І

— Не кругло у нас вийшло, хлопці!— бурчав, кусаючи довгий кінець смолянистого вуса, Луняка.— Казав же: давайте їхати на ніч. Не послухали. А зараз он що коїться. Нам і притулитися ніде.

Він стояв на високій гарбі й дивився на кінський ярмарок, який клекотав на широкій низині поміж залізничним насипом та крайніми дворами станиці Брюховецької. Йому видно було тільки небо та кінські голови. Коні вихрили гривами, скалили зуби й іржали.

Семиденний кінський ярмарок, зібрався після довгої перерви: тс імперіалістична війна," то революція, то громадянська...

І ледве Кубань звільнили од денікінських військ, як станичники поспішили на ярмарок.

Козак станиці Немирівської Гаврило Луняка привів усіх, хто хотів продати а чи купити коней, побачитися з друзями та славно погуляти.

— Ну, то де нам ставати? На задвірках? Хто там побачить наших коней? А можна буде стати там!

Луняка показав на середину майдану, де на високій щоглі майорів червоний стяг, навколо нього стояли гарби, між ними утворились ярмаркові вулиці й провулки

Козаки та козачки вирядились у святковий одяг. Очі розбігалися, дивлячись на червоні, блакитні, зелені бешмети, квітчасті хустки та кофти жінок. Найбільше люду штовхалося коло довгих сараїв, квапом збитих із свіжого тесу та вкритих брезентом. Там були винні лавки, харчевні, квасниці. Перед ними крутилися каруселі, виблискуючи оздобами. На високому помості людей смішили блазні в гострих ковпаках з кольорового паперу. Гриміли труби духового оркестру, глухо бухали барабани, чулися п'яні вигуки, посвист, голосні пісні.

— Люди вже гуляють, а ми... стати ніде. — Бурчав Луняка.

— А чого тут довго думати, дядьку Гавриле. — Тут і станемо.

— А ти, Іванку, не лізь поперед батька в пекло. Не рипайся.

Луняка сердито подивився на стрункого парубка в старому бешметі із червоного атласу, туго перехопленого в поясі дорогим ремінцем в оздобі зі срібних бляшок. Поруч із Лунякою, схожим на столітнього кремезного дуба, парубійко скидався на стрімкого явора.

— А доведеться зробити так, як радить Іванко, — заступився за хлопця беззубий Кузьма Гайдай; — Нічого кращого не придумаєш. Дивіться, що люди виробляють!

На головному проїзді на ярмарку повільно колихався веселий натовп. Попереду духового оркестру, що гудів дзвінкою міддю, витанцьовував гопака п'яний козак. Піднявши руки вгору, стрибав, хапав чоботи за носки і летів донизу. Потім пустився навприсядки і так завертівся на однім коліні, що його широченні штани підняли хмару куряви, раптом він випростався, розвів руками і, вибиваючи закаблуками дрібно та гучно, заспівав:

Ох і п'яная я,

І рум'яная я,

Придивіться, козаки,

— Непоганая я!

За оркестром купа козаків тягнула бричку. На ній, серед барил, стояв товстий вірменин з бурдюком вина і вигукував:

— Гей, пий, гуляй! Підходь, налітай!. Підставляй цеберки, казани, шапки! Підставляй рота, коли посуду нема. Всім наллю! У Шарбарона вина досить. Налітай!

До брички підбігали козаки. Підставляли кухлі, а він частував. Якийсь високий роззявив рота. Шарбарон устромив йому дучку бурдюка. Той похапцем пив. Червоне вино текло по бороді, за комір бешмета, а Шарбарон гукав:

— Пий, хрещений мир! Шарбарону плачено лицарем,-— показував на козака, який танцював перед оркестром.— За все плачено!

Козак вигукнув:

— Пийте, козацтво! Давно я так не гуляв!

Натовп наближався до валки Луняки. З гарби стрибнув Кузьма Гайдай, рушив до брички Шарбарона.

— Хлопці, сюди! Вип'ємо!

За Гайдаєм потяглися козаки з гарб. За ними Іванко.

— А ти куди, халамиднику?! Рано тобі пити! — крикнув Луняка.

— Хіба я пити?—виправдувався Іванко.— Повеселитися хотів, — поривав очі на козака-гультяя.

— Кажу, сядь.

Іванко послухався, сів на гарбу. Луняка придивився до танцюриста і здивовано проказав:

— Ба, та це ж Сашко Татарка гуляє. Що чортів козарлюга витворяє! — Помовчав, доки танцюрист порівнявся з гарбою, тоді гукнув:— Гей, Сашко! Односум! Чого так рано загуляв?

Танцюрист зупинився. Витер мокрого лоба, гукнув до оркестру:

— Стій, музики! Балакати буду з козаком.—- Він підійшов до воза, підняв руки,— Дивись, яка оказія! Гавриле, та це ж ти! А я думав, що загинув у горах. Давай же почоломкаємося, братику.

Він стрибнув на гарбу, схопив у обійми й розцілував приятеля.

— Гавриле, братику! Я уже продав коней. Добре про-. дав. Гуляю! Нехай пам'ятає вся Єйська округа,, як гуляв Сашко Татарка! Гавриле, кидай усе к бісовій матері та їдьмо зі мною. Гей, славно погуляємо! Пам'ятаєш, як ми в Багдаді гуляли? їдьмо, Гавриле! Музики, грай туш! Бо це перед вами мій друзяка, славний козак Луняка Гаврило!

Музики заграли. Татарка все просив:

— Гавриле, уваж. Ох і потанцюємо!

— Не можу, Сашко. Треба валці раду дати,— відповів Луняка і вказав на довгий хвіст із гарб.

Коли Татарка, натовп і бричка з вином минули гарби, Луняка вилаштував свою валку в один ряд. Викинули стяг на високій щоглі. Під вітром залопотіло довге полотнище, забіліли літери: «Станиця Немирівська!».

Збіглися люди подивитися на нових коней. Усі милувалися його молодим жеребцем, що звався Паничем.

Високий огир стояв, перебираючи стрункими ногами. Зелені очі горіли полум'ям. Сердито вимахував головою, дугою гнув довгу шию.

Кругам прицмокували, ахали, хвалили коня.

— За мільйон не віддасть красеня!

— Продаєш а чи міняєш? 

— На такому тільки богові їздити!

— Хазяїне,, що хочеш бери! Жінку віддам. Продай!

Гордий та щасливий, Луняка, ховаючи посмішку в: довгі

вуса, стримано відповідав:

— Не продаю. Купи оцих, — показував на тройку добрих робочих коней, прив'язаних до задка гарби. Вони були з доброї породи кумиків, але проти Панича здавались нікчемними.

— Купіть мого! Купіть! Огонь, а не жеребець,— хвалив свого коня Кузьма Гайдай, що вже встиг добре хильнути.

Він відв'язав коня, видерся на його гострий хребет і погнав вулицею, погикуючи на роззяв. Заморивши коня, Гайдай зіскочив на землю:

— Купіть! Не дивіться, що худий. Худий тому, що дуже швидкий. Він як розбіжиться, так тридцять верст скаче, і ніяк його не зупиниш. Купіть!

. Кінь стояв, понуривши голову. Нижня губа відвисла, важко поводив боками. Один козак підняв йому голову, подивився на зуби і відступив.

— Добра конячина. Добра. Купив би, та не можу....

— Чому не можеш? Бери, недорого прошу,— насідав Гайдай.

— Ні, діду, ніяк не можу.

— Чому не можеш? Бери!

— Взяв би, та боюся. Твій кінь скаче без упину по тридцять верств, а до моєї хати тільки двадцять. Проскочить мою хату.

Дужий регіт залунав навколо.

Луняка посміхнувся, дивлячись на Іванка, якого тягло туди, де вигукували комедіанти, крутилися каруселі, витинали музики. Простягнув Іванкові гроші й промовив:

— Візьми оці двісті керенок та біжи покатайся на каруселі, подивись кумедію. Гуляй, бо завтра ніколи буде...

Пробираючись крізь натовп, Іванко потрапив у гончарний ряд. Перед возами стояли цілі гори макітер, глечиків та мисок.

Коло полив'яних глечиків зупинилося двоє дівчат. Одна з них чимось вразила Іванка, не зводив з неї очей. Висока, гордовито тримала голову. А дивилася кудись далеко, поверх возів. Вона хитнула головою, і в її маленьких вухах гойднулися великі золоті сережки — блискучі півмісяці. Барвиста хустка ледве трималася на голові. Дві коси вибилися з-під хустини.

Він уже ні на що не дивився, лиш на цю дівчину. її гнучкий стан облягала червона спідниця. Рожева кофтина — мережана. На високих грудях — райдуга намиста, золоті дукачі. Дівчина цвіла, як червоний мак на полі.

Іванко стежив за нею, боячись проґавити мить, коли вона гляне в його бік.

Поряд з нею — низенька худорлява дівчина, вертіла перед очима розмальований глечик. Заглянувши в нього, чмихнула, аж загудів.

Іванко посміхнувся, білоброва, помітивши це, показала йому кінчик язика й відвернулася. Потім торкнула високу за лікоть, запитала:

— Тобі подобається глечик? Мені дуже. Гарний. У ньому можна і молоко подати, і узвар на покуті поставити, а то й квіти.

Висока стояла спиною до Іванка, майже не слухала, що цокотить подруга. Довгоноса штовхнула її:

— Не туди дивишся. Озирнись.

— Чого тобі, Милю?

— Чого, чого?.. А того, що отой роззява зараз проковтне тебе. Та глянь же... 

Дівчина, що йому сподобалася, повільно повернула голову. Великі карі очі під крутими бровами обпекли Іванка.

Він похапцем скинув шапку і привітався до обох:

— Добрий день, дівчаточка.

Низенька задерла свого гострого носа і посипала, як горохом:

— Натягни шапку, патлатий, бо на сонці порудіє твій чорний чуб. Ми не попи і не попові дочки, щоб перед нами шапку ламати.

— Та я... — зніяковів Іванко, надіваючи шапку.

— Ото надів, так іди собі, куди йшов,— знову вона скоромовкою,— бо нам ніколи. Ми діло робимо, а не витрішки продаємо. Не заважай. А як захочеш нас побачити, то приходь позавчора на те саме місце, що й учора.— Вхопила подружку під лікоть, потягла її до гончара, який сидів під возом, гострим ножиком різав сало на тонюсінькі шматочки й кидав їх до рота. Вони стали торгуватися за глечик, а Іванко відійшов убік.

Він терся коло сусіднього воза, розглядав кухлята й макітерки та все позирав на дівчат. Дивувався з того, які вони різні. Одна висока, а друга низенька, одна розкішно, одягнена, а друга бідно.

Глечик, мабуть, коштував дорого, бо Миля поставила його, й дівчата відійшли.

Іванко рушив слідом за ними. Вони зупинилися коло ятки з жіночими прикрасами. Висока перебирала стрічки.

Навколо дівчат юрмився люд. Якась молодиця ніби ненароком притулилася до високої. Раптом простягла рукудо її кишені, висмикнула гаманець і стала боком. До молодиці підскочив рябий парубок у чорному картузі. Злодійка тицьнула йому гаманця. Рябий посунув між возами. Іванко наздогнав його, тихо, з погрозою сказав:

— Віддай гаманець...

 Той підвів сірі очі. До репаної губи прилип недокурок.

— Не пхай носа куди не слід. Відкусять.

— Віддай гаманець, бо я тебе в землю втовчу. — Вхопив злодія за петельки й так сіпнув на себе, що той поточився, а Іванко вдарив його коліном у живіт і знову затряс за петельки. На спині злодія тріснула сорочка.— Віддаси?..

— Візьми, раз твій,— пробубнів рябий і простягнув Іванкові гаманця. — Так би зразу й сказав, а то сорочку порвав.

Коли Іванко відходив од злодія, той прошипів:

— Я тобі пригадаю, станичне мурло...

Подружки стояли коло ятки. Миля, бризкаючи слиною, промовляла швидко й голосно, щоб усі чули:

— Ох і наволочі Піймати того злодія та очі вирвати.

Подруга умовляла її:

— Не галасуй, Мелашко. Соромно. Мені грошей не шкода. Шкода лише, що. цукерок та пряників не встигла братикові купити. А без намиста і коралів проживу.

Іванко підступив до неї, простяг гаманця.

— Візьми, чорноока, свої гроші.

Дівчина почервоніла.

— Ти... Як гаманець опинився у тебе? Не розумію...

— його молодиця витягла та передала мазурикам. А я побачив.

— Твоя правда. Одна тут терлась... Ну, спасибі тобі, козаче. Не знаю, чим і віддячу...

— Бери скоріше, — сказала їй Миля і потягла за руку. — Ходімо кумедію дивитися... Ходи й ти з нами, — засміялась, зиркаючи на Іванка. — Не бійся, не з'їмо.

Вони попрямували до балагана комедіантів. На помості один товк другого гирею по голові так, що з того летіли хмари борошна. Кругом реготали, та Іванка балаган не цікавив. Тихо запитав високу:

— Дівчино, чия ти? Скажи, як тебе звати?

— Батькова та мамина. А звати — як хліб жувати,— вставила своє Миля. — Багато будеш знати, чуб твій кучерявий вилізе.

Вона підхопила подружку під руки й потягла до балагана. Іванко кинувся слідом, але в нього не було квитка, його не пропускали. Він став у чергу за квитком. Купить квиток і тоді знайде дівчину.

В черзі його смикнуто за лікоть. Смикав невеличкий босоногий хлопчисько.

— Тобі чого?

— Тебе парубки кличуть. Щось скажуть. Тут, за балаганом.

За балаганом стояло троє. Трохи далі — ще чоловіка чотири. Серед них рябий, у картузі. Він кивнув пальцем:

— Сюди, сюди ходи, герой. Не бійся.

Іванко підійшов. Його відразу оточили. Один просичав:

— Давай гроші за сорочку. Ну?!

— Не нукай, не запріг.

— Давай, бо будемо бити. А оце тобі завдаток,— прошипів він, замахуючись.

Іванко перехопив його руку, вивернув. Забіяка зойкнув і впав на землю. В ту ж хвилину на Іванка посипалися удари. Хтось ухопив його за ноги й повалив на землю.

— Козаки, босота наших б'є! Козаки, сюди! — загукали станичники.

За балаганом завирував натовп: набігла ярмаркова міліція. Шахраїв відправили до станичної в'язниці.

Надворі вже сутеніло. Іванко кинувся до балагана, куди пішли подружки, але там уже нікого не було. Кленучи всіх злодіїв на світі, побрів до своєї гарби.

— Де тебе носило? — запитав Луняка. — Ба, який красень став. Пика пошкрябана, подертий. Хто тебе так?

— Халамидники у дівчини гроші витягли. Я відібрав, а вони з кулаками. Ну, та й я їм всипав...

— Ага, так то за тебе бійка вчинилася? Чули. І якого біса ти з ними зв'язувався? Іч, лицар задрипаний.

— Я шахраїв ненавиджу і завжди буду бити.

Ну, сідай, вояко. Зараз куліш поспіє.

Луняка підкинув кизяків у вогнище, що палало під великим казаном, засипав пшона, вкинув сала й помішав кописткою.

Іванко дивився на вогнище й думав про незнайому дівчину.