"Астрід Ліндгрен. Малий і Карлсон, що живе на даху" - читать интересную книгу автораПро Карлсона, що живе на даху
У місті Стокгольмі, на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку мешкає звичайна собі родина Сван-тесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей - Боссе, Бетан і Малий.
- Ба ні, я не звичайний хлопець,- каже Малий.
Але це неправда. Він таки звичайнісінький. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях? Отож, що не кажіть, а Малий - звичайнісінький собі хлопець.
Боссе має п'ятнадцять років, і він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він теж звичайний собі хлопчисько.
А Бетан чотирнадцять років, і в неї зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайних собі дівчаток.
У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота - Карлсон, що живе на даху. Так, він
Карлсон - кругленький, самовпевнений чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах усі люди можуть літати, а ось літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йому покрутити за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу [265] заводиться хитромудрий моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть спокійно. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк - Карлсон уже здіймається й пливе в повітрі так граційно й поважно, немов якийсь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.
Карлсон почуває себе чудово у своїй хатці на даху. Вечорами він сидить на ґаночку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайно, зорі краще видно, аніж з будь-якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й на думку не спадає, що на даху
Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.
- Що за лихо? - мовив він сам до себе.- Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися?
Та потім він почав чистити димаря, зовсім забув про хатку і більше про неї не згадував.
Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсо-ном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже [266] ресело. Адже приємно, як хтось гукає: «Гей-гоп, Карлсоне!» - коли ти прилітаєш.
Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись. Був саме один із тих невдалих днів, коли тобі немає ніякої радості з того, що ти Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він - улюбленець родини, і всі його навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла його за те, що на штанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала: «Мала замурза», а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.
- Чого ти вештаєшся вулицями? - запитав він. «Вештаєшся вулицями»! Адже тато не знав, що Малий дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би
Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з'явилася якась тітка й гукнула:
- Рікі, сюди!
І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколи не стане його власним.
- Видно, я довіку не матиму свого собаки,- сумно сказав він. Сьогодні день був страх який поганий.- У вас, мамо, є тато, Боссе й Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.
- Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! - мовила мама.
- Де там...- сказав Малий ще сумніше, бо йому раптом справді здалося, що він сам-самісінький у цілому світі.
А втім, він мав принаймні одне - свою кімнату, і туди він подався.
Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки легенько колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам, що мерехтіли вгорі на весняному [267] небі. Малий підійшов до вікна й почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, що той тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець - не Малий, а якийсь інший хлопець,- гладить його кудлату голову й приказує: «Рікі, ти чудовий песик!»
Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий ще не знав того.
Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний літак.
Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.
Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:
- Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?
- О, прошу,- відповів Малий і докинув: - А що, важко отак літати?
- Тільки не мені,- поважно відповів Карлсон.- Мені все легко, бо я найкращий у світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.
Малий відчув, що «кожний лантух» його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.
- Як тебе звуть? - спитав Карлсон.
- Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.
- А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!
- Гей-гоп, Карлсоне! - сказав Малий.
- Скільки тобі років? - спитав Карлсон. [268]
- Сім,- відповів Малий.
- Чудово. Підемо далі,- мовив Карлсон.
Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.
- А тобі скільки років? - спитав Малий, подумавши, що Карлсон поводиться занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.
-
Малий добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:
- А в скільки років буває розквіт сил?
- У всі роки,- задоволено відповів Карлсон.- У всі, принаймні, коли йдеться про мене. Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.
Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.
- Давай заведемо її,- мовив він.
- Без тата ніяк не можна,- сказав Малий.- Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.
- З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху,- поправив його Карлсон.- Найкращий у світі машиніст - це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!
Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.
Хоч він був і найкращий в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з'явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум'я. Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.
- Спокійно, тільки спокійно! - мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку. [269]
Малий не міг сидіти спокійно - адже горіла його по/ лиця! Він схопив ганчірку й погасив полум'я. Там, де гО-ріло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.
- Глянь, яка стала полиця,- зажурився Малий.- Що скаже мама?
- Дурниці, не варто й згадувати,- мовив Карлсон.- Кілька маленьких плям - це дурниці. Так і передай своїй мамі!
Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.
- Зараз вона запрацює.
І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах»,- пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.
- Я мушу перевірити запобіжний клапан,- сказав він і почав завзято крутити якусь ручку.- Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.
«Пах-пах-пах»,- пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.
Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.
- Оце-то воно, Малий! - вигукнув Карлсон.- Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст...
Більше він не встиг Ні-юго сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнат;
- Вона вибухнула! - захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина.- Справді-таки вибухнула! А який луск, ух! [270]
Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. у нього в очах заблищали сльози.
- Моя машина...- схлипнув він.- 3 неї залишились самі уламки!
- Дурниці, не варто й згадувати,- сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою.- Ти собі зможеш узяти нову парову машину.
- Де? - здивувався Малий.
- У мене нагорі. їх там є кілька тисяч.
- Де це в тебе нагорі? - спитав Малий.
- Нагорі, в моїй хатці на даху.
- У тебе є хатка на даху? - перепитав Малий.- І в ній кілька тисяч парових машин?
- Еге ж, принаймні кількасот набереться,- сказав Карлсон.
- О, як би я хотів подивитися на твою хатку! - вигукнув Малий.
Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон...
- Ти ба, хатка, повна парових машин,- здивувався Малий.- Кількасот машин!
- Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде,- сказав Карлсон.- Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.
- І ти даси мені одну машину?
- Ну, звичайно.
- Зараз даси?
- Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.
Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.
- Уявляю собі, що скаже тато,- занепокоєно промурмотів він.
Карлсон здивовано звів брови. [271]
- Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.
- Як гарно, що ти завітав до мене,- сказав Малий.- Хоч парова машина... Ти ще колись прилетиш?
- Спокійно, тільки спокійно! - мовив Карлсон і покрутив ґудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.
- Мотор чогось кашляє,- сказав він.- Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає... Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.
Малий теж подумав, що так буде найкраще.
Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.
- Гей-гоп, Малий! - гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів. [272]
|
|
|