ІІ

Ранок був щасливий. Луняка продавав коня за конем.

Опісля пізнього сніданку лишився один кінь. Чорногривий, та із ганжем: рана на хребті загоїлася погано. -Луняка підсаджував Іванка на коня і шипів:

— Скачи перед покупцями не дуже швидко та все праворуч, праворуч держи. Кругами гони, так ніхто ніякої вади не помітить.

— Не буду обманювати,— вперто промовив Іванко.

— Не ти обманюєш, дурню. Не твій кінь. А раз ти у мене служиш, так і роби, що велю.

Хлопець, зціпивши зуби, думав: «Хай хоч лопне дядько Гаврило, а обманювати не буду!»— І поїхав, попустивши повід.

Коли він удруге об'їжджав майдан, ярмарок якось зразу притих, потім колихнувся. Люди закричали, забігали між гарбами. Тоді кинулись до станиці. Всі тікали, охоплені жахом. На землю падали кошелі, шапки, котився чавун, розбризкуючи борщ. Іванко не міг збагнути, що ж сталося, коли почув:

— Банда! Банда!

— Розбігайся, Рябокінь їде!

Десь близько татакнув кулемет, галас юрби заглушив постріли.

Іванко зіскочив з коня.

Од лиману та із степу лавою неслися вершники. Вони вимахували шаблями, палили з гвинтівок, наганяючи страх. Іванко пустив коня і побіг. Опинився коло високого паркана, перестрибнув. За парканом лежав рідкий ланцюг чонівців1. Цівки гвинтівок стриміли крізь щілини. Один крикнув:

— Біжи під сарай.

У сараї на горищі сиділо двоє чонівців коло кулемета. Ще один, літній, стояв у дверях. Він гримнув на Іванка:

— Лягай на підлогу! Лягай, куля зачепить!

У цю мить до сарая вскочив якийсь козак і мовчки шугнув до ясел, зарився в сіно.

Іванкові стало смішно, що той козак такий переляканий. А тим часом літній чонівець пропускав у сарай дівчину.

— Лягай на підлогу,— казав їй.

— Сам лягай у те багно.

— Подумаєш, яка цяця! Королівна...

Іванко повернув голову од ясел і очам не повірив: перед ним стояла та дівчина...

Чонівець вийшов. На майдані затихав гвалт, ущухла стрілянина, і лише де-не-де чулися поодинокі постріли. Іванкові хотілось погомоніти з дівчиною, але мовчав. Нарешті вичавив:

— Здається, буча на майдані затихає.

Дівчина подивилась на нього й нічого не сказала. У куточках її великих чорних очей ховалися іскринки.

Знов зататакало.

— Не затихає — стріляють. Там же люди гинуть... А може, нам краще сісти на підлогу? Безпечніше. Тільки де тут сядеш? .

Іванко зірвав з плечей свій бешмет і розіслав біля ніг дівчини.

На горищі обізвався і' завмер кулемет. Звідти стрибнув чонівець, спитав:

— А куди подівся товариш Леонтьев! Ну, парубок тут був. Льоня! Куди пішов?

 — Не знаю,— відповів Іванко.

— У нас нещастя,— промовив чонівець. — Чуба поранили. Допоможіть зняти пораненого. — Він поліз на горище і звідти покрикував на Іванка: — Гей, хлопче, бери пораненого. Та обережніш. У нього нога перебита.

Іванко й дівчина поклали пораненого на бешмет. Із його чобота сочилася кров і розтікалася по червоному бешметові рудими плямами.

— його треба перев'язати. Він же, сердешний, кров'ю стече. Допоможи мені,— казала дівчина Іванкові.

Вони роззули Чуба. Дівчина роздерла холошу й заходилася витирати хустиною кров.

— Тобі не страшно? — запитав Іванко.

— Ніскілечки. Крові не боюся. Поранених перев'язувала. Раз наш сусід, Петрусь Кузнецов, сокирою ногу розрубав. Глибоко. Всі перелякались, а я залила , ногу гасом, стягнула рушником, аби кров зупинити. І зажило. Мене батько вчив. Козачка повинна це знати... Ти відвернися, — попросила вона,— бинта треба... 

Іванко відвернувся, але, скосивши очі, все бачив. Вона підібрала до пояса свої рясні спідниці, розв'язала поворозки спідньої, з білого полотна, отороченої мереживом, безжалісно роздерла її на смуги і заходилася перев'язувати рану, міцно бинтуючи ногу.

За сараєм стріляли. Чонівець зліз з горища, став стягати кулемет.

Побачивши, як старанно перев'язали товариша, похвалив:

— Молодець, дівчина! Гарного тобі жениха, як оцей красень,— показав на Іванка.— А може, вступиш до нашого ЧОНу?

— Ні, дядечку, ні,— відповіла дівчина.— Батьки не дозволять.

Чонівець нахилився над пораненим. Заговорив до нього:

— Товаришу Чуб, ти чуєш мене? Міняємо позицію. Ти залишишся тут. При тобі хороші люди. Я з кулеметом недалеко буду. Чуб, ти чуєш мене?

Чуб мовчав. І невідомо було, чує він чи, може, знепритомнів.

— Ой, як йому, бідному, важко, — промовила дівчина і попросила Іванка, щоб приніс води.

До криниці було далеко. Над станицею гриміло, бухало. Тріщали постріли, лементували люди.

Іванко пішов по воду.

Дівчина обмила Чубові лице. Напоїла його. Він розплющив очі, довго дивився на неї, а тоді мовив:

— Дякую, сестричко... Буду жити... Хоробра ти...

Вона розсміялася.

— Ой дядечку, таке скажете. Знайшли хоробру. Коли рябоконівці почали палити з рушниць, я так перелякалася... Біжу, сама не знаю куди. Батько заліг у канаву. Мене туди тяг, а я вирвалась та біжу, біжу... Чонівець перейняв та упхнув до цього сарая.

— І добре зробив чонівець!— обізвався Іванко.— Інакше я б уже ніколи не побачив тебе,— він ступив до неї, взяв її за руку.

Дівчина підвела очі, але одразу злякано вихопила руку.

На порозі сарая стояв козак у короткій черкесці з сірого сукна, які носили фронтовики. Поли — обгорілі, забруднені чорним лиманським намулом. На голові шапка золотистого каракуля, вся у реп'яхах. На ній широка біла стрічка.

— Стояти! — вигукнув. Він опустив обріз, збив шапку на потилицю, — Чонівець? — запитав у дівчини, показуючи на Іванка. — Залицяється?

— Ні, не чонівець! Ярмарковий. Коня продавав. Тут ховався. Чонівці повтікали. Тут лише мирні люди.

— І це мирний? — криво посміхнувся рябоконівець, вказуючи на Чуба.— Мирний і поранений?..

— Стріляли. Зачепило,— відповіла дівчина.

— Не знаєш, так не захищай бандитів. Я добре знаю цього комуніста. Спіймався, голубчику...

Чуб підвів голову, промовив саркастично:

— Пан учитель у новій ролі. Я догадувався, але все вагався. Жаль, пізно взнав.

Рябоконівець підняв обріз і випалив у груди чонівцю. Чуб поник головою. На порозі з'явилося ще кілька лиманників.

Дівчина схопилася за голову, крикнула:

— Ти, ти?.. Як ти міг пораненого?.. Лежачих не б'ють!

— Жалієш червоного? Комуніста? Жалієш недобитого, так я стоячого прикінчу.

Дівчина метнулась, затулила Іванка собою.

— Не смій! Не чонівець. Коней продавав на ярмарку. Сама бачила.

Бандит опустив обріз.

— Хай живе. Сам батько Рябокінь вирішить, як із ним бути. Ану, виходь, субчику...

Іванко зло огризнувся:

— Я тобі не субчик, а кубанський козак.

Коло дверей засміялись. Один єхидно промовив:

— Ти диви, яке воно гостре. Можна подумати, що й справді козак.

Перший рябоконівець пильно подивився на Іванка, процідив крізь зуби:

— А правда, може, воно й козак. Хлопці, відведіть. Хай на нього горбань подивиться.

— Добре, батьку, відведемо, — загомоніли коло дверей. Підняли гвинтівки на Івана, — Ану, виходь.

— Іди, іди, козаче,— промовила дівчина, бачачи, що Іванко не рушає з місця.;— Чому тобі не піти? Іди сміливо.

Іванко кивнув дівчині й пішов із сарая. Уже на подвір'ї, почув, як рябоконівець сказав дівчині:

— Ну, тікай звідси і ти. Та більше по ярмарках не шастай.

Навколо ярмарку стояла варта Рябоконя. На цирковому помості — бородатий козак з білими погонами на плечах. Махав нагаєм і вигукував:

— Комуністам кінець! Москву голодом зморимо! Хліба Москві не давайте! Везіть у плавні!

Наблизившись до натовпу, Іванко впізнав промовця й так здивувався, що на мить зупинився. На помості стояв колишній отаман станиці Немирівської Степан Тимошенко. На станиці ходила чутка, яку розпустив його молодший син Юхим, буцім подався до Києва відвідати рідню, занедужав і лежить у лікарні. Аж він ондечки, у плавнях.

«Як розпатякався, розпустив язика, — подумав Іванко, слухаючи погрози Тимошенка. — Невже у Москві такий голод, що люди мруть? Невже справді білі повернуться, що Тимошенко не побоявся показатися на люди? А щоб тобі заціпило!»

Бандит штовхнув його дулом межи плечі:

— Не спиняйся!

Іванка привели до залізничної будки. Тут на кріслі сидів білий офіцер. Був затягнутий у черкеску білого сукна. На голові біла шапка. На грудях високі газирі висвічували позолотою. Зброя оздоблена сріблом, золотом та чорною насічкою. Здавалося, вирядився на весілля. Крутив чорний вус. Опік Івана ненависним поглядом.

— Комсомолець? Чонівець? Чому валандаєтесь з ним?

Один із конвойних доповів:

— Учитель велів. Сказав, треба перевірити.

Офіцер ткнув рукою на будку:

— Туди! До кучі! Горбань роздивиться.

За залізничним насипом, у глибокому виярі сиділи козаки, схоплені бандитами. Серед них і Луняка: він поманив Іванка до себе, посадив поруч, прошепотів:

— Сиди, хлопче, та мовчи. Все буде кругло.

Через кілька хвилин повз них провели мужчин та жінок. Іванкові привиділося, що. в червоній рясній спідниці повели його дівчину; Він зірвався на ноги, витягнув шию, придивлявся. Але то була не вона. Луняка потяг його за штани, силою посадив на землю.

— Не крутись...

Іванко сів і повернувся до Луняки.

— Дядьку Гавриле, а кого я бачив...

— Ну, кого?

— Дівчину! Та яку дівчину!

Луняка сплюнув.

— Кому що, а дурню — писана торба.

— Дядьку Гавриле, ви хочете женити мене. Давайте поїдемо до неї з ярмарку.

— Чекай-но, хлопче, трохи. Може, нас зараз засватають у цій ямі та й женять на гарячій кулі. Тут так. Мовчи. Бачиш, людей гонять та й гонять.

Через деякий час на березі у яру виросло троє: офіцер у "білій черкесці, рябоконівець зі шрамом на губі та невисокий горбань у сірому піджачку й чорному кашкеті. На вилицюватому обличчі ріденька руда борідка. Побачивши їх, Луняка повеселішав, штовхнув Івана в бік:

— Все буде кругло, хлопче. Сам Рябокінь прийшов.

— Рябокінь? Покажіть, хто з них Рябокінь?

— Той, що в білій черкесці. Ох і хвалько! Перед боєм завжди чепуриться. Каже: «Козакові бій — свято. Можливо, останнє. Так чого жаліти барахло?» Заможний, дуже заможний чолов'яга.

— Дядьку Гавриле, а я теж такої думки. Тільки я б не хотів кожного дня ходити як у свято. Вчора, сьогодні зустрів таку красу, а на мені порваний бешмет... Ніколи не стидався, а сьогодні довелось.

— А де ж це той порваний бешмет? Хоч латаний, та був. Де він?

— У сараї зостався. Я його скинув, розіслав на підлозі...

— Ну й зірвиголова. Тепер бачу, що в батька ти удався, в Пилипа.

Рябокінь дивився на схоплених. Сонце било в очі. Він закричав:

— Гей, ви, в ямі! Встати! Шикуйся в одну шеренгу!

Люди заметушилися, почали шикуватися до лави. Довга, та не дуже рівна шеренга перерізала майже все узгір'я. Луняка та Іванко опинилися у центрі лави. Зразу ж на Правому флангу з'явився горбань у піджачку. За ним — вартові. Горбань повільно рухався уздовж лави, придивлявся до людей. Часто зупинявся перед якимсь чоловіком, тикав у нього своїм начеб мертвим пальцем.

— Цього паскудного раба божого в пекло.

Конвоїри хапали бідолаху, відтягували.

Горбань зупинився навпроти Іванка. Його руді очі, в яких блищали зелені, як іржа міді, зіниці, вперлися в очі хлопця. Здалося, що він дивиться цілий вік. Нарешті горбань проказав:

Не знаю. Рябоконівець зі шрамом на губі крикнув:

— Я його з чонівцями бачив. Босяк, залицявся до хазяйської дочки.

Горбань облизав губи гострим язиком, червоним, як перчина:

— Значить, раб паскудний. До пекла нечестивця.

Конвоїри схопили Іванка за руки, за сорочечку на грудях, потягли. Луняка учепився за Іванка, тяг назад, захлинався:

— Не чіпайте! Не дам! Не винуватий! Це мій хлопець!

Підскочив горбань, ткнув Луняці кулаком в обличчя.

— Відпусти! Ще твоя доля не вирішена! Пусти!

На губах Луняки з'явилась кров. Не випускаючи Іванка, голосно закричав:

— Гей, Рябокінь! Поглянь-но сюди. Отамане! Своїх катують?!

Рябокінь підняв руку.

— Ага, це ти, Гавриле? — промовив. — Чому ти тут?

— Твої хлопці вирішили, що я схожий на комісара чи на сурмача в Будьонного. А на них я схожий, як свиня на коня.

Рябокінь байдуже сприйняв цей дотеп. Кинув погляд на горбаня, спитав:

— Що за ним? Глянь по списку. Луняка із Немирівської.

Горбань витяг зошита, погортав сторінки, підвів очі до Рябоконя:

— Не значиться...

— Твій парубок? — вказав Рябокінь на Іванка.

— Мій.

— Відпустити обох.

Коли вони вийшли із яру й підійшли до Рябоконя, той холодно проказав:

— Гавриле, чому хлопець у дранті ходить? Негоже хазяїнові так сина одягати. Від босяка не відрізниш. Щоб я більше цього не бачив. Чи тебе товариші так обсмикали, що ходити немає в чому?

— Та ні, — червонів Луняка. — Цього не можна сказати. Одежа є, бережемо...