою. От дивна річ — “артисти”, виявляється, добре знали всі тутешні стежки. Бо замість бігти до дороги вони вискочили городами на леваду, а звідти — до лісу, і поминай, як звали. Цікаво, звідки вона родом, ота розмальована і зі справжніми цицьками? Невже колись у наших Великих Колодах гусей пасла?

А народ уже потяг на сцену кучерявенького.

— Ми ще не проголосували, а ти вже дурити нас зібрався?

— Та я сам не знав! У мене короткозорість, як я міг роздивитися, що вона несправжня? Під спідницю їй лізти, чи що?

— Їх, оцих двійників, зараз до біса! — кинув хтось на захист агітатора. — Останню фальшиву Сердючку в Карачаєво-Черкесії піймали.

— Остання була у нас!

— Раз не піймали — значить не остання.

— Якщо так — сам співатимеш! І без халтури! І без фанери! Даремно, чи що, народ зібрався?

Співали всі, а переляканий кучерявенький, ще й підтанцьовував. Виконували будь-які замовлення, і лише коли стара вчителька російської мови і літератури Валентина Спиридонівна виявила бажання послухати романс “про вишнёвую шаль”, змолилися:

— Не наш формат!

Зять баби Софи раптом вибрався на сцену і заголосив:

— Браття українці! Москалі там наших на Кавказі вбивають! А ми тут їхні пісні слухати будемо? А дулі з маком! Зате кожному, хто сьогодні зайде до мого закладу — скидка два… ні, п’ять відсотків!

І всі разом, сільські і міські, дружними лавами, як колись на демонстрацію, рушили, співаючи: