XVII

Білі хати станиці Тимошівської потопали в кучерявій зелені дерев, сонячне проміння ледь пробивалося до залізничних та черепичних дахів.

По дворах снували конармійці в шоломах із синіми зірками. Десятки осідланих коней стояли біля парканів. У деяких дворах виднілися кулеметні тачанки. На церковному майдані коло чавунної мережаної огорожі стояли гармати.

У Жалоби повеселішало на серці. Бачив, що сюди підійшла велика червона сила. Він широко розправив плечі й підняв голову.

— Молодець, — похвалив командарма. — Вчасно зібрав козацтво. Сурйозно діє!

На середині майдану чонівців зустрів кремезний командир, Руді вуси закручені кільцями. Він сидів на буланому коні. Звівши кулак, наказував:

— Командир загону, до мене! 

Жалоба стрибнув з гарби, поспішив назустріч, доповів:

— Загін ЧОНу та рештки кавдивізії Меєра прибули. Доповідає...

— Не треба, батьку Жалоба. Пізнаю старого вояку. Маю надію, що й ти не забув Ковтюха?

— Не забув.

— Мені Дикун розповів, яка в тебе сила. Знаю, що загін твій добре помололи білі. Приймай, батьку, нове завдання.

— Слухаю.

— Займай позицію на захід сонця за Тимошівською, понад залізницею. Надішлю три гармати. Білі спробують там нас куснути, так ти тримайся. Сил у нас мало, але скоро прибудуть. До місця вас супроводитиме мій ординарець.

— Не треба, Єпіфане. Сам дорогу знайду, Тут, вважай, ми дома.

— Ну, щасти вам, товариші, перемоги! — вигукнув Ковтюх і погнав коня через майдан.

Загін рушив вулицею на захід і через годину прибув на місце.

Високий залізничний насип з жовтої черепашки здався Іванкові м'якшим за мамині перини. Як тільки долинула команда: «Лягай! Відпочинь!»— упав і незчувся, коли заснув. Опівночі його збудив Стасюк.

— Вставай! Годі спати. Підеш до секрету з Тишком та Устименком: Устименко за старшого. Іди. Хлопці ждуть.

Устименко стояв на залізничних рейках, дивився на схід. Тишко сховався під насип. Пригнувши голову до колін, жадібно ковтав, дим.

— Ось Іванко прийшов, — промовив Юрко до Тишка. — Кидай палити. Ходімо.

— Хвилинку, — просився Тишко. — Почекай. Дотягну — й підемо. Там же не дозволиш усю ніч. Знаю, який ти, — докурив цигарку й затоптав недопалок.

Вони мовчки спустилися з насипу, за яким у півсотні кроків широченна, як річка, виїмка, з якої брали грунт для насипу. Вся вона поросла кугою, повна води. Устименко попередив:

— Хлопці, йти тихо.

Вода була мілка, а дно замулене, ноги грузли до колін. Брели, потім вилізли на сухе й пішли поміж копицями, їх склали ще в червні. Дощі прибили копиці до землі, вони обросли густим мишієм.

— Е-ех, проростає хліб, — зітхнув Іванко і змовк, сам злякався своїх слів. Ворог міг бути недалеко, десь поруч. Винувато подивився на Устименка, чекаючи на докір, але той змовчав. Так пройшли більше як півкілометра. Устименко зупинився.

— Погане для війни місце — степ. Знайомий осетин казав: «Бог покарав Кубань. Не дав їй жодної гори, де можна зробити засаду».

— Засліпили гори очі тому знайомому,— промовив Іванко. — Та немає на світі місця, кращого за наші степи. Дивишся на них і бачиш увесь білий світ. Степ годує все живе. Кажеш, заховатись ніде? А копиці навіщо?

— У них і сховаємось, — погодився Устименко. — Дивіться ж, не спати. Інакше лишимося без голів, і загонові буде круто. У мене шило. Хто засне, вколю.

Ніч минала спокійно. Ні в степу, ні в Тимошівській жодного пострілу. І червоні, і білі прислухалися, слідкували, вичікували. Коли стало світати, Устименко вибрався з-під копиці, поклав шило в кишеню.

— Ну, хлопці, ми завдання виконали. Пішли до своїх.

Луняка дрімав. Зачувши кроки, підняв голову, потім

вискочив з окопу і взяв Іванка за руку:

— А-а, повернувся. Зморився? Лягай скоріше в окоп, Я нагрів його. М'яко. Бачиш, соломи наслав. Лягай.

Він потяг Іванка в окоп, зразу накрив шинелею.

— Яблука хочеш?

Іванко посміхнувся.

— Ви, дядьку Гавриле, як та Кривоносиха з Біловусівського хутора.

— Це ж чого?

— А того. Пам'ятаєте, я там наймитом одне літо був. Раз пригнав з поля череду. Притомився, голодний. Цілісінький день нічого, крім молочаю та козельців, у роті не було. Вона питає: «Іванку, молока хочеш?» Питаю: «А де воно?» А самому їсти охота, аж руки сіпаються. «Ну, коли не хочеш, так і не гавкай!» — і зачинила двері. Так і ви мене питаєте. Коли це я від яблук відмовлявся?

— Ну, візьми. Під соломою, — показав Луняка.

Під соломою, у глибоченькій ямці, лежала купа яблук. Великі, червонобокі й м'які.

— Дядьку Гавриле, де ви взяли?

— Люди дали. Раненько я проводжав Татарку.

— Проводжали Татарку?

— Додому подався. Рана запалилася, рука повисла, ну й відпустили на поправку. Кругло у Сашка вийшло, — зітхнув Луняка. — Живим вибрався з цієї шириміції. А про нас цього ще сказати не можна. Просив його заїхати до Немирівської. Я й подарунки послав нашим...

— Подарунки? Дивно. Які такі подарунки, коли у нас нічого немає?

На обличчі Луняки заграла хитра посмішка.

— Знайшов дещо, хлопче. Зрадіють наші...

— Що може голий послати?

— Найшов трішки... Всього пару коней та гарбу. Кругло вийшло...

— Чужих захопили?

— Чому чужих? У Жалоби випросив. Трофейних. Знає ж, що мої за червону владу загинули. Конята, правда, непарні, виснажені, а -проте робити на них можна. Сіру кобилицю, красуню, та гарбу наказав Ганні віддати. Булану собі залишив.

Луняка переминався з ноги на ногу. Видно було, що йому хочеться ще щось сказати, але мовчав. Тоді не витримав:

— Татарка просив нас до себе в гості. Хотів, щоб ти його Наталку побачив. Я пообіцяв... Татарка хороша людина. Чом не посватати Наталку ?

Іванко сердито огризнувся:

— Ох і набридли. Дома голову прогризли сватанням і тут про те ж. Набридло слухати. Сказав же: знайду свою, тоді сам просити буду, щоб оженили.

— Сподіваєшся знайти ту, з ярмарку?

— А знайду.

— Не вибрикуй, — насупився Луняка. — Краще поспи...

А Іванкові спати перехотілось. Сів на рейку.

Сонце щедро заливало промінням землю. Навколо — ями від гарматних вибухів. У деяких місцях рейки зависли. Неподалік лежали покалічені вагони.

Підійшов Тишко, сів поруч. Балачка не клеїлася. Тишко дістав з-під сорочки том Толстого.

— Ага, ондечки і харчі пливуть, — показав Луняка на жінок, що почали надходити з ближчих вулиць станиці.

— Думаєте, харчі несуть? — піднявся Іванко.

— І думати нічого, хлопці. Стасюк послав за харчами.

Коло окопу зупинилася бабуся. Поставила великий

глечик молока та паляницю хліба на білу хустину. Чемно запросила:

— Годуйтеся, синки. Голодні ж.

— Нас прохати не треба, — сказав Луняка, наливаючи молока з глечика в залізний кухоль.— Не дома.

— А звісно, — хитала головою бабуся. Дивлячись на Іванка, промовила: — Ба, який ти молодий та гарний. І мати у тебе, мабуть, молода та гарна. Старі баби таких лицарів не родять.

— Угадали, бабусю. Є у мене гарна матінка, — признався Іванко, взявшись за глечика. — Вип'ю...

Молоко холодне, запашне та густе. Не переводячи духу, Іванко випив половину глечика й передав Тишкові.

— Отак у муках та скрежетах зубовних рождаємо вас. — зітхала бабуся. — А воно не встигло на ноги зіп'ястися, як на війну побігло. А там одружилось з шаблею гострою а чи кулею гарячою... Ох, горе наше, материнське. Отож і учора. В цих вагонах більше ста поранених їхало. Білі наскочили, вдарили з рушниць, вагони порешетили. Із сотні семеро зосталось... Радуйтесь, матері. Дев'яносто три чоловіки в могилу положили. А всі були молоді...

Далеко, на правому фланзі, вдарили гармати. Над вокзалом знялися білі хмарки.

По окопах прокотилось:

— Готуйся! Готуйся!

Бабуся вхопила глечика і, спотикаючись, поспішила з насипу. Звідусіль бігли жінки до крайніх дворів.

У степу, з-за темних копиць, виткнулися улагаївці. Вони були ще далеко, тому здавалися маленькими. Іванко піднявся, дивлячись на них, засміявся.

Луняка вхопив його за ноги й повалив на землю.

— Смійся, дураче. Ти ще не знаєш, що таке вимуштрувана піхота. Доберуться сюди, так посмієшся на баг

неті. Бачиш, то ж піхота. Бач, як багнети виблискують. Не наші багнети, англійські. А в нас, як на гріх, жодного.

— Зате куль багато, — вставив Тишко.

Улагаївці наближалися обережно. Вже добре стало видно білі стрічки на жовтих кашкетах.

— Гарно обмундировані, — промовив Тишко. — Мабуть, і чоботи, на них дорогі. Новісінькі. Ото б мені такії

— Одягнені кругло... Тільки не розбереш теперечки козаки то чи не козаки. Не знаєш, у кого палити. Аби знаття, що не козаки...

— Значить, у козаків Улагая стріляти не будеш? — запитав Стасюк.

— Чому не буду? Буду. Вже стріляв не раз, хоча й жаль бере. Але на війні таке правило: стріляй та рубай усіх, хто проти тебе. І за спиною нікого не лишай, бо сам загинеш. Тільки козаки повинні здатися. Бачать же вони, що немає підтримки, що ми не пішли до Улагая.

Улагаївці залягли за копицями, в півсотні метрів од виїмки. Готувалися до штурму. Над лавами запанувала, тривожна тиша.

Луняка придивлявся до кадетів і бурмотів Іванкові:

— Щось не подобається мені ця навала. Щось є тут непевне.

— Чому непевне, дядьку Гавриле? Ідуть хвацько...

— Воно-то так, але куди ідуть? Або командир розтяпа й веде людей на вірну смерть, або до якихось хитрощів удався. 

— Не розумію, — признався Іванко.

— А придивляйся, раз командиром хочеш бути. Перед ними глибока виїмка з водою. То вона може стати причиною загибелі всього полку. Через неї швидко на проскочиш — усіх кулемети знищать. То командир кадетів або не знає про цю виїмку, недотепа, не послав розвідку, або ж думає кількістю взяти. Й те й друге не кругло. Ба, як ідуть...

Біла лава була недалеко. Ішли трьома лініями. Раптом перша лінія впала на землю, а з другої вдарили кулемети. Потім всі три лінії кинулися вперед, до насипу, й зупинилися на краю урвища. Перша шеренга затупцювала, друга та третя навалилися на першу, й утворилась суцільна стіна з людей. Вона якусь мить була нерухомою, а потім окремі солдати почали спускатися до виїмки.

Ця коротка заминка лав і вирішила долю атаки.

Хлинула злива вогню: застрочили кулемети. Зацокотіли гвинтівки чонівців. Промахнутися тут було неможливо.

Стіна кадетів рухнула. Живі кинулися тікати. Бігла безладно, густо, а вслід їм палили й палили чонівці. На двісті сажнів за виїмкою стерня стала рудою від крові, вкрилася трупами, в англійських френчах. Тільки поодинокі тікали далі, ховаючись за копицями.

Луняка, примостившись на насипу, одиночними пострілами наздоганяв кадетів, які метушилися під копицями. Поза насипом біг Жалоба, кричав:

— Вогонь припинити! Стріляти умільцям!

Іванко виліз на насип, затанцював, вигукуючи:

— Ото дали! Ох і дали ж! От дали кадетам!

— Злазь, дурню! — крикнув Луняка й потяг Іванка з насипу. — Не стовбич, можна ж здуру шалену кулю спіймати.

— Дядьку Гавриле, як ми їм дали!

— Дали кругло, Іванку, а чому? Міркуй. Командир олух. Не знав, яка перепона перед ним. Без розвідки, Іванку, ніколи до бою не лізь. Сам бачиш, що буває. Дивись...

Степ укривали трупи. Сонце піднялося на середину неба й палило нещадно. Стояла така спека, що не було чим дихнути. Від станиці тягся дим, стелячись по землі. Там горіли хати, гуркотіли гармати. Всі мимоволі дивилися туди, де ще точився бій.

Зі станиці, у супроводі кількох гінців, немов вихор, летів Остап Дикун. Він зупинив коня коло гурту чоловіків і звернувся до Жалоби:

— Батьку, як у вас?

— Був один напад. Сурйозно відбили: Маю надію, що більше сюди не полізуть. Дивися, за виїмкою купами лежать. Мої хлопці усі цілі.

Дикун вийшов на насип і приклав до очей бінокль. .

— Добре потрудилися. Надіявся я недаремно. Погано на головній ділянці. Ледве тримаємося. Страшенно насідає,

Коли сьогодні ще раз нападе з панцирниками, не витримаємо. Відійдемо до центру станиці.

— То якого біса нас тут маринуєш, сину? Веди туди.

— Частини генерала Бабієва вибили наших з хутора Дніпровського. Пошарпали нашу Другу кінну дивізію. Ледве затримали біляків на поганенькій річці Кирпилці.

— Виходить, нам до тих Кирпилців рушати?

— Негайно, батьку. Звідси до нової позиції всього шістнадцять кілометрів.

— Багато в однорукого війська? — запитав Стасюк.

— Ні, не багато. Від дивізії залишилося не більше шестисот чоловік.

— То добре.

— Не радуйся, хлопче, малій силі ворога. У нас ще менше. До того ж Улагай послав туди свіжі полки. Розвідка донесла, що й сам Улагай буде...

— То нічого, хлопці. Зустрінемо, як треба. Сурйозно...

Очі Жалоби грізно блиснули й заховалися під сиві стріхи.

Дикун сказав, сумно дивлячись на Жалобу:

— Ваше, батьку, завдання не таке й складне. Або знищите Улагая, або самі поляжете кістьми, а до завтрашнього обіду позицію втримуйте. На обідню пору підішлю туди батальйон піхоти й кулеметну сотню.

Опівночі загін прибув на берег заболоченої степової річки Кирпилці. Вздовж неї рідким ланцюгом простяглися мілкі окопи. Пахло кермеком, тванню. Місцями, на невеличких плесах, біліли квіти водяної лілеї. Кумкали жаби. Загін зупинився у глибокому завороті серед конопель. Начштабу Другої кінної дивізії, який зустрів загін на позиції, сповз з коня і почав пошепки до Жалоби:

— Вам сидіти тут у засаді. Не знаю, скільки просидите, але щоб вас не чути було. Ні гуку, ні брязку, ні диму, ні вогню. Сидіть так, аби стебло коноплі не колихалось. У нас мало сили. Всю надію покладаємо на хитрість та маневри. Бабієв у шаблі рветься. Старий рубака любить взяти «на ура». Ну, ми пограємось із ним. Будемо водити сюди-туди, а ви спостерігайте. В якийсь момент проскочимо близько вас. Не ловіть гав. Скосіть ворога вогнем кулеметів. Проґавите — головами відповісте.

— Ти мене не лякай. Я вже ляканий-переляканий, — стомлено промовив Жалоба. — Ти теж мені головою заплатиш, якщо ми даремно просидимо в засаді, а Бабієв на вашому хвості вскочить до Тимошівської. Запам'ятай мої слова, сурйозно.

— Я звідси живим не піду. Або я, або Бабієв, — зло промовив - начальник штабу. Потім запитав: — У тебе кулеметних стрічок багато? Коли багато, підкину чоту кулеметну. Але вона без єдиної стрічки.

— Давай. Стрічок досить.

— Пришлю, — коротко мовив начальник штабу і зник у коноплях.

Настала тиша. Жаби зраділи й розпочали свій концерт. На всі боки пішли дозори, залягли секрети. Жалоба поплескав Іванка по спині:

— Лягай, хлопче, спочивати. Бабієв до ранку не пошле полки. Вранці зітнемося з ним. Ох, які гарні коноплі... Люблю... Хлопчиком любив жувати конопляне насіння. Батьки багато сіяли. Мати сама вибирала плоскінь, сама мочила. І пісня була про коноплі. Бувало, як заспіває:

На вгороді конопельки,

Верхи зеленіють.

Мене милий спокидає,

Вороги радіють...

Командир загону тихесенько заспівав. Іванко сидів украй здивований. Ніколи б не подумав, що цей старий дід уміє так співати. А пісня лилася:

Не радійте, воріженьки,

Бо це так не буде.

Мене милий знов полюбить,

І все гарно буде.

Жалоба глибоко зітхнув.

— Ех, роки... Сімейка в нас велика була. Батько загинув на війні, мати всіх годувала, обшивала, обмивала. Ходили чисто... З конопель били олію. Макуху їли, як той шоколад. Ласощі сурйозні. Ба, згадалася покійниця мама. Хай царствує. Давно не згадував, І до чого таке?

— То поганий знак, — сумно промовив Гайдай. — Мати кличе тебе до себе.

— Не каркай, суєта, — сердито кинув Тишко. — Забобонам немає віри.

— Не гаразд так говорити, товаришу Гайдай, — докоряв Стасюк. — Перед боєм через такі розмови може дух у бійців пригнітитись.

Панас Жалоба заступився:

— Кинь, Петре. Що з нього, старого, візьмеш? Темрява. А помирати мені рано. Ще не всіх кадетів на той світ спровадив. А багато-таки я їх туди вирядив. Багато... З'явлюся на тому світі, так і там раювати їм не дам, хоч тут за них і моляться попи. Аж ось Кузьма про смерть нагадав. Помирати не страшно, а жити хочеться. Вічно жити...