Загін ЧОНу зупинився на короткий відпочинок серед копиць, що стояли густо в степу. Копиці ховали загін від ворога, але тут міг причаїтися десант Улагая.

Іванко залишив свою гарбу і підійшов до Луняки. Схотілося бути ближче до цього дужого чоловіка. Луняка ніби переінакшився. Кудись поділось його велике черево, груди стали вищими, плечі крутішими, хода твердішою. Дивився весело. Ласкаво поплескав Іванка по плечах.

— А ти, козаче, трохи посірів, очі скаламутніли. Чому?

— Не знаю...

— Невідоме бентежить. Ні, так не годиться! Бій козакові серце веселить. Козакові бій — радість.

Іванко посміхнувся, згадавши, як ще недавно Стасюк пропонував Луняці "або віддати коней до обозу, або самому їхати з ЧОНом за хурщика. Луняка матюкався, кричав: «Не буде ні того, ні того. Злиднями хочете нас зробити? Що я таке без коней? Наймит. Пригрів гадюку на своїх грудях. Притулок дав усьому стасюківському кублу, а тепер коней забирають?»

Стасюк тихо сказав: «Не гнівайтеся, дядьку Гавриле. За притулок ми вдячні, а коней не я, так інші заберуть. Коней у станиці мало, а на Улагая треба йти».

А зараз не впізнати Луняку. Став чонівцем, і заграв бойовий дух.

— Дивись, командири сюди йдуть. Підтягнися, Іванку. Пояса затягни, комір застебни на всі ґудзики. Старий Панас Жалоба нечепур не любить, — наставляв хлопця.

Повз валку гарб розміреним кроком ішов Панас Жалоба. Він узяв під свою команду чонівські загони станиць Немирівської, Чигиринської, Батуринської і за наказом Остапа Дикуна вирушив на білих.

Панас зупинився проти гарби Луняки, пильно подивився на Іванка, усміхнувся йому, глянув на коней, похитав колеса.

— Мащено сурйозно, як у доброго господаря.

— Люблю, щоб усе було кругло, — сказав Луняка.

Жалоба скинув шапку, дістав з кишені червону хустку

й витер бриту голову, лоба.

Підходили козаки.

— До станиці Брюховецької білих немає, — казав хтось. — Це ясно як день. Степ вільний од ворога. А ось що діється в станиці — не знати. Захопив її Улагай а чи ще не встиг? Повстали там козаки а чи ні? Яка, хлопці, ваша думка?

Луняка підвів голову:

— Вгадувати на війні не можна. Перше — це розвідка. Коли вуха й очі насторожі, завжди діло виходить.

— Сурйозно кажеш. Пошлемо гарбу.

Стасюк подивився на Жалобу.

— Справді? Гарбу?

— Мою гарбу, — піднявся Луняка.— Мої коні в гарбі вершника випередять. Кину на гарбу копицю, білі зустрінуть — скажу, додому їду. Коли роз'їзду не трапиться, до лиману доїду, а там якийсь рибалка розповість, чи зайнята станиця.

Панас Жалоба примружив очі.

— Сурйозно балакає Луняка. Пошлемо гарбу.

Стасюк промовив:

— Є поправка. З гарбою послати не Луняку, а Іванка. І не самого. Я підберу комсомольців.

Луняка скоса зиркнув на Стасюка.

— Чому це Іванка? Що, немає довіри?

— Я вам вірю. Тільки ви мені тут потрібні.

— Нащо?..

— Потім побачите.

Жалоба підтримав Стасюка.

За півгодини Іванко гнав коней, тримаючись далі від дороги. Стасюк пильно оглядав обрій у морський бінокль. Зіркі хлопці Юрко Устименко, Антон Руденко та Трохим Карпенко теж зирили на всі боки. Тишко Головко, що був слабий на очі, далеко не бачив, сидів на передку, поруч із Іванком, та все бубонів:

— Ех, суєта суєт...

Іван покосився на нього. -

— Сидів би вдома. Чого прив'язався до загону? Та ще в розвідку?

— Юрка люблю, — показав Тишко очима на Устименка. — Доки його чорти носитимуть степами, мені спокою не буде. Якби ти знав, що це за хлопець! Мо', де в пригоді другові стану. Я не так, як ти.

Іванко підняв очі на Тишка.

— Не дивись так, не злякаєш. Ти ідеш у похід, бо думаєш зустріти свою красуню з Брюховецької...

— Може, й зустріну.

Тишко хихикнув.

— Не насміхайся, Тишко. Я знайду. В наших краях живе.

— Ох, суєта... Один кохану шукає, над другим ворони крячуть. Подивися...

Тишко вказав праворуч.

Неподалік кружляла зграя вороння. Вони так густо сиділи на копицях, що копиці почорніли.

Стасюк узяв Іванка за лікоть.

— Ану, поганяй туди.

Поїхали стернею.

Один коло одного лежало троє вбитих козаків. На грудях вирізані зірки.Від них метнулися вовки й зникли за копицями. Круки закричали, злетіли над головами і, трохи відлетівши, сіли. Трупи обдерті до білизни. Іванко дивився на них і раптом захитався. А трохи згодом, можливо через якусь мить, його охопила страшна жадоба помсти.

Ковані кінські копита збили стерню навколо замордованих. Серед слідів Іванко помітив одні ширші і глибші за інших. Іванко здогадався, що тут був отаман Тимошенко. Тільки в нього був такий ширококопитий кінь.

— Теперечки ясно, що тут був отаман Тимошенко, — промовив Іванко. — Він замордував людей. Більше нікому. І кінь його, і звіряча хижа вдача його.

Пригадалося, як ще тисяча дев'ятсот шістнадцятого куркулі вчинили самосуд на станичному майдані. П'ятьох незаможних козаків замордували. Один дужий козак лежав нерухомо, і тільки його коліна ще тіпалися. Били його останнім. Він усе кричав: «Брати козаки, не винен. Коней не брав. Чужого кавуна ніколи не взяв. Набрехав Тимошенко. Боїться мене, бо бачив, як він конем стоптав поводиря сліпого Карпа!» Та нічого не допомогло. За ґвалтом не зрозуміли. Замучили. Тимошенко подивився на нього й наказав вартовому: «Ану, зігни йому ноги в колінах. Він ще тіпається. Дам йому, щоб не тіпався». Коли той зігнув ноги замордованому, Тимошенко взяв закривавленого акацієвого дрюка, на якому була збита кора, та почав бити по колінах мертвого. Той закривавлений дрюк потім довго снився Іванкові.

— Куди ж та звірюка, той лютий хижак поїхав? — міркував Іванко, придивляючись до слідів,— Ну, попадешся ти мені, горло зубами перегризу. На станицю Переяславську подалися. Там і знайдемо...

Від гарби кричав Стасюк:

— Іванку-у-у! Назад!

Іванко сів на гарбу, взяв віжки, запитав:

— Їхати назад?

— Ні, вперед, — наказав Стасюк.

Рушили. Червоне сонце заплуталось у копицях, котилось по самому обрію. Від кожної копиці простяглися короткі темні тіні. Від них степ став похмурим, непривітним. Таким він Іванкові ніколи раніше не здавався. А тіні все довшали та довшали, аж поки не почали зливатися докупи, а на небі висипали зірки.

Тишко штовхнув Іванка в бік.

— Чуєш, а могли й нас так... Страшно, Іванку?

— Ні. Смерті чого боятися? Краще загинути в бою молодим, ніж на печі старим та немічним,— відповів Іванко, повторивши слова, чувані не раз од Луняки. І хоча сам, як і Луняка, вважав, що краще померти в бою молодим, але все його єство твердило, що з ним цього не буде. Молодий та дужий, він не вірив у смерть, тому й сказав упевнено: — Ми не помремо. Ворога прикінчимо, а самі житимем.

Зачувся плюскіт хвиль, легкий вітерець доніс прохолоду, а з нею й пахощі водяної м'яти. Гарба спускалася з косогору до лиману. Ніде ні душі. Скидалась риба, шелестів очерет, гули комахи. Зі степу нісся невпинний стрекіт цикад, тьохкала перепілка,

Стасюк стрибнув з гарби, махнув хлопцям, показуючи на очерет. Всі розійшлися вздовж - берега, полізли в очерети.

Іванко продирався крізь рогозу, розводячи її стволом гвинтівки. Під ногами було мокро, потім зачвакало багно й підступила вода. Рогоза закінчилася, почався очерет. Впевнившись, що засідки немає, повернувся на берег.

Згодом з'явився загін чонівців. Невеличкі групи бійців розійшлися берегом у дозори. Коло гарби Луняки зібрались командири сотень та взводів.

Жалоба заговорив тихо, але так, що кожне слово було добре чути.

— Степ і берег лиману порожні. Що за лиманом, в Брюховецькій, нам невідомо. Треба взнати, хто в станиці — червоні чи білі? Наказувати нікому не буду, а комусь іти треба. Подумайте, хто піде. Тільки думайте недовго.

Командири та бійці мовчали.

— Дозвольте піти мені. Станицю я знаю. Не заблукаю в ній, а води не боюся, плаваю, — вийшов наперед Іванко.

За рукав його вчепився Луняка й потяг назад.

— Не лізь поперед батька в пекло. Не кругло.

— Чому це не кругло? — викручувався Іванко.

— Тому не кругло, що ти про Ганну забув. Що вона скаже мені, коли щось трапиться. Я побожився твоїй матері, що ти дурниць не наробиш. Тут є люди, які мають військовий досвід.

— Ох, мати... то сурйозно. Кожна мати боїться за сина. Я та моя Федося боялися за сина. Мали одинака, і пішов — не повернувся... Ти, хлопче, побережися.

— Я піду, — уперся Іванко. — Не вік оглядатися на матір. Дозвольте піти.

Заступився Стасюк:

— Нехай іде. Юнак бідовий, йому спідручно. Молодий парубчак. Раптом хто вчепиться, відповідь проста й правдива: «До дівчини пробираюся». Дозвольте йому...

— Нехай, — погодився Жалоба. — Хлопчина сурйозний.

— Ага, посилаєте недосвідченого Іванка. Не кругло, командире, — дорікав Луняка. — Не відпущу хлопця одного. З ним піду. Я ходив по цих лиманах. Нещодавно ходив. Вів загін полковника Підкови, коли він ударив на денікінців з плавнів.

— А-а... Розповідав мені про те Заплюйсвічка, що якийсь козак водив їх. Виходить, ти. Ну, тоді йди.

Луняка не став чекати чогось ще. Дужим плечем підняв боковину гарби, зняв її й поніс До берега. Кинув Жалобі:

— Там, на середині лиману, глибина, швидка течія. Занесе, закрутить. А на цій драбині, як на плоту, переправимося. Іванку, хапай кінець драбини, рушай за мною, то буде кругло.

...Луняка йшов попереду, несучи один кінець драбини. Іванко — другий. Тепла вода сягала пояса. Гостро пахло айстрою та болотяною м'ятою. Комари тільки й чекали на них. Накинулись хмарою, вилися стовпом. Але мітли очерету хилиталися, стьобали по обличчях козаків і зганяли комарів. Невдовзі очерети порідшали, вода піднялася до грудей, течія стала дужчою. Вода гула, гнула очерети донизу, хвилі плескалися холодом. Дно втекло з-під ніг. Луняка вже лежав на своєму кінці драбини, гукнув до Іванка:

— Лягай грудьми та бий ногами по воді. Пливемо прямо.

Вода гнала своєрідний човен так швидко, що зносила його вниз. Треба було бити ногами з усієї сили, щоб подолати течію. Тут навіть комарі не гули. Коли минули бистрину, насунулись очерети. Луняка сповз із драбини, зачепив її за кущ очерету, і вона стала, як на якорі. Пошепки сказав:

— Іванку, залишайся тут. Я піду до станиці. Краще тебе справу вчиню. Нічого не бійся, буде кругло.

— Ні, дядьку Гавриле, цього не буде! Довірено мені, а не вам.

— Он як? А мені що, довіри немає? Думаєш, втечу до Улагая? Продам загін? Не кругло виходить. Аби хотів утекти до Улагая, то вхопив би твою голову, сунув у воду — і квит.

По спині Іванка пробіг струмок холоду. В голові майнуло: «А що, могло й так бути». Невільно відступив од Луняки, але не здався.

— Доручено мені, й край. Аби вам не вірили, то й до очерету не пустили б. Ви чекайте, а я піду.

— Зажди, хлопче, — Луняка придержав Іванка за руку.

— Я піду.

— Ну, хай буде так. З богом. Тільки йди прямо і прямо. Дивися, щоб Волосожар був тобі завжди праворуч, а Ківш спереду. Назад йтимеш, то Волосожар держи ліворуч, а Ківш позаду. Тоді якраз на мене вийдеш.

— Зрозуміло, дядьку Гавриле,

— У станиці не нароби дурниць, — попередив Луняка. — В першій же хаті розпитай, яка влада в станиці, й дуй назад. Я чекатиму. І пам'ятай — мати жде нас живих.

Голос Луняки здригнувся. І цей чоловік раптом став дорогий і близький. Іванкові захотілося обняти його, але застидався власного почуття і мовчки побрів у очерети.

Вже за кілька десятків кроків Іванко почувався самотнім. Серце занило, зібгалося в маленьку грудочку. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — очерети. Навколо густа темрява. І тільки через вузьку щілину над головою світилися ледь помітні зірки Волосожара. Та жменька зірок стрибала кожну мить у різні боки. Ставала то ліворуч, то праворуч, то просто над головою. Ківш не стрибав, а непорушно висів над Брюховецькою. Воді, очеретам, комарам не було кінця-краю. Часом Іванкові здавалось, що він ніколи не вибереться з цього пекла. Тоді злякано вдивлявся у жменьку зірок над головою, становив їх праворуч і знову йшов на Ківш. Лише ті ясні зірочки вселяли надію. Вкрай знесилений, Іванко вибрався з очеретів.

На березі біліли, гуси. Іванко побоявся, що гуси, побачивши його, здіймуть ґвалт і вартові почнуть стріляти. Він пригнувся над водою, що пахла гнилою ряскою, і рушив праворуч, уздовж берега.

Дно лиману заросло ряскою, довгі пасма твані чіплялися за ноги, до чобіт ніби прив'язано пудові гирі. Скоро гуси зосталися за кущами куги, повернув до берега. Знесилений, упав і причаївся. Коли трохи відійшов, зняв чоботи, вилив з них воду, щоб не чапали, як піде вулицею. Над хатами піднявся мідний місяць. Мідяною здавалась і маленька мазанка, що пригорнулась до невисокого взлобку берега. Весело миготіло маленьке віконце.

В Іванка здригнулося серце: «А раптом це її хата. Підійду, загляну, а моя чорноброва сидить, чекає...»

Рвучко підвівся і, пригинаючись до землі, перебіг широкий вигін. Під стіною хати відсапався. Стіна мазанки видувалась ребрами, як у худої коняки. Була плетена з лози й мазана похапцем глиною з кізяком. Стріха з рогози нависла обшарпаними краями й сягала Іванкових плечей. Над єдиним віконцем рогоза нависла, як сиві брови бабусі.

Іванко пригнувся й зазирнув у віконце.

В пустій кімнаті сиділа самотня пряха. Однією рукою скубла із куделі овечу вовну, другою крутила червоне веретено.

Вона не підвела голови й тоді, коли Іванко з рипом переступив поріг хати. Він усівся на табуреті, далі од віконця, щоб його ніхто не побачив з вулиці. Потім торкнувся плеча пряхи.

Бабуся подивилася на нього й прошамкала:

— О-о, ранній гість. А я вже думала собі, що сьогодні не буде нікого. Не ждала, що прийдуть парубки гуляти. Думала — раз війна у станиці, то дівчата не зберуться. А потім кума Христя сказала, що військо подалося на Рогівську. Ну, міркую, може, і зберуться. Без вас скучно бабі Веклі ніч сумувати.

— Бабо Векло, не знаєте, яке військо пішло на Рогівську?

— Рябоконя військо. До Улагая пішло.

Іванко підсунувся ближче до старої.

— Бабусю, а багато того війська пішло?

— А бог його знає. Багато. Може, й полк буде. Всі пішли. Зосталось дуже мало. На нашім кутку в Коваленка стоять. Може, десяток.

Бабуся, охоча до теревенів, пустилася переказувати новини. Іванко зрозумів, що перед ним самотня удовиця, яка живе тим, що наймає свою хату молоді для вечорниць та влаштовує на ніч закоханих. Узнав від неї все про біляків, можна було вертатися до Луняки. Але подумав: «Що, як і моя чорнобрива сюди ходить? Може, зараз прибіжить. Зараз побачу її». Спокуса була велика, він вирішив: «Посиджу трошки. Відпочину...»

Пряха залишила куделю, підвела підсліпуваті очі:

— А чий же ти будеш, хлопче?

— Бабуню, невже ви не впізнали мене: диви, яка оказія...

— Зразу було признала. Думала, Грицько Придибайло. А потім думаю — ні, не Грицько. Голос не Придибайла.

— Захрип, бабуню Векло. Дайте горло промочити.

Бабуся розсміялася.

— Ти ба', який швидкий. Самогону й краплі немає. Аби був, сама б наперсток випила. І води в хаті немає. Цеберко в сінях, на гачку. Витягни води і мене напоїш.

Іванко ступнув до сіней.

За порогом стояла дівчина, вона вхопила його за руку й швидко потягла за собою.

— Чому так довго не приходив? — допитувалася. — Я чекала-чекала, а ти ні гугу. Третій раз виходжу зустрічати. Сюди, — потягла Іванка за собою.

Захоплений зненацька, хлопець не пручався. В клуні дівчина скинула з плечей хустку, стала навшпиньки і обвила його шию м'якими, ласкавими руками. Цілувала так швидко й палко, що Іванко не встиг нічого сказати. Раптом вона відсахнулась, ніби обпеклася.

— Ой, хто ти?! Геть звідси! Я татка гукну! Тікай швидше.

— Зачекай, красуне. Та не кричи. Негарно так. Сама затягла, а тепер ґвалт зчиняєш.

— Не тебе тягнула. Ти не такий. Губи дуже гарячі. Пекучі... Пусти!

— Зараз пущу. Заспокойся. Злого не вчиню.

Дівчина перестала вириватися. Стояла притихла. Вона була невисока, м'яка й кругленька, як пампушечка. Пахло від неї гвоздикою, корицею та парним молоком.

— Чия ти, дівчино? Як звати? Буду в пам'яті держати цю пригоду.

— Я Маша Брославець. А тепер іди собі. Іди хутчій, — дівчина заметушилась, почала штовхати його до дверей. — Іди, іди швидше.

— Піду. Не ображайся, дівчино. Не знаю, кого чекала, не знаю, чия наречена, але будь щасливою.

Вона тихо розсміялася. Ласкаво попередила:

— Ходи, парубче, та обережно.

— А чого мені берегтися, пампушечко макова?

— Патрулів. Вас, чепігівських, скрізь шукають. Рябоконівці вас не пожаліють.

— А чому так в'ївся Рябокінь на чепігівських?

Дівчина засміялась.

— Ніби сам не знаєш. Розбіглися від мобілізації, як руді миші від кота. Тікай швидше до своєї Чепігівської. Може, заблукав, так дорогу покажу.

Раптом з-за рогу хати вигулькнуло кілька чоловік і накинулись на Іванка. Збили з ніг, закрутили руки. Зав'язали і, підпихаючи прикладами у спину, повели вулицею, потім загнали в широкий двір і штовхнули до хати.

У просторій кімнаті, на купі свіжої соломи, сиділо й лежало чоловік двадцять молодих козаків. За столом, перед великою сковородою смаженої ковбаси та пляшкою самогону, сидів Сашко Татарка. Він дивився на висячу лампу й старанно пускав кільця диму в дно лампи.

— Пане чотовий, — вигукнув один з козаків до Татарки, — ось спіймали ще одного чепігівця. Здоровий бугай. Нас шестеро, а ледве зв'язали.

— Ти звідки знаєш, що він чепігівський?

Татарка пильно глянув на Іванка, потім устромив довгий чубук люльки в зуби. Посмоктавши, випустив хмару диму через ніздрі, мовив до вартових:

— Ну-ну, раз чепігівський, то посади його в куток. Розв'яжи руки. Прийде час — допитаємо.

Було незрозуміло, чи впізнав Татарка Іванка, чи не впізнав, і він вирішив видавати себе за чепігівця, раз його таким признали. За дезертирство новобранця не. розстріляють, а лише відправлять на фронт. Там не всіх і не зразу вбивають, і якось можна буде перебігти до своїх. Іванко сів на купу соломи і мовчки оглянув кімнату.

Чоловік п'ятнадцять козаків, все молодики, сиділи по різних кутках і палили цигарки. Вони непомітно стежили очима за Іванком. За столом, мов нерухома брила, сидів Татарка й старанно обкурював велику лампу, що висіла над його головою. Його мовчанка бентежила не лише Івана, а й козаків. Всім цікаво було знати, що вчинить із заарештованим. А Татарка вибирав між сумлінням та обов'язком. Він ніяк не міг вирішити, що робити з Іванком. До кімнати вскочив козак, доповів:

— Пане чотовий, так що батько Рябокінь зараз тутечки будуть. Наказали, аби чота була вкупі.

Татарка підвівся й гаркнув:

— Устати! Причепуритись! Всіх кликати до хати!

До кімнати вбігло ще чоловік двадцятеро молодиків. Коли всі стали до шеренги, Татарка поважно сказав:

— Хлопці, перед паном Рябоконем стояти струнко. Пуза втягнути, морди вбік не відвертати. А головне, не гавкати, що й як у нашій чоті. Хто від нас утік, кого ми спіймали. На всі запитання пана повинно бути лише дві відповіді: «Так точно!» або «Нічого не знаю!» А якщо якась собака вимете сміття з нашої хати, то хай пам'ятає оце, — він показав кулак, завбільшки з полив'яний глечик, і докинув: — Свинцем налито — смертю пахне.

Шеренга мовчала.

Татарка глянув на Іванка й закричав:

— А ти, собачий хвіст, чого баньки вилупив?! Тебе не касаємо? Стань до строю! У задню шеренгу, аби не видко було ані твоєї пошкрябаної пики, ані розпанаханих штанів. Запитає тебе пан Рябокінь, відповідати: «Вантажив гарби. За люшню зачепився, амуніцію зіпсував!»

— Так точно, пане чотовий! —гаркнув Іванко й став на лівий фланг.

Татарка обурився:

— Ти, йолопе, де примостився?! Стовбичиш, мов віха! Статуту не знаєш?! Марш на правий фланг. Стань за Кутаєм! Бігом!

Іванко миттю опинився на правому фланзі. Він вважався високий на зріст, але правофланговому козакові досягав головою до плеча. За високою, спиною Кутая відчув себе в безпеці.

— Рівняйсь! Чи будете штовхатися, доки пан Рябокінь сюди з'явиться?!

У цю хвилину двері рипнули, розчинилися, просунулось тупе рило ручного кулемета, затим з'явився горбань, якого Іванко бачив на брюховецькому ярмарку. Горбань в'ївся в шеренгу жовтими очима. Іванкові захотілося стати невидимим або таким низеньким, як горбань, аби той його не помітив. У хлопця затремтіли коліна й підігнулися ноги. Потім острах пройшов, і він подумав: «Таж не один був я коло залізничної будки, не пам'ятає він мене».

Горбань пильно оглянув козаків і, відступивши од порога, став коло причілка. До кімнати зайшов другий кулеметник і став по другий бік дверей, і тоді з'явився Рябокінь у білій черкесці, сяючи оздобою зброї.

— Чо-ота, стру-унко! — гаркнув Татарка.

Рябокінь підняв руку.

— Пане чотовий. Не треба мордувати хлопців, нехай сідають. Поговоримо, брати козаки, по-своєму, по-козацьки.

— Чо-ота, сідай!

Всі козаки впали на солому. Іванко забився в темний куток.

Заговорив Рябокінь:

— Брати козаки, ви знаєте, які трудні настали на Кубані дні. Зате й славні. Всі ви скоро станете до бою, й багато з вас будуть героями. А хто і головою накладе за нашу батьківщину. Так ми, козаки, на те й народилися, щоб за свою землю голови класти. Всі ви добре знаєте, хто ми такі, яких батьків діти. Знаєте? — запитав Рябокінь, гостро дивлячись на козаків. Всі похилили голови. Ніхто не відповів. Та Рябокінь і не чекав відповіді. Підняв правицю, крикнув: — Так знайте, що ми — козаки — особливий народ, який на протязі багатьох віків склався у своєрідну групу і зовсім не схожий на інші народи світу. Своєю впертістю, силою, красою, геройством, славою, перемогами дивували і підкорили майже всі народи світу. Всі питають: «Що то за земля, яка родить таких героїв?» Знайте ж усі язиці світу — це кубанська земля. Це — ко-за-ки-и-и!

Татарка виструнчився, подаючи юнакам приклад, як себе вести перед Рябоконем.

Людей у кімнаті було забагато, стало парко. Нестерпно смерділо потом, самогонним перегаром.

Рябокінь аж задихнувся і так люто дивився на всіх, ніби перед ним були тільки вороги Козакії.

Татарка підсунув йому склянку самогону. Рябокінь жадібно хильнув половину, облизався. Потім поважно допив самогон і знову звернувся до козаків, але вже без вигуків:

— Хлопці, рано-вранці підемо брати станицю Переяславську. За нею звільнимо Немирівську й захопимо Тихорецьку. Столиця Козакії місто Катеринодар опиниться в нашій торбі. Так покажіть усім, що ви гідні слави предків. Героїв щедро нагороджу. А зараз пийте, гуляйте. Сюди принесли баклагу перваку. Бувайте здоровенькі!

Він хутко вийшов. За ним поспішили охорона й Татарка.

Козаки запалили цигарки. Іванків сусіда похитав головою й підштовхнув товариша:

— Ох і чеше пан Рябокінь язиком. Все товче: «Вільна Кубань!» та «Вільна Козакія». А де тая воля? Я не хочу воювати, а мене примушують. Розстрілом загрожують. Яка ж це вільна Кубань?

— А ти сам покажи свою волю, — кинув Іванко.

— Як же я ЇЇ покажу?

— А так... Не хочеш воювати — втікай. Тим і покажеш.

— Легко сказати — втікай. А куди втечеш?

— У плавні, в очерети. Тут їх до біса.

— Ага, в очерети. А там червоні застукають, спитають — чого це я сиджу? Скажуть, що на Врангеля чекаю, — і багнетом у пузо.

— Скажеш, що втік од Рябоконя,— радив Іванко. — Червоні не звірі. В мобілізацію не беруть. Хочеш воювати проти панів, іди. Не хочеш — лишайся вдома, хазяйнуй.

— Скрізь хапають нашого брата, — заговорив низенький конопатий козачок. — Ось ти, чепігівець, бігав, а що вийшло — спіймали, боки нам'яли. Та це ще не кінець. Всиплють сотню шомполів. Одіб'ють тобі женилку. А може, й смерть приймеш. Віддасть тебе чотовий до Рябоконя, а там справа коротка. Горбань скаже: «Грішен, рабе божий, нерадивий. В пекло його...» Страшно...

Іванко сказав байдуже:

— А чого страшно? Раз мати спородила, раз і помирати. Все одно смерть тут. Або Рябокінь пристрелить, або в бою червоні вб'ють. Чуєш, хлопче, у червоних велика сила. Денікіна ж побили. І з Врангелем так само буде. Я на умовляння і погрози Рябоконя не піддамся, знову втечу. А ви пустіть мене. Пустіть, поки чотового немає. Скажете йому, що за самогоном пішов. Пустіть, брати козаки...

— А куди ти втечеш? — запитало зразу кілька голосів. Підсунулися ближче до Іванка.

— Знаю куди... Одна баба сказала, що червоні близько. Ось-ось тут будуть. Драпону через плавні. Червоні додому відпустять. Не тримайте мене, брати козаки. Пустіть. Може, і я вам у пригоді стану.

В хаті запанувала тиша. Було чути, як об скло лампи б'ється метелик. Глянули на нього, потім почали переглядатися між собою. Комусь треба першому говорити.

— А хто тебе держить? — промовив конопатий. — Ми не вартові. Біжи. Так, хлопці?

— Нехай біжить, коли охота, — відповіли козаки.

— Дякую, брати, — зрадів Іванко.

На порозі кімнати став Татарка, звелів:

Хлопці, вимітайся геть. Самогон під вишнею. Буду арештантові допит чинити.