ІІІ

Гостроносий каюк, видовбаний з грубого стовбура білолистки, швидко посувався серединою Бейсюгського лиману. Стояла' тиша, і Федір Кулик намагався її не порушити. Він ледве торкав весла. Йому була потрібна лише тиша й темрява, але заважав місяць. Він висів над головою завбільшки з млинове коло. Кулик гнав каюка, тримаючись подалі від червоної стежки, яку прослав місяць уздовж лиману.

Почувся глухий, але дужий гуркіт. Йому здалося, що здригнулася земля і загойдався каюк.

Гу-у-у-ух....

Кулик випустив весла, і вони повисли на уключинах. Почувши другий вибух, перехрестився.

— Слава тобі боже! Заговорили... Починається...

Нещодавно він був у Криму, в ставці барона Врангеля. Його навіть запросили на нараду. І ось — десант висаджується. Командує генерал Улагай. Там, на нараді в барона, Кулик познайомився з братом Татарки — білим полковником.

Ніколи не думав, що гуркіт гармат може бути такий приємний.

Він поплював на руки й так швидко погнав каюк, що лиманом покотилися хвилі, забулькала вода. Тепер уже не страшно: ніхто не почує плескоту, коли б'ють гармати.

Незабаром місячне коло потемніло й пірнуло в очерети. Над лиманом густіла темрява. В цій чорній сутіні Кулик ледве розгледів невеличку кладочку, що біліла серед густої порослі височенних мальв на кручі. Він причалив до кладки, піднявся на гору й почимчикував до степового коша козака Сашка Татарки, навколо якого сутеніли височенні явори.

Скоро опинився коло невеличкої хати-мазанки, які будують, козаки на своїх земельних паях, аби пересидіти негоду під час праці в степу. Мазанка, ніби соромливе дівча, заховалася в гущавині мальв, щоб чужий не побачив її убоге вбрання.

«Моя Наталя спить, — зітхнув Кулик. — Відгородилася мальвами, паничами. Не продертися до її віконця. Дивно. Здається, де лише ступне нога Наталі, там зразу мальви ростуть, паничі з землі лізуть. І гарна ж та дика, як її улюблені квіти».

Кулик обігнув ріг хати, пройшов повз конопляне поле і опинився на току, де на гарбі лежав господар степового

коша. Одна рука звисла з гарби і торкалась купи золотої пшениці.

— Сан Саничу, прокиньтеся.

Татарка рвучко підвівся. Швидко підсмикнув сорочку на животі і, придивляючись до нічного гостя, промовив байдуже:

— А-а-а-а... Це ти, Федоре... Як ти узнав, що я тут?

— По храпу, Сан Саничу.

— А-а-а-а, — позіхнув Татарка, потягуючись. —Живий чоловік, тому й хропе. Всяка нечисть до сонного побоїться підступити. Чує, що козак живий та міцний. А тебе чого серед ночі чорти носять? Невже до Наталі так пізно? Не гаразд, хлопче. Тут я тобі не помічник. Не батьківське діло. Зумій сам дівку викликати.

— Я не до Наталі Олександрівни. Я до вас, Сан Саничу.

— Не люблю я, Федоре, в тобі того,— поморщився Татарка. Все у тебе: Сан Санич, Наталя Олександрівна. Був би ти городським, на поріг би не пустив.

— Сан Саничу, Наталя буде дружиною вчителя. Хай звикає до культури.

Так знайшов би собі культурну. І не мучився б. Кажи, чого тобі треба. На зорі дуже спиться.

— Почалося...— значно промовив Кулик, дивлячись в очі Татарці.

— Почалось? — перепитав Татарка. — Що почалось! Чого ти мені загадки гнеш?

— Прислухайтесь — і зрозумієте...

Татарка дістав кисета й почав крутити цигарку. Викресав вогню, запалив і вже тоді сказав, пускаючи дим:

— А-а-а-а, гуркотить. У людей дощ іде. Може, і сюди прийде: Треба зерно до хати занести.

— Та ви, пане старший уряднику, добре вслухайтеся. То не грім. То гармати Улагая. Вчора Врангель висадив десант у станиці Охтирській. Сьогодні уже воюють за Ольгинську. 

Татарка мовчки смоктав цигарку.

Кулика ця Мовчанка ніби вдарила. Він здригнувся, підскочив на гарбу і, усівшись поруч з господарем, торсав його.

Сан Саничу, та ви розумієте, що коїться? Коли наші козаки добре поможуть Врангелю, то Улагай за тиждень вижене більшовиків геть з Кубані. Розумієте? Улагайтільки за півдня захопив яку. територію! А піднімуться козаки на його заклик, тоді...

Татарка не дав йому закінчити.

— А коли не відгукнуться? А якщо промовчать козаки? Чуєш, Улагай палить з гармат, а козаки мовчать. Мовчить., козацька земля. Чуєш? Ані звуку...

Татарка широко розвів руками, ніби розкривав Куликові двері на всю землю, на весь світ.

Кулик прислухався.

Степ мовчав.

Над усією козацькою землею від Ростова-на-Дону і до головного Кавказького кряжа, від Ставропольського плато до теплих берегів Чорного та Азовського морів висла тепла тиха ніч.

І хвилі, і очерети, і трави шепотіли до місяця: не кидай нас, побудь довше, чарівнику. З тобою гарно, спокійно на землі.

Місяцеві й самому не хотілося покидати степ, та не його воля. Сонце палко кохало цю землю, тужило по ній всеньку ніч і тому було невблаганне. Поспіхом виходило на кубанське небо й бризкало таку зливу тепла і світла, що все живе тяглося до нього, ясного та блискучого, а кубанські соняшники повертали на схід свої голови. Тоді земля кубанська лежала проти сонця, немов скатертина мережана, така рівненька, як підлога в хаті гарної господині. Ніде ні ямки, ні горбка — котись боком, не зачепишся. А все, аби бути під сонцем, аби даремно не пропадав жоден його промінчик. Тому вона така соковита, ця благодатна земля, тому така родюча, а повітря солодке, запашне. Недаремно ж люди подейкують: встроми навесні у землю дишло, а за літо виросте гарба збіжжя.

Татарці привидівся ранок і згадалося, як колись його дідусь казав: «Бережи, внучку, цю землю, прикрашай її працею своїх рук. Але пам'ятай, що не всім людям тут солодко живеться. Пани загарбали кращі землі, а люди бідують. Ой, бідують... Та настане панам кінець».

Замислився Татарка і серцем відчув, що козаки не захочуть повернутися до старого й гіркого.

— Чуєш, степ мовчить, Земля спокою хоче, — сказав Куликові.

Той облизав сухі губи.

— Мовчить, бо ви мовчите. Перемога за Врангелем. Цю ніч радились наші козаки. Я тільки з тієї ради. Посилали

за вами, та не знайшли дома. Сам Рябокінь приходив. Станиці повстають. Ми розсилаємо людей. Уже поїхали в Канівську, Брюховецьку та Переяславську. Побігли до Коринівської, — пошепки розповідав Кулик — Вам, Сан Саничу, випало їхати до Немирівської.

— А що я там забув? — запитав Татарка.

— Розповісте, що гармати гудуть, що вже захопив Улагай весь берег від Анапи до Ольгинської. Вони відразу повстануть. Перевішають червоних та комсомольців, ви поведете всіх на Брюховецьку. Там уже буде господарювати Рябокінь.

— Так. Ну, а коли козаки Немирівської не послухають?

— Послухають, — запевнив Кулик. — Там отаман Тимошенко давно згарбузував невеличкий загін. Таємно. Чекають лише наказу Рябоконя. Ви і є той наказ. Скажете тільки: «Мальви розцвіли». Тимошенко чи його заступник відповість: «Хвала богові, всі червоні».

— Хто в Тимошенка заступником? Не Гаврило Луняка, мій односум?..

— Не знаю, Сан Саничу. їхати треба негайно. Зараз сідлайте свого гнідого,— підганяв Кулик.

— Не поїду. Ніколи. Зерно на току... Копиці вітер розворушив. Не дай бог дощ — пропаде все. А що баби зроблять? Ні, хлопче. Хай Рябокінь пошле когось іншого.

Кулик стрибнув на землю, нахилив лобасту голову:

— Значить, моя хата скраю, я нічого не знаю? Відсидітися хочете? Так, тестю?

— А хоч би й так? Яке твоє діло?

— Так слухайте, пане старший уряднику,— суворо промовив Кулик. — У Севастополі я був у Врангеля. Бачив вашого брата Семена. Він довірена особа Улагая та Врангеля. При них він передавав вам уклін і сказав: «Нехай мій брат Сашко не сидить, склавши руки на животі». Не тримайте нейтралітет, бо, як при Денікіні було, нікого не помилуємо.

— Знаю того душогуба, — глухо промовив Татарка. — Та, як приказують, бог не викаже, свиня не з'їсть! Викручусь.

— Може, брат і пожаліє, а Рябокінь?-Той не пожаліє.

— Ти не лякай мене Рябоконем. Я багато разів ляканий.

— Рябокінь вважає вас за свого чоловіка. Ви багато знаєте, А коли ви не з нами, то, значить, проти нас. А таким смерть, — зловісно промовив Кулик і помацав нагана, що стирчав у нього під сорочкою за поясом.

Татарка скосив очі на руку Кулика.

— Ти мене стрілятимеш?

— Такий наказ. Та я цього не зроблю. Не хочу сиротити Наталю Олександрівну. Скажу, що не знайшов вас .. Тільки моя щира вам порада: їдьте до Немирівської та зробіть, що велить Рябокінь. Інакше не я, так завтра хтось інший, кого пошле Рябокінь, укоротить вам віку. Думайте. Зоря скоро займеться. А мені і вам треба бути далеко в цей час.

Настала тривожна тиша. Така тиша, що Татарка чув, як росте трава. Потім з хати долинуло тяжке зітхання Наталі. Щось тривожило дівчину вві сні. Біль стиснув серце Татарки. Стало жаль улюбленої доньки, коша на березі тихого лиману, солодкої води. Пальці його стиснулись у міцний кулак, у голові пронеслося: «Задушу гада, кину в лиман, і кінець. Наталя не буде плакати за ним... Ні, не можна. Рябокінь знає, що Кулик у мене. Зараз ніяк не можна». Татарка тяжко зітхнув.

Кулик ніби тільки й чекав цього. Коротко спитав:

— Ну, як, надумали?..

— Поїду... скажу. А повстануть Немирівці чи ні, то вже не моє діло.

— Е, так не буде, Сан Саничу, — жваво заперечив Кулик. — Зробіть, щоб повстали. Ви це можете. .Там козаки знают вас, повірять вам. Немирівська станиця велика, багата. Там людей сила. Одна Немирівка може виставити три полки людей. Це не те, що наша незначна Батуринська.

— Воно-то так, Немирівська багата станиця.

— Там три сотні заслужених козаків знає вас як героя та як доброго господаря. Там один Луняка сотні вартий.

Кулик раптом змовк і показав рукою на хату.

З-за рогу вийшла струнка дівчина. Довга біла сорочка облягала її стан. Розкішна коса розсипалася по крутих плечах. Вона щось бубоніла.

— Сан Саничу, я не хочу, щоб мене бачила Наталя. Де мені...

— Не бійся, то не Наталя. Наймичка, — заспокоїв Татарка.

— Наймичка? Дуже схожа на Наталю. Звідки вона? У вас же не було.

— Недавно прийняв. Чудна якась дівчина...

Наймичка підходила все ближче й ближче. Зупинилась

перед Куликом, спитала:

— Здрастуйте. Ви знаєте мене? Знаєте, де я раніше жила?

Збитий з пантелику Кулик мовчав. Наймичка знову запитала:

— Може, згадаєте, хто я? Придивіться й скажіть. Мовчите? Прошу вас, не мовчіть. Нагадайте, бо сама я забула. Все, все забула.

Татарка підвівся, взяв наймичку за плечі, повернув до хати.

— Іди, іди, дівчино, та спи. Дасть бог день, пригадаєш. Іди, бідненька, та спи.

— Як мені спати, коли я все забула, — шепотіла наймичка, йдучи до хати. — Забула. Все забула. І хто мені нагадає?

— Що вона забула? Чого ви не сказали?

— А нічого мені казати, — сумно промовив Татарка. — Вона сама не знає, що забула. Кожного питає, кожного просить нагадати. Особливо вечорами на неї це находить. Гарна, роботяща, а щось із головою...

— Чому не дали мені придивитися до дівчини? Я добре запам'ятовую людей. Хоча й при місяці, а зміг би впізнати. Мені навіть здалося, що я вже бачив цю дівчину.

— Е, Федоре, облиш. Де ти міг її бачити? Привезли нам родичі з Закубання. Знайшли вони її десь у глухій гірській ущелині, непритомну, напівзасипану піском, закидану гіллям. Чабанські собаки її почули, а так би чабани пройшли мимо з отарою.

— Бував я й там, Сан Саничу.

З хати крізь прочинені вікна почувся зойк Наталі:

— Ой, не кидай мене, не від'їжджай!..

Відразу ж заголосила дружина Татарки:

— Наталю, доню мила. Що з тобою? Та скажи, скажи матусі... 

Кулик нервово спитав:

— Що з Наталею?

-— Чого, чого,— передражнив Татарка.— Та приснилось, що заміж за нелюба віддають, ото й ґвалтує. Дівчатам і наяву, й уві сні тільки хлопці й сняться.

Кулик підступив ближче.

— Хіба нелюб сватався?

— І не один...

— Хто? — ревниво видавив Кулик.

— Ну, сусіда мій, Петрусь Кузнецов.

— Ну, цю комсомольську гниду почеплю на першій гілляці. А ще хто?..

— Ну, захтокав. Сам піди до хати, втихомир наречену. Вона всю правду й скаже,

— Немає часу, — промовив Кулик — Хай не знає, що я тут був. Хочеться глянути, але... Ще розгнівається, що воюю... Пам'ятаєте, тоді, на Брюховецькому ярмарку, побачила мене з хлопцями Рябоконя й мов не та стала. Викликаю, не виходить, а стрінемося — очі холодом віють.

— Сам винен. На її очах пораненого вбив. Цього вона забути не може. Людину вбити великий гріх...

— Хіба ви не вбивали, Сан Саничу? А вона любить вас...

— Убивав. Так у бою вбивав, а ти пораненого, на її очах. Нервова стала. Ночами кричить. Піду гляну, що з нею.

Кулик сіпнувся вбік.

— Мені час. За Немирівську головою відповідаєте,— нагадав він Татарці й зник за стіною конопель та мальв.

Татарка зайшов у хату, гримнув:

— Гей, баби! Чого гвалт підняли? Спати заважаєте. Що трапилося?

Обізвалась дружина.

— Щось лихе Наталі приснилось. Тремтить. Ніяк до пам'яті не прийде.

Татарка нахилився до дочки, підняв і на своїх руках переніс з помосту, де вона лежала з меншим братом та сестрою, на ліжко.

— Отут лежи. Я води криничної принесу, нап'єшся, заспокоїшся.

Швидко збігав по воду і подав дерев'яний ківш.

— Попий, дочко. В хаті задуха, воно й лізе всяка нечисть. На току треба спати. На святе місце нечисть боїться носа сунути. А що тебе мучило, доню? Не затаюй від батька...

Наталя поставила ківш на стіл, усміхнулась.

— Тепер і сама бачу, що нічого страшного не трапилось... Приснилося, ніби мій наречений на війну поїхав, а мене кинув. Просила не покидати мене, а він не послухав...

— Хо-хо-хо, — зареготав Татарка. — Кому що, а курці просо. Не бійся, Федір Федорович на війну не поскаче. Не покине тебе. Він сам боїться, аби ти не піднесла йому гарбуза. Міцно причарувала вчителя...

— Ну й слава богові, що воно так, — перехрестилась мати на ікону. — Такий чоловік, а бере просту дівчину. Та тобі, доню, треба йому ноги мити й ту воду пити.

Наталя рвучко підвелася, повернулась до матері.

— Мамо рідна, не Федора Федоровича я бачила уві сні. За другим плакала, другого молила...

— Кого?— глухо запитав Татарка.

— Того, кого бачила на брюховецькому ярмарку.

— Ой лихо мені,— вдарила мати в долоні.— Та дивіться, люди добрі, що воно скоїлося з дівчиною?! Знову той пройдисвіт ярмарковий з'явився! Та коли ж то він згине! А пішов би ти, бісів сину, світ за очі! Пішов би все вниз головою! Все в болота та в копанки!

— Мамо, гріх вам так,— скрикнула Наталя, простягуючи руки.

— Ні, не гріх. Хай не спокушає мою дитинку...

— Облиш, жінко,— суворо сказав Татарка. — Все те пусте. Та й ти, дитино моя, вбила собі в голову чорт батька зна що! Може, й бачила когось на ярмарку, та то все пусте. Може, й немає такого. Одна вигадка дівоча, та й годі.

— Таточку, є він! Є! — твердила Наталя. — І кажу вам правду. Доки я не переконаюсь, що я не потрібна йому, заміж за Федора Федоровича не піду.

— Непогано, дочко, — криво посміхнувся Татарка. — Хотів би подивитись, яку кислу пику скорчить Федір Федорович, коли йому піднесуть гарбуза.

Татарчиха схопилася за голову.

— Сан Саничу, опам'ятайся! Що ти таке верзеш? Та й думати про те не можна, щоб відцуратись Федора Федоровича. Та хто нас розумними назове? Заручили дочку з хорошим чоловіком, а тепер віддавати за пройдисвіта з ярмарку. Та краще мене в труну покладіть. Сан Саничу, муже мій...

— Не називай мене так, бо битиму! — розгнівався Та.тарка і штовхнув дружину від себе. Я не Сан Санич, а Сашко. Забула, як змолоду кликала?!

— Отакеє діється, люди добрі! — зронила сльозу Татарчиха. — Ще й у вічі не бачила того шибеника з ярмарку, а за нього вже мене товчуть.

'— Не за шибеника, а за «Сан Санича»! — гримнув Татарка.

— Та хіба за це бити? Дякувати треба, що я так величаю тебе. Що вмію по-благородному. Всі заможні люди так ролять. По-благородному. По імені та по батькові. Наша матушка отця благочинного Лександра так величає.

— Знайшла на кого рівнятися. Матушка благочинного проста баба, а ти козачка.

— Ба, який лицар знайшовся, — ударила Татарчиха руками об коліна. — Лицар, а волам хвости крутить. У гнояці та в полі вік копирсаєшся. І довіку тобі там довбатися.

Татарка не розгнівався. Сам Адам і Єва орали. Хлібороб весь світ годує. І благочинного з матушкою. Без мого хліба він здохне.

До хати зайшла наймичка. Подивилася сумними очима.

— Чого кричите всі? Може, взнали про мене? Признайтеся.

Наталя притиснула наймичку до грудей, гладила по голові.

— Соню, ми узнаємо. Все, все узнаємо, сестричко!

На вишні коло порога загорлав півень. За ним дружно заголосило десятків зо два півників. Ледве затихли, як почулося туркотіння голубів. Загелгекали гуси і посунули довгою вервечкою до лиману. Татарка скинув з жердини одяг. Похапцем одягаючи гімнастерку, бурмотів:

— Тьху на ваші голови! Завозився з вами, а про діло забув. Мені ж негайно треба до станиці Немирівської. От морока з вами...

— До Немирівської? — перепитала дружина. — Це ж чого так раптом? Нічого звечора не казав. Що, молотити не будемо?

— Молотіть без мене.

— Яка ж то молотьба без тебе? Сашку, Олесику, візьми і нас з Наталею. Не їдь верхи, а запряжемо лінійку. Кажуть, там є така мудра ворожка, що всі чари відводить. Та тую ворожку, Мотрю Дикобродку, знають усі станиці. Хай поворожить. Може, пошепче та відчепиться від нас той спокусник з ярмарку. Щоноченьки сниться, покою Наталці не дає. Візьми нас, Сашку. Візьми, Олесику.

— Відчепись, квочко. Мені зараз не до ваших чар. Мені негайно треба туди. ,

— Олесику, ти хоч про дочку подбай. Хоч узнай, де живе тая Мотря Дикобродка. Та спитай її, яка доля Наталчина. Хай віджене від неї чари. Та тоді, й не обмолотившись, оженимо Наталю з учителем, з нашим дорогим Федором Федоровичем. Хай той спокусник відчепиться. Доки ти злітаєш до Немирівської, я пошлю до Федора Федоровича свата. Скажу, хай готує весілля. Так, Олесику?

— Ні, Одарко, не так. Зараз не до весілля, — гостро сказав Татарка і вийшов з хати. Став сідлати біля конов'язі коня.

Від лиману тягло ранковим холодком. Раптом гучно вдарило раз і другий.

Татарко поцілував дружину, дочку. Стрибнув у сідло. Кінь рвонув у галоп.

Мати й дочка лишилися самі. Розгублено дивились услід. І війна, і негайний від'їзд господаря збили їх з пантелику. З моря, з-за лиману, чулися вибухи. Вони наростали, ніби по лиману котився страшний вал. Він гримів, стогнав.

Гу-у-у-ух... У-у-ух... Гу-у-у-ух...

— Війна... Проклятуща війна знову в нас. Боже, захисти нас, — почала хреститися Татарчиха. — І Сан Санич поїхав. Ну, дівчата, збираймося до станиці. Наталю, Соню, виносьте на гарбу речі, а я за кіньми піду. Спіймаю, запряжу. Живенько!

Вона вийшла, а наймичка Соня та Наталя стали виносити з хати і складати на гарбу, що стояла на току, різні речі.

Сонце зійшло червоне, криваве й ледве проглядало крізь завісу жовтуватого туману. Наталя несла на руках сонного меншого братика, що ніяк не хотів прокидатися. По небу скакали велетенські вершники на червоних конях. Баскі коні маяли вогнистими гривами і розпускали довгі вогняні хвости. Вона застигла на місці, не маючи сили відірвати очей від цього дива. Сонце піднялося вище, і мара зникла, але їй здавалося, що дивні коні не зовсім зникли, а лише сховалися за обрієм, бо по всьому степу ще наче чувся гук і тупіт. Він наростав. Наталя тяжко зітхнула.

— Як страшно! Не на добре той знак на небі. Крові багато потече... Ой боже, спаси і збережи мого милого. Того, "що був на ярмарку. Заберуть його на війну. Може, й не побачу більше... Ой, що робить тая проклятуща війна...

Раптом земля здригнулась. Голосно іржали коні, вимчавши з-за конопель, з-за хати. Наталі здалося, що то ті коні, яких бачила на небі. В піднятій куряві виблискували оскалені зуби.

Наталя притулилася до гарби, а кругом неї — коні! Все закрили. На всьому світі лише коні й коні. Тисячі коней.

Високі коноплі, густі червоні мальви, паничі, купа пшениці — все за мить було збите, розчавлене гострими підковами. Земля стала сірою, а коні все летіли й летіли, підіймаючи задушливу пилюгу. Вони схлинули як вихор, і коло Наталі осадив буланого скакуна сусіда Петро Кузнецов. Крикнув:

— Наталю, жива?!

— Ой Петрусю, голубчику, до пам'яті не можу прийти. Звідки раптом така сила коней? І ти на чужому огирі.

— Коні зі всієї станиці та хуторів. Мобілізували всіх. Женемо далі від моря. До Тихорецької. Тепер Улагай не посадить на коней своїх головорізів. Ти чула, війка почалася?

— Чула, Петрусю, чула. Тільки прошу, не чіпай наших коней. Ми в станицю хочемо їхати. Ось уже дітей на гарбу посадили.

— Не візьмемо.

— А білі близько?

— Тікайте в станицю, бо гади близько. Якщо наші не зупинять бандюгу, то в обідню пору буде тут.

З хати зі старшою сестричкою Наталі вибігла наймичка, підняла на Кузнецова блакитні очі.

— Звідки ти, хлопче? Може, ти мене знаєш? Скажи, хто я?

— Знаю. Ти красуня,— блиснув очима Петро Кузнецов. Шмагнув буланого огиря нагаєм, пригнувся до довгої білястої гриви й помчав за табуном.

Лише тепер Наталя почула посвист, гучні покрики людей. Петро був не сам...

Наймичка тихо проказала:

— І цей не сказав... Хто мене знає? Хто мені скаже...