На віддаленому кутку станиці Немирівської загорлав старий півень Ганни Дикобродки і збудив хазяйку. Вона схопилася, закручуючи товсту косу, промовила:

— Хоч ріж триклятого. Всі півні мовчать, а мій укорочує ніч... Хоча б діток не розбуркав.

Всі восьмеро дітей лежали на чорній бурці, розісланій на купі соняшникового насіння. У чорних дитячих , кісках сяяли дрібні краплі роси.

— Сплять мої робітники, мої помічники малі. Поспіть, дітки, ще трішки. Подою корівку, відгоню в череду, тоді й вас покличу до роботи, сирітки мої...

Полова корова стояла коло воріт. Набачивши Ганну, підняла голову, замукала. Ганна дала їй кусень хліба, густо посипаний сіллю, обмила вим'я й почала доїти. Молоко дзвінко било в дійницю, здіймалася піна. Скінчивши доїти, Ганна обізвалася до корови:

— Іди, Лисухо, до череди, іди...

Корова огледіла хазяйку великим оком і рушила з базу. Ганна обігнала її, відчинила ворота. Вулицею густо брели корови, залишаючи на пилюзі глибокі сліди.

— Тітко Ганно! Зачекайте мене.

Ганна озирнулася. До неї поспішала висока дебела дівчина, зодягнена в білу кофтину й рясну червону спідницю. Вона швидко наздогнала Ганну.

— Доброго ранку, тіточко. Ви йдіть собі додому. Я віджену й вашу. Вам і без цього є що робити.

— Спасибі, Тетянко. Дай боже тобі гарного нареченого.

— Ой тіточко мила. А нікого ж мені не треба. Тільки й думаю про Іванка.

— Гей, Таню, Таню,— сумно промовила Ганна. — Даремно надієшся. Не хоче Іванко женитися. Жодна дівчина йому не мила. Каже: «Не знайшов ще своєї». Не вмовиш. Тепер повіявся Улагая бити. Ой, не знаю, чи збереже там свою голівоньку... А я так кращої невістки, як ти, і не бажаю.

— Чи хоч вісточку прислав?

— Нічого немає. Серце болить. Кажуть, там люті бої...

— Хочете, я увечері прибіжу? Допоможу соняхи молотити. Можна?

Великі блакитні очі благали. Ганна погодилася:

— Приходь, веселіше буде...

Тетяна погнала корів.

З Ганною зустрілась струнка та висока Ольга Шуруба. Поздоровкавшись, сердито поставила високі брови. В чорних очах злі вогні.

— Чого та Тетяна підлещується до вас? Від Тимошенка байстрюка привела, та ще й на Іванка зазіхає? Треба заплювати їй очі, а не говорити з нею.

— Хіба так можна, Ольго? Любить вона. За любов до сина очей не запльовують... Ось і твоя дівчина рве очі на мого парубка.

Ольга сердито крутнула головою.

— Моя байстрюка не принесе. Ганно, пам'ятай, що твій покійний Пилип, хай царствує на небі, клявся поріднитися з моїм Сашком. І донька моя всіх сватів гонить. Чекає від вас.

— Ну, що тобі сказати? Красуня у тебе дочка. Гарна. Але не моя воля. Нехай самі діти домовляються. Ось так... Йду я,

Ольга відступила, даючи дорогу Ганні.

Ганна повернулася додому. Діти спали покотом. Постояла хвилину і стала будити..

— Вставайте, вставайте, робітнички! Молоко прохолоне. Ну, хто швидше? Хто швидше встане, того я сама вмию.

Діти хутко піднялися. Пилипко повис на шиї в матері.

— Я, я перший!

— Ні й ні! Я перша, — доказувала Галя, відштовхуючи брата.

— І не ти, і не ти! Це я попереду всіх розплющила очі, — кричала Полька. — Я тільки вскочити не встигла, бо мене Олекса за патли вхопив і не пускав.

Діти оточили матір, хапали за коліна, за руки, лізли на плечі, й раптом всі попадали на землю,

— Мала купа, мала купа! — загаласували.

— Ой, пустіть, розбишаки! — навмисне злякано просилася мати. — Всі, всі перші. Всіх умию. Ану до криниці!

Доки діти умивалися, Ганна налила миску молока, накидала сухарів.

— Їжте, галчата. Їжте швидше. Робота чекає. Ви тут не бешкетуйте. Я швиденько сходжу до Луняки, візьму муки. Драних коржів напечу.

Широкий та довгий двір Луняки порожній. У Ганни стислося серце: «Немає Гаврила, й усе мертве; Ох, Гаврилку, де ти бродиш, серденько моє? »

На ґанок вийшла дружина Гаврила — Векла. Праву руку тримала на животі, дівою запихала під хустку скуйовджені руді коси. На блідому худому обличчі зло горіли жовті очі. На вилицях червоні плями. Ганна підступила й запитала:

— Векло, що з тобою? Така бліда...

— Нутро... Жує й жує. Уже й бабка Китайка була. Зілля давала, а не перестає. Жує... Чую, скоро бог покличе мене до себе. Скоро розв'яжу вам з Гаврилом руки. Живіть, кохайтеся, собачі душі. А щоб вам добра не діждати. Щоб ви першим куском хліба подавилися. З того світу проклену-у-у-у... проклену-у-у-у...

Ганна злякано відступила од ґанку.

— Векло, ти лай мене, а Гаврила гріх. Він не зобидив тебе. Ти в нього хазяйка. За що Гаврила кленеш? А якщо твої слова до бога дійдуть? Та він пошле йому смерть десь у битві? Що тоді буде з тобою? З усім оцим добром?

Векла підняла голову.

— А нехай його біс візьме. Що буде, те й буде. Це ти, Ганно, Гаврила на війну випхала. Аби твій дурноголовий Іванко сидів дома, то й Гаврило б не пішов. Твого Іванка пильнувати пішов. Все ти, ти...

— Ой Векло, Векло. Аби ти менше гарчала, а ласкавою була, не пішов би Гаврило. Чоловіка треба ласкою втримувати.

— А мені його пестощі не потрібні. Вони мені боком виходять. Нехай дарує їх кому завгодно. Він на тебе силу губить, гадюко...

— Векло, гріх тобі так казати. Сама його до мене гнала. А коли вже так трапилося, не докоряй, — вигукнула Ганна крізь сльози. Заспокоївшись, попросила: — Дай ключі від комори. Візьму коробку борошна.

— Бо-рош-на-а, — прошипіла Векла. — Дивіться, люди добрі. Разом пекли хліб, і у неї його вже немає. У мене ще чотири паляниці, а в неї немає. Та куди ж ти його діваєш? Не можна так жерти. Виходить, що ми з Гаврилом тільки й працюємо на твою Орду.

— Їдять не твоє, Векло. Третій рік наймитує в тебе вся моя родина. Ти вже наробилася... То за живіт хапаєшся, то за печінку та боки пролежуєш. Моїми руками, моїми дітьми хліб зібрано, а борошно лежить у твоїй коморі...

Векла вилізла на горішню приступку, взялася за боки:

— Лежить у мене — значить, моє. Ти хотіла б узяти, та не візьмеш. Ось на! — скрутила Ганні дулі з обох рук. — Ось тобі, ось тобі...

Ганна кинулась на Веклу, але не вдарила. Зупинилась перед ґанком, кинула коробку об землю.

— А подавися борошном, злюко. Повернеться Гаврило, все заберу додому. Всю комору перетрясу. Подавися...

Не оглядаючись, Ганна побігла з двору.

Діти поснідали, і вона посадила їх коло купи соняхів.

— Бийте, молотіть швиденько. Піде дощ, пропадуть. Ні макухи, ні олії, ні насіння в нас не буде. Глядіть, гарненько вибивайте.

Дітлахи завзято заторохтіли ціпками по головах соняхів.

Ганна клала зразу по декілька головок одна на одну, дужо била важким києм по горішній. Та відразу ставала порожньою. Брала нові головки, складала звичним рухом, а думалося їй про інше: у кого б позичити паляницю хліба на обід дітям, у кого позичити мішок пшениці до того часу, коли Іванко вернеться з походу? Перебрала всіх знайомих козаків. Мало хто встиг обмолотитися. Багачі встигли, але Ганна знала, вони скупі. Думала, а час стікав бистрою водою. Сонце підіймалося й піднялося на середину неба. Скоро обід, а хліба немає. Ганна сердито вдарила києм по соняхах і промовила:

— Не пропадемо. Насіння насмажимо, погриземо. Воно смачне та масне. Молочко будемо попивати... Сьогодні у нас п'ятниця. Значить, так... Коли Іванко не повернеться до понеділка, не приїде Луняка, то в понеділок привчимо нашу корівку ходити в ярмі. Вона й змолотить нам пшениці на хліб. Ні, ми, дітки, не пропадемо.

— Пилипко підсів до матері..¶Мамусю, насмаж насіння. Багато насмаж і кишеню мені приший. У мене кишені нема.

— Та не штовхай мене, бузувіре, — прикрикнула Ганна. — Сама знаю, коли смажити...

До двору ввійшла Векла. На правому плечі несла клуночок борошна, під лівою пахвою тримала велику білу паляницю. Мовчки поклала все те на літній столик під хатою, присіла на соняхи поруч із Ганною, глухо мовила:

— Ти прости мені, Ганно. Прости... Мені дуже тяжко було зранку, сама не знаю, що плескала. Прости...

— Зранку ганьбиш, в обід прощення просиш, а увечері знову почнеш...

— Ні, Ганно, більше ані слова, ні півслова. Клянусь. Не віриш — сиру землю буду їсти... Поститися почну. В суботу піду покаюся попові. Говітиму. Дуже сильно болить у мене. Жує і жує коло ложечки. Боюся, раптом ухопить, а я й не говіла. Неждано стану перед богом. Страшно, Ганно, страшно. Боюся грішницею з'являтися до бога. Прости...

Кий у Ганниних руках заходив швидше по головах соняхів. Вона, не перестаючи працювати, не підіймаючи голови, суворо промовила:

— Бог простить, а я прощаю...

— Спасибі тобі, — схлипнула Векла і поцілувала Ганну в плече.

Ганнині очі потепліли.

— Векло, тобі не помирати, а лікуватись треба. Продай що-небудь. Хоча б корову. Не одна в тебе, десяток. Продай одну й їдь до міста. Покажись лікарям. Допоможуть, коли гарно заплатиш. Не скупись. У тебе ж сила добра. Хіба мало Гаврило з Персії привіз? Кому воно дістанеться? Не шкодуй...

— Я не шкодую. Тільки так думаю: для чого мені ті дохтори? Мені жити не хочеться. Аби не страшно було, так кинулась би у криницю просто вниз головою...

Важкий кий випав з рук Ганни. Перехрестилась.

— Боже спаси, Векло. Живи.

— Для чого мені те життя, Ганно? Не бачила я щастя змолоду, а тепер і не чекаю його. Не прийде. Ось коло тебе, Ганно, діти сидять. Багато діток. Тобі весело з ними.

А я все сама та сама... Не дав бог мені діток. Все життя сама. Коли була молодою, кохала одного парубка. Покійні, батьки не віддали за нього: Бідний. Батьки багатого чекали. Чекали, доки мені стукнуло двадцять шість. Стала сохнути я. Тут і віддали за Гаврила Луняку. Він теж бідний був, але силач, роботящий. Батьки постановили йому господарство, довірили. Ну, він на моєму господарстві й одружився. Він гарним був зі мною. Жалів. А мені вже козак без потреби... Гірко мені було. Страждали обоє, гризли одне одного. Він хоч на господарстві душу тішив, багатів. На війнах відпочивав од мене. А я все сама й сама. Все в'яла та в'яла...

Вона схлипнула, впала лицем на соняхи.

— Не потрібні мені дохтори. Болить, життю не рада, І вмирати страшно. І всім я чужа... Зла я, зла я, бо мене зла неміч гризе. Побачу тебе, Ганно, завидки беруть, злюся. Не бачу — сумую. Крім тебе, ніхто до мене не ходить, не заговорить. Та я й не заслужи-и-и-и-ла-а-а-а...

Ганна обняла її за плечі.

— Обом нам гірко, Векло. Тебе неміч гризе, мене нужда, турботи. Сьогодні ще не придумала, де хліба на обід узяти, чим діток нагодувати. А все чоловіки винуваті. Рости їх, кохай, а вони підростуть та й заллються на війну. Розбіжаться по чужих краях. І забудуть, де та хата, в якій їхня колиска висіла. А ти, бабо", мати, мучся, чекай на них... Ой, грішу я на. дітей. Грішу. Без них пропаду... Вони втіха моя. А що я бачила? Полюбились, одружились. А чоловік то на службі у царя, то на війні, а потім і зовсім пропав. А я з цією дрібнотою. Засумувала, тут і підманув мене Гаврило...

Притомлена Векла перестала хлипати. Лежачи, вибирала головки соняхів, які сухіші, в яких зерно більше, і повільно виколупувала його зі щільників. Не підіймаючи голови, розповідала чи згадувала своє, наболіле.

— Гаврило дуже коней любить. Із-за них, певно, зі мною одружився. Не зі мною, а з стройовим конем... Йому на службу треба було йти, а коня стройового купити не мав за що. Тут батько мій, хай царствує на небі, пообіцяв йому всю козачу справу. Купили йому коня, якого сам з табуна кумиків вибрав. Високий, темно-гнідий, горбоносий. Бігав так швидко, що інші коні здавались деревами, яких закопано в землю. Дорого той кінь коштував. А тут ще сідло, коване сріблом, уздечка в накладі. Поженили нас, так він більше з тим конем був, як зі мною.

Ганна почала поратися коло кабиці, готуючи обід, а Лунячиху прорвало. Говорила й говорила, згадуючи, своє нелегке життя на багатому господарстві.

Ганна мовчки слухала, ріжучи капусту, на серці раптом стало легко, радісно. Її, молоду, покохали та взяли, за жінку не заради коня стройового, а за чорні брови, за очі вогнисті, за стан тонкий, за пісні гучні. Вона й зараз краще іншої дівчини, хоч і має купу дітей...

Коли на дзвіниці задзвонили до вечерні, прийшла Тетяна Опачан. Усілася поруч із Веклою.

— Аж ось і я. Посиджу з вами, доки череда прийде. — Вхопила бича й узялася молотити соняхи.

У цю хвилину з-за рогу хати з'явився високий кремезний козак. Його обличчя заросло чорною щетиною, а довгі вуса припали пилом. Помахуючи циганським вузлуватим батогом, привітався:

— Добрий вечір, дівчата. Дозвольте заїжджому чоловікові переночувати. Я з кіньми. Дивлюся — двір широкий, думаю, можна.

— А чому ж не можна, — обізвалася Ганна. — Ночуйте. Тетяно, збігай відчини ворота.

— Не турбуйся, молодичко. Я сам відчиню, — промовив козак і пішов за ріг хати. Сховався за кущами мальви та бузку.

Ганна пильно дивилася йому вслід, раптом вигукнула:

— Ой лихо! Це він...

Ніж, яким сікла капусту, випав з її рук. Хотіла підняти й перекинула глечик з водою. Розлетівся на дрібні скалки.

— Що з вами, тіточко? — злякалася Тетяна.

— Ох, це він! Чого йому? Чого сюди? Ой, мені гірко...

Ганна вхопилася за край столу, але не втрималась і сіла

на землю.

Тетяна кинулась підіймати її.

— Тітко, тіточко, що з вами?!

Векла подала води:

— Випий, Ганно. Чого ти так? Хто він? Чого ти так злякалася?

Ганна надпила води, передихнула:

— Ох, Векло... Ти його не знаєш. Це Сашко Татарка. Приїжджав на наш тік. Кликав козаків іти до Улагая.

Жінки зі страхом дивилися на козака. Діти збилися В косяк.

Татарка зупинив, коней серед двору, розпряг. Набрав оберемок трави з гарби, поклав коням. Упоравшись, набив люльку і запалив.

— Може, Улагай близько, — прошепотіла Векла. — Той Татарка поводиться, як у своєму дворі.

— Мовчіть, — промовила Тетяна. — Бачите, сюди іде... — Татарка, весело посміхаючись, дивився на Ганну.

— Ну, господине, пізнала мене?

— Признаю...

— А чого косуєш, чого неласкава?

— А чого маю ласкавою бути?

— Зараз скажу. Радуйся, Ганно: подарунок тобі привіз, Іванко прислав.

Вона кинула на нього злякані очі.

— Звідки? Хіба Іванко у Врангеля? Та скажи, хоч живий він?

— Живий. Такого козарлюгу важко вбити. А чому ти, Ганно, думаєш, що він до Улагая потрапив?

— Так ти ж... 

— Думаєш, був з Улагаєм?

— А де ж іще?

— Був у загоні Жалоби. З Іванком та Лунякою, допоки мене шабля не зачепила. А вони обидва живі, здорові. Подарунки прислали.

Щоки Ганни зачервоніли, підступили сльози. Радісні, жіночі, а в них — і тривога, і біль, і надія.

— Слава богові, живі...

— Живі, — підтакнув Татарка. — Ще й подарунки прислали...

— Ет, що видумали. Подарунки... Навіщо вони? З нас досить того, що живі. — Повернулась до Векли: — Подружко, в тебе є сулія перваку. Принеси. Чоловіка треба пригостити.

— Принесу, принесу, — піднялася Векла. — Значить, живі. Ну, а де ті подарунки, чоловіче добрий?

— Покажу, — Він кивнув головою на коней. — А ото стоять, сіно хрумкають. Сіра — Ганні, а буланий — до двору Луняки. Трофейні. Відбили у кадета.

Глянувши на коней, Векла незадоволено промовила:

— Оце так подарунок... Розщедрився мій Гаврило. На війну повів п'ятеро добрих коней, а прислав одного. Та й той недобитий. Розщедрився...

Ганна замахала на неї руками:

— Векло, що ти городиш? Тепер і це велике багатство. Тепер оце хліб обмолотимо. Ми ж без хліба. Баштани звеземо.

Векла не забарилася. Принесла сулію, заткнуту кукурудзяним качаном. Прихопила ще паляницю і кусень окорока.

За нею прибіг старий Стасюк із синами й дружиною. Обступили Татарку. Стасюк скинув з голови гуцульського бриля, кланявся:

— Я Стасюк. Батько Петра Стасюка. А оце ненька Петра і його брати. Нам не терпиться знати, як наш Петро.

— Ага, Стасюки? Молодець ваш Петро! Хоробрий! Добре лупить кадета. А сам живий. Його кулі обминають.

Старий Стасюк заблимав очима, намагаючись сховати сльози:

— О, то добре! Дай бог щастя і тобі, ґаздо, за добрі вісті.

Він поліз до кишені, витяг жменю грошей, оглядаючись, бурмотів:

— Ой, то запити тра. Добре запити тра. У кого міцний самогон?..

— Я збігаю, — взяла гроші Тетяна Опачаня — Я знаю, у кого добрий.

До Ганниного двору повалили станичники. Кожному хотілося почути про рідних. Дебела жінка все допитувалась у Татарки:

— Ні, ти мені точно скажи: як там мій Кузьма? Знаєш його? А скажи, який він?

— Щербатий, лівим оком все підморгує, ніби перед ним не кадет, а краля.

Баба вдарила долонями об поли.

— Ой, вгадав! Мій старий беззубий дурень! За молодими потеліпався!

— І недаремно. Кузьма добрий вояка. Молодих за пояс затикає.

— Не п'є там? Він такий. Як вип'є, так за молодицями починає бігати. А вони підлі-препідлі. Кожна готова переманути. І як тоді я буду жити, поки-и-ну-у-тая-а-а. — Вона розхвилювалася. Потім, коли зчинився регіт, утерла сльози, сердито сказала: — Ну, вернеться додому, я йому останні волосинки висмикну. Так і передай, служивий.

Не можу, молодице, — розвів руками Татарка. — Я відвоювався. Бачиш, допоки моя рана заживе, твій Кузьма дома буде.