Сонце вже рушило з півдня, коли водій зупинив автомашину за десять кілометрів від станції Новоджерелівської. На високій могилі стояв гурт військових. Звідти збіг до автомашини молодий командир, виструнчився й відрапортував:

— Начальник ділянки фронту Першої Кавказької кавдивізії Іван Решетняк!

— Командир об'єднаної Чонівської дивізії Дикун! — відрекомендувався Остап.

— Слухаю вас, товаришу Дикун.

— Прибув погодити дії своєї дивізії з вашою. Як тут у вас?

— Зараз тихо. Нещодавно відбили навалу білих. Жорстоку навалу. Треба сказати, що ми не наступаємо. Ми ледве стримуємо ворога. Проти нас діє дві дивізії генерала Бабієва.

— Не бачу війська, товаришу Решетняк.

— Всі наші сили на лінії фронту. У станиці Новоджерелівській — самі обози.

Дикун підвівся, притулив до очей бінокля, роздивлявся навколо, вивчаючи степ.

— Де комдив Меєр? — запитав.

— На передовій, товаришу Дикун. Я послав за ним, коли побачив вашу автомашину. Думав, що командарм приїхав.

З гострої половецької могили око бачило далеко. Степ умлівав у спеці. Руділи потолочені ниви і озерцями блакитнів кермек. Виднілися вулики на низині.

— Тут чомусь дуже тихо, — промовив Дикун.

— Білі готуються до атаки, — поспішив доповісти Решетняк. — Завжди так. Затихнуть, а тоді як оглашенні наступають. Ага, ось і наш комдив, товариш Меєр...

Степом, припавши до гриви коня, вітром летів вершник. Сухі грудки землі бризкали з-під копит. Забухали постріли. Гахнула гармата, і снаряд розірвався праворуч од вершника. Той круто повернув коня й погнав навскоси. Видно було, що вояка бувалий. Знає, що другий снаряд пошлють наперед нього. Ворог бере вершника у вилку.

— Знають білі комдива,— гордо промовив Решетняк. — По вістових не палять, а по ньому з гармати б'ють.

— Ще б не знати, коли вирядився в червоні штани, — сердито промовив Дикун. — Дали наказ по війську — всім зняти червоні штани. То пагуба комскладу.

— Шкода, — зітхнув Решетняк, дивлячись на своє червоне галіфе з чорними блискучими леями. — Шкода. Як же тоді командира впізнати, коли всі надінуть однакові штани?..

На могилу вихопився комдив Меєр. Стрибнув з коня, кинувши повід на луку, на бігу поправив шапку й зупинився перед Дикуном, ковтаючи повітря. Високі груди ходили колесом.

— Товаришу Дикун! Ти вчасно прибув. Уже дві години на моїй ділянці тиша, кадети готують нову атаку.

— А може, вимотали Улагая? — запитав Дикун.

— Ні, ворог ще має великі сили. Але щось задумав.

— Що саме?

— Не знаю. Але стежимо за ним тисячами очей. Розгадаємо.

— Які частини перед вами?

— Злі вояки. Генерал Бабієв, полковник Татарка. Сам Улагай зранку в аероплані кружляв над нами. Готують якийсь маневр, і я не певний, чи витримаю атаку, якщо буде така, як остання. Дивізія зазнала втрат. Та зараз не страшно, коли ти прибув на допомогу. Скільки полків привів, Остапе?

Дикун спохмурнів:

— Немає й полку. Мене призначено командиром дивізії, і я повинен ту дивізію організувати з чонівських частин та з партизанських добровільних загонів. Я був у станицях. Наказав чонівцям іти на Тимошівську. За день-два вони будуть тут.

— Вони мені потрібні сьогодні, зараз. Хоча б сьогодні прибули регулярні частини, — казав Меєр.

— Сьогодні не прибудуть, — тихо відповів Дикун. — Вони на марші. Далеко. Сьогодні треба, протриматися, бо допомоги немає. І до ранку навряд чи прийде. Тримайтеся будь-що! — додав тихіше. — Коли до ранку не вдержитесь, Улагай захопить Тимошівську; Тоді все піде шкереберть...

Меєр помовчав і відповів:

— Постараюся, товаришу Дикун. Духом бійці дужі, але мало нас залишилось...

— Протримайтеся до ранку, — твердив Дикун. — Нові загони чонівців підходять до Тимошівської. Перших же пошлю сюди. Тримайся, товаришу Меєр.

Дикун раптом міцно обняв Меєра, поцілував, потім крикнув на водія машини:

— Грицьку, поміняйся штаньми з комдивом! Швидко!

Водій здивовано підвів очі, та, побачивши, що Дикун не

жартує, почав швидко стягувати свої простенькі штани, поглядаючи на розкішне червоне галіфе Меєра.

Меєр посміхнувся:

— Жартуєш, Остапе?

— Скидай, скидай штани, — суворо мовив Дикун. — Ти ними псуєш нерви Улагаєві. Як побачить червоні штани, так і смалить з усіх гвинтівок. Навіть снарядів не шкодує. — На засмаглому до чорноти обличчі Дикуна майнуло щось схоже на усмішку. — Знаєш, комдиве, бугай не любить червоного. Такий наказ по армії.

Ця усмішка оживила Меєра. Стрепенувся, засміявся і раптом сів на землю, простягнув ноги.

— Ану, хлопці, допоможіть чобота зняти. Інтенданти видали вузькі, жмуть.

До Меєра нахилився Решетняк. Почав стягати чобота. Кругом реготали. Один Дикун мовчав. Він зліз на крило автомашини і в бінокль обмацував притихлий степ. Сонце поспішало на спочинок, але було ще далеко від землі. На півночі підіймалася якась незвичайна хмарина. Не відриваючи від неї очей, Дикун гукнув:

— Товаришу Меєр, сюди! Бачиш, там хмарина кутає степ?

— Бачу.

— Що ти скажеш?

— Незвичайна хмарина. Вітру немає, а пилюга стоїть.

— Ту пилюгу здіймає велика маса кінноти. На бінокля, дивися пильно.

Меєр припав до бінокля.

— Ось розгадка... Бабієв послав сильний загін кінноти в бік станиці Рогівської. Він рветься в наш тил. Не чекають навіть ночі.

— Треба зупинити ту групу. Меєр, зупиниш?

— Надто велика. Зупинити її можна, лише знявши всі війська з фронту. Це рівнозначно відступу.

Дикун заперечив:

— Не треба знімати. Бабієв кинув у тил багато кінноти, значить, позиції ослабились. Лише заслон із чотирьох сотень шабель, негайно атакуйте противника. Тримайтеся до ранку. Я зараз же їду до Тимошівської. І всіх, кого там знайду, пошлю вам.

Меєр з крила машини стрибнув на коня. Пригнувся до гриви й помчав до лінії війська. Степ мовчав. Ніхто по комдиву не стріляв.

— Червоних штанів немає — і не сердиться Улагай, — промовив Дикун, сів поряд із водієм і наказав: — Грицьку, жени на Тимошівську. Навпростець!

Машина так рвучко рушила вперед, що у вухах засвистів вітер. Через кілька хвилин замиготіли хати станиці Новоджерелівської. Вона здавалася порожньою. Все живе причаїлося, забилося до льохів, сховалося за грубі стіни.

Такою ж мертвою здалася й станиця Рогівська. Невдовзі на обрії засяяли золоті хрести на дзвіницях станиці Тимошівської.

По насипу залізниці тихим ходом посувався панцирний потяг. Зупинився на хвилину й вдарив із гармат. Стріляв кудись у степ.

Водій зупинив машину:

— Хай мотор трохи охолоне. А погані справи. Десь близько кадети. Інакше куди стріляє панцирник?

— Фланги Меєра захищає. Не дає обійти його. Гарматні далеко сягають, — проказав Дикун.

Водій підняв капота автомашини, коли Каймет закричав:

— Кадети!

Із-за дерев та ожередів соломи вихопилось півсотні білих. Махаючи шаблями, летіли навперейми. - Водій завів машину, дав задній хід. Чулися вигуки:

— Рубай комісарів!

— Кидай зброю!

Дикун сіпнув шофера:

— Грицьку, не смій назад! Уперед! Я з кулемета посічу,— підняв ручний кулемет, поклав на вітрове скло.

Машина сіпнула й рушила. Кулеметна черга заглушила вигуки кадетів. їхні коні сторч, через голови падали на пилюгу. Каймет грудьми ліг на "задок машини, стріляв із гвинтівки, часто міняючи обойми.

Машина виїхала з балки і опинилася перед станицею.

Дикун з машини гукнув:

— Командира сюди!

У ревкомі довідались, що в Тимошівській є лише батальйон піхоти та місцевий ЧОН у дві сотні бійців. Чонівці стояли у дворі ревкому. Якийсь чолов'яга років за сорок сидів на милицях. Він зиркнув на Дикуна й весело сказав:

— Чого придивляєшся? Я не дівка, не засватаєш.

— Зібрався Улагая на гарячій кулі оженити?

— Угадав. Не пустимо. Шушура ще повоює! — ударив себе в груди.

Дикун нахилився до нього, міцно поцілував у губи і швидко пішов у будинок ревкому.

В кабінеті ревкому йшла суперечка. Щойно Остап Дикун увійшов, як до нього підступив чоловік у трофейному френчі й червоному галіфе.

— Хто такий? Звідки? Я начальник міліції. Твої мандати?

— Я командир Чонівської дивізії. Тут розташується наш штаб. Будемо захищати Тимошівську. Всі сили ЧОНу та міліції під мою команду.

— Слухаюсь, товаришу комдив, — кинув руку до скроні Лакатка. — Тридцять бійців міліції і триста чонівців поступають у ваше розпорядження. Я начальник міліції і командир ЧОНу.

Дикун сів за стіл.

— Товариші тимошівці, наше становище важке. Якщо до ранку сюди не прибуде хоча б полк піхоти, Улагай зімне кавдивізію Меєра і захопить Тимошівську. Дорога на столицю краю буде відкрита. Знайте, що до ранку не прибуде жодної частини. Отже, нам самим треба вживати заходів. Давайте порадимось, що маємо робити.

Начальник міліції крутнув кільця чорних вусів, підвівся:

— Пропоную негайно відступати в бік Ростова-на- Дону. Евакуацію установ я забезпечу.

Дикун ударив кулаком об стіл:

— Ні! Не відступати, а битися. Хто захоче йти з Тимошівки, — розстріляю! Товаришу голово ревкому! Доставити мій рапорт до штабу армії в Катеринодар, — мовив Дикун і став писати. — Повезе рапорт мій порученець Каймет.

— Зараз пришлю машину, — кинувся хтось до дверей.

— Ні, машини не дам. Посилайте на дрезині. Є дрезина?

— Знайдемо, — запевнив голова ревкому.

— У нас дві автомашини. На них поставимо кулемети. Три на вантажну і два на легкову. П'ять кулеметів на машинах замінять полк кінноти. З такою силою негайно рушу на допомогу Меєру. Міліцію на машини. Негайно, — наказав Дикун.

— Як на машини? — розгубився Лакатка. — Жменька міліції проти дивізій Бабієва та Татарки? Безумство!

— Ці генерали не такі вже й страшні, як вам здається. Бив я Бабієва під Чорним ринком. Вони майстри на шаблях, а проти вогню зупиняться. Пошлють розвідку, на це у них піде день. А за день тут будуть наші частини. Виступаємо зараз. ЧОНу боронити лінію залізниці, станцію.

— Як? Проти дивізії полковника Татарки три сотні ЧОНу? — блимав очима Лакатка.

Він зблід, і Дикун суворо сказав:

— Звільняю вас, товаришу Лакатка, від командування ЧОНом. Ви, напевно, майстер воювати з перекупками на базарі. — Дикун уважно оглянув присутніх. Коло дверей побачив одного бійця, кивнув йому: —Шушуру призначаю командиром ЧОНу. Чув про його звитягу. Шушуро, приймай команду.

Шушура підняв руку:

— Прийняв. Жоден білий гад у станиці не буде, доки живий Шушура.

Дикун потис його руку.

— Я виїжджаю на бойове завдання. Оборону покладаю на тебе. Підіймай станицю. Знайдуться хоробрі люди, які візьмуться до зброї. А всіх інших мобілізуй на роботи. Всіх, хто лише втримає лопату в руках. Оперезати всю станицю окопами, шанцями. Поперед шанців розкидати борони, щоб кіннота Улагая не пройшла.

— Буде зроблено, товаришу Дикун. Зараз ужарю в дзвони, зберу людей.

Скоро над станицею загули дзвони — били на сполох. До майдану посунули люди.

На гарбі стояв Петро Шушура. Майдан затих, і тоді всі почули гуркіт гармат з боку станиць Джерелівської та Рогівської.

— Чуєте, станичники, музику? — запитав Шушура. — Чуєте, як гомонять гармати? Там б'ються з панами бійці славного Меєра. На поміч Меєру повів ваших синів Остап Дикун! їм важко. Вороги можуть посунути сюди. Зустрінемо ж панів по-козацьки! Хто піде з гвинтівкою, ставайте ліворуч, хто з лопатою окопуватись, — праворуч.

Шушура не бачив у темряві нічого, але відчув, як люди рушили з місця, натовп завирував. Навколо трибуни юрмилися козаки, кричали Шушурі:

— Петре, давай гвинтівки!