XIV

Сашко Татарка схилився над столом, щоб бути ближче до Іванка, і підсунув хлопцеві склянку самогону.

— Пий, зігрійся. Тремтиш, можна подумати, що боїшся.

— Боюся! А може, й боюся. Вип'ю.

Теплий та міцний самогон розлився по тілу. Іванко взявся до ковбаси. Татарка підсунув сковороду:

— Жуй, хлопче, та розказуй, як ти тут опинився. Ріж правду. За правду милую, за кривду караю.

— А що казати? Що я записався до ЧОНу — самі знаєте. Сказати, що сюди припхався до дівчини, — не повірите. Вам потрібна військова таємниця, так нічого не скажу, хоч з мене шкуру здерете. Може, знадобиться на постоли у Рябоконевій Козакії.

Татарка похитав головою.

— Геройствуєш! Думаєш, як я односум Луняки та їв борщ у твоєї матері, то не чіпатиму?

— Якщо любите Рябоконя, зачепите.

— Тьху, чорт, — сплюнув Татарка, — Нам треба подумати по-домашньому.

— Марні слова.

— Чому марні, хлопче?

— Якби не марні, ви б не сиділи в Рябоконя чотовим, не допомагали б Врангелеві. На току Луняки твердили: «Козакам з бароном не по дорозі». Не хазяїн ви своєму слову.

Татарка сердито засопів, стис кулаки. Потім глухо промовив:

— А воно, хлопче, не так виходить, як тобі хочеться. Мене недоля з Рябоконем зв'язала. Мені доручено молодиків. Рябокінь вимагає, щоб швидше вивчив їх з гвинтівок палити. Вони і без мене вміють. Завтра Переяславську захопимо, а там і Немирівську. Якраз додому потрапиш з нами. Пристаєш?

— Вам не взяти Немирівської. Врангель розгубив свою силу.

— Як так розгубив. Де він її розгубив?

— У Таврії. Врангеля вже виперли з Каховських степів. До Перекопу женуть. Всюди б'ють. Вам не мене до себе кликати, а хутчій тікати зі мною до червоних.

— Думаєш, сила за червоними?

— За ними. Витурять панів з Кубані, потім з Криму.

Пани генерали втечуть у чужі держави. У них і там є землі, гроші. Є на що жити. А куди ви подінетесь? Хліборобові нікуди йти від землі.

Він і не помічав, що говорить словами Калініна, почутими в станиці на мітингу. Запали в душу. Запам'яталися і тепер, коли над головою зависла шаблюка, лилися з серця.

Татарка слухав уважно, дивлячись Іванкові у вічі. Коли той замовк, сказав:

— Що ж, воно і за кордоном люди живуть. Я б не злякався опинитись там. От тільки шкода залишати станицю. Дочку жалко. Тільки її й жалко. Аби ти побачив мою Наталку, наймитом би в мене став, щоб тільки бути ближче до неї, щоб відробити її у мене.

— Така гарна?

— Гарна, як ясне сонце...

— Ну, дядьку Сашко, наймитом я б не став. Аби покохав, то посватав би. Не віддали б — украв би.

Татарко засміявся.

— Хо -хо-хо, чортів хлопець! Вірю. Мені б такого зятя.

Іванко гойднувся до Татарки:

— Дядьку Сашко, то чого гаятися?

— Сватаєшся?

— Там видно буде, а зараз давайте разом тікати. Червоні недалеко звідси. Ціла дивізія. Ще до ранку можуть ударити по Брюховецькій.

— Бреши...

— Їй-богу, правда.

— Звідки знаєш?

— Так я від них. І не я один. Знайте, ми з дядьком Гаврилом пристали до ЧОНу. Луняка мене чекає.

— Ого, як ти заговорив, — здивувався Татарка. — Вірю тобі, тільки дивуюся, що Гаврило з червоними. Казав — молотитиме.

Тихо рипнули двері, й до кімнати зайшли молоді козаки. Останній причинив щільно двері й підпер їх широкою спиною.

— Ви чого?! Я вас не кликав. Допиту ще не. закінчив, — крикнув Татарка. — Ану, вимітайтеся!

Козаки стояли. Один сказав:

— Пане чотовий, ми все чули.

— Чого вам?

— Ми не хочемо за панів воювати. Втікаймо за лиман.

— Багато захотіли, чортові діти! — крикнув Татарка.

— Пане чотовий, не кричіть, бо зв'яжемо,— погрозив котрийсь із молодиків, показуючи мотузку.

— Що?! — гукнув Татарка.

На нього накинулось троє, звалили на підлогу.

— Ви, дядьку Татарка, не вибрикуйте. Ми вас зв'яжемо. Вранці скажете Рябоконеві, що ми повтікали додому...

Татарка зібрав усі свої сили, напружився й відкинув хлопців. Мотузок, яким йому зв'язали руки, порвався, і блиснуло лезо шаблі. Шабля засвистіла над головами юнаків Хлопці, ухиляючись од криці, забилися в куток. Татарка зло заскреготів зубами:

— А що, взяли Татарку, чортові вилупки?! Дурні, блазні! Не вам полонити георгієвського кавалера. Тепер, знатимете, телята, що таке георгієвський кавалер повного банта!

Молодики мовчали. Татарка натішився своєю перемогою, заговорив м'якше:

— Вам ще не воювати, а мамину цицьку ссати. Я сам хотів п'яти салом мазати, а ви...

— Хіба і ви з нами?

— Не я з вами, а ви зі мною, шмаркачі. Після допиту хотів з вами побалакати.

— Та ми ж, дядьку, не знали.

— Пробачте. Ми...

— Ми, ми. Замикали, — спохмурнів Татарка. — Раз вирішили йти, так гайда! Іванку, показуй дорогу.

...Ніч удалася темна, задушна. Від лиману гостро пахтіло тванню та водяною м'ятою. Над головами вихрилися комарі. Вони набивалися в ніс, лізли в очі, кусали крізь сорочку. Коні рвалися з прив'язі, але вогнище розкладати заборонено, аби не видати себе ворогам.

Панас Жалоба лежав ниць на траві й руками розмазував комарів по обличчю та шиї. Здавалося, що час припинив свій рух, а від лиману ніякої звістки. Ні гаму, ні зойку, ні пострілів. Жалоба промовив до Стасюка:

— Довго розвідка не подає знаку. Здається мені, невелика хитрість узнати, яка в станиці влада. Ех, не сурйозно...

— Проясниться, — мовив Стасюк.

— Воно так, а довго не чути хлопців... І завдання наше ускладнилося. Дикун наказав рушати на Тимошівку, де з'єднаємося з регулярними частинами. А по дорозі наказано забрати ЧОНи Переяславської та Брюховецької станиць. А що вийшло? Тимошенко нас обігнав, людей покатував. Чутка була, що Улагай у Брюховецькій. Тільки тому віри немає. Аби був у Брюховецькій, так гармати б гуркотіли. Сюди б червоні частини відійшли. Міркую, що там Улагая немає. Можливо, куркулі панують та з плавнів бандюги повилазили.

— Проясниться, товаришу командир.

— Та що ти мене умовляєш, як дитину. Не сурйозно, Петре.

Жалоба рвучко піднявся й пішов полем, геть від табору, уздовж швидкуруч виритих окопчиків, де лежали чонівці, чекаючи ворога з лиману. Ліг на траву, приклав до землі вухо. Прислухався, зачаїв дух.

Земля мовчала. Ні тупоту, ані гулу. Знав — улагаївці пішки не ходять. Підвівся, приліг на прибиту дощами копицю, затаївся.

Прямо на нього йшов чоловік у невеличкому гостроверхому капелюсі. Впізнав свого помічника Петра Стасюка.

— Товаришу командир, ви трошки спочиньте. Покиньте турботи. Я не засну.

— Не спи, козаче, бо ворог не спить,— промовив Жалоба і запитав: — А що, як Луняка підговорить Іванка та й махнуть до Врангеля?

— Думав я про те. Гірко думав, — признався Стасюк, — навіть каявся. І знаю: юнак не втече і Луняка до білих не піде.

Обидва довго мовчали. Раптом на лимані захлюпала вода, затріщав очерет.

— Стій! Хто йде?

З очеретів відгукнулися:

— Свої...

Хто такі «свої», Жалоба не зрозумів. Голосу не впізнав. Варта на березі вимагала:

— Хто свої? Назви прізвище. 

Стасюк зірвався на ноги, радісно вигукнув:

— Іванко повернувся! Приведу сюди.

Він побіг, стрибаючи через кучугури, а на березі загуло, зашуміло. Хтось кричав:

— Товариші, назад. В окопи. Він не сам. Кадети з ким.Заляскали затвори:

Стій, не рухайся. Палити будемо.

Закричав Устименко: — Іванку, не рухайся, бо загинеш. Командира викличемо.

Почувся голос Стасюка:

— Я тут! Товариші, увага. Сам розпитаюсь.

— Стасюк, ти чуєш мене? — запитує Іванко.

— Чую, говори, юначе.

— Я привів людей. Молоді козаки втекли від Улагая, їх багато. Може, чоловік тридцятеро. Своєю головою ручаюся, що наші хлопці. Пропусти на берег.

Відгукнувся Стасюк:

— Раз наші, хай виходять на берег, тільки по одному. На те війна. Варта, пропускайте.

Потім до Жалоби долетів радісний вигук Івана:

— Виходь, хлопці. Нічого не бійтеся.

Затріщали очерети, забулькала вода. Так вона булькала декілька хвилин, потім знову Жалоба почув голос Стасюка:

— Товариші, хто прибув з Іванком, сідайте коло крайньої гарби. Я від імені командування вітаю вас з благополучним прибуттям до Немирівського загону чонівців. Дякую за довіру партії, за довіру Леніну.

Слухаючи Стасюка, на обличчі Жалоби розгладжувалися зморшки. Пошепки хвалив:

— Сурйозно вітає... сурйозно...

Він не рушив з місця. Чекав. Скоро перед ним з'явилося четверо.

Поряд з Іванком та Лунякою стояв дужий, високий козарлюга. Місяць заплутався в його вусах.

Наперед вийшов Стасюк.

— Товаришу командир. Розвідка привела перекидчика. З ним прийшла його чота.

— Ну, і добре, хлопці, — похвалив Жалоба. Повернувся до козака: — Ти, чоловіче добрий, сідай та розказуй сурйозно.

Вусатий перекидчик не поспішав сідати. Поважно розстібав гачки на черкесці. Коли упорався з ними, зняв її й подав Іванкові.

— Одягни, хлопче. Суха. На тобі сорочка мокра, а потягло холодом.

— Ну, що скажеш, Іванку? — запитав Жалоба.

— В станиці улагаївців немає. Куркулі повстали, але їх жменька. ЧОН утік до Переяславської. Дамбу між станицями тримають чонівці. У Брюховецькій чекають Улагая. Оце привів знайомого козака Татарку. Він краще мене все знає. Доброхіть перейшов до нас.

Відрапортувавши, Іванко відступив од Жалоби.

— Ну, хай розповідає, — сказав Жалоба. — Вже чув про цього козака.

Татарка підняв голову:

— Скажу правду. Я людина військова, знав, на що йду. Улагаївців у Брюховецькій три сотні, всі на конях. Тримають позицію проти Переяславської. Хотять ранком наступати. В Переяславській червоних немає. Тримається лише ЧОН, чоловік тридцять. Ждуть підмоги. Вся біла сила рухається на Тимошівську. Жорстокі бої йдуть за Рогівською. До Тимошівки там близько. Як захоплять Тимошівську й Катеринодар, з'єднаються з Хвостиковим і підуть на Ростов.

— Багато, козаче, знаєш. Багато, — проронив Жалоба. — Звідки така сурйозна інформація?

— Звідкіля, питаєте? Скажу. Мій молодший брат, полковник Семен Татарка, у Врангеля дивізію водить. Нещодавно бачився з ним в Охтарях. Наказав сотникові Рябоконю захопити Брюховецьку, аби потому Тимошівську зручніше захопити. Мене з Рябоконем літаком у плавні перекинуто.

— Ти, козаче, відвертий...

— Раз я пішов до вас, то все ваше.

— Міркуєш, що верх буде наш?

— Ваш.

Жалоба похвалив:

-— Сурйозно балакаєш, козаче. Ну, а скажи, де зараз біле військо?

— Б'ється під Джерелівською. А може, захопили вже й Рогівську. До Тимошівської підходять. Хоча хто його зна. Червона Армія люто б'ється, але відходить.

— Виходить, нам туди поспішати треба. Допомогти. А Рябокінь заважає. Сидить, як заноза в п'яті... Ну, а скажи, товаришу Татарка, можна захопити оце Брюховецьку?

Татарка відповів, знизуючи плечима.

— Як вам сказати? Аби я знав, яка у вас сила...

— Ну, скажімо, дві сотні й три кулемети «максими».

— Жалоба навмисно втричі зменшив свої сили.Того досить, — сказав Татарка. Захопити можна. Я покажу, де стоять сотні, де розставлена варта, де ночує Рябокінь.

Жалоба повернувся до Стасюка:

— Петре, веди першу сотню з Татаркою. Другу поведу я. Останніх поведе Луняка. Вони переправляться на чому зможуть. На оберемках очерету, на надутих штанях, на дошках. Робимо!

Табір ожив. Перші дві сотні зникли в очеретах, а решта різали очерет, знімали дошки з гарб. їздові в'язали коней десятками й гнали в бік станиці Переяславської.

За півгодини все затихло, ніби тут нікого й не було.