"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)І ЗНОВУ УРОК ГЕОГРАФІЇДругого дня, на великій перерві, всі в класі дізналися про бійку Юрка з Владиком Хвостенком і про його перемогу. Юрко не підозрював про це. Сергія десь не було, і він тримався осторонь товаришів, з якими ще не встиг ближче познайомитися. На безлюдній бузковій алеї, що вела від головного шкільного корпусу до майстерень, його перестріла Марта і якось по-особливому оглянула з ніг до голови. — Вітаю! — З чим? — З перемогою над Хвостенком! Юрко витріщив очі. Чого-чого, а цього він не сподівався. Виходить, їхня з Хвостенком таємниця розкрита? — А ти звідки знаєш? Марта хитрувато всміхнулась і відповіла ухильно: — Та видно ж! Он під очима які ліхтарі висять… Хоч би був припудрив! У голосі Марти Юркові вчулися глузи. Він спалахнув і грубувато відповів: — Ну й що ж, хай висять. Не твоя турбота! Чи, може, тобі шкода Владика? Марта вражено глянула на нього. З обличчя враз злетів усміх, мов його здуло крижаним вітром. — Чому мені повинно бути жаль його? — Аякже! То ж… Йому хотілося сказати, що через неї Хвостенко затіяв бійку. Та, побачивши, як враз посерйознішало обличчя дівчинки, він прикусив язика. Однак Марта не відстала від нього. — Що — то ж? Юрко почервонів. Брехати не хотілось. А сказати правду — що вона може подумати? Не міг же він переказати їй всю розмову з Хвостенком. Не міг сказати, що Хвостенко стежив за ними, коли він допомагав їй нести сітку, а потім перестрів і намагався відлупцювати його. Та Марта чекала відповіді, запитливо дивлячись на розгублене Юркове обличчя. Юрко розсердився. — Ну, чого ти причепилася до мене з своїм Хвостенком? Що та що? Хвостенко та Хвостенко! Я знати його не хочу! Марта знизала плечима, дивуючись, чого це він так враз спалахнув. — Ну й чудний ти, Юрку. Я до тебе щиро, а ти кострубичишся. Не хочеш — не кажи. Про вашу бійку вся школа говорить… — Невже? — От тобі й невже. Один ти ходиш і нічого не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвостенка ніхто у нас не любить. — І ти теж? — вихопилось у Юрка. — Владик пихатий, гоноровитий, мов справді якесь цабе! Занадто високої думки про себе. В кінці алеї показався гурт хлопців. Марта обірвала мову, круто повернулась і пішла до школи. Юрко радісно заморгав очима. От так штука! Невже Хвостенко даремно затівав бійку? Виявляється, так! От тобі й раз! До нього підійшов Сергій з товаришами. Юрко зразу відчув, що хлопці хочуть щось сказати. Почав Сергій: — Юрку, здорово ти втер носа Хвостенкові. Збив пиху! — Так йому й треба, Хвосту! — сказав маленький Славко Синиця і почервонів так, що його дрібненьке веснянкувате обличчя стало ніби мідне. Всі знали, що найбільше від Хвостенка натерпівся Славко. Не було того дня, щоб над ним не познущався Хвостенко. То дасть щигля в лоба, то назве рябим, то зламає перо в ручці. Бідний хлопець спочатку скаржився учителям, але після того, як Хвостенко побив його і пригрозив одірвати голову, принишк і безмовно терпів усі насмішки й знущання. — Тепер хай тільки займе кого! — сказав Сергій. — Зразу одержить одкоша! Юрко зрозумів, що від сьогодні симпатії нових товаришів на його боці. Одного не міг узяти втямки, звідки в школі дізналися про бійку. Невже сам Хвостенко розповів? Чи, може, Онуфрій Іванович заходив до директора? — А звідки про це всі знають? — спитав Сергія. Сергій зніяковів. Пригладив рукою непокірного чуба і відповів недбало: — Кинь думати про це! Хіба тобі не однаково, хто розповів? Важливо те, що Хвостенко опустив хвоста! Он гляньте, хлопці, на нього — ходить, мов скупаний! Він навмисне сказав це голосно, щоб почув Хвостенко, який саме проходив мимо. І той справді почув, бо раптом зупинився, ніби хтось штовхнув його в груди, зблід, а потім хутко повернув убік і зник у натовпі. Хлопці засміялись. Юркові ж стало ніяково. Що подумав Хвостенко? Напевне, гадає, що це він, Юрко, хизуючись перед товаришами перемогою, розтеліпав про вчорашню сутичку. Як це недобре сталось. Врешті, до Хвостенка він не відчував якоїсь особливої неприязні… Пролунав дзвоник. Хвостенко вже був у класі і настороженим поглядом зустрічав кожного, хто з'являвся у дверях. Побачивши Юрка, втягнув голову в плечі і опустив очі, але Юрко встиг прочитати в них таку ненависть, що йому стало моторошно. Не можна сказати, що він злякався його. Ні, йому було неприємно, що товариш, з яким, може, ще доведеться сидіти в одному класі не один рік, став твоїм ворогом. У клас увійшов Степан Бенедиктович, окинув очима принишклих учнів. Довше зупинився поглядом на Юркові. Учитель був середнього зросту, міцний, сухорлявий. Рум'янець на смаглявому обличчі свідчив про добре здоров'я, а густо посріблене волосся — про те, що йому вже за п'ятдесят. Красиві чорні вусики завжди акуратно підстрижені. Як це не дивно, вони молодили вчителя, хоч дехто подейкував, що там не обходиться без чорної фарби. Та учні одностайно прощали Степанові Бенедиктовичу цю слабість, бо любили його. — Хто це тебе так розмалював? — звернувся вчитель до Юрка. Хлопець підвівся. Всі глянули на нього. Один Хвостенко нагнувся над партою, ніби чекав удару. «Невже й Степан Бенедиктович уже знає? — подумав Юрко. — Ні, мабуть, не знає, бо дивиться серйозно, співчутливо… Коли б знав про бійку, то погляд у нього був би інший — насмішкуватий. Це безперечно. А Хвостенко налякався. Видно, боїться, що всі сміятимуться з нього…» Тому вголос відповів: — Рубав дрова — поліно вдарило. Котрась із дівчат пирхнула. Сергій, що сидів попереду, усміхнувся і хотів щось сказати. Але Юрко непомітно штурхонув його кулаком між лопатки, і той, подавившись, зойкнув. — Ум-гу, — ворухнув вусиком Степан Бенедиктович і перевів погляд на Сергія. — Лісовий, здається, сьогодні хоче відповідати. Що ж, прошу. Надамо йому таку можливість. — Та я… Чого ж саме мене? — почав було Сергій. Але учитель був невмолимий. — Прошу, прошу! Сергій неохоче підвівся, з докором глянув на Юрка і, мов на тортури, поволі подибав до дошки. Записавши умову задачі, він довго дивився на неї, червонів, сопів, кілька разів оглянувся на товаришів, сподіваючись допомоги, безпорадно глянув на Юрка, якому було боляче дивитись на переживання свого друга, а потім, бачачи, що нічого в нього не вийде, відчайдушно махнув рукою і сказав: — Степане Бенедиктовичу, ставте, мабуть, двійку! — Ех, соловію, соловію, — докірливо похитав головою учитель, — ти мене ріжеш без ножа! На минулому тижні я ж тобі цілу годину пояснював цей матеріал, а сьогодні ти ніби вперше стикаєшся з ним. І що мені з тобою робити? Сергій розвів руками: він теж не знав, що з ним має робити вчитель. На його розгубленому спітнілому обличчі було написане найщиріше бажання — якомога швидше сісти на своє місце, щоб не стовбичити перед усім класом. Степан Бенедиктович зітхнув, ніби це він собі ставив двійку, і сказав: — Сідай, Лісовий. Задачу розв'яже Романюта. Юрко швидко розв'язав задачу і приклад. — Виявляється, ти не тільки вмієш добре дрова рубати, Романюто? Алгебра теж для тебе не терра інкогніта! Це приємно! — похвалив його вчитель. — Ти живеш, здається, у Лісового? — Так. — Ти б допоміг йому трохи. — Чого ж. Можна. — А ти як, Сергію, не перечиш, щоб Юрій взяв над тобою шефство? — Ні, — не дуже весело відповів той. Степан Бенедиктович поставив у щоденник Юркові п'ятірку, і хлопець сів на місце. Але на останньому уроці сталася подія, яка надовго потьмарила його радість. Була географія. Олена Калістратівна викликала до дошки Хвостенка. Не встиг той вийти з-за парти, як Сергій запустив у нього з намотаної на вказівний і середній пальці гумової рогатки «квача». «Квач» пролетів вище і влучив учительці у високу зачіску. Олена Калістратівна гидливо здригнулась і змела нажовану з паперу кульку журналом додолу. Хвостенко зупинився на півдорозі до дошки. Клас принишк. — Хто? Всі мовчали. — Хто, питаю? — підвищила голос Олена Калістратівна. Тиша. Блідо-жовте обличчя вчительки взялося червоними плямами. Рука нервово м'яла цупку промокачку в класному журналі. — Романюта! Юрко встав. — Ти? Юрко здивувався і тихо відповів: — Ні. — А хто? — А чому ви мене питаєте? — в свою чергу спитав хлопець. — Тому, що ти сидиш позаду і мусив бачити! На якусь мить Юрко розгубився. Справді, він бачив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мовчав. Чи пристало ж йому, Юркові, виказувати товариша? До того ж йому раптово спало на думку, що Олена Калістратівна запитала його не тільки тому, що він сидить на останній парті. Адже останніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чому ж не інших, а саме його вона запитала? Може, тому, що він новачок і не посміє сказати неправду? Цей здогад неприємно вразив хлопця. Він нічого не мав проти Олени Калістратівни, хоч від Сергія знав, що останнім часом вона чомусь дуже змінилася, стала різкою, швидко сердилася і найменше порушення виводило її з рівноваги. Та коли він зрозумів, що викликала вона його як новачка навмисне, то відповів різко: — Я бачив, хто стріляв, але не скажу. Хтось ойкнув. По класу пролетів схвильований шелест. Олена Калістратівна відкинулась на спинку стільця. Вона була вражена Юрковою відповіддю і в першу мить не знайшла, що сказати. Зате Юрко зразу зрозумів, що ляпнув дурницю. Власне, він сказав те, що знав і вважав справедливим. Він бачив, як стріляв Сергій, і сказати, що не бачив, не міг. Це була б брехня. Зізнатися ж, сказати правду — незручно перед товаришами, які це розцінювали б як донос. Тоді ніхто в класі не подав би йому руки і передусім сам Сергій. Та все ж так відповідати учительці не треба було! Він бачив, що вивів її з рівноваги. Нерви в неї зараз — як перетягнуті струни: от-от обірвуться. Та й Сергій добрий! Чому ж мовчить? А Олена Калістратівна тим часом сказала: — Вийди сюди, Романюто! Юрко вийшов. — Ти зараз же скажеш мені, хто стріляв! Раз бачив, то повинен сказати — хто! Розумієш? Хлопцеві стало жаль Олену Калістратівну. Її очі збуджено блищали, руки тремтіли. Він напружено думав, що відповісти, щоб заспокоїти її і водночас не принизити свою гідність. — Це я стріляв, Олено Калістратівно, — сказав він тихо, опустивши очі, і ще раз додав: — Я стріляв… Це було вже занадто. Багато хто бачив, Що стріляв Сергій, і в класі знову зчинився шум. — Замовкніть! — скрикнула Олена Калістратівна і схопилася з місця. З гуркотом полетів додолу стілець. Ніхто не кинувся підіймати його. Юрко теж залишився стояти, схвильований і розгублений. Що робити? Тут він побачив, як з-за парти підвівся Сергій. Завжди смаглявий, тепер він посірів. Губи міцно стиснуті. Чорний чуб ще більше відтіняв блідість його вилицюватого широкого обличчя. Юрко з тривогою поглянув на товариша. Невже він хоче зізнатися? — Олено Калістратівно, — промовив глухо Сергій, — це я стріляв! Романюта тут ні при чому. Він даремно взяв на себе мою провину. Учителька рвучко зійшла з кафедри. — Ти? Лісовий? — Я, Олено Калістратівно, — промимрив Сергій. Учителька довго мовчала, величезним зусиллям волі стримуючи гнів, що ось-ось мав вибухнути, а потім тихо, але твердо сказала: — Ну, знаєте, це ні на що не схоже! Ви просто вирішили познущатися з мене! Я не можу залишити вас у класі!.. Йдіть до директора — і розкажіть йому, за віщо я позбавила вас права слухати далі мій урок! Ідіть! Хлопці вийшли, але, опинившись у коридорі, відразу ж зупинились і мовчки глянули один на одного. — Ну? — сказав Сергій похмуро і опустив очі додолу: йому було соромно. — От тобі й ну! Ось витурять нас обох зі школи через тебе, дурня, — тоді понукаєш! Зробив капость, то хоч май же сміливість чесно зізнатися. А то… Сергій хотів щось відповісти, але з класу визирнула Олена Калістратівна, — видно, почула їхню розмову під дверима. — Ви ще тут!.. Я ж вам сказала — йдіть до директора! Чи, може, забули, де його кабінет? — Ні, не забули, — буркнув Сергій. — Тільки навіщо ж отак відразу — до директора? Хіба ми такі злочинці? — Ось там усе і поясниш! Ходімо! В учительській сиділо кілька вчителів. Побачивши своїх вихованців, Степан Бенедиктович глянув поверх окулярів і, як завжди, трохи іронічно спитав: — А це що за депутація? Олена Калістратівна, видно, віднесла ці слова на свій рахунок. — Не депутація, а ваші вихованці, шановний Степане Бенедиктовичу! Один з них трохи не вибив мені ока, а другий став на його захист, — з притиском сказала вона і шарпнула двері директорського кабінету. Двері не відчинилися. — Де ж директор? — Його викликали в міськраду, — пояснив хтось. — Обіцяв скоро бути. — Може, ми розберемося самі, без директора? — спитав Степан Бенедиктович. — А тим часом і він надійде… Олена Калістратівна усміхнулась. — Знаємо ми, як ви розмовляєте зі своїми мазунчиками! Погладите по голівках — і край! Степан Бенедиктович ворухнув чорними вусиками. — А може, все-таки спробуємо? — Гаразд. Говоріть, — а в мене урок! — і вона вийшла. Юрко і Сергій стояли обабіч дверей і почували себе дуже зле. Обидва спідлоба глипали на класного керівника, який тихо похитував головою. Інші учителі теж мовчали, але осудливо дивилися на хлопців. — Розповідайте, — нарешті сказав Степан Бенедиктович. — Ну, хоча б ти, Романюто! Юрко розповів усе, як було, і наприкінці додав: — Ми з Лісовим винні. Він у тому, що стріляв… і не признався. А я — що не виказав товариша… — Он як! І тільки? — Іншої вини за собою не почуваю, — вже невпевнено сказав Юрко, але з викликом запитав: — А хіба ви на моєму місці інакше вчинили б, Степане Бенедиктовичу? Класний керівник відкинувся на спинку дивана. — Гм-гм… Ти цікавий хлопець, Романюто. І запитання твоє цікаве. Бачиш, коли йдеться про те, щоб не виказати товариша ворогові, то я цілком підтримую тебе. Ось подивись на мої пальці. Він простягнув уперед руки. Хлопці побачили вузлуваті, ніби поперебивані пальці. На кількох були зірвані нігті. Але, незважаючи на каліцтво, вони здавалися досить міцними. Хлопці мовчки перевели погляди на вчителя. — Я коли-небудь розповім вам докладніше про те, чому в мене такі пальці. Це давня історія… Я рятував своїх товаришів; Цілий загін… Але ж переді мною були найлютіші наші вороги — фашисти! А перед тобою, Романюто, — твоя вчителька, яка віддає тобі свої знання, вкладає в тебе свою душу. І коли вона на якусь хвилину зірвалась, сказала не те і не так, як це тобі хотілося б, ти вже в ній побачив свого ворога і вирішив швидше вмерти, а товариша не виказати. Це, звичайно, теж героїзм. Але героїзм копійчаний. Непотрібний героїзм. Я не кажу, що ти мав виказати Сергія. Це справді було б не по-товариському. Можна сказати, це було б навіть підло… Але ти міг зробити інакше. Ти сам розумієш, що товариш учинив погано, що вчителька ображена, схвильована. До речі, їй і дома зараз нелегко. Що я на твоєму місці зробив би, коли б мене запитали так, як тебе сьогодні? Я встав би і сказав: «Дорогий мій друже, ми всі бачили, як ти стріляв у товариша, а влучив у вчительку. Я не хочу називати твоє прізвище, але вірю, що ти — справжня людина і справжній товариш, а тому сам встанеш і скажеш: «Це зробив я!» Повір мені, Сергій встав би й признався… А ти почав гратися в героя! От і догрався!.. Я вже не кажу, що мені хочеться по-батьківському нам'яти Сергієві вуха. Він проявив непробачну слабкодухість, безхарактерність. Підвів свого товариша. Чи як ти гадаєш, Лісовий? — Краще б мені провалитись крізь землю, — похнюпив голову Сергій. — Це ж через мене і Юркові влетить. Степане Бенедиктовичу, відпустіть Юрія! Я сам відповідатиму, адже я винен! Нехай мене директор з Оленою Калістратівною допитують!.. — Не допитувати, а розмовляти з вами будуть! — суворо вставив учитель. — Пробачте. — Отже, зрозуміли свою провину? — Зрозуміли. — Тоді йдіть — погуляйте до кінця уроку надворі! Та думайте! Хлопці вийшли на подвір'я. Хоч була весела весняна днина, на душі у них було зовсім невесело. Вони сіли проти сонця на лавці і довго мовчали, кожен думав про своє. — Звідки ти дізнався про нашу бійку з Хвостенком? — раптом Юрко запитав Сергія. — Чому ти думаєш, що то я розповів? — здивувався той. — Більше нікому. Сам Хвостенко не розповість. Не така він людина, щоб розпатякати всім про свою поразку. Залишаєшся ти!.. Сергій хвилину подумав — потім сказав: — Це справді я. Все бачив із свого спостережного пункту. — З явора? — Атож. Я зразу запримітив, що ти кудись поспішаєш, але мені ані слова. Думаю: що б це означало? Невже у Юрка є від мене якась таємниця? Ну, думаю, якщо так, я ж тебе вистежу. І на явір! Взяв бінокль — а ти саме левадою пробирався. Ото я й побачив… Тільки не розумію, за що це у вас зайшло… Невже за баскет? — Умгу, — промимрив Юрко і відвів очі вбік. — Ну й дурень же той Хвостенко, — сказав Сергій. — Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у мене ще й другий раз полетів би сторчака у воду!.. — Овва, який ти зараз хоробрий!.. Ти мав можливість не раз до цього надухопелити Хвостенка. А мені перебили. Ти ж сам бачив… — Бачив… То один з тих двох, що копають на острові. — Один з тих двох? — скрикнув вражений Юрко. — Не може бути! То ж Онуфрій Іванович Глечик!.. Я тобі розповідав про нього… Тепер здивувався Сергій. — Невже? А я думав — то учений… — Знайшов ученого! — пхекнув Юрко. — Спекулянт — та й годі! Колись напідпитку сам хвалився мамі, що хоча він звичайнісінький сторож на якійсь базі, а живе краще, ніж вона, дарма що працює медсестрою. А все — з базару. Каже — тільки й почуваю себе людиною на базарі. — Жаль… — Що — жаль? — Я думав, що то експедиція… — Не знаю, що ти там бачив, але ми обов'язково повинні побувати на замчищі. Марта Кравченко пропонує свій човен. — Невже? Тоді сьогодні ж пливімо до острова! — вигукнув Сергій, забувши на хвилину про неприємності, які чекали на нього в директорському кабінеті. Пролунав останній дзвінок. Директор не прийшов, і хлопці вирішили, що вони мають право йти додому. Перечекавши, поки перша хвиля учнів вихлюпне з дверей, вони зайшли в клас. — Ну, що? — зустріли їх запитанням. — Нічого, — відмахнувся Сергій, — все гаразд. Тобто все ще попереду. Директора, на наше щастя, немає. Розмова буде завтра… — А завтра вам намилять шию, будьте певні! — вставив Хвостенко, не приховуючи своєї зловтіхи. — Як намилять, то й помиємо! Тебе не проситимемо! — відрубав Сергій. Раніш він побоювався Хвостенка, його кулаків. Але тепер, маючи такого друга, як Юрко… Ні, тепер він не дивитиметься в зуби цьому хвалькові! Юрко усміхнувся. Який задерикуватий зараз Сергій! А який нещасний і пригнічений був він півгодини тому в учительській. А Сергій щось шепнув Марті, вихопив з-під парти портфель і оголосив велично: — Розходьтесь, друзі! Інтерв'ю даватиму завтра… |
||
|