IV

Повний місяць висів над головою, і скошена стерня відливала позолоченим сріблом. Довгими рядами простягліїся високі пшениці. Вони відкидали короткі густі тіні, й здавалося, під ними причаївся хтось патлатий, чорний та страшний. Гострими вилами Іванко підняв валок, скинутий вітром, і поклав його зверху, старанно пригладив з усіх боків. Копиця вийшла закруглена, щільна та міцна.

— Ось тепер ти в мене гарна,— розмовляв Іванко з копицею, як з живою істотою, що чекала від нього поради чи похвали. — Так і стій, доки не обмолотимо. Нічого не бійся. Ні вітрюгани тебе не розворушать, ні дощі осінні не промочать. Я тебе ще підпережу, шапку твою прив'яжу.

Він зняв з пояса пряжку, прив'язав до залізного гачка пук стебел пшениці й почав крутити перевесло. Коли, воно витяглося в кілька метрів, Іванко перехопив перевеслом копицю, підправив її держаком вил і рушив до іншої.

Ніч знемагала в гарячому настої чебрецю, полину й медуниці. Місяцеві набридло висіти над головою, і він спускався донизу. Зірки блякнули, і небо тьмянішало.

Іванко нічого цього не помічав, а все йшов та йшов від копиці до копиці, причісував їх, чепурив. Од куреня долинув голосок молодого півника.

Іванко витер спітнілого лоба, розігнув спину. Оглянувся. На сході, як тонке лезо шаблі, блищала вузька смужка зорі. Він рушив до куреня й присів на коток. Любив зустрічати схід сонця, коли багрянцем запалає крайнебо і стануть золотавими китиці очеретів, а на плесі червоними вогнями заграє хвиля.

Із куреня долинув приглушений шепіт, потім щасливий сміх матері.

Іванко стиснув кулаки, зірвався на ноги, але нікуди не побіг і опустився на солому. Все стало байдужим, непотрібним. Ніяк не міг подарувати матері того щасливого сміху. Вона зрадила пам'ять батька.

Мимоволі нахлинуло колишнє, напівзабуте.

...Весь день на станичній толоці пас чужих і своїх телят. Увечері, до нестями втомлений, пригнав додому. Напував їх біля криниці. Не встиг витягти відра води, як підбігла мати.

— Ой синочку мій милий! Та пропали ж ми, пропали... Ой Іванку, сиротиночко ти моя... Та немає ж нашого батька. Та убили ж його німці проклятущі. Та нехай же їх грім божий виб'є до дитяти малого, як вони убили нашого батька. Ой, уби-и-и-ли-и-и...

Перелякані телята кинулися врозтіч. Завили собаки. А материне обличчя помертвіло. Очі закотилися під лоб, Іванко розгублено дивився на неї.

На гвалт прибіг сусіда Гаврило Луняка. Він вихопив з Іванових рук цеберку, дістав води, хлюпнув в обличчя матері. Підхопив її, переніс на лаву біля хати, а йому крикнув:

— Біжи у сад, зірви крутоносу.

Пахучу траву сусіда розім'яв у пальцях і дав понюхати матері. Вона, глибоко зітхнула, відкрила очі й залилась тихим беззвучним плачем.

Іванко стояв опустивши руки. Його не здивувала поява Луняки, адже той сам був на війні, недавно вернувся, щоб набрати коней для полку. Луняка глухо сказав:

— Ось, значить, як, синку... Убили німці твого батька... Краще б мене вбили: діток бог не дав, а вас тут, як гороху насипано, — кинув він сумний погляд на братів та сестричок Іванка, що, замурзані та босі, стояли купкою.

Почувши це, мати заплакала ще дужче, заголосила:

— Ой діточки мої, голуб'яточка мої. Та що ж я буду робити з вами? Та чим годувати вас? Чим поїти та у що вдягати? Та пропали ж ми без нашого батька. Ой пропали... Та хоча б вас у мене менше було... Та ідіть же до мене, сирітки мої, та поплачемо разом...

Вона зсунулася з тапчана, на колінах приповзла до дітей, пригорнула всіх до себе. Три сестри і п'ять братів Іванкових голосно заплакали. Тільки він стояв осторонь. Похмурий, мовчазний.

Мати підняла голову, глянула на нього.

— Іванку, сину мій любий. Чому ти не плачеш? Хіба тобі не жаль батька?..

Іванко не плакав. Йому не вірилося, що батька, такого великого, дужого та гарного козака, можна вбити.

— Слізьми батька не воскресиш, — сказав і додав: — Піду я німчуру бити... Різати старого й малого...

— Ой лишенько мені! Та в своєму ти розумі, що таке мелеш? — витирала мати сльози.

А Луняка гостро подивився на нього.

— Не поспішай, хлопче, на фронт. Ще прийде твій час. Тоді й відплатиш за батька... А ти, Ганно,— повернувся він до матері, — не журися. Не губи себе тугою та нудьгою. Повернусь живим з війни, допоможу. Не дам бідувати. Землі у вас вистачить, будете з Іванком- робити в мене, а я у вас. Гуртом землю оброблятимемо і проживемо. Ще так добре заживемо, що все горе забудеться.

Іванко згадував: Луняка скоро виїхав на фронт. Війна затяглася, і вони зовсім збідніли. Сибірський мор забрав корів, коней украли конокради, двір занепав. Але тут повернувся Луняка живий та здоровий й узявся за господарство. Мати та Іванко обробляли йому більше як півсотні десятин, а за те він дав лад їхнім шістьом десятинам пшениці та десятині соняшників. Луняка мав п'ятнадцятеро коней, багато худоби, плуги, косарки, гарби. Брати та сестри Іванка були малі, та всім знаходилася робота по силі: пасли худобу, гусей, пололи городи та баштани, збирали садовину, дерли пір'я, скубли вовну.

Луняка був дужий та жадібний до роботи і працював як віл. Він за день робив стільки, що всі вони не зроблять, було, того за тиждень. Та це не заважало Луняці бути веселим, щедрим та уважним до Ганни, до її дітей. Потім Іванко зрозумів, чому Луняка такий щедрий та чулий. Випадково дізнався, що мати любиться з Лунякою і дуже обидився. Пам'ятає: схопив вила і хотів заколоти Луняку, та мати не дала. Гірко плачучи, благала:

— Іванку, сину мій. Ти не мала дитина, зрозумій. Я дуже люблю його... Він добрий. Буде тобі за батька. Я заміж за нього піду. Та подумай, синку, що було б з нами, якби не Луняка. Він хороший, і я люблю його. Я ж теж ще молода, сину. І жити ж нам усім треба...

 В курені Ганна сказала Луняці:

— Дивись, Гаврило, скоро розвидниться, а Іванка немає. Чи то ще не скінчив роботи, чи то спить десь під копицею...

— Спить десь, — відповів Луняка. — А може, сонце зустрічає. Взяв моду, лежачи на копиці, дивитись, як сонце сходить. Лежить та про дівчат думає. Здоровий хлопець, дебелий та дужий. Йому подавай тепер дівку добру. По собі знаю. Оженити його треба, а то наробить лиха. Треба женити, Ганно.

— Рано, Гавриле, рано, — не згоджувалась мати. — Ще молода дитина.

— Еге, молода, — усміхнувся Луняка. — Дівчат псувати так не молода дитина. Хто Тетяні Опачановій живіт напхав? Ось-ось народить... Іванкова робота. Кругло зроблено.

— Та то брехня на хлопця! — обурилася мати. — Воно ще нічого не розуміє по дівочому ділу... Вимахало таке, що чуб вище стріхи, а душа дитяча.

— Кажу тобі, Ганнусю, ожени його,— наставляв Луняка, — а то хильнеш з ним лиха. Отаманів синок, Юхим Ти- мошенко, хотів сватати Тетяну Опачанову, а як довідався, що Іванко зробив з дівчиною, так і відсахнувся. Старший брат Тимошенка нахвалявся розвалити Іванкові голову,

— То брехня на Іванка, — заступилась мати.

— А Іванка битимуть.

— Ну, цього не буде,— засміялась мати. — Слава богу, вдався в свого батька, в Пилипа. За сина я спокійна,

— Воно-то так, — погодився Луняка,— але велике зло затаїли Тимошенки за Тетяну.

— Та брешуть ті кугути! — гнівно відказала мати. — Самі вони побавилися з дівкою, а тепер підвернулась багатша з хутора, от і ославили Тетяну. Та ще й нашого Іванка , туди припрягли. Хочуть, іродові душі, відкрутитися. Нічого не вийде. Люди знають.

— Чув, Ганнусю, чув і про це, але Іванка оженити треба... Гляди, проґавиш, як розбалується хлопець. Розбишакою стане. Щось він з городовиками знюхався. Того й гляди, що Стасюк у комсомол запише. З Головком, з тим комсомольцем, водою не розіллєш. Краще хай би по дівчатах гасав. Ожени його, бо не буде хазяїном, — не відставав Луняка.

— Милий, як його женити, коли йому ще літа не вийшли. Вісімнадцяти нема.

— Про те, Ганнусю, не суши собі голови. Дамо попові золоту десятку, зразу прибавить літ стільки, скільки скажемо... Та ти сама подумай. Хіба можна нам без невістки цього літа обійтися? Аж ніяк не можна. Подивись, який врожай бог послав. І соломи багато, і зерна. Хіба мені самому під силу перевернути стільки? Візьмемо Опачанову Таню. Дівчина дебела, хазяйновита. Нам зразу б легше стало.

— Ой милий, що ти мелеш. Дівчина ж порчена. Як жити з нею Іванкові? Неслава...

— Так посватаємо Дуню Чорноморця. Ту, з хутора. Дівчина заможна. Велике віно принесе. І помічав я, що гине вона за нашим зірвиголовою. Візьмемо Дуню?

Ганна не погоджувалась.

— Гавриле, мало толку з того, що Дуня' бігає за Іванком. Він же ні на кого не дивиться. Признався мені, що думає про якусь дівчину з ярмарку. Тільки вона йому й мила. Гавриле, чуєш, нехай би він знайшов її.

— Дурниці мелеш, Ганно, — незадоволено бурчав Луняка.— То все пусте.Ой Гавриле, не дурниці. Ой, не вигадки. По собі знаю.

— А я кажу — вигадки. Дурниці. Та й у кого закохався? Ну, може, він бачив на ярмарку гарну дівку. Є такі. Так де ж вона? Покажіть її. Де вона? Нема такої дівчини. І не знайдеш!

...Іванко походив степом, вернувся до куреня й почув, що його хочуть оженити. Хотілося кинути Луняці щось гнівне, образливе, але постояв і знову пішов геть. Сум ліг йому на душу. Добре знав, що буде так, як того хоче Луняка. Мати вже давно говорить його язиком, думає його головою.

Життя козака-хлібороба проходило одвічним та жорстоким колом. Малюком пасе гусей, підлітком телят, потім коней, аж одержує пай землі. Тоді ходить на військові муштри в станиці, і беруть його на військову службу. Десь на далекому кордоні, турецькому чи персидському, або ж під Афганістаном, пролетять п'ять його кращих молодих літ, повернеться додому — ходитиме за плугом або знову сідатиме на бойового коня — і так, доки посивіє.

«Невже пройшла, пролетіла юність?» — думав Іванко. Він і не помітив, як опинився на березі Бейсюга. Далі йти було нікуди та й нічого. Сів на траву, спустивши ноги з урвища.

Берегом, по ледь помітній стежці серед високого пирію та ситняку, іноходдю йшов буланий кінь. Іванко впізнав у вершникові струнку постать Петра Стасюка і пішов назустріч.

Стасюк весело привітався: — Ага, не спиш?

— Як бачиш...

— А я за тобою. їдьмо до станиці. В обід там комсомольські збори. Доповідь про міжнародне становище зробить секретар райкому комсомолу Максим Стрілець. І лекцію про Марс читатимуть.

— Про Марс та зірки люблю слухати,— признався Іванко, — але сьогодні не можу. Молотимо.

— Молотите?! Та хто ж сьогодні молотить? Свята неділя. Навіть наймитам відпочинок.

— А ми молотимо. Немає відпочинку, бо ми самі господарі, а Луняка гріха не боїться. Сказав учора: «Хоч і гріх, а молотитимемо. Гріх відмолимо, а коли хліб у степу пропаде, то ніяка молитва його нам не верне».

— То він у тебе свідома людина, хоч у комсомол записуй, — засміявся Стасюк, стрибаючи з коня. — Іванку, а чого ти такий сумний? По голосу чую. Відповідаєш так, ніби розгнівався на увесь світ.

— Ех, Петре. Аби тобі було так, то б ще й сльозу пустив. Женять мене...

— А ти не хочеш?

— Аби женили на кому хочу, то не проти.

— А кого сватають?

— На вибір. Або Таню Опачан, або Дуню Чорноморець.

— Так це півбіди. Обидві гарні, — похвалив Стасюк. — А ти все сподіваєшся знайти дівчину з ярмарку?

— Сподіваюся.

— Невже така гарна дівчина? — спитав Стасюк.

— Петре, ти бачив сонце? Так скажу тобі, що то не сонце, а личко моєї дівчини усім світить...

Стасюк похитав головою.

— Ба, як загнув... Виходить, і за наших часів спалахує незгасна любов? Що ж, раз молотите, то тебе із степу не забереш. Після зборів заїду, все тобі розповім. — І Стасюк стрибнув на коня.

...У вишині заспівав жайворонок, весело зітхнув увесь степ. Над головою Іванка прошумів свіжий вітер.

З куреня вийшла мати в довгій сорочці, вишиваній півниками по коміру й подолу, а за нею — Луняка, голий до пояса. Мати вхопила його за руку, підганяла:

— Ходімо, ходімо швидше. Покупаємося, поки діти сплять. У курені парко. Спітніла вся. Ай, ай!— вигукнула вона. — Яка роса холодна! Ані дух захопило!

Луняка раптом учинив те, чого Іванко від нього ніколи не чекав. Він нахилився, підхопив матір і легко поніс до річки. Ласкаво гудів його бас:

— Не бійся, люба Ганнусю. Ти не застудиш свої ніжки.

Мати обняла дужу шию Луняки обома руками й, сміючись, просила:

— Пусти. Ну, пусти. Надірвешся...

— Таке вигадала... Ти, як билиночка, легка.

— Пусти, Гаврилку. Хтось побачить.

— Не бійся, Ганнусю. Ніхто не побачить. Люди натомилися. Всі міцно сплять.

Іванкові перехопило дух, стислося серце, і водночас щось тепле та ласкаве розлилося по тілу. Упав на траву і поповз од плеса до густих очеретів. Не хотів, щоб його побачила мати. Вона засоромиться, суворо зімкне свої густі чорні брови, блискучі очі потемніють. То хай же ніщо не завадить цій хвилині щастя. На її долю мало випало радощів.

Мати і Луняка весело хлюпались у воді. Вони забули про все, забули, що хтось їх може побачити, забули про повсякденні турботи. Гучно сміялися, пірнали, випереджаючи одне одного, пливли широким плесом.

Літні ночі на Кубані короткі. Вони без вечірніх сутінків і ранкових світанків. Ледве встигне сонце відійти на спочинок, як землю огортає густа темрява. Ранком, за мить до сходу сонця, степ стає прозорим, ясним. Світанок сполохав матір і Луняку. Мати побігла степом до куреня. Мокра сорочка прилипла до її тонкого стану. Хоча в свої тридцять шість років привела купу дітей, була гнучка, не старіла. Певно, палке кохання молодило її. Мати крикнула до річки:

— Гаврилку, чуєш! Вилазь, бо застудишся...

У голосі її бриніли турбота й ласка.

— Готуй сніданок, Ганнусю. Зараз потрясу ятери. Може, якась путяща рибина спіймалась, — відгукнувся Луняка.