ПІСНЯ ДРУГА ДИСПУТ АРДЖУНИ Й КРІШНИ

Облитому слізьми, пойнятому горем невтішним,

Так Арджуні мовив тоді повелитель наш Крішна:

«Той, хто у нещасті здригнувся душею, — не воїн.

Арієць такий лиш ганьби і зневаги достоїн.

Геть слабість із серця — вона воякові не личить!

Геть сумнів — до битви священний обов’язок кличе!»

«Та як же, скажи, я пронизувать стрілами стану

І Бгішму, і Дрону достойних з ворожого стану?

Вже радше, о Боже, хай жебрати піду під плотом,

Ніж їжу, окроплену кров’ю, нестиму до рота.

Не знати, що ліпше — поразка, а чи перемога:

Загине рідня — обірветься і наша дорога.

Страждає єство, і не годен збагнути я дгарми,

Відкрий мені очі, я учень твій, Боже, не марно.

Скорботний, не втішусь звитягою над ворогами,

Я влади не прагну над царствами і над світами».

І Арджуна мовив до Крішни: «Не стану до бою».

В душевнім сум’ятті замовк і поник головою.

Йому, що між двох супротивників став неутішно,

Отак, посміхнувшись, сказав повелитель наш Крішна:

«Хто вічні закони пізнав, не існує для того

У світі жалю ні до мертвого, ні до живого.

Бо ти, як і я, як і ті, хто умре навіть нині,

Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине.

Як юність і зрілість в літа переходять старечі,

Так дух з тіла в тіло іде — і тужить не до речі.

Від тіла — і холод і жар, насолода, нещастя,

Тож тілові не довіряй: воно короткочасне.

Лиш тим, хто стійкий, незворушний у горі і щасті,

Здолати сум’яття й здобути безсмертя удасться.

Де грані буття й небуття? Хто знайти їх зуміє?

Лише просвітленний між ними зв’язок розуміє.

Лиш те, що пронизує тіло — одвічне і суще,

Його ще ніхто не зробив і не зробить минущим.

Минущі тіла, але вічності дух — незнищенний.

До бою ставай без вагань під знамена священні.

Хто вбити боїться чи в битві кривавій умерти,

Не відає того, що він не убивця й не жертва.

Народження й смерть не властиві могутньому духу,

Він — вічний, живе і тоді, коли тіло без руху.

І хто незнищенного, хто нерожденного знає,

Той сам не уб’є і на вбивство когось не штовхає.

Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла,

Й душа із старого в нове поселяється тіло.

Мечі проти неї й вітри-суховії безсилі,

Вона не згорить у вогні, не зволожиться в хвилі.

Вона віковічна — її не зродити й не вбити,

Вона всюдисуща — її не спалить, не втопити.

Незмінна, тривала, стійка, незбагненна одвіку.

Дізнавшись про це, не впадай у тривогу велику.

Як думає хтось, що він родиться і помирає,

Скорбота за нього хай душу твою не доймає.

Бо хто народився на світ, той повинен умерти,

Хто вмер, той відродиться в тілі новому по смерті.

Неявлене спершу, проявиться посередині,

Й неявленим знову стає на краю, при кончині.

Хто бачить той дух, той сприймає його, наче чудо,

І той, хто не бачить, теж чудом вважать його буде.

Той дух невразливий, яке б не прибрав собі тіло,

Не гине й тоді, коли кості на попіл зотліли.

Кинь сумніви пріч, хай обов’язок править тобою,

Бо ж кшатрій народжений для справедливого бою.

Як праведні йдуть у відкриті ворота до раю,

Так радісно кшатрій до правого бою ступає.

А в бій справедливий не хочеш іти — коли воїн —

Порушиш закон і зневаги лиш будеш достоїн.

Наймення твоє буде вічним презирством укрите,

Вже ліпше умерти, ніж славне імення зганьбити.

Подумають вої: «Зі страху утік із-під стягу»,

І їхня повага до тебе перейде в зневагу.

Презирства слова про ганьбу твою будуть летіти,

Як стріли ворожі — чи є щось ганебніше в світі?!

Убитий — на небі, живий — на землі, в насолоді.

Ставай же до бою, вагатися, витязю, годі:

Як рівних, прийнявши поразку, а чи перемогу,

Готуйся до битви, й гріха ти уникнеш тяжкого.

Я докази йоґи тобі розтлумачив не марно:

Учиниш, як йоґин, — розправишся з путами карми.

Бо часткою дгарми — хай буде вона й невелика —

Врятуєшся — запам’ятай — од великого лиха.

Рішучість думок — то спонука на вчинки священні,

Постійне вагання лиш сумніви плодить нікчемні.

Не мудрий, хто ведам присвятить слова велемовні,

Гадає, що веди — єдині закони верховні.

Такий вимагає для себе за зливи словесні

Тут — блага земні, а по смерті — блаженства небесні.

Хто прагне утіх або рветься до влади підступно,

Тим радість самадгі ніколи не буде доступна.

Знай, Арджуно, ведам доступні три ґуни (три стани),

Ти ґуни відкинь — і двоїтися розум не стане.

Нащо тобі різних криниць — з океану черпнув ти,

Яка тобі користь од вед, коли брагмо збагнув ти.

Нехай тебе діло веде, а не користь від діла,

Корисливість зникне — і лінь не пристане до тіла.

Із йоґою будь — і настане до діла відвага

На вдачу й невдачу, бо йоґа — це ж є рівновага.

Кинь користолюбність, слугуючи Господу ревно:

Нікчемний, хто вигоду звик чатувати недремно.

Провини й заслуги відкинути мудрий зуміє,

Він прагне до йоґи, бо йоґа — мистецтво у дії.

Хто вигоду, ділом здобуту, рішуче відкинув,

Той пута народжень порвав і в блаженство поринув.

Коли подолає твій розум блукання пропащі,

Назавжди відкине омани заплутані хащі.

Як розум спокійно обійде фальшиві дороги,

Утвердишся ти в спогляданні і прийдеш до йоґи».

«А як же пізнати стійкого у йозі? Навчи-но.

Як ходить він? Що він говорить? Який його вчинок?»

Так Арджуні Крішна сказав: «Хто зневажив бажання,

Хто, стійкість здобувши, заглибився у споглядання,

В біді не здригнувся, згасив задоволення, спрагу,

Хто пристрасть зборов і не знає ні гніву, ні страху,

Не відає втіхи, ні горя, ні болю й тривоги —

Такий от шукає до йоґи прямої дороги.

Стійкий, хто чуття від предметів чуття відвертає,

Як тіло своє черепаха у панцир втягає.

Для того, хто вищого прагне, зникають предмети,

Лише залишається смак — пізнавати прикмети.

Бо навіть подвижник — він знає, що гоже й негоже, —

І той почуття свої стримати часто не може.

Хто їх вгамував, той у дусі міцний, а не в тілі,

Він, сидячи навіть, прямує до вищої цілі.

Хто пристрастей раб, той не зможе уникнути лиха:

За пристрастю слідом прямує пожадлива пиха.

Пожадливість сплоджує гнів — смертоносну загрозу,

Що пам’ять туманить, ясний скаламучує розум.

Хто пристрастей світ омине, не здригнувшись чуттями,

Хто Господу серце вручив — ясність духа дістане.

Хто пан над чуттями, того не ляка невідомість,

У того для блага просвітлена духом свідомість.

Без розуму творчої думки знайти не удасться,

Без думки — спокою, без спокою — ладу і щастя.

Того ж, хто утіхам готовий довірити серце,

Свідомість заносить, як вітер на водах суденце.

Тоді лиш, о мужній, ти можеш здолати загрозу,

Як владу свою над чуттями вершитиме розум.

Всі сплять, а для розуму віщого — сонячна днина,

Всі смертні встають, для безсмертного — сонна година.

Як води вступають до моря безмежно стійкого,

Вступають бажання в такого, а не в пристрастного.

Відкинувши пристрасті, опанувавши собою,

Звільнившись від себе, приходить мудрець до спокою.

І навіть упавши, і навіть умерши від рани,

Хто з брагмо, той завжди на вірнім шляху до нірвани».