"Тривожний місяць вересень" - читать интересную книгу автора (Смирнов Виктор Васильевич)

Розділ третій

Ми влетіли в Глухарку з таким гуркотом, що натовп, який зібрався в центрі села, біля брички я убитим Абросимовим, розступився, тільки-но вгледів сноповозку. Попеленно відкинувся назад, натягуючи віжки, а тут, на щастя, у нашого воза лопнула аварійна «лисиця», уламок її уткнувся в землю, задній оплін разом із колесами відскочив, сноповозка осіла на короб, і ми хвацько загальмували за два метри від брички.

Я кинувся до Абросимова. Він мов задрімав на м’якому сидінні коляски, схиливши голову на плече. Я бачив тільки вугласту, підстрижену під напівбокс потилицю. «Ох, навіщо він узяв цю підресорну райкомівську бричку, — подумав я, — краще б возом їхав і, хто його знає, може, проскочив би; їздять же цією дорогою мужики. А бричка відразу привернула увагу — бричка і його шкіряна курточка».

Я обійшов з другого боку коляску і трохи відхилив голову Абросимова. Білий комірець, випущений наверх піджака з широкими ватяними плечима, був увесь у крові. І на лобі в Абросимова була величезна рана з кров’ю, що вже запеклася і поруділа. Мені спершу здалося, що ця рана — вихідний отвір, але потім я догадався, яка це рана.

Рука в Абросимова була вже холодна, зовсім холодна, і на долоні темнів поріз. Я одвернувся й позирнув на селян, які з’юрмилися довкола. У жінок, як це завжди буває в таких випадках, на обличчях застиг вираз німого плачу. Здавалося, досить одного слова, жалісливого слова, і підніметься голосіння та лемент. Однак усі мовчали. Чоловіки дивилися похмуро, спідлоба.

Я присилував себе глянути на порізану долоню Абросимова. Так, виходить, він був ще живий, коли вони вирішували йому зірку на лобі. Він силкувався ухопитися за фінку. Цікаво, реготали вони чи робили свою справу мовчки? От сволота. Катюги. Фашисти і фашистські прислужники… Носили поліцейську форму. Підлабузнювалися перед усіма отими гаулейтерами, гебітскомісарами, комендантами… А тепер патякають про «вільну Україну»! Адже жоден катюга не назве себе катюгою або садистом. Йому хочеться стати під прапор. Прапор виправдує. Усе, мовляв, прощається людині під прапором. Тепер вони — націоналісти, борці за «незалежність», «волю». Але за натурою своєю вони карні злочинці. Мародери, садисти. Ось він, націоналізм. Погляньте на чоло цього хлопчини!..

— Пістолет лежав у бричці,— сказав Глумський.

Він подав мені ТТ. Губа в нього сіпалась, відкриваючи великі зуби, що випиналися вперед.

— Скільки ж воно йому було? — запитав він. — Шістнадцять?

Отже, пістолет вони покинули. Хотіли показати, що їм не потрібен той старий ТТ. Беріть, мовляв, стріляйте. В дулі не було нагару. Я вийняв з рукояті обойму — в ній жовтіли патрони. Абросимов не встиг зробити жодного пострілу. Мабуть, вони підскочили несподівано, адже спритні були хлопці, набили руку на лісовому розбої. А може, він не міг змусити себе вистрілити? Адже в них були звичайні людські обличчя… Може, просто злякався? Нічого дивного. У своєму першому бою, коли я побачив фашистів, справжніх, живих, розпалених, у розстебнутих кітелях, з роззявленими ротами — зуби блищали від слини, — я теж злякався. Але поряд були товариші. Вони виручили. Підтримали. А цей хлопчина опинився сам у найважчу хвилину життя.

І тут я збагнув, чому Абросимов рвався в Глухарку з отим своїм «планом допомоги в роботі» й «узагальненим досвідом». Він набивався в друзі! Як це я одразу не здогадався. Я був йому значно ближчий, аніж п’ятдесятирічний Гупан чи мовчазний, безсонноокий капітан-особист, який з усіма тримався так, що відчувалася дистанція. Я був з його покоління, всього на чотири роки старший, а проте встиг повоювати, і в моїй анкеті було перелічено всякі військові заслуги та медалі й відзначено роботу в розвідці… Отож Абросимов і придумав «план допомоги» та поїздку до Глухарки: йому треба було стати врівень зі мною, щоб заслужити право на дружбу. А я, дурень, нічого не зрозумів. Я поставився до нього легковажно, з погордою старшого. Дурень я, от дурень! Мені б відповісти йому — не приїжджай, не треба, краще я сам якось заскочу… А я що сказав? Здається, «катай» чи щось подібне до цього. Напевно, він образився і вирішив довести, що даремно я поставився до нього звисока.

— А плану, плану ніде немає! — сказав Попеленко. — Забрали. Що ж це буде, га?

Він дуже непокоївся, що тепер бандюги дізнаються про таємниці нашої стратегії. Які таємниці міг знати Абросимов?

Усі мовчки дивилися на бричку. Немов чекали чогось. Якби Абросимов був місцевий, жінки давно вже голосили б. Але він приїхав із райцентру на начальницькій підресореній бричці, це оддаляло його від Глухарки.

Натовп складався із сірих і темних жіночих хусток. Чоловіки, яких було небагато, загубилися на цьому тлі. Тільки білі голови сімдесятирічних близнюків Голенух світилася серед темно-сірого, мов свічки. І треба ж — обидва рівненько народилися і рівненько догоріли до старості. І це в наш вік…

Я чогось розізлився на мовчазних глухарчан.

— Ну, чого баньки повилуплювали? — крикнув я. — Не бачили бандитської роботи? Вони катують, бандюги, а ми собі мовчимо… Йому шістнадцять літ усього було, мати вчителька! І сестричка маленька… Він через вас поїхав, щоб від бандитів захищати… Хлопчисько, а не злякався!

Перша схлипнула Серафима, мов сірника у порох кинула, — жінки враз заголосили, чоловіки що міцніше стиснули зуби й пригнули голови. І мені неначе горло здавило, не вистачало повітря, защипало очі. Жінки примовляли своє одвічне: «Ой боже ж мій, боже, та на кого ж він матінку покинув, та як же тепер старенькій синочка в останню дорогу виряджати… та тільки вербичка тепер над ним буде хилитися цілий вік…» Я згадав худеньку вчительку-матір. Вона, мабуть, і не плакатиме, скам’яніє — та й усе.

— Ти ось що, Попеленко, — сказав я до свого підлеглого. — Треба негайно повідомити Гупана, в район.

Попеленко засопів і озирнувся. Там, серед натовпу, все його сімейство утворило щільно збите ядро: від трирічного Мишка до Василька Сопливого, власника безприцільної мінометної труби, усі поприходили. «Яструбок» почухав потилицю.

— Сьогодні Яцько з райкооперації їде в район, — промовив він. — Можна ним переказати?

— Можна…

Попеленко глянув на закривавлене чоло Абросимова й полегшено зітхнув.

— Перенесемо? — спитав я Глумського.

Він мовчки кивнув. Ми підняли тіло Абросимова з брички і понесли до мого двору. Кров уже не текла. На простреленому піджаку я помітив плями кіптяви. Стріляли, видно, з «шмайсера», упритул, і порохові гази пропалили піджак. Це вже вони добили. «Змилостивилися» нарешті…

— Глумський! — промовив я, коли ми поклали Абро-симова па вибиту землю в подвір’ї.— Підеш з нами в УР на бандитів?

Він утер спітніле чоло своєю величезною темною долонею. Подумав. Від неправильного, як у бульдога, прикусу, тільки-но він починав говорити, випнута вперед щелепа робила якісь обертальні рухи. Взагалі він міг послати мене під три чорти. Адже він був голова колгоспу й не відповідав за УР. Але я знав, що не Аброси-мова він бачив зараз перед собою, а сина Тараса.

— Піду, — сказав Глумський.

«Такий як учепиться — не одірвеш», — подумав я, дивлячись на його щелепу.

— Піду, — повторив він. — Гвинтівкою володію добре.

Кого ще я міг узяти з собою? Голенух? Маляса? Каліку Семеренкова?

Нарешті я побачив Семеренкова, його видовжену маківку. Антоніна стояла поруч із батьком, пригорнувшись до нього і притримуючи за руку, немовби заспокоюючи. Вона дивилася в землю, і край хустки, нависаючи над лобом, як козирок, приховував очі. Здавалося, що Семеренків дуже переляканий.

Так, окрім Глумського, тут не було жодної людини, на яку я міг би покластися. Я мав на увазі чоловіків. Жінок з рішучим характером у Глухарці було досить. Варвара, наприклад, варта була десяти Малясів. Вона стояла взявшись у боки, і очі її були сухі. Вона не брала участі в жіночому тужливому хорі.

«План допомоги» у виловленні бандитів я знайшов через годину в бричці. В останню мить Абросимов засунув той аркушик під сидіння. Він хотів урятувати його. На аркушику лишилися руді відбитки пальців. Кров на папері швидко рудіє. Як я й сподівався, у плані не було жодної точної вказівки. Абросимов викладав свої думки з приводу того, як треба згуртувати молодь у Глухарці та навколишніх селах: провести активну виховну роботу, викрити шкідливу суть націоналістів і зрештою добитися того, щоб «земля горіла під ногами у бандитів». Був у записці й натяк на те, що комсомольців слід озброїти. Цікаво, чи вважав він, Абросимов, себе озброєним, маючи у кобурі ТТ зразка 1930 року? І кого я мав озброювати — дівчат, підлітків? Гарний він був хлопець, Абросимов, мрійник. Мені тоді, в Ожині, не сподобалася в ньому надмірна заповзятливість. Нічого, життя його трохи обтерло б, вставило б потрібні скельця в окуляри, навчило б розраховувати сили. Головне, з таких хлопців не виростають байдужі люди.

Тепер ніхто ніколи не дізнається, що вийшло б з Абросимова. Мати, звичайно, покладала на нього великі надії. Хороша в нього мати, у Абросимова. Спокійна, розумна. Як вона гарно, підбадьорливо усміхнулася, коли я за вечерею розсипав сахарин. Можна подумати, що той порошок у них пудами лежав у погребі. Либонь, вони заради гостя дістали облатки, а звичайно пили чай з маслянистим буряковим соком…

Я читав листа Абросимова, сидячи в бричці, а він лежав у дворі на підстилці з сіна. Цікаво, чому покійникам неодмінно підстилають що-небудь, адже їм все одно — твердо чи ні? Усі вже розійшлися, навіть баба Серафима пішла, гуркотіла в сараї й на всі заставки лаяла Яшка. У збудораженому селі поступово налагоджувалося звичайне життя.

«Хай йому чорт, навіщо було стільки мук і клопоту, — подумав я, слухаючи Серафимину лайку. — Хтось же перев’язував цьому Абросимову пуповину, тер скроні, у вушка дув, хтось його прийняв у цьому світі, міркував, яке ім’я йому дати… Багато зусиль і любові вклали у хлопця, як і в усяку іншу людину вкладають; і ось тепер усі розійшлися у своїх справах, змирилися, а треба було б у дзвони бити по всій землі, гудіти в усі заводські гудки: не може бути більшої несправедливості, більшої дикості на землі, аніж убивство хлопчака. Палкого, наївного хлопчака, сповненого любові до людей».

І тут я відчув, що хтось стоїть коло брички, та так тихо-тихо стоїть, що ледве дихає. Синиця, й та, мабуть, чутніше дихає. Я озирнувся і побачив Антоніну Семеренкову. Вона притулилася до брички і не зводила погляду з Абросимова, обличчя в неї під чорною хусткою було бліде-бліде. Усі розійшлися в справах, а Антоніна залишилася, і, заклопотаний своїми думками, я довго не помічав її. Тепер вона відчула, що я дивлюся на неї, і повернулася до мене. Вона не сховала, як звичайно, очей і не натягла хустки на обличчя: надто вже була вражена цією смертю. І ми дивились одне на одного, анітрохи не соромлячись, бо думали не про себе, а про іншу людину, що лежала рядом, коло брички, про людину, на чолі в якої було вирізано фінкою червону зірку.

Мені здалося, що думки наші плинули одна в одну, збігаючись від слова до слова, і навіть коми сходилися у цих думках…Я простягнув руку і торкнувся її долоні, довгих, тонких пальців. Їй було, мабуть, важче, аніж мені. Вона не вміла миритися зі смертю. Наче дитина вона сподівалася на чудо — а що коли все зміниться, як у страшному сні, хлопчина з порізаним чолом встане, проведе долонею по обличчю, рани зникнуть, кров змиється, як під зливою.

Спочатку мені лячно було дивитися на неї, на чорну хустку, я немов чогось боявся і соромився, тримався на відстані, але ось тепер руки були разом, ми ступили назустріч одне одному, думки наші плинули дуже злагоджено. Ми залишилися самі в спорожнілому, витоптаному дворі, якщо не зважати на Абросимова. Він приїхав, щоб допомогти мені, і він допоміг.

— Я піду туди, в ліс, — сказав я Антоніні.— Недовго їм хазяйнувати!

Вона нічого не відповіла. Можливо, вона й справді була німа, як твердили в селі? Але чути вона чула. Дівчина заперечливо похитала головою, ніби закликаючи мене цього не робити, і очі в неї стали ще ширші від переляку. І я, плинучи за дивною єдиною течією наших думок, раптом збагнув: вона знає про бандитів більше за мене, вона знає і боїться.

Не абстрактний страх був у її очах. Вона ніби згадала щось, застерігала. Що вона могла знати? Де могла здибатися з ними? У мене всередині обірвалося щось, упало вниз, як міна, коли її кидаєш у чорний мінометний ствол, і моторошно стало від передчуття. А що коли вона, дурепа, забрела якось до лісу в пошуках чорниць або ожини і там наткнулася на них, на отих, що недавно дивилися на дорогу крізь вільшину, біліли плескатими обличчями серед смугастого плетива тіней і світла? У мене навіть руки затремтіли, коли я уявив, що могло статися в лісі.

Та її пальці, сильні, тонкі пальці, що звикли м’яти глину й працювати з ангобами, стиснули мою долоню, щоб вона не тремтіла, щоб я не думав більше про те, що могло здіятися в лісі на якій-небудь чорничній галянині. Потім вона відпустила мою долоню і пішла з двору не озираючись, пішла поволі й статечно, і така ж вона була тонка, беззахисна й аж наче не тутешня, не глухарська, і така сумна, що в мене все перевернулося всередині від кохання та жалю.

«От як воно бував, — подумав я і подивився на свою долоню, яку щойно тримали її пальці.— От як воно буває — поряд з тобою смерть і кров, та й попереду теж, вдається, добра мало, а до тебе раптом, як приступ болю, приходить несподіване кохання. Мабуть, це тому, що війна спресувала наше життя: година як рік, а рік як вік. І коли вже любов прийде, то зразу — не ріденькою водицею по крапельці.

І звідки вона взялася, Антоніна, чудо моє?»

— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — сказав мені Гупан.

Ми сиділи в нашій хаті, в жарко натопленій кухні, їли яєчню, а Абросимов лежав у сінях на холоді. Це були начебто поминки. Гупан і двоє його міліціонерів-автоматників випили, їхні обличчя розчервонілись. Начальник райвідділу гнув алюмінієву саморобну ложку, він уже третю ложку доламував, але баба Серафима йому нічого не казала. Та й дідько з ними, з ложками, ми їх сотнями виливали з німецьких ящиків з-під мін… Гупан був чоловік дужий, він міг і кочергу зламати. Досить було йому зайти в хату, як одразу стало тісно, наче вогнетривку шафу внесли.

— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — повторив начальник райвідділу. — З мене досить Абросимова. Годі самовільних геройств!

— Я не сам піду, — кинув я. — Зі мною будуть Глумський і Попеленко. Зброя в нас є.

— Яка зброя?

— А така, самі знаєте. Підходяща. Після війни здамо.

— Не відпускаю я тебе в УР, — повторив Гупан. — Досить з мене!

— Ну тоді дайте десяток «яструбків», — попросив я. — Ну хоч п’ятірко. Тільки досвідчених. Бандитів там небагато. Ми їх спіймаємо.

— Я знаю, скільки там бандитів, — сказав Гупан. — Чоловік десять на чолі з Горілим. Думаєш, ми такі темні? Там, де треба, кожен бандит на обліку в карточці.

— То чого ж ви їх не повиловлюєте? Чи карточки легше складати?

Гупан тільки крякнув, скоса зиркнувши на мене. Може, я для нього був таким самим недосвідченим, старанним підлітком, як для мене Абросимов?

Міліціонери байдужо слухали. Один із них порпався в круглому диску свого ППШ. У нього, мабуть, заїдала пружина. «Треба буде дати йому кілька ріжків, — подумав я. — Нащо він носить із собою важкі кругляки?^[3] В кишеню їх не покладеш, за халяву не засунеш».

— Він цікава постать, отой Горілий, — сказав Гупан, так, ніби між іншим. — Головатий! Це він запропонував абверу створити загін «під партизанів». Він і сам був у списках абверу… Дарма що вступив у загони УПА.^[4] Це, братику, стріляний горобець. Фашисти йому довіряли. Довірили йому з бойовиками навіть охорону транспортерів… Тих, що перевозили гроші… Та, видно, даремно довірили.

— Які гроші?

— Наші, радянські. Абвер в УРі мав таємні склади. Школа була для диверсантів. І гроші зберігалися. Мабуть, щоб забезпечувати агентуру. Або ще для якихось операцій. За нашими відомостями, не один мільйон вони держали на складі. Горілий із своїми поплічниками супроводжував останні бронетранспортери. Наші літаки їх підпалили. Тут, на околиці Глухарки. А Горілий уцілів.

Гупан повернувся до мене всім корпусом, так що аж табуретка затріщала. Око начальника райвідділу НКВС хитро блиснуло.

— Є відомості, що він обгорів при цьому. Так що його прізвисько цілком виправдалося зрештою… А коли врахувати, що після поранення в горло у бою з партизанами голосок у нього став писклявий, то нікуди він од нас не дінеться з такими відмітками! При всій своїй хитрості. Не втече! Так що ти марно не ризикуй!

— А ви хіба не ризикуєте? — спитав я. — Два чоловіка в охороні — це що, надійно, еге? Ще й кругляк заїдав. Кулемета не знайшлося в районі?

— Не заривайся, — сказав Гупан. — Грубіяниш.

— А я в «яструбки» не набивався. А вже коли взяли, то дайте повоювати.

— Дам, — мовив Гупан. Він повернувся до Серафими. — Бабусю, — промовив, — у кого вдався оцей твій байстрюк?

Не знав він баби. Досить її тільки піддрочити. Вона заледве встигла поставити на стіл другу сковорідку яєчні з шкварками, як її прорвало.

— Він байстрюк? — спитала Серафима. — Він не байстрюк… Він чортове поріддя. Він же мене всю нервеною зробив. Воювати він хоче! А щоб він свого кулемета проковтнув, як мені ця війна потрібна! Та й ви теж добрі,— несподівано закінчила баба. — Ви його взяли, як голубка, ласкою, а прийде час, виженете, як голуба, із свистом. Тільки з вас і толку, що галіфе широчезне, на три… вистачить.

— Ого, — озвався Гупан. — Тепер я розумію, в кого вдався цей байстрюк.

— У матір, — відрізала Серафима. — Весь в Ізабелку! У тієї теж вітер у голові.

— Остогидла людям війна, — промовив один з міліціонерів, щоб пом’якшити враження, справлене лютими нападками на начальника райвідділу НКВС. Галіфе у Гупана справді було широке.

Але Гупан не образився.

— Пізнаю Глухарку, — сказав він. — Сюди міліція й до війни не їздила. Боялася язикатих жінок. А вже як було депутатові звітувати тут!.. Дехто посивів од переживань. Ти мене зрозумій, — повернувся він до мене. — Ти що гадаєш, я із хвастощів узяв з собою тільки двох чоловік? З геройства? Нема в мене людей! Усі люди і всі кулемети лишилися в Ожині. Бо — не для розголосу хай буде сказано — банда Шмученка проривається на захід. Двісті вісімдесят чоловік, усі навчені, і втрачати їм нічого, зрозумів? Дрібні села їх не прогодують, отож є побоювання, що вони надумають потрусити Ожин з його магазинами… А людей у мене… Одне слово, небагато в мене людей. І до твого Горілого руки в мене не доходять. І чого він сидить в УРі, той Горілий? — спитав він сам себе, замислившись. — Чого він чекав?

— Поки Радянська влада впаде, — засміявся міліціонер. — Від фашистів не впала, може, від Горілого не встоїть.

— У нього є якісь міркування, — провадив далі Гупан. — Горілий не дурень. Він міг би влитися в банду Шмученка і постаратися пробитися до Західного Полісся. Там бандерівцям вільніше. Але чогось чекав…

— Може, любка тримає? — спитав сміхотливий міліціонер.

— Ні… В його становищі не до любки. Хитрий фінік той Горілий. — Гупан повернувся до мене, довірливо, напівпошепки сказав — Є у мене думка, що не випадково екіпажі бронетранспортерів загинули, а Горілий уцілів. Бачиш, націоналісти, ці бандюги, дарма що з фашистами дружно жили, а теж були собі на умі. Отож і вирішили вони, раз ті відступають, прибрати грошики до рук, щоб постачати свої банди й агентів, яких позалишали тут… Схоже на те, що так… Цілком можливо, що грошики тепер у Горілого. Але чого він тоді засів біля Глухарки, не збагну. Можливо, після опіків не оклигав… Поводиться він підозріло — тихо, у бійку не встряє. Остерігається!

— Авжеж, тихо поводиться, — я кивнув на сіни, де лежав Абросимов.

— Ну, такої слушної нагоди бандити пропустити не могли, — мовив Гупан, спохмурнівши. — Супроти Абросимова вони нічим не ризикували. Познущатися над комсомольським активістом — це для Горілого… Але, ти зверни увагу, у справжній бій цей гад устрявати не хоче! Інакше він давно навідався б до Глухарки… Бач, навіть два «яструбки» його лякають — не хоче дістати кулю. Таке враження, що в нього якесь важливе завдання… — Він замислився. Додав — А взагалі, Іване, сиди в селі. Налагодь як слід охорону і тримайся. Трохи розв’яжемо собі руки — від твого Горілого самі ріжки та ніжки зостануться. Він приречений. І історично і фактично, це точно!

— Я оце був учора в Сагайдачного, — сказав я. — Він теж мислить широкими масштабами. Вдалину дивиться. А Абросимова вбили.

— Знаю, що вбили, — сказав Гупан різко. Ложку він усе-таки доламав: в одній руці залишилося держальце, в другій коновка. — І до його матері мені йти, а не тобі, зрозумів? Та що там іти! Мені викликати її для опізнання трупа…

— Що там опізнавати, навіщо? — сказав я.

Міліціонери скинулися очима. Видно, я поставив дурне запитання.

— Закон такий! — промовив Гупан. — А навіщо ми стільки паперу списали? Рахунок пред’являтимемо… Як і належить.

Я знизав плечима. На фронті ми ніколи ніякого опі-знавання не проводили. Бо кому ж рахунок пред’являти?

— Ану лишень дай, — сказав я одному із законників, тому, який і досі вовтузився з пружиною. Я висипав патрони з диска і, нагнувшись, дістав з-за грубки два ріжки. — Візьми!

— Непогано у вас з боєпостачанням, — кинув Гупан.

— У наших лісах цього добра досить…

— У вас усього в лісах досить, — зауважив міліціонер. — У ваших лісах шестеро очей треба мати. Двоє спереду, двоє по боках, двоє позаду…

Уночі Гупан довго не міг заснути, кашляв і перевертався, тапчан мій рипів під його важким тілом. Я теж не спав. Ми з охоронцем повлягалися на підлозі, де блохи влаштовували скажені гони й атаки. Охоронець чухався, раз у раз штовхав мене в живіт і волав: «Заходь ліворуч!» Добре, що хоч другому випало стояти надворі, на варті, а то, чого доброго, вони почали б командувати в два голоси. Міліціонери люди нервові — така вже робота.

— Товаришу начальник, — мовив я до Гупана, — однаково ви не спите. Дайте мені відповідь на одне запитання.

Він не сказав нічого, тільки потягнувся до кітеля, що висів рядом з тапчаном. Брязнула об пістолет запальничка, спалахнув вогник.

— От Горілий… та й усі вони там, — вів далі я. — Що їх породило? Я Горілого погано знаю. Кажуть, він був фельдшером, кастрував кабанчиків… Ну гаразд, може, він злість якусь таїть. А другий «наш» фашистський прихвостень — Крамченко — на фермі возив корм. Ніхто його не кривдив. Діти до школи ходили… Усе як у людей…

Чому Горілий став Горілим і його бояться й ненавидять? Невже, якби війни не було, він лишився б фельдшером і я зараз із ним розкланювався б, можливо, зустрічався б на весіллі або на хрестинах, пісень удвох співали б. Не можу збагнути!

— Фашизм! — сказав Гупан.

Він був увесь оповитий димом, як підпалений пароплав. Могутні легені хрипіли і свистіли, ганяючи повітря. Це була машина, що давно працювала на знос. Ані сну, ані відпочинку в начальника районного НКВС, це вже так. Охоронець-міліціонер, той хоч і неспокійно, з криками, але спав. Та й сон йому снився ясний, конкретний: гримів бій, треба було заходити ліворуч.

— Фашизм? — перепитав я. Є люди, які про все мають такі короткі і ясні міркування, що їм досить слів-бирочок. Скажуть — наче гвіздка заб’ють. Невже Гупан з таких? — Ну, ясно, фашизм. Про що тут балакати… Блохи вас не дуже турбують? У нас страх які нахабні блохи.

Він гмукнув.

— Фашизм — явище складне, — сказав він. — Я не якийсь там філософ, я не можу охопити в усьому обсязі… У мене міліцейська підготовка, ти вже вибачай.

Він повернувся до мене — заскрипів розсохлий тапчан.

— Фашизм… Ти, звичайно, знаєш, що це найогидніша, найлютіша диктатура буржуазії… Без такої диктатури з робітничим класом, з революцією імперіалістам не впоратися! Отож вони й хапаються за канчук. За сокиру! Давлять з усієї сили, чинять беззаконня. Розстрілюють, вішають, кидають до концтаборів.

— До чого тут Горілий? — запитав я. — Хіба він імперіаліст, чи що? Він коновал, сучий син!

— Гаразд, — буркнув Гупан. — Спробую розтлумачити. Тобі це потрібно. Можливо, ти ще в міліцію підеш служити — коли в «яструбках» потреби не буде.

Я гмукнув. Уявив себе у міліцейській формі.

— Звичайно, Горілому теорія фашизму ні до чого, — сказав Гупан. — Вона йому як козі енциклопедія. Але зауваж одну річ. Хто був опорою Гітлерові, коли він рвався до влади? Штурмовики, різний темний елемент. Чому? А їм було вигідно примазатися до сили. До сили, що не знає ніяких обмежень. Злетіти на цій каламутній хвилі. Тут перед ними, бач, величезні горизонти відкриваються. Можна, бач, грабувати і бути під охороною цієї беззаконної бандитської держави. Убивати можна, мучити, наживатися на чужому горі — і все зараховується, ніби яка заслуга, метикувш?

Він хрипко відкашлявся.

— Пробач, я тебе, мабуть, геть обкурив?

— Нічого.

— Це я від бліх. Може, не витримають.

— Витримають, — сказав я. — Я їх димовою шашкою вже морив. Кіт мало не здох… Ви розповідайте.

— Гаразд… Я тобі спрощено поясню, адже освіта в мене коридорна, сам знаєш, як у пісні — «сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю». Так от, фашизм, розумієш, для цих елементів тим і гарний, що ставить на місце законів силу. І кожен, хто став на службу такій державі, став часточкою цієї сили. Він начебто від імені держави вирішує, що вигідно і що невигідно. А насправді насамперед про себе дбав. Діє так, щоб собі було якнайліпше!

— Не відступати, хлопці! — вигукнув раптом міліціонер. — Заходь ліворуч!

— Він контужений, — пояснив Гупан. — У нашій ожинській міліції я зараз найздоровший: астма до уваги не береться… І от, розумієш, Горілий побачив, що перед ним таке відкривається, про що він і мріяти раніше не міг. Нутро у нього було кримінальне, дрібне, власницьке, але ж воно проявитися не могло, бо наш радянський робітничо-селянський закон покарав би його… А тут… треба було тільки пристосуватися до обстановки, стати часточкою великої сили! Тепер він міг мучити, убивати людей, однімати добро — і все це йому зараховувалося, як корисне діло, зрозумів? А він, звичайно, садист по натурі, цей Горілий, садист і власник, жаднюга, і ось для нього фашизм як мед. Отак фашизм добирає собі підходящі кадри. Він, як магніт, мерзоту вишукує!

Гупан погасив цигарку пальцями. Ото вже пальці у нього були! Просто взяв тліючий недопалок та й розтер його, навіть не крякнув. Мабуть, немало попрацювали ті руки, коли обросли такою азбестовою оболонкою.

— Націоналізм? Шовінізм? Це Горілому дуже до речі. Козир! Тепер можна грабувати й катувати білоруса за те, що він білорус. Єврея — тому що єврей… Східняка^[5] — за те, що народився по той бік Дніпра… Він не фашист у повному розумінні слова, цей Горілий, — він карний злочинець, бандит, грабіжник, але в тому й річ, що карний злочинець фашистові близький родич. Зауваж: гончарню колгоспну, цебто народну, громадську, Горілий прибрав до рук! Украв, адже так? Безліч добра в заарештованих награбував. Коней з племзаводів собі понавозив. Он воно як! Він і сьогодні ще намагається владу тримати. Не може згодитися, що фашисти виплюнули його, як кісточку з кавуна. Тепер він, бач, у бандерівці подався, в «ідейні». Це йому як прикриття для бандитизму. Та тільки смисл його життя один — беззаконня, сваволя і люта ненависть до Радянської влади. Він, Горілий, хоче ще попанувати тут, чогось сподівається! Зауваж деталь: був Горілий у фашистів офіційною особою, начальником допоміжної поліції, а як тільки фашизм згинув і повернулася Радянська влада, став бандитом. Логічно! Але на заваді йому такі, як ти. От і виходить, що, охороняючи радянський закон, ти і є найголовніший борець з фашизмом, кумекаєш?

Я забув про бліх та про тліючі в животі жаринки болю і повернувся до Гупана. Щось і справді розкумекувалося в голові, і моя робота «яструбка» в маленькому селі під назвою Глухарка раптом стала набувати якихось інших обрисів. У ній вбачався більший, аніж я гадав, смисл.

— У тебе дуже почесна справа, — сказав Гупан, — Захистити людей від бандюг-фашистів. І не просто захистити. Ти їм усією своєю поведінкою повинен довести, що наш радянський закон сильний, твердий і непідкупний. Людей тутешніх три роки гнув фашизм. Переконував: хто сильний, на боці того і правда. Та й годі! А ти повинен щоденно переконувати їх в іншому, кумекаєш? Ось у тебе зброя — перша ознака сили, переваги над іншими, а ти ніколи не використаєш цієї сили на шкоду людям, із користолюбства або помсти чи ще як… Бо хто ж ти є? Ти є представник Радянської, законної нашої, народної влади. Так що не проста оця «яструбкова» справа! А зараз давай лишень спробуємо заснути…

Він одвернувся до стіни, так що аж тапчан ходором заходив. Міліціонер ще раз стусонув мене коліном і наказав, що б там не було, заходити ліворуч. Видно, контузило його, коли він заходив праворуч, отож він і старався хоч уві сні уникнути тієї непоправної неприємності.

— Товаришу Гупан! — покликав я. — А ви не могли б дати мені яку-небудь загальну книжку про всі закони? Щоб зрозуміти суть?

— Суть-то ти знаєш, — пробурмотів начальник райвідділу. — А книжок багато. Ось звільнимось і займемося тобою. Я тебе до грамотних людей звожу, з мене яка користь? Я ж із слюсарів у НКВС прийшов. Важко мені все давалося… Але ти зрозумів, що, борючись за закон, ти в найголовніший боєць із фашизмом, га?

Тютюновий дим розсіявся, і знову запахло полином. Я простягнув руку, намацав рядом зброю і вмостився зручніше, так, щоб не дуже мені діставалося від охоронця, що штовхався. Тінь постового пропливла по стіні. Він тримав автомат напоготові, дулом уперед. Пора була тривожна, ще не для всіх у наших краях настав Час Закону.

…На світанні, коли матовий шар паморозі ще вкривав траву й листя, Гупан із своїми автоматниками вирушив до Ожина. У бричці з тілом Абросимова сидів той самий міліціонер, який уночі закликав заходити ліворуч. Очі в нього були сонні, смикалась повіка. Гупан і другий міліціонер їхали верхи, ще один кінь ішов на поводі за бричкою.

— Ти ось що, — тихо говорив, нахилившись до мене, Гупан, — ти спробуй розвідати, через кого могли просочитися відомості про приїзд Абросимова. Мабуть, не випадково вони наткнулися на бричку. «Планчик» той стривожив їх. Дуже мені незрозуміло, чому Горілий сидить під Глухаркою… Тут, безперечно, щось криється!

І вони швидко виїхали з двору. Гупан поспішав. Доля Ожина, який міг опинитися на шляху банди Шмученка, непокоїла його. Бричка м’яко підстрибувала на ресорах. Абросимова вони прикрили старим рядном, але нога звисла, і черевик розгойдувався в такт руху… Бандюги чомусь не зняли з Абросимова черевиків. У їхньому лісовому та болотному житті для діла, мабуть, годилися тільки чоботи. Та й черевик той був драний, невміло прошитий на закаблуку дратвою.

— Ну от, Попеленко, не дозволяють нам іти в УР, — сказав я своєму другові й помічникові.

На круглому кирпатому «яструбковому» обличчі з’явилися удавані жаль і смуток. Хитрий був, чортяка, Попеленко!

— Ну що ж, товаришу Капелюх, начальству перечити не можна, — сказав він. — Начальник за всіх уболівальник!

Ми простували селом у повній бойовій формі. При нас були гранати й підсумки, а Попеленко замінив свого карабіна на відремонтованого автомата. Ми почали грізне щоденне патрулювання, щоб заспокоїти населення, стривожене загибеллю Абросимова. Вигляд двох чоловіків, обвішаних зброєю, повинен був, за моїм задумом, вселити в односельців почуття впевненості й спокою.

Стало жарко, з акацій сипалося прибите вранішнім заморозком зів’яле листя.

— А взагалі, гарне діло — патрулювання, — сказав Попеленко. — Політично правильне… А мої зараз редьку з городу носять. Та й воза я ще не полагодив. Шкворень погнувся, доведеться до Крота йти… Він загне ціну.

Довколишні ліси мінилися всіма барвами осені. Жовто-зелені хвилі підступали до «п’ятачка» землі, відвойованого глухарчанами у дерев. Ми були господарями невеличкого острівця.

— Попеленко, — запитав я, — кому ти казав, що до нас збирався приїхати Абросимов?

— Нікому!

— А ти пригадай!

— Та нікому… Мене Яцько з Ожинської кооперації оповістив. А йому сам Абросимов наказував…

— А той Яцько надійна людина?

— Яцько? Та вже поліцаїв він не любить, вони у нього брата забили. Ні, Яцько надійний!.. Ну, а як він мені сказав, я подався до Варвари…

— Стривай! — вигукнув я, червоніючи. Дурна оця властивість — червоніти як хлопчак, чи ж вона коли-небудь мине? — Звідкіля ти довідався, що я у Варвари?

— Щодо цього в Глухарці добре налагоджена служба, — сказав Попеленко, усміхнувшись. — Хто куди чобітками рип-рип, а хто куди постолами човг-човг… Вже що-що… а коли хто навідається до вдови, то люди знають навіть, які в нього на штанях гудзики були…

— Гаразд, годі теревенити, — кинув я. — Ти про діло…

— Так ви ж поспитали, я й пояснюю: одразу подався до вас, до Варвари!

— І нікому нічого по дорозі?

— Анічогісінько. Що ж я, не розумію?

«Товариш Абросимов сповіщав, що виїздить допомогти ловити бандитів… — пригадав я. — Конем, просив переказати…» Прозвучало це солідно. Товариш Абросимов з району, великий начальник, конем виїздить ловити бандитів!.. Якби горілівські дружки нас чули, вони сполошилися б і постаралися б товариша Абросимова не пропустити. Але бандити не чули цього повідомлення. Його чула Варвара… Варвара!.. Не варто було квапитися з висновками. Врешті Горілий міг наткнутися на бричку випадково.

— Попеленко! — озвався я. — А як ти ставишся до Варвари?

— А чого ж, — промовив він, сором’язливо крякнувши, і погладив автомат. — Нічого… З розумінням ставлюся! Гладка… Саме враз!

— Попеленко! — сказав я. — Коли ти нарешті виплюнеш галушку з рота?

— Звідки ви взяли, що у мене галушка? — здивувався він. — У нас пшеничного борошна нема й на понюх, а ви — галушку!

— То чого ж ти мимриш? Я тебе не питаю… ну, про те… Я тебе про інше питаю. Політично!

— Про Варвару політично?

Він навіть зупинився. Його лукавий ніс геть зросився потом — нелегко тягати повне озброєння.

— З Горілим вона була чи ні?

— А… Ну, це справа давня, — сказав він. — Звичайно, слід було б усипати їй перцю… Але ж треба й те зрозуміти, — Горілий був парубок при силі, у формі, при зброї… ось як ви! — закінчив Попеленко. — Жінки це дуже люблять!

Він знав, що начальству треба лестити, хитрий, чортяка. Ех, не було в нас у Глух арці «губи», посадити б його на перевиховання.

— Ти що ж мене з поліцаєм порівнюєш? — спитав я.

— Так я ж по чоловічій лінії, а не політично, — він відобразив на обличчі переляк.

— Вона його любила? — спитав я.

Попеленко знизав плечима і презирливо скривився, даючи зрозуміти, що на таку безглузду тему він, як людина серйозна, розмовляти не збирається.

— Та вона ж чула, як ти сказав про приїзд Абросимова! Ти що, не розумієш, про що йдеться, дурна твоя макітра? — вибухнув я, — Може, вона підтримує зв’язок із Горілим?

— А! — догадався Попеленко. — Так ви, товаришу Капелюх, і пояснили б мені ясно, а то все навідні питання задаєте…

— Ну?

— Товаришу Капелюх, чого б це вона знову Горілому коханкою була? Жінка вона тямуща, розуміє… Коли він чорну форму носив — інша річ… Ні! Тепер у нього в кишені від коника лапка… До того ж він на Семеренкову Нінку переключився. Мов півень перед нею гарцював. Було, на Справному як в’їде до села, а за ним охорона — справжнісінький тобі генерал фон фельдмаршал.

— Я тобі не про Семеренкову, — перервав я «яструбка», — Нінка про Абросимова не чула.

— Гм. — Попеленко почухав потилицю. — Ну що ж сказати ще про Варвару? Звичайно, я не можу їй рекомендації дати. Жінка! Хто її знає? Треба б допитати… Поліцаї були добрі мастаки допитувати. Про рідну маму розкажеш!

— Ми не поліцаї,— сказав я. — Ми так не можемо.

— Ясна річ, — згодився Попеленко. — Тут у нас слабке місце. Але політично правильно!

— Ось що ми зробимо, — вів я далі.— Встановимо нагляд.

— У нас в селі тепер стільки жінок без чоловіків, що ніякого нагляду не треба, усі одна за одною стежать, — промовив «яструбок». — Жінка без чоловіка — найкращий спостерігач.

— Звідки в тебе стільки мудрості, Попеленко? А якби хто городами пройшов уночі, невже допильнували б? Та й необов’язково особисто спілкуватися… Може бути «поштова скринька», «дубок», зрозумів?

— Який «дубок»?

— Де залишають записки. Умовлене місце

— Та воно то так, — сказав Попеленко. — Тільки яка Варварі користь від записок? Їй писанина ні до чого.

Ми піднилися на горб до Малясової хати, звідки відкрилося перед нами усе село, гончарний заводик і неозорість осіннього лісового моря.

— Встановимо нічне вартування, — промовив я статечно, наче цей мій новий задум не був наслідком повної відсутності чітких планів, наче він єдино можливий і найкоротший шлях знищити бандитів. — Ти непомітно стоятимеш на варті в самому селі, де-небудь під хатою.

— Можна під своєю? — спитав Попеленко. — Це ж близенько від Варвари!

— Можна.

Я оглянув довколишні поля та городи. Пануючою висоткою поблизу, звичайно, був Гаврилів горб, який чорнів за ніжною зеленню озимини. Під старими вербами на вершині горба виднілися силуети хрестів. До кладовища вела вузенька стежка. «Одвезти до Гаврила» — казали глухарчани. З Гаврилового горба добре було видно Глухарку і всі навколишні під’їзди й підходи до неї.

— А я там повартую, — сказав я, махнувши рукою у напрямку кладовища. — Звідти добре видно. Якщо запримітимо якогось зв’язкового, візьмемо його в кліщі. Я відріжу од лісу, а ти од села, зрозумів?

— На кладовище підете? — спитав Попеленко, трохи відсунувшись од мене. — Негарне місце.

Я й сам знав, що негарне. Ще до війни, коли я приїжджав на канікули з дев’ятого класу, здоровим уже лобурякою, ми з глухарськими хлопцями побилися об заклад, хто зможе піти до Гаврила уночі. Відомо було, що на горбі ночами блукав тінь самого Гаврила, величезного горбатого дядька в білому простирадлі, з бородою, що світиться. «Як Глумський, тільки вищий за дерева», — твердили хлопці. Ніхто з нас так і не наважився тоді сам піти до Гаврила.

Усе це було дуже давно. Відтоді ми надивилися дечого страшнішого, ніж бороди, що світяться…

— Може, ти хочеш посидіти на горбі? — спитав я Попеленка.

— Лоскоту боюся, — серйозно відповів він. — Кажуть, що мертвяки лоскочуть!

Я проспав до дванадцятої години ночі, до будильника, за сигналом якого включалися жорна. Швидко й обережно вдягнувся, намотав по дві пари онуч, щоб не змерзнути на Гавриловому горбі, де завжди гуляв вітерець. Місячне сяйво падало крізь вікно на подушку, і червоні трояндочки на ситцевій наволочці здавалися в тому сяйві чомусь голубими. У селі навзаводи горлали півні.

Я намацав на тумбочці кілька порошків беладонки, які беріг ще від часів госпіталю на випадок, якщо біль занадто вже дошкулятиме, і засунув їх до кишені. Надів свого сержантського дженджуристого кашкета, а шапку поклав на подушку і прикрив ковдрою; з деякої відстані вона могла зійти за голову сплячого. Підбив усю постіль, яка теж мала справляти відповідне враження. Не хотілося, щоб Серафима, прокинувшись серед ночі, помітила мою відсутність і марно турбувалася.

Двері, ще звечора змазані рушничним мастилом, пропустили в сінці без найменшого скрипу. Там я випив свої порошки. Яндолка тоненько задзвеніла об крижинку у відрі. Тепло вересневих днів змінювалося нічними холодами. Минуло літо, минуло…

Обережно виніс МГ із сіней. У морозному повітрі від кулемета різко запахло мастилом і залізом. Місячне сяйво було таке яскраве, що аж очі різало. Воно сприймалося не само по собі, а тільки завдяки тіням, що їх кидали на землю віття дерев та кущів, тички з тину, на яких де-не-де висіли глечики, дріт, натягнутий у дворі для сушіння білизни. Тіні вирізнялися так рельєфно, що я обережно переступав через них, боячись спіткнутися. Вийшовши за хвіртку, я став під старою напівусохлою шовковицею й огледівся. Усе село було немов присипане білим фосфоричним порошком. Солом’яні стріхи, вкриті тонким шаром інею, втратили жовтизну.

Було тихо-тихо, всі спали. Тільки на гончарному заводику диміли димарі. Ох і ніч… У таку ніч сновиди, мабуть, юрмами лізуть по ринвах угору… Ні, все-таки дивовижна річ — тиша.

Мені раптом стало радісно. Я згадав, як пальці Антоніни торкнулися моєї руки, як наші думки полинули злагоджено, ніби ми читали одну книжку. Що ж це було з нами?

Через цей скажений місяць я й зовсім забув би, чого вийшов на вулицю, якби не тінь за тином попеленкової хати. Тінь ледь ворухнулася й зробила привітальний знак. Признатися, я навіть здивувався. Я побоювався, що Попеленко влаштує НП не за тином, а де-небудь на сіннику.

Прогорлав опівніч запізнілий півень. Я пройшов повз Варварину хату — жодне вікно не світилося — та й почвалав вузькою дорогою до Гаврила. Місяць стояв якраз над горбом, і той здавався плоским, вирізаним із чорного паперу. Хрести й обеліски на вершині, кошлаті плакучі верби — усе було чорне.

Гілля дерев, що росли вздовж дороги, утворювало химерне жалобно-чорне мереживо. Тільки одна вечірня зірочка жевріла на вицвілому від місяця небі, але коли я озирнувся, то за спиною, за гостро окресленою власною тінню побачив на протилежному від місяця боці темне зоряне небо. Під ним яскраво світилися стіни мазанок. Місяць поділив нічний світ на дві частини.

Я вибрався на горб. Огорожі тут не було, хрести, обеліски з зірочками вільно розташувалися на схилах і на вершині. Ворони, яких я потривожив, забилися на деревах, залопотіли, сліпі, крилами об гілля. Під старими плакучими вербами темнів величезний, в обхват, хрест… Там лежав мій рано померлий дід. Я сів на горбик, густо порослий травою, — видно, це була могила людини, чиї родичі виїхали з наших країв.

Ось воно, царство Гаврила, жах, аж мороз поза шкірою, джерело дитячих страхів!

Я сидів на м’якому могильному горбикові, поставивши коло ніг МГ, і прислухався до нічних кладовищенських звуків, до металевого скреготу листя на жерстяних вінках, що збереглися з довоєнних часів, до поскрипування сучка на вербі, до лопотіння крил птаха, що несподівано проснувся. Та ба, страшно не було анітрохи. Мабуть, коли поховаєш стільки людей, покійники вже не здаються чимось містичним, потойбічним.

Глухарка, що лежала переді мною двома рядочками хат, спала. Ні руху, ні шереху. Коли-не-коли загавкають собаки, але безладно, ліниво. Плакуча верба наді мною часом шелестіла під поривами легенького нічного вітру. То було мертвотне шелестіння — листя уже попідмерзало.

Уранці, як тільки пригріє сонце, воно, оце вузеньке біле листя, посиплеться з гілля дощем…

Від ранкової дози беладонки живіт зовсім утихомирився. Осколочки поснули. Я утішався з відсутності болю. От які бувають радощі!

…Велику, свіжовибілену Варварину мазанку мені було видно особливо добре. Ані вогника у вікні, ані руху. І всі поля довкола Глухарки були порожні. Усе вкривала матова паморозь.

«Скоро полетять журавлі,— подумав я. — Наближається холод, і журавлі полетять з півночі, з білоруських боліт, курликаючи в темному небі. Хотів би я послухати журавлів… Дожити б!»

Село мовчало. Озимі клини, темна павутина стежок, кучеряві грядки капусти в Семеновому урочищі, кукурудзяне поле, де, мов свічки, стирчали огризки стебел, — усе було добре видно з кладовища. Мені здається, я міг би розгледіти й муху, коли б вона заходилася літати над селом у місячному сяйві.

За моєю спиною темніли хрести. На одному з них тріска, що відкололася, огидно й жалібно бриніла під вітром… Яка ж бо все-таки простора земля! Міліарди людей поховані в ній протягом сотень віків. А скільки закопали в цю війну… Але кладовища займають такі невеликі «п’ятачки» землі…

Якась темна цяточка стрибками перетнула кукурудзяне поле. Зупинилася коло самісіньких капустяних грядок. Заєць! Нашорошив вуха та й шугнув у капусту. Над одним з димарів гончарного заводика зметнулися темні й густі клуби диму. Видно, Кривендиха підкинула дровець.

До війни в такі осінні ночі, коли починали вивозити і шаткувати капусту, над селом довго не змовкали пісні. Бубніли бубни, бренькали мандоліни, вищали гармошки в руках підпилих парубків. Чи ж відродиться все це? Та й скільки хлопців повернеться в село?

…Ківш уже повис держаком донизу — отже, було близько третьої. Місяць пересунувся до краю села, озимина ще дужче посивіла від паморозі. Посеред ланів виникли білі калюжки. Туман просочувався з якихось непомітних баюр і вибоїн. Готувався до атаки.

Над ранок стало ще дужче підморожувати. Я страшенно змерз, сіпався під шинелею, щоб зігрітися. Ківш плив понад самісінькою землею, від осілого місяця падали довгі тіні, однак їх було видно тільки на узвишші, а низинки заповнював туман. Він розповзався в усі боки, його пасма тяглися переярками, як щупальця. От уже ні до чого був цей туман.

Місяць опинився аж край села. Його рух, коли він, зачервонівши, покотився над верхів’ями дерев, над смужкою безкраїх лісів, над хатами, став помітний на око. Туман, здавалося, виділявся тепер з кожної травинки. Село поволі зникало в пелені, я розрізняв тільки окремі мазанки, що стояли трохи вище. Варварину хату поки що було видно, але тин уже сховався в тумані.

На сході ледь помітно заясніло, виділилися з темряви смуги хмар. Звідти одразу ж ніби теплом потягло. А на протилежному боці все ще панувала ніч і зима.

Село вже зникло, тільки виступали кутики дахів, укритих памороззю. Місяць пірнув у білу смугу понад лісом та й погас. Я поклав на плече МГ і встав. Закінчив вартування… Чортів туман! Жаль було згаяного часу.

Я брів як у молочному киселі, такий густий і в’язкий був туман. Оглянувся — Гаврилів горб темнів важким громаддям. Раптом на сході хтось зробив різкий мазок рожевим. Крикнув півень, перший птах випурхнув із дерев на Гавриловому горбі і, ще напівсліпий, пролетів біля моєї голови, мало не зачепивши крилом — вітром ударило у вухо.

З вербової дороги я звернув на озимий клин. Не міг я не звернути. Надходив той час. Травинки озимини прикрасилися сіллю щедрої паморозі. Стежинку було видно тільки на три-чотири метри.

Я мало не зіткнувся з нею. Її наче виштовхнуло з туману. Вона злякано завмерла. Ми стояли одне супроти одного на вузькій стежці, що простяглася через озимий клин, я з кулеметом, а вона з коромислом на плечі. Погойдувалися відра… Мені було неприємно, що я налякав її. Вона й так була постійно насторожі, як птах. Я зійшов із стежки і усміхнувся.

Антоніна впізнала мене, обличчя в неї розгладилось. Відра здригнулися й попливли мимо по вузькій стежці. Зникли в пелені туману. Було чути, як, віддаляючись, поскрипують дужки на коромислі. А я й далі стояв посеред озимини… Яка ж бо тендітна й жалісна врода! Вона була як той тоненький глечик, що вже обточився на гончарному крузі, але ще був необпалений і міг зруйнуватися, зім’ятися від необережного дотику.

Я стояв і дивився вслід, нічого не бачачи, крім стіни туману. Якийсь неспокій не давав мені зрушити з місця. У згадці про струнку та високу дівчину в чорній хустці, що пройшла по стежці з коромислом на плечі, була незрозуміла мені неправильність. Я не міг збагнути, в чому тут річ. Я знов уявив, як Антоніна вихопилася а туману, як перелякалась, як гойднулися відра… Атож… відра! Вони гойднулися так важко, ніби в них було повно води. Та й коромисло провисало на плечі, вдавлюючись у пальтечко. Але ж вона йшла не від криниці, а до криниці!

Я похолов. Мені й раніше здавалося дивним, що вона так рано ходить до далекої криниці на узліссі, а не до сільського колодязя, а тепер усе це оберталося бідою. Нехай би мені це привиділось. Я ж хотів упіймати бандюгу, що скрадається до Варвари. При чому тут Антоніна, при чому? От чортовиння… Он, значить, як воно виходить. Антоніна, Антоніна… Поправивши МГ, я рушив услід за нею. «Ну за що? — думав я. — За що я маю втратити її? Її! Як же так?.. Ну, невже не можна нічого вдіяти, невже не можна нічого змінити?» А ноги самі ступали по стежині. Роби своє діло, «яструбку» Капелюх. Ти хотів вистежити ворога. Бандитського помічника, зв’язкового. Ти вистежив. Іди!

Озимина закінчилась. Стежка тут стала слизька. Вона круто спускалася до криниці, в ярок. Темніли стовбури дерев. Обережно, пригнувшись, я наблизився до джерела. Воно витікало з невеликого, вже зогнилого зрубу. Обабіч височіли круті схили виярка. Нижче зрубу, по течії струмка, росла висока трава й осока. Все інше зникало в пелені низького туману.

Антоніни ніде не було. Я прислухався. Приглушено шуміла вода. Той шум скидався на старече бурчання. Та ось угорі, над виярком, ледь дзвякнула дужка відра. Я підвів голову, побачив гілки вільхи, що виділялися з білого місива. Одна гілка здригнулася.

Я поповз схилом виярка нагору. Завмер за вільшаним памолодком, не торкаючись ні гілочки, ні листочка. Можливо, Антоніна була тут не сама. Що ж, у мене МГ і дві гранати угрілися в кишенях. От як усе виходило… Одна розрадонька — якщо там бандити, то ні вони, ні я, ні Антоніна від криниці не вернемось.

Проте вона була сама. Нагнувшись, викладала з відер якісь вузлики й складала їх під пеньок. Підвелася, огледілась. Я стежив за нею, ледь висунувшись із своєї зеленої схованки. Вона дуже боялася, навіть губи їй час від часу тремтіли. Її привело сюди почуття страху — не добра воля. Я згадав козулю, що бігла через галявину біля сосняка. Може, тут також діяв досвідчений нагонич… Не треба поспішати із звинуваченнями.

Антоніна, озираючись, але ступаючи, як завжди, легко і пружно, спустилася до криниці, зникла в тумані. Я почув плюскіт води. Скрипнуло коромисло під вагою двох наповнених відер. І все стихло. Я уявив собі, як вона йде стежкою, мовби по туго натягнутому канаті, ледь помітно похитуючись, ступня в ступню.

Підійшов до трухлявого осикового пенька. Шматок дерну, що прилягав до нього, був трохи рудіший від решти трави. І на ньому не ряхтіла матова паморозь. Зверху лежала соснова шишка, гостряком від пенька.

Я обережно зняв дернину. Під пеньком у сухому місці було влаштовано тайничок, щось на зразок лисячої нори. Прислухаючись до звуків лісу, що прокидався, я дістав з нори чотири вузлики. Чотири звичайнісінькі вузлики із старенького, але чистого, підштопаного рядна. У таких вузликах діти носили в поле або на гончарню снідання батькам та матерям. Ось і тут я знайшов житні паляниці, добрий кавалок сала, цибулю, сіль, картоплю… Семеренкови жили бідненько, дуже бідненько — для свого господарства у них не вистачало часу й хватки, а трудодні, які нараховували в колгоспі за глечики та макітри, були убогі… Звідки ж вони взяли все оце багатство?

У третьому вузлику я знайшов кілька чисто випраних і полатаних сорочок та чоловічу білизну. Так… Четвертий був перев’язаний особливою, кольоровою стьожкою. Він призначався для жінки, про це свідчила і стьожка, і ретельна та акуратна упаковка, і легкий аромат дикої лаванди, що йшов від рядна. Я витер руки об шинель, щоб не залишити плям від рушничного мастила на чистому рядні, розв’язав вузлика й обережно розіклав усе, що в ньому було: брусочок мила, теплі жіночі штанці, ліфчик та бавовняні панчохи. Речі як на воєнний час надзвичайно цінні, особливо панчохи і мило.

Виходить, не поїхала Ніночка до Києва, як говорив односельчанин Семеренків. Пішла Ніночка з Горілим і вкупі з ним та бандитами переховувалася в лісах. Ніночка, дрібненькі кучерики, синенький беретик, дзвінкий довоєнний сміх… Що ж ти наробила?

Я старанно позав’язував усі вузлики, поскладав під пеньок та й накрив дерниною. Зверху поклав соснову шишку, гостряком від пенька. Тут і зв’язкового почекаю. Думав, що зустрінуся з ним біля Варвариної хати. А все вийшло не так. Зовсім не так.

На сході, над молочною смугою, уже виднівся неяскравий світлий стовп: сонце викочувалося до обрію. Але сам туман погустішав ще дужче. Відбувалася посилена ранкова конденсація. О такій порі тільки по «язика» ходити. Було тихо, дуже тихо, туман, наче вата, ліз у вуха.

Зненацька, як барабан, з боку села вдарила автоматна черга. «Шмайсер»! Черга була довга, монотонна — ніби стріляли в одну точку, впритул. Коли б’ють розсіяним вогнем, віялом, по широкій і віддаленій цілі, звук весь час змінюється.

Я зняв з плеча кулемет. Ще раз прогримів «шмайсер». Цього разу коротко. Потім розляглися ще дві короткі черги. Вони немовби стали ближче до мене.

Я кинувся бігти, стежкою до села, тримаючи МГ обома руками, дулом уперед. У селі, причулося мені, пролунав чийсь жіночий крик, але його заглушив хор півнів. Звичайний ранковий хор. Півням було байдуже до стрілянини. Вони до всього звикли за роки війни.

Знову зацокав автомат. Здається, ППШ. Я був сліпий. Переді мною стояла стіна туману. Проте я почув, як кулі затарабанили по гілках та по листю. Це вже були кулі при кінці льоту, ослаблі, вони не впиналися з сухим різким тріском у дерево, а тільки чвякали.

Хтось біг сюди, до криниці, стежкою, а вслід йому стріляли: тільки так можна було пояснити цей рій куль, що несподівано розсипався у мене над головою.

Мабуть, якби Попеленко не дав навмання цієї останньої черги, лежав би я на стежці посеред озимини коло самого узлісся. Але послані ним кулі стали несподіваним попередженням. Я зупинився, перевірив, як вставлено стрічку й закріплено диск, і звів затвор, тримаючи МГ дулом уперед. Палець закляк на спусковому гачку.

«Чи встигла вона зійти із стежки на городи? — промайнуло у мене в голові.— Якщо мені доведеться стріляти, випадкова куля може наздогнати її».

Більше ні про що я не встиг подумати. Прямо на мене а туману вибіг здоровенний парубок у жовтій шкіряній курточці з невеликою лисиною на плечі. У руці він тримав «шмайсер». Це для нього була іграшка, а не зброя. Обличчя у парубка перекривилося, і він легко, однією рукою, як пістолет, скинув автомат.

Коли б я не був напоготові, він випередив би мене. МГ — це танк порівняно із «шмайсером». Його створено не для ближнього бою, він важкий і незграбний. Але палець уже лежав на спуску, а запобіжник був зсунутий, і я на якусь мить випередив парубка.

Він наткнувся на чергу, як на оглоблі. МГ ударив упритул, і парубка відкинуло. Тієї ж миті я зрозумів, чия шкіряна курточка була на парубкові! Ще не вправившись роздивитися обличчя бандита, я вже зненавидів його. Палець немов припаяли гарячим припоєм до спускового гачка. Це сталося само собою. Без наміру… Ось… За Абросимова! За криваву зірку на лобі!

Курточку рознесло на шмаття. Її на моїх очах зім’яло і вдавило в тіло. Відлетівши назад, парубок ударився потилицею об землю. Аж тільки тоді я перестав стріляти. Гірко запахло пороховим димом і гаром. Курточка тліла. Навколо ще щільніше зімкнувся туман. Поволі верталася тиша.

— Не стріляйте, це я, не стріляйте! — пролунав голос Попеленка. Він побоювався сліпої кулі. Гупав чоботищами і горлав — Це я, я, Попеленко, свій!..

Я схилився вад бандитом. Кров і досі цебеніла й заливала груди. Гарно він лежав, навзнак, і великі селянські, руки розкинулись по обидва боки стежки. Вони прим’яли паростки озимини. На білому обличчі різко виділялося ластовиння. Ех ти, бандюга, поліцай, своєї матері син…

Попеленко, важко дихаючи, з автоматом у руці, в розстебнутому кожушку, з-під якого валила пара, як з дверей лазні, теж нагнувся над парубком.

— Ти Семеренкову не зустрічав? — запитав я.

Попеленко пропустив це запитання повз вуха.

— От гаспид! — сказав він скрушно. — Я думав, що він уже втік! А ми ж його уколошкали. От гаспид!

— Ти що, жалієш? — запитав я.

— Ну що ви, товаришу Капелюх! — обурився він, голосно відсапуючись після бігу. — Чи ж я політично не розумію що й до чого?..

Але обличчя в «яструбка» було явно засмучене. Він, звичайно, шкодував, що парубкові не пощастило п’ятами накивати. Скінчилося у Попеленка перемир’я з бандитами. Тепер і його ніхто не пожаліє на лісовій дорозі.

— Ти Семеренкову Антоніну бачив? — запитав я.

— Та не зачепили вашої Антоніни, — сказав він. — Стоїть з відрами коло хати. Перелякалася, мабуть…

Він, трохи повагавшись, скинув шапку.

— Еге ж… Здоровенний парубок, — сказав він. — Тепер лежить, як сито в дірках… Ох ти ж боже!

— Доведеться нам тепер воювати серйозно, Попеленко. Не простять нам бандюги!

Раптом Попеленко захихикав.

— А він же вас убивати прийшов, товаришу Капелюх! — промовив він. — Він вам геть усе вікно розтрощив! Баба, мабуть, лається страшенно…

Туман уже піднімався з озимини. Погасли зорі над головою. Сонця не було видно, але червоний стовп на сході, що поволі ширшав угору, аж палахкотів. Він дедалі яскравішав. Долоня парубка, відкинута в білу озимину, взялася дрібними крапельками роси, ніби спітніла. Он воно яке діло. Убивати людей в такий ранок! Кров на шкірянці почала загусати, її патьоки ніби набухали — отак узимку під джерелом набухає і товстішає намерзла крига.

— Гайда по підводу, — сказав я Попеленкові.— І нехай люди знають, що бандита забили… І… це… — я згадав Гупана. — Опізнати треба. Як належить…

Баба Серафима вставляла фанерку в розбите вікно. Усе, що слід було сказати а приводу того, що сталося, вона вже сказала і тепер тільки нишком буркотіла.

— Отака була шибка цілісінька. Всього тільки з трьох шматочків. А він розтрощив, трясця його бандитській матері!

— Нічого, нічого, всі а фанерками живуть! — мовив я. — Дайте-но лишень молотка, бабусю…

Біля нашої хати стояли цікаві сусіди.

— Дивлюсь я крізь туман, аж вулицею прямує хлопець якийсь, просто велетень, — захоплено розказував Попеленко. Перемир’я скінчилося. Тепер «яструбок» хотів мати хоч яку-небудь вигоду а нової ситуації. Навтішатися з ролі героя. — Спершу був подумав — товариш Капелюх повертається. Ні! А воно здоровенний бандера пре — справжній бугай. Або самохідка. І що ж ви думаєте? Підходить він до хати товариша Капелюха і шасть через тинок. Стрибонув що тобі кіт.

«Бугай», «самохідка», «кіт» — образно розповідав Попеленко. Старався. Підлітки зорили на нього палаючими очима. Може, роль героя по-справжньому захопить «яструбка»?

— Ну, думаю, щось не гаразд. Я ближче. А він, вражий сип, до вікна, де товариш Капелюх спить, притулився та й розглядав щось. Добре, думаю, дивись, дивись — од мене не втечеш. Аж тут він піднімав свого автомата та як дасть у вікно. Як дасть! Та й знову через тинок — шасть!

Слухачі охнули, переживаючи за Попеленка. Тільки Гнат, що височів за натовпом глухарчан, тримаючи порожній мішок за плечима, усміхався на весь щербатий рот.

Люду прибувало. Рядом з Гнатом з’явилася Варвара.

— Я по бандюзі з автомата! — захоплено провадив Попеленко далі.

— Не по ньому, а трохи вище, — поправив я «яструбка». — По деревах.

— Ось не перебивайте! — вигукнув осмілілий Попеленко. — Бандюга — навтікача. А я за ним. І знову по ньому. І знову. Він на озимину, а я за ним. Тут товариш Капелюх на мій сигнал поспішив, і ми взяли його в кліщі.

— Мені здалося, це ви, бабусю, кричали? — спитав я Серафиму.

— А хто не закричав би? Я думала, тебе вбили… І як це ти додумався піти? Не інакше — перст, рука.

…Цей рябий парубок із зграї Горілого підійшов до віконця праворуч, від шовковиці, щоб йому зручніше було стріляти по тапчану. У тьмяному світлі підбита ковдра вдалася йому людською фігурою, а стара шапка — головою. І, хоч промахнутися було важко, він випустив половину обойми. Щоб уже напевне! І знав же, де мій тапчан стоїть, біля якого вікна — геть усе знав.

— Господи, — озвалася Серафима. — Коли ж уже вікна перестануть бити? Де ж люди того скла напасуться? Усе б’ють та б’ють, б’ють та б’ють… Начебто й фашистів вигнали! Коли ж та війна закінчиться, щоб їм, бандюгам, на тому світі голою гузицею на шило сісти!

І вона погрозила у напрямі лісу сухеньким кулаком.

Гнат захихикав і зібрався був із своїм мішком у звичайний ранковий маршрут, але Варвара спинила його:

— Куди ти голодний? Іди поїж…

Гнат радісно замугикав і закивав головою… Варвара! Що це вона, спокутувала гріхи цією благодійністю?

Я зайшов до хати. Старенька ковдра геть уся була зрешечена. Кулі, що рикошетили, вищербили долівку під тапчаном, побили стіни… «Еге ж, таки пощастило мені цього ранку, дуже пощастило», — думав я, розглядаючи ковдру.

Не випадково рябий парубок, давши чергу, помчав стежкою через озимину до криниці. У нього, мабуть, було два завдання: порішити мене і взяти із схованки вузлики. Два найпростіші завдання — убити людину й за одним заходом узяти сало та білизну.

Звичайно ж, тепер годі було й думати влаштовувати засідку біля криниці. Вони туди більше не прийдуть. Адже рябого вбито недалечко.

Ми, як і досі, нічого не знатимемо. Звідкіля, хто, коли завдасть наступного удару?

Глумський, насупивши брови, довго стояв коло воза, розглядаючи веснянкуватого парубка.

— Бачив я його якось із Горілим, — сказав він. — Немовбито помічничок… Лакиза… Не тутешній, зайда. Ти гукни Семеренкова. Він, коли працював на гончарні, либонь, з усіма горілівськими прихвоснями зустрічався.

Попеленко збігав по гончаря.

Той підійшов, похиливши голову і засунувши під пахву покалічену руку. Він кинув на убитого короткий погляд і зразу ж відвернувся.

— Упізнаєте?

— Ні. Нічого не знаю…

Він відповів поспіхом, жодного разу не глянувши на мене. Відчувалося — бреше.

— Гаразд, — сказав я. — Так і запишемо.

— А до Варвариної хати він не підходив, — повідомив Попеленко.

— Догадуюсь…

Я нічого не сказав своєму приятелеві про Антоніну. Ще багато чого треба було перевірити. «Антоніна, — подумав я, — аж ніяк не могла попередити бандитів про приїзд Абросимова. Та й взагалі…» Я ж пам’ятав, як вона стояла коло брички й дивилася на Абросимова. Я ж відчував плин її гірких думок, її співчуття. Ні, не хотів я вірити в її зраду.

Забитого здоровила-бандита ми провезли на підводі селом.

Сонце вже піднялося над туманом, і до села повернулися барви. Заграло жовто-зелене листя на тополях, нерівними яскраво-червоними свічками засвітилися в садах вишні, тьмяною міддю позначилися дубки. Під сонячним промінням запарували стріхи, з них плямами сходила паморозь, і невдовзі закапотіло на призьби. Настав час ранкового падолисту; прогріваючись, відморожені черешки листя легко відривалися од гілля, і всюди: під дубками, тополями, вишнями, акаціями, яблунями — закружляла в легенькому вітерці осіння заметіль. Ранні заморозки, ранні заморозки…

Рука веснянкуватого парубка звісилася з воза, жовті від курива тверді пальці, що вже не гнулися, чиркали об обід колеса. І хоч переді мною був ворог, до мертвого я вже не відчував ніякої зненависті. Мені було боляче. Наступного разу, можливо, вони уколошкають мене. Потім настане зима, і «яструбки», як звірів, вистежать у лісах бандюг. І знову будуть мертві на підводах… А озимина займає тільки маленький клинець на приглухарських полях, які теж невеличкі. Нема кому орати, нема кому сіяти.

— Що ж ми робитимемо з ним? — спитав я Попеленка, коли ми поволі проїхали селом, супроводжувані поглядами глухарчан, валуванням потривожених собак та співом півнів.

— Видно, нетутешній, — сказав «яструбок». — Повеземо до Гаврила.

Ми розвернулися біля заводика і рушили до вербової дороги, що вела до Гаврилового горба. До гончарні, назустріч нам, ішли робітниці-ангобниці, ліпильниці, заготівниці. Вони дивилися на бандита, скидалися очима, про щось шепотілися. Я здогадувався, про що вони шепотілись. Мертвий, він і для них, як і для мене, не був уже страшним бандитом, злодюгою, не був тією людиною, котра замордувала хлопчину з Ожина, вирізавши йому на лобі зірку. Він був просто здоровенним сільським парубком з червоними засмаглими руками. Ці руки могли полагодити перехняблену хату, замінити похилену лісу, пересадити яблуньку в саду. А вже що пригорнути, то ці руки могли міцно і грубо, по-чоловічому. Ось про що, мабуть, шепотілись удовиці й солдатки з гончарного. У них був свій погляд на речі.

Убитого ніхто не признавав…

— Їдьмо мерщій на Гаврилів горб, — сказав. — Чого воловодитись?

На повороті ми здибали Семеренкових. Батько наче й не помітив підводи. Але Антоніна прямо й сміливо глянула на мене. Не сховалася, як звичайно, за чорними шорами хустки. Наші очі зустрілись. Мені вдалося, що вона чогось рада. Чого? Того, що загинув рябий бандюга, для якого вона носила вузлики?

— Антоніна буде ще вродливіша за сестру, — мовив напівголосно Попеленко, спостерігши, що я оглядаюсь. — Тільки та виставлялася… А ця тихенька… Німа, інвалідка! Раніше ніби розмовляла… Родимець напав… Їм гукнути б якусь бабу, щоб вигнала хворобу, та при їхніх злиднях і заплатити нічим! А інвалідку хто візьме?

Я дивився вслід Антоніні. І вона обернулась. Ну що мені робити з тобою, Антоніно? Допитати? Не можу я тебе допитувати. Відправити до району? Ні!

— Сам ти інвалід! — сказав я своєму приятелеві.— Базікаєш багато!

Увечері я подався до гончаря, залишивши Попеленка вартувати на вулиці. Узяв із собою сидора, а в ньому лежали чотири вузлики, які я дістав із тайника. Сидора приховав у дворі, перш ніж постукати у двері.

Семеренкови вечеряли. Хата була простора, велика навіть за глухарськими уявленнями, де лісу вистачало і де любили жити вільно. Розмальована ангобами піч мало не посеред хати та два довгі столи. На одному стояв глечик з молоком, біля нього дві чашки і скибочка хліба — курці не вистачило б розкуштувати. Молоко було синього відтінку — не тільки збиране, але, може, ще й розведене водою. Корови вони не держали. Нічого дивного, що Антоні на була така бліда.

— Сідайте з нами, — промовив батько. Він спідлоба стежив за мною, звісивши під стіл хвору руку.

Антоніна нічого не сказала. На ній було заштопане платтячко з домотканого рядна, пофарбоване за бідністю воєнного часу чорнокленом. Зовсім благеньке, дівчаче платтячко, що збіглося від частого прання. Зніяковівши, Антоніна накинула хустку, прикрила нею гострі плечі, випнуті у вирізі ключиці та різко окреслені рядном груди. У хустці вона немов постаршала, і навіть рухи її змінилися, набули більшої плавності та жіночності.

Дивлячись на неї, я забув, що прийшов для гнівної розмови. От яка халепа виходила з цією Антоніною… Сам її вигляд відкидав усі підозри, гасив злість.

Вона розчинила дубову шафку, дістала ще одну скибочку житнього хліба — мабуть, останню. Усе, що було вдома, Антоніна однесла до криниці.

— Я тільки що повечеряв, — сказав я. — їжте!

Я розглядав хату, не знаючи, з чого почати. Авжеж, просто-таки халепа виходила.

Другий дощаний стіл було заставлено глиняними поцяцькованими іграшками. Частину з них уже було випалено, і вони вилискували глянсом, а інші були ще сирі й тьмяно вигравали барвами у вечірньому світлі.

— Ви вечеряйте, а я подивлюся на іграшки, можна? — спитав я.

Семеренків кивнув, але, жуючи свою скибочку житнього хліба й підносячи до рота кухоль з синім, розведеним молоком, він скоса перелякано стежив за мною, ніби чекаючи якоїсь каверзи.

Іграшки були дивовижні. Я ніколи й ніде таких не бачив. У нас на заводику до війни робили всілякі свистунці — тваринок із глини, поцяцькованих смужечками та хмеликом, — подмеш у рильце, вони й свистять. То були як справжні кабанчики та баранці, дуже схожі на тих, що бігали в глухарських дворах. Мабуть, вони допомагали дітям увійти в світ турбот дорослих: ти ще тулив до губів глиняного кабанця, а тебе вже посилали пасти справжнього, впрягали в роботу.

Проте ці, семеренківські, іграшки були особливі. Так ліпила б маленька дитина, якби у неї були дужі, спритні пальці дорослого. На грубому дощаному столі я бачив левів з неймовірно кудлатими гривами і величезними очима на довгих сумних мордах, гірських турів, котрі, здавалося, суціль були із скручених равликами фантастичних рогів, якихось настовбурчених мудрих птахів, схожих на пеліканів і водночас на сов, з довгими товстими дзьобами й безсонними зіницями, риб з олюдненими ликами і плавниками, що скидалися на крила. Усе це зліпили на перший погляд грубо, різко, а фарби уже й зовсім було підібрано дивовижні — лев’ячі гриви вилискували кобальтовою синявою, а роги у турів зеленіли, як листя.

Я розумів, що все це зроблено зовсім не так, як насправді, з якимось нарочитим викликом тому, до чого я звик. Але мені подобалось. Леви та мудрі сови-пелікани вабили до себе. «А пам’ятаєш? — промовляли вони. — Пам’ятаєш, Панське згарище було тоді величезним і загадковим гаєм, і ми жили там, блукали в заростях лопухів та конопель? Ти просто забув нас на якийсь час… Тоді Вій лякав тебе своїми страшними повіками. А Кріт був жахливим чаклуном, схожим на ікластого Катерининого батька…^[6] Ти просто забув… Багато крові розлилося в світі. Люди стали швидко дорослішати. Але коли настануть спокійні часи, прийди якось у лопухи — вони здадуться тобі невисокими, навіть зовсім низенькими, а ти нагнись і постарайся розгледіти нас у тому лісі!»

Дивовижні були іграшки…

Я повернувся до Семеренкових. Батько, як і раніше, скоса позирав на мене, тримаючи кухоль коло рота, а дочка навіть не доторкнулася до молока та хліба. Вона дивилася на мене з очікуванням і проханням, наче я міг оживити всіх отих звіряток.

— Здорово! — сказав я Семеренкову. — Я й не думав, що ви займаєтеся таким!

Антоніна усміхнулася. То була усмішка щасливої людини. М’яким, жіночим рухом вона поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

— Це дочка, — промовив Семеренків. — Вона ліпить тут, удома, — на заводі не до іграшок: людям посуд потрібен!

Вона й далі усміхалася, дивлячись на мене. Що ж ти за людина, Антоніно? Ти допомагаєш бандитам, носиш їм хліб та сало, переш їхні зашкарублі сорочки. А пальці в тебе такі тонкі та довгі, і ти ліпиш дивоглядних звірів. Може, ти дитина, котра не розумів, що чинить?

— Вона любить ліпити, — сказав Семеренків гордо. — Вона відчував глину, як щось живе. Мов цуценя яке-небудь.

Вона сиділа, стуливши прямі ноги, кісточка до кісточки, сиділа так, що можна було годину й дві дивитися на неї, і, слово честі, я й сам, зрештою, став би німим. Ну що ж мені робити з тобою, Антоніно? Нічого не розумію. Нічого!

Знову Антоні нині пальці, немов у задумі, торкнулися пасма солом’яного волосся, прибравши його під хустку. Мені здалося, що в тому жесті, боязкому й невпевненому, криється якийсь смисл: авжеж, ніби казала вона, я хотіла б подобатися… Та чи ж потрібно?

Вона подивилася запитально на батька, перевела погляд на іграшки, потім на мене.

— Хоче подарувати вам що-небудь, — пояснив Семеренків. — З оцього череп’я.

— Ні, не візьму, — сказав я. — Не можу я брати подарунки… У вас!

Не знаю, навіщо я так сказав: «У вас!» З несподіваним презирством і злістю. Вона сиділа така худенька, тонка, ледь нахилившись до мене, і я нараз вирішив зразу покласти край жалощам і коханню, поставити все на місце. Навіщо я хотів завдати їй болю? Я ж догадувався. що вона ні в чому не може бути винна, і ці звірі, наївні глиняні діти-звірі, докірливо дивилися на мене очима-западинами. Вони не могли її захистити і витріщали свої очиська. Але я вже не міг зупинитися. Не для того я прийшов сюди, щоб умлівати від кохання та співчуття.

— Не час мені в іграшки гуляти, коли бандити рядом, — сказав я. — Вам добре, у ваші ж вікна вони не стрілятимуть! Самі знаєте чому…

Я не хотів цього казати, слово честі! Я хотів мовчати б дивитися їй у вічі, дивитися, як вона сидить, як поправляє волосся, усміхається. Вона здригнулася і стулила губи. Рука поволі ковзнула від хустки до столу і, ледь затримавшись на дощаному ріжку, падала далі аж поки не повисла безвільно. Батько занепокоєно глянув на неї.

— Вона ще нікому ніколи не дарувала своїх глиняників, — тихо промовив Семеренків. — Соромиться… тільки для себе робить.

Що це діялося зі мною? Я любив її, любив і жалів, і все-таки не міг забути отих вузликів під пеньком, ніяк не міг забути вузликів, та й сестроньки Ніночки не міг простити, і того рябого здоровила бандюгу, для якого Антоніна принесла свою «посилку».

Усе в мені перемішалося й клекотіло.

— Справді, чи ж воно до іграшок людині,— заспокійливо звернувся Семеренків до дочки. — Його й самого мало не вбили. Адже ж війна, Антосю!

У мене серце стрепенулося, коли він отак м’яко, із звичною домашньою лагідністю сказав: «Антосю». То було їхнє слово, за ним стояло стільки, що я зразу відчув себе зайвим у хаті. Те слово було втіленою ніжністю, паролем і відгуком. За ним стояла таємниця батьківської і доччиної любові. Мабуть, не випадково це ім’я було чоловіче, в ньому, як мені здалося, прозвучала невловима мрія про сина, продовжувача роду гончарів, але доля дала криворукому Семеренкову двох дочок; старша зрадила домівку, пішла з бандитами, і тепер у нього залишилася тільки одна дочка, яка ліпила дивовижних звірів і вічно мовчала… Антося!

Я по думки вимовив це ім’я, дивлячись на її гострі плечі, що випиналися під хусткою, на смагляві худі руки, пасмо світлого волосся, плавні лінії стегон, які чітко окреслювалися під благеньким платтячком і несподівано за округленим зломом колін переходили в різку прямоту зімкнутих гомілок. У ній була незбагненна для мене досконалість. Така досконалість не піддається ніяким аналізам. Вона зразу вштамповується тобі в душу. І той цілісний відбиток уже не випечеш, як тавро.

«Антося!» — подумки повторив я. Вона повернулася до мене. Очі в неї зволожено блищали. Дівчина ніби вивчала мене. Антося! Її уста здригнулися, розтулились, втратили сувору прямоту і знову обм’якнули.

Я відчував, що голова в мене іде обертом. Ну чого це я знову розквасив губи? Чого я сюди кінець кінцем прийшов?

— Слухайте-бо, — сказав я Семеренкові.— По-моєму, ви перший раз не доказали. Ходімо посидимо на призьбі.

Він зразу підвівся й рушив до дверей, несучи перед собою зігнуту ліву руку. Антоніна провела нас поглядом, як і тоді, на гончарному. Вдруге я вривався у цю сім’ю і вносив тривогу й сум’яття. Скоріше б усе прояснилося. Така робота була не для мене.

Ми посідали на призьбі. Вечоріло. До війни в цей час уся Глухарка сиділа на призьбах, лускала соняхи і видивлялася на хмари, що з передзахідною швидкістю змінювали свої обриси і колір.

Семеренків притулився до стіни мазанки. Його чіткий горбоносий профіль темнів на тлі неба. Він чекав, напівприплющивши очі. Здавалося, що він дуже стомлений.

Я дістав з-під лавки сидора а вузликами, повикладав усе, що було в них, на дошку.

— Ось ваше добро, — сказав я. — Антоніна принесла до тайника… Припаси для бандитів, — мовив я. — Припаси для бандитів та вашої старшої донечки, яка переховується в лісах разом з ними. Заберіть назад. Згодиться в господарстві!

Він нічого не відповів. Тільки кадик здригнувся.

— Чого ж ви мовчите? — спитав я. — Адже я повинен арештувати вас. Кажіть що-небудь!

Збігла ще хвилина.

— Та кажіть же! — я підвищив голос. — Якби я був певен, що ви з доброї волі, то не починав би розмови. Ну!.. Що, залякали вони вас? Чи Ніночки жаль?

Темніло швидко, як це буває у вересні. Тільки снопики конопель на городі та золоті шари ясніли жовтим, наче увібрали в себе за день сонячне світло і тепер потроху випромінювали його.

— Я не хочу вірити, що Антоніна — пособниця бандитів! — вигукнув я, схопивши його за руку. То була покалічена рука, вона кволо спробувала визволитись, і я зразу ж відпустив її.— Ви чуєте, я не вірю! Це ви її змусили! Для чого? Гадаєте, що цим зарадите старшій дочці? Облиште. Плюньте. Занапастите і Антоніну і себе. Нехай ваша старша прийде покається. Так буде значно краще… Ви ж годуєте вбивць!

Я не міг зупинитися. Здається, я почав його перевиховувати. Переконувати. А я ж і сам терпіти не міг слів. Дубов казав: «Хоч ласкою, хоч ломакою, а тільки не словами».

Не пригадую, чи довго я пояснював Семеренкову всю згубність його поведінки. Здається, я таки розходився. Але його мовчанка змусила мене й зовсім втратити витримку, клапан зірвався.

— Старий дурень! — вигукнув я. — Тобі ж уже, мабуть, років сорок! Мав би розуміти! Та й чого це я взявся допомагати тобі, коли ти мовчиш, як чіп у бочці? Тебе ж треба судити за пособництво бандитам. Чого ж ти тягнеш за собою молодшу? Га? Ти про неї думаєш чи ні? Чим вона завинила? Коли вона любить тебе як батька, то ти маєш право псувати їй життя, еге? Чорт криворукий!

Здорово я почав йому втовкмачувати. Дедалі популярніше й популярніше, як баба Серафима. А він сидів, мов індіанський вождь, притулившись до стіни. Незворушний горбоносий профіль чітко відбивався на рожевуватому небі. Його покірне мовчання та довготерпіння могли остаточно розлютити мене.

— Скажи спасибі Радянській владі, що вона чинить за законом, — сказав я. — Поліцай поставив би тебе до стіни та й рішив! А Радянська влада з тобою балачки розводить… Горілівське охвістя!

— Замовкни, — відповів він раптом. Тихо відповів. — Замовчи, Іване Капелюх. Чого ти себе Радянською владою називаєш? Я ж тебе хлопчаком пам’ятаю. Свистунці дарував, коли ти приходив на завод… Якщо навчився на війні стріляти й одержав від Радянської влади зброю, то розуму ти ще не міг набратися. У твої роки все дуже просто…

Він обернувся до мене. У призахідному світлі його обличчя здавалося темно-рожеве, ніби виліплене із червіньки. І зморшки темніли різко, як борозни від шпателя.

— Та я б отих бандюг своїми руками передушив, коли б міг, — промовив Семеренків, і його густий «капітанський» голос зірвався на сипіння. — Що ти можеш зрозуміти, ти, молокососе?

— Ну-ну, — сказав я. — Ти… не дуже-то, Семеренків… Розумієш!

Я не дуже переконливо заперечив йому. Коли в немолодого вже чоловіка голос зривається від ледве стримуваного плачу, це щось та значить!

— Ти думаєш, з Горілим упорався? — спитав Семеренків. — Санька Рябого убив — та й упорався?

— Ага, виходить, ви того бандюгу знаєте! Чого ж мовчали?

Цього разу Семеренків, спійманий на слові, не злякався анітрохи.

— Не розумієш ти, хто Горілий, — вів далі гончар. — Звір він, хитрий звір… Та ти супроти Горілого — кузька, він ще не брався за тебе по-справжньому… Він усю Глухарку рознесе, якщо захоче.

Я нічого не відповів. Слова у ньому билися одне об одне і ледве вискакували крізь здавлене горло. Хрипкі, зім’яті слова, вони довго ховалися в ньому. На очах у гончаря з’явилися сльози. Якісь вони вразливі були, Семеренкови! Терпіти не можу вразливості. Бували в житті хвилини, коли я сам над усе боявся розревітися.

— Ти думаєш, чого вона мовчить? Чому вона ні з ким не розмовляє, донечка моя, Тоня?..

Його ліва рука зробила конвульсивний рух — чи то торкаючись довгошийого глечика, що виростав на крузі, чи то погладжуючи уявну дитячу голівку.

— Вони заявилися сюди перед тим, як пішли фашисти, — Горілий а дружками. Уночі. Він же раніше до Ніни сватався, той Горілий. Обіцяв заводик від батька на мене переписати. Багато чого обіцяв… видно, покохав. А як вона могла його, поліцая-душогуба, полюбити? Отож він уночі й прийшов з дружками, той Горілий… По неї!

Він замовк на хвилину, щоб заспокоїтися. Слова його було ледве чути, дарма що в селі панувала тиша. Скотину вже позаганяли до хлівів. Швидко, по-осінньому темніло. П’ятірко семеренківських курей, хоч за вітром пусти, скупчилися коло зачинених дверей сарая. Кури чекали, коли їх впустять на сідало, кліпали білими повіками, сокотали.

— По Ніну прибув Горілий. Щоб ішла з ним… Вона відмовилася. Тоді він зґвалтував її… дружки допомогли. Антося… Тоня, — поправився він, — накинулася на них, вона страшенно кричала…

— А ви чого ж, ви? — не витримав я. І в мене голос зірвався. От біда, мені теж здавило горло, слова застряли — ледве виштовхував їх неслухняним язиком. — Вона накинулась, а ви? Яка вже різниця після того — жити чи ні?

Він глянув на мене. І знову смикнулася, як підкрилок, ліва рука.

— Молодий ти… Думаєш тільки про себе… Батьком не був. Я боявся, що вони й Антосю… Тоню… Дружки вже були хотіли… Вона не перенесла б, Антоніна… Вона ж… як билиночка… Я ублагав, Горілий змилостивився… Вони вигнали нас із хати, мене й Антоніну. І поліцай став на порозі з автоматом… Отой самий, Рябий Санько. Він наче за слугу був у Горілого.

Швидко темніло. Уже не світилися жовтим снопики конопель та золоті шари. Легкі рожеві відблиски лежали на кущах високого Гаврилового горба, де ми закопали поліцая, закопали без сліду, не насипавши навіть горбочка, як тварину. Нічого, Горілий, і тебе закопаємо так само. Дарма що ти хитрий звір!..

Налетів порив вітру. З вишень посипалося іржаве листя. «Незабаром і бабиному літу кінець, — подумав я, — раз вишні опадають. На вишнях міцний лист».

— Далі,— мовив я.

Я довго чекав, коли ж воно визріє, оте просте слівце «далі». Здавило горло — та й край. Напевне, занепав я духом за час мирного глухарського життя. На фронті чого тільки не надивився й не наслухався — здавалося, можна було б уже набути залізного гарту. Я звівся ні на що, слово честі.

— Далі? — з деяким подивом перепитав він. — А що далі? Горілий забрав Ніну… Пішла вона… Горілий правильно розміркував… що вона й сама вже не повернеться до Глухарки. Де вона подінеться від ганьби? У селі? А Тоня відтоді не розмовляв ні з ким… Не те щоб німа стала — не хоче. Не хоче розмовляти а людьми. Мені часом слово скаже, увечері, коли тихо. Або коли ліпить з глини…

Іржавий лист падав з вишень. Холодало. Наближалася морозна осіння ніч із зорепадом та густими передсвітанковими туманами.

— Тож і ходить майже щоранку до криниці,— вів далі Семеренків. — Дуже любить сестру… Сподівається, може, прийде Ніна назад. Дуже сподівається. Там, коло криниці, вони вказали тайник. Для постачання.

Так… Становище прояснялося. Ні, я не міг вважати Антоніну винною. І ніхто не міг звинуватити її. Вона старалася умилостивити бандитів, віддаючи їм усе, що вдавалося заробити разом з батьком. Що ще залишалося їй?

— Мені за Антоніну страшно, — пошепки сказав Се-мерепків, подавшись до мене, і очі йому розширилися від переляку. — Вони знають, що це для мене все життя — Тоня… боюся я за неї! Горілий рядом, близенько, він од мене не відчепиться. Нікуди не піде!

— Чому? — запитав я.

Він розкрив був рота, але стримався. Тільки зітхнув. Та правою рукою притиснув ліву, неслухняну, до гострого коліна, на якому темніла акуратна латка. У морозяній свіжості вечора було особливо чути, як пахне від нього сирою глиною. Той вічний гончарський запах він увібрав у себе назавжди. І що спонукало його піти з учителів у гончарі?

— Чому ж Горілий не відчепиться?

— Я й так надто багато розказав, — він відпустив ліву руку, вона вляглася на коліні, застигла.

Ми обидва трохи заспокоїлися.

— Можете забирати нас, — промовив він тихо. — За допомогу бандитам. Ваше право… Може, так було б краще. Але Ніна… що буде в нею?.. Тоня так сподівається.

— Чого ж це вас забирати? — сказав я. — Що ми, поліцаї, чи що… Настрахали вас тут фашисти. Боїтеся правду розповісти… Ось і щодо Горілого не доказуєте… Нічого його боятися!

— Це ви серйозно? — спитав Семеренків.

Тепер ми обидва перейшли на «ви».

— Звичайно, серйозно.

— Вас сьогодні тільки випадково не застрелили, — сказав він. — Вони не хочуть робити нальоту на село. їм поки що нічого привертати увагу. Але настане хвилина…

Він замовк. Повернувся до ліси. Стемніло. Від призьби й від стіп ще йшло тепло, але пальці мерзли.

— Чого ви сполошилися? — спитав я.

Він мовчки кивнув головою в напрямі хвіртки.

— Собака пробіг, — сказав я. — Великий собака… Ото й усе.

— Авжеж, — відказав Семеренків. — У вас гарний слух.

— Як і годиться за військовою професією.

Я відповів йому бадьоро, навіть, може, надто бадьоро. Мені хотілося, щоб він подолав хоч на мить свої страхи та й розповів би геть усе. Він, звичайно, багато знав про Горілого. Значно більше, ніж Гупан. Але чому він так боявся, що Горілий завдасть йому другого удару? «Вони знають, що це для мене все життя — Тоня…»

— Більше нічого від мене не почуєте, — ледве чутно прошепотів Семеренків. — Зрозумійте, ради бога… Вам байдуже, а це ж моя дочка!

Мені байдуже! Та коли б я міг порішити Горілого хоча б тільки для того, щоб нічого не загрожувало Антоні ні, то життя не пошкодував би! Не розмірковував би навіть секунди. У мене все хололо всередині, коли я думав про те, що вони можуть прийти по неї, як приходили по Ніну. Ніна, та була жвава, вона й парубкам голови крутила, вона й життя розуміла — не так добре, як Варвара, але розуміла, — для неї, може, найстрашніше було не це, а ганьба, поговір односельців. А Антоніна — що їй поговір, їй це й на думку не спало б навіть. У неї просто серце не витримало б, якби Горілий чи хто там ще простягнув до неї свої лапи і шарпнув стареньку ряднину…

І тут ніби ожили осколки фашистської міни в моєму животі, живим болем рвонуло зсередини, і я змусив спинитися думку, відключив уявлення. Це все одно, що рубильника смикнути — тільки струмом б’є по нервах.

І в ту хвилину, коли я рвонув рубильника і вільно зітхнув, випроставшись і набравши в легені холодного повітря, за лісою почулися кроки. Це були кроки важкої, дебелої людини, яка намагалася ступати м’яко, мов кішка, забувши, що для такої безшумності потрібна кошача вага.

Однією рукою я притис Семеренкова до стіни, щоб він не затуляв хвіртки, а другою дістав ножа. Іншої зброї у мене з собою не було, але недалечко вартував Попеленко.

За лісою виросла тінь людини. У чоловіка були квадратні плечі й міцно посаджена голова. Ховатися він не став. Очевидно, він чув наші голоси раніше і з тиші, що запала, здогадався, що його виявлено. Отут я зробив дурницю, мені було б і далі розмову вести…

— Хазяїне, чуєш, хазяїне!

Голос був басовитий, важкий і аж ніби якийсь рипучий. Добряче ж треба пропекти не тільки горлянку, але й усе нутро спиртом, щоб отакий став рипучий голос.

Семеренків здригнувся і напружено завмер під моєю рукою.

— Хазяїне! — знову пробасили за хвірткою.

— Я тут! — обізвався Семеренків. — Я тут, зараз, хвилиночку…

Він розгублено глипнув на мене, наче моя присутність була зараз зовсім небажана, навіть небезпечна.

— Зараз вийду, а чого вам треба? — спитав Семеренків, усе ще оглядаючись на мене.

Ми йшли до хвіртки, він попереду, а я впритул за ним.

— Та я ж колій… Климар! — сказав чоловік. — Не пізнаєш, чи що?

— А! Климар! — наче аж зрадів Семеренків. — Ну, ясно.

Він одчинив хвіртку. Ще не настільки стемніло, щоб я не міг роздивитися Климаря зблизька. То був кремезний п’ятдесятирічний дядько з важким зморшкуватим обличчям, глибоко вставленими у підлоб’я і прикритими густими бровами очицями. Я вже чував про Климаря, людину вільної професії, «свинячого колія».

— Балакають, ніби ти збирався кабана різати, — сказав Климар. — Ось, прийшов… Приймай… Здрастуйте! — повернувся він до мене і підняв шапку.

— Так я ж кабана давно прирізав, — пробурмотів Семеренків.

— Ну-у! — видихнув Климар. — Виходить, переплутала тітка! А я аж з Мишкільців притарабанився, думав, могорич буде. Ну гаразд, переночую, а вранці, може, знайду клієнта… Що ти скажеш? — звернувся він до мене, шукаючи співчуття.

Великий пес, помахуючи хвостом, підбіг до хвіртки й спробував був просунутись між стояком і колієм, але той притиснув його ногою.

— Куди, Буркан! Та ви не бійтеся, він не кусається, я зараз його прив’яжу.

Він нагнувся до собаки, дістав з кишені шворку та й заходився в’язати на шиї вузол.

— Ну й пес, — сказав я і поплескав собаку по морді.

Ні, недарма Дубов узяв мене до себе в групу! Таки не помилився в мені «старший»… Довкола ока у собаки була темна пляма, схожа на синець! Я його зразу впізнав, отого собачку, що гнав козулю під бандитський автомат біля «передбанника»; у нас в окрузі не було більше псів такої породи, з вухами, як у пойнтера. І світло-руда масть була однакова, і характерний слід від шворки на шиї.

— Проходьте, — сказав я та й став коло хвіртки так, що колій змушений був притулитися до мене лівим боком. Тут у нього зброї не було.

— Сідайте, — запропонував я йому, показуючи на призьбу.

Він позирнув на мене трохи здивовано, але сів. Я опинився з правого боку. Ні, пістолета чи гранати він не заховав. От тільки з-за халяви визирали колодочки двох ножів. Але, зрештою, ножі були в нього знаряддям праці: адже колій… Професія! У нас і до війни на працю коліїв дивилися як на мистецтво, подібне до майстерності пічника чи гончаря. Часто запрошували стороннього майстра. Адже тут свої тонкощі — не просто зарізати кабана, а й зібрати усю кров на ковбаси, та й осмалити соломою, щоб сало було духовите, відпарити шкуру окропом під овчиною, і довгої щетини на дратву насмикати, і розчинити, не втративши й півфунта тельбухів, і кишки зібрати й помити… А вже коли у хазяїна виростав ікластий кнур пудів на шість-сім, то забій його був просто-таки небезпечним для життя ділом.

— Я тут за старшого… у винищувальному батальйоні,— пояснив я Климарю. — Покажіть документи.

Семеренків стежив за нами з виразом жаху. Гончар, звичайно, знав цього дядька на прізвище Климар…

Уже майже стемніло, спалахнули перші зірки. Колій поліз за пазуху, дістав кілька папірців. Я уважно їх переглянув, витративши два цінних сірники. Певна річ, документи були липові. Довідка про звільнення від військової повинності через невроз серця і загальний склероз судин. Назви хвороб нічого не говорили мені, але звучали переконливо. Довідка з Ханжонківської сільради, «видана гр. Климарю…». Ханжонки… Це село було в білоруських краях, на півночі, на чималій відстані від Глухарки. Довідка про інвалідність… Скільки папірців назбирав — хоч шапку знімай перед ним!

— Невроз серця — що ж воно таке? — спитав я.

— Ось! — він витяг руку. Ручище в нього була хоч куди. Кожен палець як патрон для ДШК, а цей кулемет пробивав танкетки. Пальці дуже тремтіли. Як на балалайці грали.

— Серце нервене, — сказав колій. — А звідси й загальне тремтіння організму.

— А як же ви свиней колете? — спитав я. — Вони між пальцями не проскакують?

— А я після двох склянок їх колю, — пояснив він охоче. — Тоді в організмі настав тимчасове заспокоєння.

«Влаштувати б тобі постійне заспокоєння, — подумав я, — на Гавриловому горбі!..» Я все ще розглядав папірці, розпитував, прибравши сувору міну, де знаходяться Ханжонки, хто там голова сільради, а сам міркував над тим, що ж робити.

Собака, ясна річ, не був доказом, собаку він міг підібрати в лісі, але той навів на підозру — отож далі пусті клітинки стали заповнюватися самі по собі.

Я ледве стримувався від збудження. Ось воно, відкрилося!.. Згадав розповідь Малясів, як Штебльонок в останній свій день несподівано налаштувався до райцентру. Сталося це зразу після того, як «яструбок» прийшов до Крота, де випадково зустрівся а колієм. Тоді я не міг звернути уваги на цю деталь: колій був для мене безликою постаттю. Тепер ця розпливчаста постать набрала реальних квадратних форм могутнього Климаря. Зустріч Штебльонка і Климаря набувала особливого, зловісного змісту. «Того дня Штебльонок ходив до Крота колоти кабанця», — казав у дворі гончарного заводика Семеренків. Він кинув мені маленьке зернятко, він нічого не сказав, нікого не бачив, гадаючи, що я про все здогадаюся сам.

Зараз Семеренків сидів ні живий ні мертвий. Очевидно, він розкаювався навіть у тому, що кинув таке крихітне зернятко.

Я ще багато чого не розумів: не вистачало часу, щоб звести кінці з кінцями, проте одне було ясно — Климаря не можна випустити.

— Гаразді — я розглянув кожну закарлючку в паперах. — З документами все гаразд. Вибачайте: час такий….

— Ми розуміємо, Претензій немає!

Він так і сказав — «претензій». Начитаний був колій.

— У мене прохання!

Він з повагою схилив голову, готуючись вислухати.

— От якраз я збираюся колоти кабанця… Так що ви прийшли саме вчасно.

— Ми розуміємо, — промовив колій. — Як правило, я беру кілограм сала, кільце ковбаси — це крім того, що на «оздоровлення організму». Ну, а з вас… тільки на оздоровлення… як з представника!

— Переночуєте в мене, — сказав я. — Ходімо!

— А ось перепочину! — відповів він, дістаючи кисет. — Серце зайшлося від ходьби.

Мені не хотілося залишати його у Семеренкова, але я боявся бути занадто настирливим.

— Гаразд. Заходьте потім. П’ята хата праворуч, спитаєте Серафиму — це моя баба.

— Чували про Серафиму, — сказав Климар.

Ще б пак! Я пішов до хвіртки. Собака був рвонувся слідом, але Климар утримав його за шворку.

«Як же це він вузол на його шиї зав’язав, та так швидко й спритно? — подумав я, причиняючи хвіртку і вдивляючись у дві тіні на призьбі: громіздку, важку і довгу, тонку, ніби розтягнуту згори вниз на білому екрані стіни. — Як же це він упорався із шворкою тремтячими інвалідними руками? Ніхто двох склянок для заспокоєння ще не підносив. Спритно ти, Климарю-колію, вузли в’яжеш із мотузки! А може, не тільки з мотузки? Із пружинястого дроту теж?»

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви тільки не хвилюйтеся, бабцю!

Вона стурбовано уп’ялила в мене зір. Два маленькі сліпунчики відбивалися в її очах, що заплуталися у павутинні зморщок.

— Завтра ми заріжемо кабанця, — мовив я. — Заріжемо Яшка. Я тут домовився з колієм, він скоро прийде.

— Чи ти сказився? — Серафима охнула й сіла на табуретку. — Та він же ще недоросток, Яшко. Він же такий самий підсвинок, як і ти.

— Що вдієш? Треба!

— Ой, ти щось задумав, чортяко підранений, — сказала баба. — Не збагну я тебе, розумний дуже. Скоро й Гната розумом переженеш.

— Бабцю, коли прийде колій, ані слова про те, що ви не збиралися Яшка колоти. Ви збиралися його заколоти, ясно? Ви навіть про це мріяли!

Я ступив до неї і пригорнув. Від її кацавейки завжди дивовижно пахло нафталіном і шоколадом. Колись, до війни, у розцяцькованій різьбленими бляшаними набійками скрині вкупі з дорогим убранням баба зберігала шоколад. Ці панські ласощі вона розкуштувала вже після революції й дуже полюбляла їх. Тепер у скрині зберігалося різне дрантя. Але воно було просякнуте ароматом довоєнного достатку.

— Неню, — промовив я. — Дуже вас прошу.

Баба любила Яшка, я про це знав, але мене вона любила більше.

— Гаразд, — сказала Серафима. — Не знаю, що ти намислив… Та вже бог з тобою.

Я поцілував її у зморшкувате чоло. «Нічого дивного, що колій з’явився саме сьогодні ввечері, — подумав я. — Як тільки бандитів сповістили про загибель Рябого Санька, Горілий негайно повинен був вислати розвідника. Цікаво, а хто міг його сповістити і як?»

— Слухай-бо! — Серафима нараз відійшла од мене, і в її голосі забриніла тривога. — А ти часом не свататися надумав, жереб’яча твоя душа? У тебе стане розуму!

А що? Я засміявся. Це була ідея! Чому б мені за чудовим глухарським звичаєм — ось так, ні про що не переговоривши з майбутньою нареченою, не взяти та й не посвататися? Від такої думки мені стало радісно і страшно. А що як мені піднесуть гарбуза?.. Хоч я й один парубок на селі, але не така вже й цяця. Антоніна гідна кращого нареченого, аніж «яструбок» з пробитими кишками. Але все-таки… що як?..

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ану лишень я ще раз поцілую вас.

Та вона відхилилася і прошипіла:

— І не думай. Не дістанеш благословення. Ось коли одвезеш мене до Гаврила, отоді й посватаєшся. Це вона тобі голову задурила. Ти молодий! Тебе у нічній, у жіночій отій справі задурити неважко. У неї он скільки чоловіків перебувало, вона все розуміє. А ти й нюні розпустив!

— Бабцю, дайте слово сказати. Про кого ви?

— Та про ту, про кого ж, про Варвару!

І вона заходилася її характеризувати. Заслухатися можна було баби Серафими, коли вона по-справжньому, з натхненням бралася до діла.

— Бабцю, ви просто народна оповідачка! Але я не до Варвари хочу свататись. Вгамуйтеся!

— А до кого ж?

— До Антоніни. Семеренкової!

Серафима заклякла.

— Чи ти ба… — сказала вона.

«Що він там робить, отой Климар? — подумав я. — Розпитує, як було забито Санька?.. Шкода, що я не можу піти туди. А коли посватаюсь, то зможу бувати у Семеренкових, і Антоніна буде під моїм захистом. То була розумна думка — сватання! Оце Серафима!»

— Ну, хвалити бога, — зітхнула баба, поміркувавши над почутим. — Гарна дівка, щиросердна. Віддана буде… Але ж ви молоді обоє. Зовсім зелені. Куди вам?

— А скільки вам було, коли дід висватав? — спитав я. — Шістнадцять!

— Зате дідові було під сорок, — сказала баба.

— То що ж мені, двадцять років чекати?

— Та добре вже, — мовила баба. — Гарна дівка. Правду сказати, в селі у нас кращої й немає.

Очиці в неї засвітилися. Вона заусміхалася.

— Ви, коли підете сватати, не дуже усміхайтесь, — сказав я. — Зачекайте, ось війна закінчиться, вставимо вам щелепи.

— Базікало, — одмахнулася Серафима, але усміхатися не перестала. Ідея сватання подобалася їй дедалі більше. У неї визрівали якісь плани, і образ Антоніни, як видно, тим планам не суперечив.

— Стривай! — спохватилася раптом вона. — Вона ж тепер стала німа!

— По-перше, не німа, а просто не розмовляє,— пояснив я. — А по-друге, ну й що?

Баба Серафима замислилася.

— А й справді нічого, — промовила. — Може, навіть краще.

— Ну гаразд, — кинув. — Це вже не про те мова.

Вона підперла щоку жовтим кулачком і, дивлячись на каганець, замислилася.

— Язиката жінка й справді ні до чого, — промимрила вона. — Краще німа, ніж язиката.

— Я піду у справах, — сказав я їй. — А ви колія привітайте, коли прийде. Пляшку поставте, чи що. Зайвого не балакайте. Він мені не найкращий друг, той колій.

Було темно. Місяць ще не зійшов. Од свіжого, морозного повітря мене ледве не захитало, як від перваку. Надто вже багато подій випало на сьогоднішній день… Думки розбігалися, наче вівці. Постоявши коло ліси, я намагався зібрати їх докупи. Думка про сватання якось вибила мене з колії, а думати зараз належало не про це. Ще багато буде стрілянини між сватанням та заручинами. Треба ще було добре голову собі сушити над усім, що відбувалося в Глухарці й довкола, щоб не посватав нас Гаврилів горб.

Я ще не був цілком упевнений у тому, що Климар — винуватець загибелі Штебльонка. Останню крапку повинні були поставити Маляси. І я подався до них. Неквапно почвалав вулицею вгору. Ох, і втомився я за цілий день.

Здавалося, не ручного кулемета таскаю на плечі, а бурлацьку линву, на буксирі в якої вся Глухарка разом з гончарним заводиком, кузнею та Гавриловим горбом.

Вікна у Малясів не світилися. Собака, сеттер-лаверак місцевого походження, зустрів мене млявим гавкотом. Я постукав і назвав себе. Малясиха зразу й відчинила.

— Заходьте, заходьте, — пробубоніла вона з темних сіней. — Ми ще не спимо… Олія в каганці вигоріла. Вам у районі не роз’яснювали відносно гасу, Іване Миколайовичу?

— Ще ні,— відповів я. — Запаліть хоч скіпку, чи що…

Вона відтулила заслінку в печі, вигребла рогачем жарину й роздмухала полум’я на довгій смолистій трісочці.

Маляс у полотняній сорочці й солдатських підштанках сидів на печі й замислено розчісував п’ятірнею борідку. Моя поява пізньої години збентежила його.

— Тев-то як його, — замислено промовив він.

— Попрошу вас обох пересісти сюди, — звелів я, показавши на лаву.

Тут треба було зразу брати вола за роги, не церемонитись. Я дістав олівця та клаптик газетного паперу. Олівець і папір завжди справляли на глухарчан більший страх, ніж зброя. Загроза, що йде від зброї, зрозуміла, олівець приховує напасть неясну, містичну, як попівська анафема.

— Минулого разу ви не доказали, як стало відомо слідству (я з особливим задоволенням вимовив це страшне слово) важливу деталь. А саме: що сталося після того, як ви повернулися від Крота, де допомагали колоти й розчиняти кабана? Прошу дати показання негайно!

Маляс, тримаючись за бороду, сів ближче до дружини. Обоє були приголомшені й витріщалися на мене, як на привид. Не можна було гаяти жодної секунди.

— Ну ж бо, я слухаю!

І я написав на клаптику паперу: «Показання гр. Малясів».

— Прошу дати показання!

Я зовсім не знав, як допитують «гр.» у міліцейській практиці. На фронті допити були нескладні.

Маляси перезирнулися налякано й знов устромили погляди у папір. Я хвилювався не менш за них. Навіть олівець дужче притиснув до паперу, щоб не стрибав.

— Я скажу, скажу, — заквапилася Малясиха.

Але чоловік перебив її:

— Тут усе ясно, громадянине Капелюх, а не розповідали ми раніше з тієї причини, що…

— Забули! — знову втрутилася Малясиха. Вона притримувала обома руками кожушанку на грудях і могла штовхнути чоловіка тільки плечем, але й від такого поштовху худенький Маляс мало не полетів з лави. — Він тут набалакав вам три мішки гречаної вовни і всі неповні… Ви мене слухайте!

— Ближче до діла! — зажадав я.

— Як тільки Штебльонок, постоялець наш, подався до району, Климар, колій, зразу шасть до нас, — розповідала Малясиха. — Задихався, сам не свій чоловік. Ми думали, може, випив, він же колій, воно ж так ведеться: кнур у Крота був чималий!..

— Пудів на дев’ять, тев-то як його, ікла як штики, — пояснив Маляс. — Слон, а не кабан!

— Що він сказав?

— Хто?

— Колій, хто ж іще? Кажіть-бо коротше!

— Він спитав, де Штебльонок.

— А нащо йому був Штебльонок?

— Ми не знали… Бачили тільки — колій сам не свій.

— І що ж ви відповіли?

— Ми спершу нічого не відповіли. Теє-то як його! Мало куди «яструбок» може піти, кожному не годиться знати. Ми розуміємо!

Дружина цього разу глянула на Маляса схвально.

— Ми нічого не сказали, тоді він дістав ножаку, того, що колоти, ще в крові, він тільки-но закінчив розчиняти…

— Став погрожувати! — устряла в розмову Малясиха. — Так погрожував, що аж страх! Хіба ж ото ми обоє сказали б що? Ніколи!

— А що ви сказали?

— Ну, що Штебльонок до району побіг, — вів далі Маляс. — А Климар ножакою помахав та й каже: мовчіть собі поки що на здоров’ячко. А то буде тоді й вам те саме. Ми не зрозуміли, що нам буде…

— А тоді зрозуміли?

— Авжеж…

— Та ми вам розказали б, але трохи забули, — жваво закінчила Малясиха. — Ми незумисне. А що нам за це буде? За погану пам’ять?

Вона була окадькувата, чотирикутна й здавалася неповороткою, але язиком працювала жваво й очиці зиркали кмітливо.

— Поки що нічого не буде, — сказав я. — Мовчіть про все.

Обоє так і лишилися сидіти, вирячивши очі. Усі вимагали від них тільки одного — мовчати…

На вулиці трохи посвітлішало. Уже й місяць з’явився над лісом. Червоний, величезний. Я згадав чомусь закривавлену шкірянку на Рябому Санькові. Ми так і поховали його в цій куртці. Вона була наскрізь продірявлена. Попеленко бідкався, що пропадають рукави, і хотів був повідрізати їх на халяви до чобіток кому-небудь із своєї гвардії або на рукавиці, але я не дав…

Гаврилів горб під місяцем вирізнився чорною плямою. Мені здавалося, що з того часу, коли я із кулеметом за плечима вибрався на цей горб, минула ціла вічність. Отак само розтягується час у розвідці. Повертаєшся — і таке відчуття, ніби два роки не бачив хлопців. А вони за цей час не встигли й пообідати двічі!

Тепер у мене вже не було сумніву щодо Климаря, поплічник він Горілого чи ні. Очевидно, в той день, прийшовши до Крота і випадково зустрівши колія, Штебльонок упізнав у ньому колишнього поліцая. Може, вони раніше стрічалися там, у білоруських краях, за тих часів, коли «яструбок» партизанив. Штебльонок, звичайно, розумів, що не може затримати Климаря: одразу ж прибуде на підмогу вся ватага. Тож «яструбок» гайнув по допомогу до району.

Але й Климар відчув щось недобре! Він навідався до Малясів для перевірки і… Але як вони встигли наздогнати Штебльонка? Адже ні в Климаря, ні в інших бандитів коня не було.

Безлюдною вулицею, яку поволі висвітлював місяць, я пройшов до Попеленка. По дорозі обережно заглянув до гончаревого двору. У хаті світився сліпунчик. Крізь фіранку було видно дві голови. Семеренків про щось говорив. Антоніна слухала, поклавши підборіддя на схрещені пальці. Климар уже пішов…

Попеленко сидів з автоматом за лісою своєї хати.

— Хто йде? — спитав він за всією формою і, не дочекавшись відповіді, привітався: — Добривечір, товаришу Капелюх! Доповідаю: нічого такого не помічено. До старої Кривендихи з Ожина прийшов на побивку син Валерик, з Чорноморського флоту… Мабуть, гулятимуть!

— А ще що?

— Та нічого… До вашої хати поплентався колій від Семеренкових.

— Більше він нікуди не заходив?

— До Варвари. Ще з самісінького початку заглянув.

— Чого ж не доповідаєш?

— Та ну, Климар! — мовив Попеленко. — Чи ж він уперше тут вештаеться? П’яничка. Він як барило, відрами лий.

Кругле, добродушне Попеленкове обличчя змагалося з місяцем. Він сидів із своїм автоматом посеред золотих шарів, як в оранжереї.

— Попеленко! — сказав я. — Ти пам’ятаєш, коли Штебльонка забили? Ти свою Лебідку давав того дня кому-небудь?

Він наморщив лоба.

— Ти відповідай без галушки в роті. Чітко. Ти про Лебідку все пам’ятаєш! Давав чи ні?

Він зітхнув.

— Не думай збрехати начальникові. Час поки що воєнний. Про трибунал пам’ятаєш?

— Давав я Лебідку, товаришу Капелюх! — вигукнув «яструбок».

— Кому?

— Варварі, товаришу Капелюх. Умовила бісова молодиця. Вона знаєте, як уміє улещувати. Та ви ж знаєте, товаришу Капелюх!

— Коротше!

— Каже, ситцю три метри дам жінці. У Варвари добра вистачає, понавимінювала… А їй негайно треба було сіно з лісу привезти, в той день хмарилося. Авжеж… Ну я й позичив їй Лебідку.

— Ти не бачив, вона сама їздила по сіно чи хтось інший? — запитав я.

— Бачив. Климаря послала… А чого ж, чоловік при здоров’ї. Коли чарку піднесеш — стіг за годину перекидає. А може, вона ще йому щось обіцяла… Товаришу Капелюх, — сказав він майже жалібно, — я розумію, кінь казенний, Але ж ситець… воно, знаєте, жінці, у синій горошок… А в мене ж діти, самі розумієте… Отож і доводиться метикувати.

Він часто закліпав своїми білястими віями.

— Цікаво, а в Штебльонка осталися діти? — запитав я.

— Не знаю… Остались — то й що. З усіма таке нещастя може бути… Хіба ж ото я не розумію?

— Ні, не розумієш.

— Та чого ж?..

— Помовч!

Я не став пояснювати йому, куди й за ким ганяв Климар казенну Лебідку. Ще не настав час для такої розмови.

Усі крапки в історії з Штебльонком було розставлено, все прояснилось… Арештувати колія, відправити скрипучим возом до району? Бандити відіб’ють. Пославши до села Климаря, вони напевно стежать за дорогами.

Допитати самим, вивідати все, що потрібно, про зграю Горілого? Але Климар нічого не скаже. Ждатиме, поки дружки звільнять його. У райцентрі, де в нього пропали б надії на порятунок, він усе виклав би, а в Глухарці йому нічого не загрожує — Горілий рядом, поміч близько. Мовчатиме і ждатиме… Він добре знає, що ми не можемо уподібнюватися поліцаям і вибити з нього потрібні відомості за допомогою приклада чи шомпола… У нас закон, радянський закон, і Климар знає про це.

«Фашисти — ті не панькались, коли потрібно. У них були гарні всі засоби… Можливо, порушення закону й дає користь, — подумав я. — Але тимчасову. А потім що? Люди перестануть тобі вірити. Рано чи пізно такий момент настане. Ти вліпиш Климареві й доможешся від нього того, що тобі потрібно, а завтра люди скажуть — «поліцай». І не сподівайся від них підтримки…»

Був ще один вихід: махнути до Ожина, попросити конвойну групу. Штебльонок міркував так само. Але він подався пішки, тож у нього майже не було шансів проскочити…

— Попеленко! — сказав я. — Завтра я колотиму кабанця. Різатиме Климар.

— Добре діло, — пожвавішав Попеленко. — Я допоможу!

— Тобі доведеться зараз же сідлати Лебідку і їхати до Ожина.

Він скривився, наче його гедзь укусив.

— А ви, товаришу Капелюх?

— Поїхав би, та не можу залишити Климаря.

— Звичайно, — промимрив Попеленко. — Розібрати кабанця треба. Я ж бо розумію…

Він серйозно думав, що я маю намір залишитися в Глухарці заради ковбас. Причина здавалася йому досить вагомою.

— Климар — зв’язковий Горілого, — промовив я. — Я повинен затримати його тут, доки ти приїдеш із підмогою. Зрозумів?

— О-то-то! — простогнав «яструбок». — Отой п’янюга?

— Атож. П’янюга. Отой.

Він скрушно замотав головою.

— А ти що думав, Санька Рябого порішили — то й перемога? — запитав я. — Їдь!

— І не жаль вам мене, товаришу Капелюх?

— Зараз не жаль, — сказав я. — Досить, що ти сам себе жалієш. А на війні жалість дорого обходиться. Хтось інший за неї платить.

— О-то-то!..

— Їдь, — додав я вже лагідніше. — Будь обережний. Можливо, село блоковане.

«Блоковане» — гарне слівце. Його придумали кабінетні полководці біля великої, крупномасштабної карти. Однак Попеленка це слово не заспокоїло. Він міркував не стратегічно, а по-селянському, конкретно.

— Проскочиш, — підбадьорив я «яструбка». — Он морячок пройшов!

— Та навіщо їм морячок? Засідку виказувати?

— І то правда… Лаштуйся, Попеленко.

— Товаришу Капелюх! — став він благати. — Накажіть суворо! Бо ви немов просто балачку затіяли. Я так не можу! Зараз у лісі дуже темно!

Він озирнувся. Позаду затишно світилися запітнілі вікна мазанки.

— Виконуйте наказ, Попеленко, — сказав я. — Інакше — трибунал.

Він полегшено зітхнув.

— Отак добре!.. А я вам свого старшого, Василька, призначу Варварину хату пильнувати. Він дуже в мене тямущий!

І, зашелестівши зів’ялим листям золотих шарів, «яструбок» пішов сідлати Лебідку. Ех ти, Попеленко! Був би з тебе добрий козарлюга, та всі твої думки про хату, де горланять і просять хліба дев’ять ротів. І всі тебе жаліють. Та й сам ти до цієї жалості звик, немов до старих кирзових чобіт, які носиш не скидаючи. «Три метри ситцю» за казенну Лебідку… Через оці три метри наклав головою Штебльонок.

Климар, на мій подив, швидко знайшов спільну мову з бабою Серафимою. Перед ними стояла пляшечка сивухи, сковорідка з яєчнею на вишкварках, малосольні огірочки й інше сільське частування, що його годиться ставити на стіл, коли до хати завітає потрібна людина, майстер.

— Поздоровляємо! — сказав до мене Климар, і полум’я каганця аж захиталось від його густого дихання. — Не знав! Поздоровляємо! Звичайно, в наш час краще свататися з кільцем ковбаси… Правильно вирішили щодо підсвинка. Душа від ковбаси добрішає.

Серафима зареготала. Ми випили по чарці. Я як слід роздивився колія. Він був дуже сильний. На волосатих зап’ястях здувалося сухожилля. В кожному русі відчувалася сила. Залізяка, а не чоловік, його, мабуть, викували по частинах, а потім зібрали на болтах. Тож-то в ньому все скрипіло і хрипіло. Від алкоголю він не втратив міцності. Цікаво, ким він служив у Горілого? Катом?

— Категорично поздоровляємо, — знову шершаво, наждачно прогримів Климарів бас. — Дівка, можна сказати, перший сорт.

Очі його хтиво блиснули під щітками брів. Так, Семеренків від самої думки про таких дружків Горілого тремтів за свою Антоніну.

— Завтра ранесенько розчинимо вашого підсвинка, — сказав мені Климар. — Якнайліпше. Чистенький буде. Окропу заготуйте цеберок двоє-троє, соломки свіженької… Ножі у мене з собою, підгостримо… Брусок знайдеться?

— Знайдеться, голубе, знайдеться! — запевнила його Серафима.

Що це з нею сталося, з бабою? «Голубе!»

— Дехто гадав, що заколоти підсвинка — раз плюнути, — базікав Климар. — Е, ні… Та я!..

Міднолиций квадратний Климар почав аж ніби розтягуватися в моїх очах, немов гармошка. Каганець спроквола поплив по хаті. У мене був сьогодні нелегкий день. Після чарки самогону це особливо відчувалося.

— Бабцю, — сказав я, насилу повертаючи важким язиком. — Піду спати.

Я взяв приставлений до одвірка МГ.

— Іди, голубе, іди, — промовила Серафима та й перехрестила повітря переді мною і кулеметом. — Зморився, роботи багато, — пояснила вона колієві.

Климар з цікавістю поглянув на МГ.

— Умієте? — запитав він не без поваги. — Я чув, сьогодні вранці у вас одного уколошкали.

— Уколошкали, голубе, уколошкали! — заспокоїла його Серафима.

Я впав на тапчан, під вікно, закладене фанерою, поставивши МГ у головах. Карабін і ніж — весь арсенал був під рукою. Нападу з вулиці я сьогодні не побоювався. Поки Климар не повернеться із відомостями про становище в Глухарці, вони сюди не поткнуться. Але присутність у хаті самого Климаря викликала в мене занепокоєння. «Не спатиму, — вирішив я. — Поки вони теревенять за перегородкою, передрімаю. А вже потім доведеться не поспати». Мені добре запам’яталися дві рукоятки, що стирчали з-за халяви у колія. Ніхто не міг поручитися, що Климареві, окрім розвідки, не дали завдання виконати те, з чим не впорався Рябий Санько.

— Рано чи пізно, всі вони розлітаються, — ремствувала баба. — У нас так: «Мені мати не рід і батько не рід, мені та родина, котра жінку родила».

— Правда! — підтакував Климар. — У нас у білоруському краю так кажуть.

— Ось я вам розповім про Яринку, — чув я крізь сон. — Ви там у Ханжонках про Яринку не чували?

— Н-ні,— відповів Климар.

Судячи з його голосу, що заплітався, на столі з’явилася друга пляшка. До чого ж розщедрилася Серафима!

— Так то ж моя двоюрідна сестра! — здивувалася баба. — Яринка Довгоп’ята, під Ханжонками живе. Вона старша ва мене років на десять. Отож посватався до неї нарубок, Микола, найгарніший хлопець на селі.

— Д-до старої? — здивувався Климар.

— Та ти, голубе, не лови гав, а слухай, — сказала баба. — То ж було ще за царя… Він одразу до двох посватався, той Микола…

— Ге-ге-ге, — зареготав колій, немов у бочку постукав. — Не дурень!

— А я не кажу, що дурень, я кажу — гарний… За тією, за другою, машину давали, а за Яринкою — сто карбованців.

— Яку машину? — спитав колій. — Звідкіля ж ото машину взяли?

— Як звідкіля? Молотарку! Ну, він подумав, потім прийшов на заручини до Ярини — чоботи начищені, сорочка шовкова… А Ярина ж — худюща, жовта, ну, справжнісінький тобі дрючок, по три спідниці, було, одягала, спідня аж до землі дотиралася, щоб ноги прикрити — то-о-нюсінькі були…

— Ге-ге-ге…

Яринка!.. Баба сьогодні в настрої, це її коронна розповідь. «Передрімаю трохи, поки Серафима частує гостя довжелезною розповіддю про трагічне життя Миколи та Яринки», — подумав я. Та й поринув у сон. Ніякий хірургічний будильник уже не міг мене розбудити… Я провалився, я летів кудись униз, наче викинутий в люка літака, аж поки нарешті не опинився на м’якій, зручній хмарині. Остання моя думка і турбота були про Попеленка. Чи ж устигне, чи проскоче?

Я прокинувся, коли у вікнах уже почало розвиднятися. Годин вісім проспав! Потягнувся до зброї — весь арсенал на місці. За перегородкою все ще світився каганець. Я визирнув у шпарину й угледів бабу Серафиму. Вона сиділа за дощаним, уже чисто прибраним столом і тримала перед собою товсту книжку. На печі лунали рівномірні звуки, там наче дрова пиляли… Климар сопів.

Я протер очі. Баба, сонно похитуючи головою, затято дивилася в книжку. Це була загорнута в газетку її улюблена книжка, яку вона дбайливо берегла, — «Боротьба світів» Уеллса. Я привіз роман колись іще до війни і докладно переказав бабці зміст. Серафима охоче слухала переказ різних серйозних книжок, а потім переповідала почуте старим сусідкам. «Боротьбу світів» баба вважала за священну книгу, щось на зразок біблії.

«Ось тут, голубоньки, геть усе викладено, — казала Серафима подругам, — як настане кінець світу за гріхи наші, як прилетять із планети Марс чорти на трьох ногах і пищатимуть тоненько та спалюватимуть людей вогненними ліхтариками…» В роки війни, в роки повітряних нальотів, прожекторів, зенітної стрілянини, десантів, нашестя гуркотливої техніки, Уеллса остаточно було зачислено до пророків. Старенькі аж ойкали, слухаючи Серафиму.

Отже, Серафима просиділа всю ніч над Уеллсом. Найдивовижнішим було те, що баба не знала грамоти. Вона і розписуватися не вміла: хрестик ставила.

У сінях, біля умивальника, в якому дзвякали крижинки, я запитав у Серафими:

— Що це ви «зачиталися»?

— А що? — запитала вона і стомлено зітхнула. — Ти мене за дурненьку маєш? Я одразу побачила, що він не з Білорусії. Каже, з Ханжонок, а сам говірки нашої толком не знає. Він бував там, але толком нічого не знає. Не до вподоби він мені, цей Климар, душогуб якийсь… Отож я й відсиділа, грішна, щоб ти поспав…

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви можете служити у контррозвідці!

Розумні Серафимині очиці-гудзики були смутні й тривожні. Її серце, яке вміщувало відразу дві любові — мудру бабину і самовіддану материнську, чуло біду. Я обняв Серафиму. До запаху шоколаду й нафталіну домішався тютюновий дух, яким просякло повітря нашої хати.

— Ти вже, синку, остерігайся, — промовила баба.