"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)

НА ОСТРОВІ

Хоч було вже шість годин вечора, сонце стояло по-весняному високо.

Човен черкнув днищем об мул і зупинився. Сергій плигнув у воду, відтягнув його у вузьку мілку затоку, що ховалася від стороннього ока серед кучерявих заростей калини, бузини і сухої торішньої богили. Накинувши цеп на слизький корч, махнув рукою і приглушено сказав:

— Вилазьте!

Марта подала йому руку і з борту плигнула на берег. Юрко кинув на траву кирку, лопату і тонку, але міцну мотузку, став ногою на корч і перестрибнув слідом за нею.

Назустріч їм війнув терпкий запах молодих трав і ніжно-фіолетового зілля, що буйно росло між кущами квітучої калини і жалкої кропиви. Вся ця зелень переплелася з сірим паліччям засохлих кущів і утворила непролазні хащі. В них вирувало невидиме життя: цвірінчали і тьохкали пташки, тонко тінькали в траві коники, гули над квітами попелясті і червоногузі, з білими смужечками на животиках джмелі.

Сергій попереду прокладав стежку: лопатою розгортав зарості, приминав кропиву. Юрко і Марта йшли слідом за ним.

Ось і замчище. Зарості підходять впритул до нього. Всередині, між стінами, на кучугурах старої цегли, перемішаної з глиною, теж почали розростатися кущі бур'яну, глоду і бузини. Однак руїни ще мали досить величний вигляд. Особливо добре збереглися товсті зовнішні стіни і вежі, вимурувані з дикого каменю.

Раптом Сергій присів і приклав палець до рота. Юрко і Марта навпригинці наблизились до нього, прилягли за брилами каміння.

Юрко обережно виглянув з-за муру, але нікого не побачив.

Тоді він дав знак друзям, щоб пробиралися за ним, і поплазував вузьким проломом у стіні в захаращене різними уламками ліве крило замку. Вилізши по напівзруйно-ваних сходах на майданчик біля центральної вежі, визирнув з-за рогу.

Сергій і Марта прилягли поруч нього.

Внизу, серед безладно нагромадженого каміння і куп глини, сиділо двоє. Юрко пізнав їх одразу: то були Глечик і незнайомець, що ночував на горищі сарая.

Онуфрій Іванович прихилився до стіни і витирав брудною хустиною спітнілу лисину. Невідомий, голий до пояса, обмахувався сорочкою і роздратовано говорив:

— Чорт знає що! Я тут працюю, мов катюга, а ти прохолоджуєшся! Приходиш о п'ятій вечора і в десять тікаєш до біса! Такий помічник мені не потрібний. Якщо вже в супрязі, то тягни на повну силу!

— Без мене ти не прожив би тут і двох днів, — заперечив Онуфрій Іванович. — Хто тобі постачає їжу? Струмент? Я. А воду? Куриво? Знову ж таки я. То чого ж ти від мене ще хочеш?

— Сам я копатимусь тут бозна-скільки. Бачиш — який завал? Ти повинен узяти відпустку і працювати разом зі мною цілий день. Інакше я засиплюсь…

— Не засиплешся, Стасюню… Ти не з таких!

— Не втішай мене, Глечику, сам знаю, що Стась Дзвонар не з таких! Але з цим пора кінчати! Чим швидше доберемось ми до тайника, тим краще!

— На день раніше чи на день пізніше — хіба не однаково?

— Мені буде краще, якщо я змиюся звідси якнайшвидше… Поки не заштопорили… Для тебе — теж. Думаю, ти розумієш?

— Розумію, але не можу ж я кинути роботу, дідько його забирай!

— О, чорт! — вилаявся Дзвонар. — Зв'язала мене з тобою лиха година! То хоч зараз працюй як слід! Не сачкуй! А то тільки охкаєш — і тут болить, і там болить! Ходімо!

Він пихнув цигаркою, востаннє затягнувся, кинув її і втоптав у глину товстою, мов у ведмедя, ступнею. На вигляд йому було років тридцять. На противагу крихкотілому, хоч і натоптаному Глечикові, він мав м'язисті руки, дебелу загорілу шию, на якій сиділа стесана клином угору голова з кучмою чуба. Він був водночас і дужий, і незграбний, — і йому ніяк не пасувало пестливе ім'я — Стасюньо, як його назвав Глечик.

Вони плигнули у яму — і звідти почулося гупання лопат, нагору полетіли уламки старої випаленої цегли, кім'яхи рудої глини впереміш з усіляким сміттям.

Юрко глянув на друзів.

— Тепер вам зрозуміло, що це не вчені? Б'юсь об заклад, що тут пахне якимось злочином!..

Сергій був іншої думки.

— Так уже й злочином… Ми ще нічого певного не знаємо. Ось прослідкуємо за ними, тоді дізнаємось…

— А може, сповістити міліцію? — спитала Марта.

— Ти що? Жартуєш? — прошипів Сергій. — Зіпсуєш нам усю справу! Ми й самі, без будь-чиєї допомоги зуміємо розібратися — що і як! А міліцію тільки вплутай — тоді сам і носа не зможеш показати сюди! Правда, Юрку?

Хоча Юрко і не був такий гарячкуватий, як Сергій, але і його захопила думка самотужки виявити небезпечних злочинців. Він ще не знав, що вони шукають і хто такий Стась Дзвонар, однак із почутої розмови вирішив, що чесній людині нема чого боятись і тікати звідси якнайшвидше. Тому він підтримав Сергія.

— Атож! Ми й самі справимось! — Та йому не хотілося ображати Марту, і він примирливо додав: — А як буде щось дуже небезпечне, тоді підемо в міліцію!

Вони причаїлись у руїнах і почали спостерігати.

Спочатку, години до восьмої вечора, їх немилосердно смажило в кам'яному закутку сонце. Надвечір раптом похолодало. З заходу насунула важка чорна хмара і запнула півнеба. Рвучкий вітер підняв на морі хвильовицю. Вода стала враз чорною. Над островом залягли густі сутінки. В заростях замовк пташиний щебет.

Потім упали перші краплини дощу.

Копачі вистрибнули з ями.

— Буде гроза, — сказав Глечик. — А може, й шторм. Я пливу до берега…

Дзвонар чортихнувся, зауваживши, що ще б можна було попрацювати годину або й дві до заходу сонця. Але Глечик і слухати про те не хотів.

Дзвонар склав інструмент, заховав його під каміння і зник у руїнах, де, напевне, мав тимчасовий притулок.

В цю мить уперіщив дощ. Сліпуча блискавка розпанахала хмару.

— Сюди, друзі! За мною! — І Юрко перший кинувся в глибоку нішу під вежею.

Тут було сухо. Зате холодний вітер продував наскрізь їхнє благеньке вбрання. Вони почали мерзнути.

Юрко оглянувся навкруги: треба знайти надійніший, затишніший куточок. Хто знає, скільки доведеться їм сидіти тут? Може, цілу ніч?

— Сергію, складімо з цегли стінку, яка б захищала нас од вітру. Відгородимо оцей куточок!

Хлопці заходилися збирати цеглу. Марта допомагала їм. Юрко киркою відколупав од муру кілька цеглин. Сергій укладав їх навхрест, щоб не розвалилися під подувом вітру.

Зненацька від удару Юркової кирки стіна провалилася, і шматок цеглини з гуркотом полетів кудись у яму. Лише черев кілька секунд до слуху долинув глухий стук. Це здивувало Юрка: невже там так глибоко? Він кинув ще одну цеглину. І та з гуркотом, б'ючись об стінки, довго летіла, аж поки досягла дна.

— Сергію, тут якийсь хід! — Юрко заглянув униз. — Дуже глибокий!

Сергій витягнув з кишені електричний ліхтарик — посвітив.

— Справді якийсь хід! Дивись — тут і щаблі вмуровані збоку! — він простягнув руку, але від одного дотику щабель розсипався на порох. — Залізо перержавіло. Жаль… А то б ми спустились на дно…

— У нас є вірьовка…

— Ай справді! Давай її сюди!

Хлопці виламали більшу дірку, прив'язали один кінець вірьовки за гострий виступ стіни, а другий кинули в яму. Сергій прикріпив ліхтарик на грудях і поліз у отвір.

Перегодя знизу долинув його глухий голос. Юрко заглянув у яму. Глибоко на дні мерехтіло жовтаве світло.

— Ну, що там?

— Це вхід до печери, — сповістив Сергій. — Спускайся сюди, роздивимось, бо самому тут… бр-р-р… моторошно!

Юрко міцніше взявся за вірьовку, перекинув ногу через виступ, що відділяв майданчик від ями, але його раптом зупинила Марта.

— Не лізь, — тихо попросила вона. — Я боюсь лишатись одна.

Над островом шаленіла гроза. Дощ лив ливцем. Блискавки раз по раз осявали все навколо синюватим світлом. Море аж кипіло од вітру та дощових струменів.

Юрко завагався. Хотілося побувати в печері, але ж незручно залишати дівчину саму серед цієї розбурханої стихії.

— Сергію, вилазь! Я не буду спускатись! — гукнув униз. — Ми припливемо сюди іншим разом!

Марта дрібно здригалась від холоду.

— Одягни мою куртку, — сказав Юрко, — а то зовсім замерзнеш!

— Ні, ні, — запротестувала дівчина.

Та хлопець роздягнувся і накинув їй на плечі свій піджачок, хоч відчув, що сам почав тремтіти. Марта вдячно кивнула йому головою.

Сергій виліз весь у сажі і павутинні.

— А-апчхи-и! — чхнув він голосно. Юрко швидко затулив йому картузом обличчя.

— Тихше! Тебе почує Стась Дзвонар!

— Хай чує, — усміхнувся замурзаний Сергій. — Подумає, що то пророк Ілля на небі чхає!

— Ну, що ти бачив унизу?

— Це, здається, хід у печеру. Ті двоє не здогадуються про нього, і ми будемо там раніш, ніж вони.

— А що це нам дасть?

— Як —» що? Ми можемо знайти те, що вони шукають…

— Ми навіть не знаємо, що вони шукають, а ти вже — знайти. Печера ж велика, — всієї не перекопаєш!

— Завтра спустимось — побачимо…

Гроза тим часом посилювалась. Блискавки били в море, розтинали хмари. Троє друзів прищулились під вежею, що тремтіла і, здавалось, от-от впаде їм на голови. Над ними безперервно грюкотів грім. Потоки води, зеленуваті під час спалахів блискавиць, з шумом і шкварчанням лилися в море і на темний розпластаний острів.

Минуло кілька годин.

Тільки десь опівночі гроза поволі почала вщухати. На заході прояснилося небо. Зате стало холодніше.

Грім все глухіше і глухіше гримкотів на південному сході, аж поки, нарешті, зовсім затих.

Тільки багряні спалахи заграв ще довго закривавлювали темне громаддя хмар, що облягали небосхил.

Юрко підвівся.

— Може, попливемо додому?

— Попливемо, б-бо т-тут задубіти м-мож-на, — не попадаючи зуб на зуб, сказав Сергій.

Обережно, тримаючись одне ва одного, щоб не впасти в яке-небудь провалля, вони вийшли з замчища і попростували до затоки, де був захований човен.

В морі, побачивши сиротливі вогники У вікнах своєї хати, Сергій сказав:

— П-перепаде н-нам на г-горіхи д-дома. Через годину вони причалили до берега.

Мартин батько з веслами в руках стояв на горбку, — видно, збирався пливти на розшуки дочки. Побачивши мокрих, перемерзлих мандрівників, мовчки похитав головою і запросив хлопців до хати погрітися. Але ті відмовилися.

— Ні, ми вже погріємося дома, — відповів Юрко. — Там турбуються…

Іван Іванович переправив їх через протоку, і хлопці бігцем подалися до висілка.

В хаті світилося. Видно, ніхто не спав.

Хлопці довго не наважувалися заходити. Нарешті, Юрко прочинив двері і зайшов у кухню. За ним несміливо прослизнув і Сергій. В ту ж мить відчинилися двері з кімнати, і на порозі появилися батьки Сергія і Юркова мати. Вони мовчки і з острахом дивилися на мокрих, замурзаних хлопців, з яких патьоками збігала на підлогу вода.

Сергій до того ж був весь вимазаний у сажу. У нього блищали тільки очі й зуби.

Сергіїв батько, побачивши сина в такому вигляді, не зміг приховати усмішки, хоча намагався бути суворим, а мати кинулась до хлопця з сльозами на очах.

— Ой, горенько ти моє! Шалапуте нещасний! І де тебе носило?

Хлопці винувато блимали очима.

Юрко з жалем дивився на схвильовану матір. «Який я дурень! — думав він. — Он які темні смуги лягли у неї під очима! Тільки уявити, що вона, бідна, пережила за ЦІ години!»

А Сергій намагався вирватись із материних теплих обіймів, бо йому здавалось, що вони принижують його чоловічу гідність.