"Золотий Ра" - читать интересную книгу автора (Білик Іван)

Непокірний Вавілон

Коли маг Гаумата, прибравши ім'я вбитого царевича Бардьї, проголосив себе царем і закликав народ і військо не підкорятись наказам шаленого Камбіса, першим оголосив себе незалежним від Персії Вавілон. Переможеному ще Курушем старому вавілонському цареві Набу-на'їду пощастило втекти разом із сином Нідінту-Белою з мемфіського палацу Камбіса, який доживав уже свої останні дні.

Персам було не до Вавілона, вони мусили рятувати бодай перський престол, захоплений мідійцями. Коли Прексасп викрив підступного самозванця, а сам кинувся з мурів сторчголов униз, народ узяв царський палац приступом і вбив Гаумату. Царем став тридцятирічний син Віштаспи Дар'явауш, якого греки називали Дарієм. Але й Дар'явауш не відразу рушив утихомирювати повсталий Вавілон, бо після Вавілона повстали всі підвладні Персії країни.

Дар'явауш зміг вирушити в похід лише наприкінці місяця туравахари — останнього місяця весни, підкоривши інші повсталі народи.

Цього разу перське військо було більше, ніж будь-коли. Дар'явауш звелів облягти непокірливе місто вздовж усіх мурів, але на приступ ще не велів іти. Нідінту-Бела, який проголосив себе вавілонським царем, добре підготувався до тривалої оборони.

Зопірова тисяча з полку «безсмертних» отримала ділянку на правому березі Євфрату за негустим гаєм фінікових пальм, саме навпроти так званої Халдейської брами Вавілона. Дивне видовище відкрилося його очам. На всій широті плеса Євфрату, який протікав через увесь Вавілон, пливли нерухомі люди, а з мурів по той та по цей бік і досі повноводої річки долинав плач. Зопірові вої, не менш ошелешені від свого ватажка, почали запливати верхи в річку й витягати потоплеників. То були жінки.

Трупи жінок пливли вниз річкою ще багато днів по тому, хвилі прибивали їх до берега ввесь наступний місяць тайграчіш, а з башт і бійниць південного муру так само чулося жалобне голосіння. Цар бунтівного Вавілона Нідінту-Бела звелів умертвити сто тисяч жінок, щоб не їли даремно хліба, необхідного для воїв-чоловіків.

А воїв на мурах Вавілона було багато.

— Не просто буде взяти місто мечем, — замислено проказав начальник полку «безсмертних» Багабухша. — Нідінту-Бела — це тобі не той слинявий Набу-на'їд. Коли майже двадцять років тому я розгромив своїми «безсмертними» Набу-на'їда, списоносці Гаубаруви без бою ввійшли в цей Вавілон...

Зопір хотів був щось заперечити, але роздумав і почав дивитися на каламутний Євфрат. Начальник полку «безсмертних» був йому батьком.

Зопірові швидко набридло сидіти в затінку гребенястих фінікових пальм. Дар'явауш перші три місяці взагалі не робив спроб узяти місто приступом, чекаючи від Нідінту-Бели покірливого дарунку землі та води, але бунтівний цар Вавілона й не думав скорятися. Тоді Дар'явауш спробував подолати довжелезний Зовнішній мур, перед яким не було рову з водою, але приступ нічого не дав, бо на мурі виявилося стільки до зубів озброєних оборонців, що персів під мурами лишилося тисячі три.

Зопірів батько Багабухша був незадоволений.

— Навіщо йому здався той Зовнішній мур? За тим Зовнішнім іще є Внутрішній з ровом та водою! — нишком од стороннього вуха нарікав він на молодого царя, який виявився недосвідченим полководцем. — Тільки три тисячі персів занапастив...

Згодом Дар'явауш іще п'ять разів посилав свої полки на приступ Вавілона, і це знову нічого втішного не принесло, знову марно загинуло декілька тисяч персів.

Уже останнього місяця осені ассіядії він спробував повторити те, що виявилося щасливим для першого перського царя Куруша, — звелів перегатити Євфрат, а воду річки пустити обвідним каналом, якого свого часу вирив іще Куруш. Коли вода в перегаченому Євфраті так обміліла, що його можна було перейти вбрід, перси хлинули в річище й подерлися на низькі узбережні мури. Тоді Курушеві пощастило взяти в цей спосіб Вавілон: вавілоняни саме справляли храмове свято, переважна більшість воїв і населення була по той бік Дороги процесій, і для них ворожі полки серед міста виявилися громом з ясних небес. Винуватиця храмового свята богиня Іштар підвела своїх шанувальників.

Але то було за Куруша-царя. Тепер же, навчені гірким досвідом літ минулих, вавілоняни не послаблювали пильності. То був чорний для персів день. Коли вони заполонили обміліле річище Євфрату й почали дертися на мури, що тяглись обабіч берегів, розділяючи місто навпіл, вавілоняни перекрили персів з обох кінців, а тоді заходилися згори розстрілювати беззахисних. Мало хто врятувався з-поміж тих, що опинилися на дні майже пересохлого вже Євфрату.

Справді чорний день. Більше Дар'явауш не робив спроб здобути Вавілон приступом.

Зопір жодного разу не вступав у бій, та він і не дуже рвався. Батьків полк «безсмертних» так само стояв під південним муром з Халдейською брамою й варив їжу дровами з фінікових пальм, вирубавши їх майже дощенту. Зопір часто відлучався зі свого стану на тиждень і на два, й старий Багабухша не забороняв синові тих прогулянок. Зопірові сповнився двадцять п'ятий рік, він ще не мав жодної дружини, а в сусідньому з Вавілоном невеликому місті Кіші розташувався царський двір. Знав Багабухша й найбільшу синову таємницю: Зопір був закоханий у божественну Парміс...

Парміс була онучкою Батька персів Куруша, єдиною донькою його молодшого сина Бардьї, якого Прексасп убив за наказом Камбіса.

Парміс ледве минав п'ятнадцятий рік, її тітка Атосса, батькова сестра, вперше вивела небогу на люди, коли Дар'явауш обліг своїм військом Вавілон. Атосса вже втретє стала царицею Персії: спочатку її взяв дружиною рідний брат Камбіс, потім, ще за життя Камбіса, вона вийшла за самозванця Гаумату, а тепер Атоссу забрав до свого гарему й Дар'явауш.

Парміс чимось нагадувала свою тітку. Незважаючи на юний вік, вона була примхлива й владна, а найголовніше — цілком свідома своєї справді божественної краси.

Донька Бардьї вже не була дитиною, а дівчиною на порі, коли, за перським поконом, належало ховати від чоловіків обличчя, але Парміс вряди-годи порушувала цей суворий закон, і від цього слава про її красу ширилася неймовірно швидко. Одне діло почути з чужих вуст, і зовсім інше — побачити на власні очі.

Після останньої спроби Дар'явауша захопити Вавілон приступом Зопір знову подався в Кіш. У палаці, де розмістився царський двір, він послав раба-євнуха викликати Атоссу, яка дуже схвально сприймала залицяння Зопіра до її небоги Парміс, маючи з цього приводу потаємні для Зопіра наміри.

— Ти хочеш бачити Парміс? — одразу запитала цариця Атосса, яка прийшла в садочок з трьома водограями без тканої з кінського волосу непрозорої ззовні намітки на голові. Вона була запнута єгипетським покривалом, яке затуляло тільки рот, але під тонким полотном угадувалися навіть губи. Розпитавши Зопіра про останні вісті з вавілонської війни, вона пішла гукнути Парміс, не зважившись довше розмовляти віч-на-віч із чужим чоловіком, хоча Зопірів батько був одним з шістьох найближчих до царя людей.

Парміс прийшла в такому самому єгипетському покривалі, як і дружина царя, й це лише підкреслювало їхню рівність. Але якщо покривало Атосси нагадувало кольором перестиглий гранат, у Парміс воно було ніжно-персикове: Парміс тільки входила в дівочий вік.

— Дозволь глянути тобі в очі! — зустрів її Зопір. Це недозволене прохання було словами пісні. Парміс удавано злякалась і аж скинула руки:

— Як?!. — І мовби незумисне впустила кінці персикового покривала, на мить відкривши перед сином могутнього Багабухші свій лик. Це здавалося так природно, що ніхто й не запідозрив би дівчину в спробі зумисне порушити давній закон. Парміс мала в запасі чимало таких коників.

Зопір відчував себе на сьомих небесах, у думці дякуючи Мітрі та його батькові Ахурамазді. Витівка дівчини свідчила про те, що вона також не байдужа до Зопіра.

— Попрошу батька принести жертву Ахурамазді на вашому домашньому вівтарі!

Коли перс просив іншого перса принести жертву в його домі, то був натяк, що він хоче з ним породичатися. Він приводив до сусіда чорного барана, і якщо сусід виставляв для спільної жертви білу ярку, то можна було починати переговори про сватання та шлюб їхніх дітей.

— Довго доведеться чекати, — відказала Парміс. — До зими ще дуже далеко!

На зиму царський двір з літньої ставки в Парсастахрі перебирався до зимової столиці — Сус. А про який домашній вівтар Парміс можна було говорити в цьому Кіші, де цар іще так і не побував, хоча звідси було всього кілька годин дороги до клятого Вавілона!

Так Зопір знову повернувся під мури обложеного Вавілона ні з чим. Але побачене ним сьогодні обличчя Парміс не давало йому спокою. Наступної ночі Зопір побачив його вві сні, й відтак цей сон повторювався щоразу, тільки-но бідолаха засинав.

Зопір знову відпросився в батька й поїхав до Кіша, якісь злі духи-дайви мов тягли його туди, й він не мав сили їм опиратись. Переїхавши вище від Вавілона через Євфрат, він погнав коня доброю дорогою понад самим берегом, а сотня ратників з його тисячі «безсмертних» супроводжувала свого ватажка. Вздовж берега нескінченною вервечкою бігли йому назустріч пальми, а над головою його коня, незважаючи на шалену швидкість, неслася довгаста хмара комарів. Тільки-но Зопір напинав повіддя — комарі обсідали йому руки й вид. Низька долина була поцяткована великими й малими болотами — розсадниками комарів. Комарі тут літали навіть узимку: кілька років тому Зопір був у покірному тоді Вавілоні й знав це. Всі місяці облоги йому здавалося, що спочатку злий бог Анкра-Майнью створив комара, а вже потім добрий бог Ахурамазда — людину, хоча пророк Заратуштра твердив навпаки.

Парміс прийшла сьогодні в садочок із водограями з подругою, яка не показувала з-під намітки навіть очей, хоча сітка з чорного кінського волосу була ввесь час обернена до нього. Зопір не витримав і сказав Парміс:

— Нащо ти привела отого євнуха? Прожени його геть, інакше я зараз здеру з нього намітку й укорочу на голову!

Зопір відчував, що то дівчина, але йому ввірвався терпець. Годі з нього знущатися! Він крутнувся й швидко вийшов із садка, незважаючи на несміливі спроби Парміс його зупинити.

Надійшла й минула зима, про яку Парміс говорила як про щось дуже далеке в часі й просторі, на зиму царський двір їздив до Сус і перебував у палаці еламських царів, переможених ще Батьком персів Курушем, але Вавілон зброї не складав, через те царський двір виїхав і на це літо не до літньої столиці Парсастахри, а знову в той невеличкий Кіш. Коли вої вершили безсмертні подвиги під Вавілоном, вірні їхні дружини не могли сидіти в Парсастахрі й віддаватися лінощам у своїх домашніх садках. Ось чому двір царя Дар'явауша перебрався якнайближче до поля ратного.

Облога тривала вже майже рік, а кінця їй ніхто не бачив. Дар'явауш сподівався дарів покори від бунтівного вавілонського царя, але Нідінту-Бела не збиравсь присилати землю в золотому, а воду в срібному глечику, вавілонські вої стояли на мурах і кричали до перських воїв унизу:

— Чого ви тут стовбичите? Іншого діла нема? Повертайтеся краще до Персії та оріть свої нужденні нивки!

А якось один вавілонянин крикнув з бійниць:

— Ви тоді захопите наше місто, коли мулиці почнуть народжувати лошат!

Зопір саме був неподалік Халдейської брами й чув ці вигуки, але лише гірко посміхнувся й пішов до свого прохолодного повстяного шатра, бо весняне сонце безжально припікало, а пальмового гаю вже давно не було. Той вавілонянин казав правду. В Нідінту-Бели на кожну бійницю припадало по чотири мечі, це вже було відомо всякому персові: вавілонський воїн чергував коло своєї бійниці щодня по шість годин. Хлібом, за свідченням вивідників перського царя, повстанці запаслися на десять років, а воду брали з численних колодязів.

Настрій у Зопіра був кепський. Це кляте місто вони візьмуть, справді, лише тоді, коли мулиці почнуть жеребитися, подумав Зопір. Тобто ніколи.

Але на серці в Зопіра було важко не через це. Він не бачив Парміс від минулої осені, а навколо вже буяла квітами весна. Під час того дурного останнього побачення наговорив дівчині чимало глупства, крутнувся й поїхав назад під свій дурний Вавілон. Певно, злі дайви скаламутили його розум.

Зопір важко пережив цей час. Узимку раптом занедужав, а знахар випитав у нього всі таємниці й сказав, що це діло рук Ероса.

— Якого Ероса? — не зрозумів Зопір.

— Це маленький бешкетливий синок грецької богині Афродіти.

— Хіба я грек, яке їм діло до перса? — обурився Зопір.

— Той Ерос часом полює й за нашими! Як пустить отруйну стрілу — чоловік починає страждати й сохнути від кохання, хоча для перса це справжня ганьба. Коли перс вирішив одружитися, він просто засилає сватів, і ті купують для нього дружину. Жінка не гідна того, щоб істинний перс побивався за нею, адже вона йому раба. Так створив Ахурамазда! — закінчив знахар і молитовно здійняв руки до стелі шатра.

— А є зілля від отруйних стріл того грецького боженяти? — рішуче запитав Зопір, поклавши собі будь-що вилікуватись од тієї ганебної для істинного перса хвороби. Коли знахар непевно зітхнув, Зопір скинув із себе обшитий золотими бляшками черес: — Дам тобі за те зілля оце!

— Ну що ж, давай спробуємо... — сказав знахар і виважив коштовний черес у руках, але зрештою нерішуче повернув його власникові: — Як вилікую, тоді й даси...

Знахар узявся не на жарт лікувати враженого підступним грецьким боженям родовитого перса. Зопір також старанно виконував усі його вказівки, й хвороба почала поволі відступати. Царський двір переселився з маленького Кіша до розкішних Сус, а Зопір зі своєю тисячею «безсмертних» залишився під мурами Вавілона.

В кінці зими хвороба зовсім пройшла, Зопір майже не згадував про гоноровиту дівчину, яка завдала була йому стільки болю й мук, а коли часом і згадував, то вже без тяжких зітхань, а як про щось давно й на віки минуле.

Та ось у долині Євфрату знову забуяла весна, царський двір перебрався з далеких Сус не до звичної для літа Парсастахри, а в той самий маленький Кіш, за кілька годин верхи від Вавілона.

Якось надвечір із Кіша прибув гонець — знайомий Зопірові євнух цариці Атосси. Він сказав:

— Донька Куруша кличе тебе на завтра до двору!

Зопір спитав:

— Для чого я знадобився цариці?

Гонець лише здвигнув гладкими плечима й нічого не додав понад те.

Зопір міг сказати, що не може зараз покинути свій полк, та він раптом подумав про небогу цариці. Це міг бути її черговий дурний жарт. І Зопір вирішив поїхати на виклик цариці Атосси. Він поїде й скаже Парміс: «Подивися на мене: я живий-здоровий і проживу ще сто літ. А ти так нічого й не домоглася, бо що ти, власне, таке? Бог сотворив жінку рабою чоловіка!»

В передчутті великої втіхи Зопір аж зареготав. Парміс удалася в свого батька, а проти нього навіть навіжений Камбіс видавався плохим ягням.

Все саме так і відбувалося. Шістнадцятирічна небога цариці Атосси й онука Батька персів Куруша стояла, похнюпившись, під муром палацового садка, де вони зустрічалися й раніше, а Зопір кидав у її заповите густим покривалом обличчя оті наперед обдумані справедливі слова. Був останній день адукапіша — першого місяця весни.

Зопір повертався до свого шатра під Вавілоном веселий і жвавий, та коли він розтягся горілиць на цупкому похідному ложі й утупився в повстяну стелю шатра, йому раптом стало незатишно й дуже сумно.

Під мурами Вавілона не було й не передбачалося ніяких змін, і через два тижні Зопір не витримав і звелів сідлати коня. То було чотирнадцятого туравахари, в самісіньку середину весни. Зопір прилетів до Кіша швидше за вітер, та й повертався звідти під мури Вавілона молодим орлом. Того дня Парміс відкрила перед ним своє божественне обличчя, й усмішка її нагадувала квітку щасливої троянди після першого в її житті дощу.

Так тривало до кінця наступного місяця тайграчіша, коли Зопір, відчуваючи себе на сьомому небі, бо Парміс уже визнала й сама, що його безмежно кохає, зненацька їй сказав:

— Завтра мій батько Багабухша попросить у царя Дар'явауша дозволу принести в його домі жертву великому Ахурамазді!

Її посадженим батьком на заручинах повинен був стати сам цар Дар'явауш, бо ближчого родича Парміс не мала.

Коли вона почула ці слова, то спершу закрилася троянда її усмішки, а покривало затулило обличчя до самих очей. Парміс шепнула:

— Сюди, здається, хтось іде...

Й подріботіла сходами палацу вгору, до решітчастих бронзових дверей.

Всі подальші їхні зустрічі перетворились для Зопіра на суцільну муку. Парміс наче повернулася в минулий рік. Вона кепкувала з нещасного Зопіра й манила його всілякими химерами, а доведений до нестями Зопір одно питав і питав:

— Коли Дар'явауш покличе мого батька на спільну жертву Ахурамазді?

— В Дар'явауша нема білої ярки! — відбувалася сміхом Парміс. — Та й навіщо тобі та спільна жертва?

— Щоб ти стала моєю дружиною! — пояснював Зопір.

— А ти хіба гідний бути моїм чоловіком? — наче дивувалася Парміс — Я онука Батька персів. А хто такий ти?

— Я син Багабухші! — в розпачі вигукував Зопір. — Начальника тисячі полку «безсмертних»!

— А скількох ворогів Персії ти вбив?

Зопір був ще надто молодий і не брав участі в жодній битві. Що він міг відповісти на це? А вона ще дужче реготала:

— Може, ти візьмеш приступом Вавілон, якого навіть цар не годен узяти?

— Просто я тобі бридкий... — зітхав син Багабухші. Парміс мусила б сказати йому, що він один з найвродливіших юнаків при дворі Дар'явауша, але той розпачливий вигук Зопіра ще дужче розізлив її.

— В тебе блакитні очі, рожеві щічки й смолянисті кучерики! — сказала вона. — Але хіба це красить чоловіка? Чоловіка красять рубці бойових ран!.. — Парміс промовила несподівано тихим голосом: — Як би я пестила та обмивала сльозами ті рубці... Я виціловувала б вустоньками кожну бойову рану свого коханого... Я пишалася б ним!..

Зопір стояв і ошелешено дивився. Його потрясли ті вимовлені якимось досі не чутим голосом слова.

Зопір кілька днів никав понад берегом Євфрату, який відносив у море спогад про його муки та луну вимовлених і невимовлених слів. Зопір то поривався знову до омріяного й ненависного Кіша, то в думці люто сперечався з царем, який надумався виморити все військо перське під цими мурами. Він усоте зважувався й не зважувався сказати цареві все, що думає про цю війну й про нього особисто, а якщо цар не прислухається до його вистражданих слів, — убити його й себе після нього.

В таких роздумах минули місяць, і два, й три, а коли на далеких від перського стану берегах Євфрату достигли фініки, вдосвіта першого дня місяця багаядіша від крайніх шатер хтось побіг. На такій відстані перси вже не могли його впізнати, та й гнатися не могли, бо туди сягали вавілонські стріли. Одна стулка Халдейської брами рипнула й прочинилася пальців на три. В сірих сутінках очам десятника брамної варти відкрилося пекельне видовище: біля брами спинився спотворений чиєюсь безжальною рукою перс — дороге вояцьке вбрання його було подерте й заплямоване кров'ю, вух і носа в нього не було, там зяяли страшні криваві рани, добре доглянуті колись вуса та ще молоду борідку просочила вже загусла кров.

— Я Зопір, син чільника полку «безсмертних» Багабухші. Я перейшов до вас на лихо перському цареві й на радість вам...

Перебіжчик утратив багато крові й похитувався. Його обмили, перев'язали й дали для збадьорення полумисок міцного вина, а після сходу сонця до нього прийшов бунтівний вавілонський цар Нідінту-Бела.

— Хто це тебе так?..

В Зопіра було видно тільки рот і налляті болем очі.

— Дар'явауш!

Нідінту-Бела, який разом зі своїм батьком Набу-на'їдом був у перському полоні майже двадцять років і добре знав жорстокий норов перших двох перських царів, недовірливо прискалив підмальоване басмою вирячкувате око:

— А за що? Чим не догодив йому син могутнього Багабухші?

— Я йому сказав, що він ніколи не зможе взяти Вавілона приступом або змором, — прошелестів порепаними губами Зопір.

— Що ж ти радив Дар'яваушеві?

— Зняти облогу й прийти сюди років через два або три, коли ви цього найменше сподіватиметесь.

— А ти не боязкий!.. — Важкий гачкуватий ніс Нідінту-Бели майже сховався в пишних вусах, бо вавілонський цар широко посміхнувся, не розтуляючи вуст. — Міг би сказати, що ти дужче любиш наш Вавілон, аніж свою дику Персію. Чому ти не сказав так? Так споконвіку говорили всі перебіжчики.

— Якби Дар'явауш не зробив зі мною оцього... — Зопір підняв руку до заповитого чистою полотниною обличчя.

Більше Нідінту-Бела нічого Зопірові не сказав, хоча тінь недовіри між ними так до кінця й не розтанула.

За місяць по тому Зопір попросив у Нідінту-Бели полк.

— Дай, скільки тобі не шкода, воїв, — мовив Зопір, — і я доведу свою вірність. Додому мені все одно немає вороття.

За цей місяць Зопір оклигав і зняв навіть пов'язку з обличчя, з якого вавілоняни тепер не зводили переляканих очей.

Нідінту-Бела з тиждень повагався, та потім таки звелів дати Зопірові невеликий полк — півтори тисячі лучників і списоносців. Зопір набачив біля Семірамідиної брами близько тисячі перських пішаків, які стояли окремо від іншого війська, стрімголов кинувся й вирізав усіх до ноги, перш ніж на допомогу тим устигли сусіди. Втрати ж вавілонського полку були незначні.

Через тиждень Нідінту-Бела дав Зопірові три тисячі мечників та пращників, з допомогою яких Зопір знищив ще дві тисячі перських пішаків, притиснувши їх до каналу за брамою Ніна. При цьому втрати вавілонян були також не вельми значні.

Після цього недовіра до перського перекинчика остаточно розвіялась. Зопіра тепер можна було бачити на вежах усіх вавілонських брам, захисники міста вже не кривилися на самий вигляд його схожого на мертву голову обличчя.

За двадцять днів по тому він запросив царя Нідінту-Белу на вежу Халдейської брами й показав униз:

— Бачиш оті чотири тисячі «безсмертних» мого батька? Мого батька, напевно, там зараз нема: він ніколи не поставив би чотири тисячі так далеко від решти свого полку. Серед тих чотирьох тисяч і колишня моя. Якщо ти вже мені трохи довіряєш, дай полк тисяч на п'ять, і я принесу тобі священні похідні вівтарі отих чотирьох тисяч «безсмертних» перського царя!

Цього разу Нідінту-Бела виконав його бажання не замислюючись. Узявши п'ятитисячний вавілонський полк, Зопір ущент розніс чотири тисячі перських воїв, які виявились надто погано озброєні й надто старі та слабі, щоб опиратись такій стрімкій навалі. Зопір справді приніс Нідінту-Белі захоплені в цій швидкій раті чотири похідні вівтарі.

Зопір став загальним улюбленцем Вавілона, захисники міста благословляли ту мить, коли перському цареві спало на думку так по-звірячому вчинити з цим талановитим і щасливим полководцем, який протягом місяця знищив сім тисяч їхніх запеклих ворогів. Цар і царська рада постановили доручити Зопірові всю оборону Вавілона.

В усіх без винятку храмах відбулися врочисті жертвоприношення, що мали на меті подякувати богам за перемогу й випросити в них ласки для нового ратного вождя.

Ці жертвоприношення виявились недаремними. Перси ще не відмовились од думки взяти Вавілон.

27 ассіядії, за три дні до початку зими, все перське військо зусібіч ринуло на приступ непокірного міста. Інші брами та мури намагалися взяти полки підкорених персами народів і племен, а персів Дар'явауш кинув на здобуття Кішської брами та брами Мардука. Коли перси без особливої надії кинулися до цих брам, брами несподівано широко розчинилися перед ними.

Їх розчинив син Багабухші Зопір, якого вавілоняни, на своє лихо, вважали перекинчиком.

Так було взято Вавілон.

Молодий цар Дар'явауш, який без допомоги навряд чи став би коли володарем Вавілона, зробив Зопіра довічним сатрапом Вавілонської землі, звільнивши її від сплати царських податків. Зопір став найбагатшою й наймогутнішою людиною після царя, але молодого вавілонського сатрапа тягло до Кіша, де й досі перебував царський двір.

Звелівши запрягти найошатнішу бойову колісницю, він урочисто виїхав з брами Іштар, звідки добре накочена дорога вела понад берегом Євфрату просто до Кіша. Вавілонського сатрапа супроводжувала тисяча воїв у зелених плащах. Кіньми правив колісничий, а Зопір стояв у кутому начищеною міддю візку, вбраний у повний бойовий обладунок. Назустріч йому мигтіли кучми знайомих пальм, яких він хтозна-скільки не бачив. А його ці пальми вперше бачили т а к и м.

Зопір був справжнім героєм Вавілона. Вічне місто було взято без великих жертв. Зопір не рахував ті сім тисяч, що їх перебив: про них було домовлено з Дар'яваушем ще до того, як Зопір власноручно відрізав собі вуха та ніс, аби видати себе за жертву перського царя й увійти в довіру обложених. А ті сім тисяч були вої з підвладних Персії чужих земель, до того ж старі, хворі й погано озброєні. Для перського війська то був обтяжливий тягар...

Власне каліцтво вже не бентежило Зопіра: ним захоплювалися тепер усі, а т а к е обличчя робило його несхожим ні на кого іншого, він став для персів майже божеством.

Але серце його мліло не тільки від слави. В недалекому вже звідси Кіші на нього чекала та, задля якої він і пішов на цей гідний небожителя подвиг.

На нього чекала Парміс, чекала з таким же нетерпінням, з яким він чекав на ту мить, коли нарешті взорить її справді божественне личко. Вчора від неї вже був гонець.

Обіч дороги на лужку Зопір побачив натовп. Він послав глянути, що там таке; посланий воїн швидко повернувся й вигукнув:

— О, дивина, великий сатрапе! Такого зроду не було: мулиця ожеребилась!..

Зопір переможно зареготав. Отже, його діями керували Ахурамазда й Мітра! Справдилося пророцтво того незнаного вавілонця з надбрамних веж, бо його вустами промовляли небожителі: Вавілон буде взято тільки тоді, коли почнуть жеребитись мулиці. Ось біля мулиці в лузі стоїть її головате маленьке лоша!

Щасливий Зопір ще дужче заквапився.

Він не довго чекав у палацовому садку. Парміс вискочила з-за решітчастих дверей і легкою ланню збігла вниз до Зопіра, та раптом наче наразилася на невидиму стіну.

— О, боги милосерді! — прошепотіла вона. — Невже це ти, Зопіре?.. Який же ти став бридкий!..

Більше вона жодного разу до нього не прийшла.

Коли цар Дар'явауш завітав до палацу в Кіші, Парміс мовби випадково впустила кінчик єгипетської хустки й відкрила своє лице. Так вона стала однією з дружин царя Дар'явауша. Сталося те, чого найбільше боялась її рідна тітка Атосса.

Зопір був найбагатшим і наймогутнішим після царя, але не було в світі нещаснішої від нього людини.