"Тривожний місяць вересень" - читать интересную книгу автора (Смирнов Виктор Васильевич)

Розділ четвертий

Надворі, хоч була ще рання година, вже розвиднілося. Вітер розігнав туманну каламуть. Пес Буркан, прив’язаний коло хліва, сердито прохрипів і загавкав, але потім, упізнавши мене, махнув хвостом. Він був мисливський пес, а не злий сторож.

Вітер зносив листя з вишень та акацій. Як там Попеленко? Непокоїтися ще було рано, проте я мерзлякувато зіщулився, вгадавши його «гвардію» а чорними брудними п’ятами, якій було відведено піл у кутку. Може, я даремно не пожалів «яструбка»?

Село почало прокидатися. Ранок настроював на тверезість, розважливість. Незабаром і Климар проспиться, хміль із нього вивітриться… Що ж робити, якщо Попеленко вчасно не повернеться? Аж тут я згадав про сватання! А нехай йому біс, треба ж послати Серафиму до Семеренкових! Ця подія постала в ранковому ясному й чіткому світлі. Сьогодні все моє життя мало змінитися. Ще вчора я жив із відчуттям майбутнього кохання, з відчуттям надії, чогось загадкового і прекрасного, що я ще мав пережити… Тепер це загадкове набуло реальних обрисів. А що як Антоніна скаже бабі «ні»? Гарбуза піднесе?

Я метнувся до баби.

— Бабцю Серафимо, давайте гарячої води — бритись… Допильнуйте Климаря. Налийте йому самогону, коли встане.

Я помчав до озимого клину. Сумніву не було, що й цього ранку Антоніна піде до криниці на узлісся. Переборе страх, візьме коромисло, двоє відер, поскладає в них увесь мізерний харч… Вона не зможе отак просто відмовитися від думки знайти сестру, повернути її. Вона звикла до цієї щоранкової надії.

Я біг вузькою стежкою, боячись запізнитися. Вітер поздував сіль інею, і озимина була чиста, яскраво-зелена. Удалині здіймався рожевуватою шапкою Гаврилів горб. Над селом темнів гребінь димків. Серце в мене аж калатало від бігу та хвилювання.

Я побачив її здалеку і зупинився. Вона поверталася від кринички жива й здорова. Ішла стежкою, опустивши голову, легко несучи коромисло з двома відрами уповні, не схлюпнувши й краплини і ступаючи по стежці, як по канату. Тоненька, у благенькому пальтечку, повбиваних чоботях та чорній хустці. Вона дивилася під ноги, замислившись, та невдовзі відчула чиюсь присутність і підвела очі.

Сонце вже підступило до обрію. Цього ясного дня воно ще до сходу освітило все довкола. На Гавриловій дорозі хвилювалися під вітром плакучі верби. По озимині ходили темні хвилі, вітер пригладжував руна. Мені здалося, що моє життя так ущільнилося, що ввійшло в цей ранок геть усе. Очікування Попеленка, передчуття сутички з бандитами, сусідство Климаря з двома ножами за халявою — усе теперішнє, і все, що було: фронт, міна-«жаба», перший бій — усе несподівано ввійшло в рамки одного ранку, і я стояв, пригнічений тягарем подій та переживань, що ніби злилися, і не мав сили зрушити з місця. Зараз мало вирішитися найважливіше у моєму житті, найголовніше…

Вона зняла з плеча коромисло — рух був гнучкий і дужий — і зупинилася супроти мене. У відрах хлюпала рожевувата вода. Антоніна поправила пасмо русявого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Вона не усміхалася, не відводила очей, просто поправляла волосся. Я зроду не бачив вродливішої дівчини. Я відчував, що й не побачу більше, бо, коли навіть вона стане ще кращою, оця гострота переживань, оця ущільненість часу не повториться.

— Доброго ранку, — промовив я. — Ви по воду ходили?

Вона нічого не відповіла на те безглузде запитання.

Дивилася прямо на мене.

— А я ось вийшов сюди…

Мені було страшно. Якби можна було відкласти цю розмову, я, мабуть, промимрив би що-небудь та й пішов собі. Але сонце збиралося виглянути з-за озимини, наставав клопіткий, тривожний день.

— Я не випадково сюди прийшов… Я завжди…

Е, та що я мимрив? Уже все одно — наважитися, як у холодну воду пірнути, тут важливо тільки від землі відштовхнутися, та й годі.

— Скоро до вас завітає моя бабця… Серафима… Вона прийде сватати вас… Я просив її. Не бійтеся, будь ласка!

Вона глянула мені прямо в очі.

— Ви маєте право відмовитися. Безглуздо так свататися. Але в селі заведено… Я гадав, так краще. Я вас не дам скривдити.

Сонце вже показало обід із-за зеленого небокраю. І враз на мокрій траві, наче на воді, пролягла рожевувата смуга. Загорлали півні мов оглашенні, з Гаврилового горба зірвалася зграйка птахів. Вони із збудженим гамором пронеслись над нами.

— А взагалі, усе де дурниці! — нараз випалив я. — Я тебе покохав. Покохав — та й годі. Прошу, виходь за мене заміж.

Вона покинула своє коромисло з відрами й ступнула вперед, і далі дивлячись мені прямо в очі. Я ніяк не міг визначити, які на колір ті очі; бачив чіткі лінії рота, брови, родимку на скроні, та все намагався вгадати колір її очей, немов це було дуже важливо. Вона підійшла та й припала до мене, мої руки зімкнулися на її спині. Це сталося само собою, так природно, ніби нічого іншого й не могло бути.

Я раптом відчув усю невимовну живу пругкість і ніжність, вуглуватість і тендітність її тіла. Вона мовчки пригорнулася до мене, і хоч була висока на зріст, голова її опинилася під моїм підборіддям, і я відчував крізь вовняну тканину чорної старенької латаної хустки запах її волосся. Воно пахло сухою конюшиною, яку було скошено три чи два дні тому і вона полежала під сонцем, вбираючи лугові пахощі.

Дівчина ніби віддавала себе під мою опіку. Без слів, наївно і відверто. Це була її відповідь. Мені стало солодко і страшно. Я несподівано відчув, що таке — відповідати за іншу людину. Я відчув це всім своїм єством, притиснувши руки до її гострих лопаток і вдихаючи запах волосся. Тепер вона довіку буде моєю долею, я довіку думатиму про неї. І завжди, навіть коли нас роз’єднає відстань, я почуватиму себе так, неначе вона стояла, довірливо пригорнувшись, вручивши мені своє життя…

І в цей пронизливий ранок я збагнув ще одну велику таємницю: навіть коли ти пройшов війну і спізнав близькість смерті, і силу фронтової дружби, і біль поранень, і багато чого іншого, ти не можеш бути мужчиною, аж поки не звідаєш почуття відповідальності за жінку.

— Антосю, — промовив я.

Я скористався іменем, яке їй дав батько. Украв його. Але тільки це ім’я могло передати все, що я відчував у цю хвилину…

Сходило сонце, вітер подужчав, стало чути шелестіння озимини.

— Антосю!

Вона підвела голову, ще раз пильно глянула мені в обличчя, ніби признаючи за свого, усміхнулася ледь-ледь, зовсім легенько, куточками великого рота, та й знов уткнулася у вилоги моєї шинелі.

У нашому дворі сидів на призьбі небритий, густо зарослий щетиною Климар і точив ножі бруском: вузький, гострий з обох боків — для забою, і довгу фінку — для білування. Сталь вилискувала на сонці.

Буркан грівся на піску і нервово позирав на хазяїна. Звук металу, що доторкався до каменю — вжи! вжи! — багато про що говорив йому.

— Готуємося, начальнику! — сказав Климар сирим ранковим голосом. І засміявся: — Ги-ги-ги… А я вже похмелився!

Я по-ідіотськи всміхнувся у відповідь. Я почував себе таким щасливим, що ладен був усміхатися навіть людожерові. Від коміра шинелі линув тонкий конюшинний запах її волосся.

У хліві було чути бабине бубоніння. Вона заспокоювала Яшка. Перед смертю йому пощастило пізнати, який лагідний Серафимин голос.

День Семена-літопровідця передбачався погожий. Уже піднімалася від землі в струменях прогрітого повітря павутина, випрямилася красоля коло тину, що приникла була до землі. Я зайшов до хліва. Зірка побрела з сільською чередою доїдати останні трави на узліссях, кури никали по подвір’ю, і за дощаною перегородкою, у загінці, залишився тільки миршавий, довгоногий Яшко — баба Серафима чухала йому щетинистий зашийок.

— Нікого не було у Климаря? — спитав я Серафиму.

— Варвара забігала. Про щось розпитувала, — сказала баба.

Вона слухала, як Климар точить ножі.

— Бабцю, пора до Семеренкових, — сказав я.

— Тобі треба б справжню сваху, а чого бабу посилати?

— Бабцю, вони на вас чекають. — Я обережно одвів її від загінця. — Усе буде гаразд.

— Та куди вже краще, — сказала вона. — Убивці!

Вона кинула останній погляд на свого улюбленця. Для сторонньої людини, яка не розуміла селянського життя, поведінка Серафими видалася б дивною. Скільки вона виростила отих Яшків і всіх любила. І всіх оддавала під ніж… Але кожен з тих кабанців доживав до свого строку, нагулявши належні пуди сала. Смерть була закономірною, природною; а Яшко мав загинути передчасно — як жертва складної гри. Тож Серафима й страждала.

…Климар увійшов до хліва з цеберкою, повною окропу, і з порожнім відром, у якому побрязкувала алюмінієва кварта. До теплого духу гною в хліві домішувався густий сивушний перегар.

— Пальці не тремтять? — запитав я.

Він поставив відро і, нагнувшись до халяви, раптом витяг у напрямку до мене обидва ножі. Рух був швидкий, леза блиснули в мене коло шиї. Я мало не відскочив. На щастя, встиг побороти той інстинктивний рух. Климар не повинен думати, що я його боюсь.

Два жала застигли переді мною. Вони були непорушні, наче затиснуті в лещата.

— Що значить випити норму, — промовив Климар. — Ваша баба тямуща жінка… Не тремтять, еге ж?

Він сховав ножі за халяву і важко, незграбно переліз через загородку — мало ворини не поламав. Яшко вереснув, кинувся в протилежний куток і нажахано дивився звідти.

Крізь розчинені двері хліва було видно, як Серафима вийшла з хати й попрямувала до хвіртки. Вона не озирнулася. На ній була довоєнна парадна «плюшечка», трохи потерта, і довга червона спідниця, з-під якої виднілися розношені черевики, що вихлялися на худих, викривлених старістю ногах. Баба Серафима вирушала влаштовувати долю Івана Капелюха.

— Нічого кабанець, — сказав Климар, професіонально оцінюючи Яшка. — Щоправда, борзуватий… Кабанів — їх на дві групи поділяють: одні для сала, другі — для кавалерії. Жолудями не підгодовували?

— Жолуді в Шарому гаю, — відказав я. — А там, дивись, і самого на дуба підвісять замість жолудя.

— Ги-ги-ги, — закалатав у барило Климар. — Чував я, у вас тут бешкетують. «Яструбкові», звичайно, неприємно… Нас ось із Бурканом не займають. Правда, Буркан?

Пес натягнув мотузка і, здавлений мотузяним зашморгом-нашийником, захарчавши, зазирнув у хлів.

— Вам, «яструбкам», підкріплення треба просити, — промовив колій ніби ненароком, усе придивляючись до Яшка. — з райцентру! Малувато вас…

— Вистачить!

— Ага.

І, вигукнувши коротке «хек», колій метнувся у куток, де завмер Яшко. Той несамовито заверещав. Він був шпаркий, сала ще не нагуляв, вивернувся й кинувся в протилежний бік хліва. Климар виявив неабияку спритність. Як тільки Яшко спробував повторити свій маневр, він по-воротарськи стрибнув навперейми і, вхопивши кабанця за ноги, звалив його на бік.

Яшко заверещав так, що, по-моєму, і в Ожині могли почути. Ратички терзали солом’яну підстилку. Нараз крик урвався, перейшов на хрипіння. Я й оком не встиг змигнути — під лівою передньою гомілкою кабанчика, що лежав на боці, стирчала дерев’яна колодочка ножа. Климар, притримуючи Яшка, що бився й харчав, крякнув і повернув лезо. Тоді, пустивши ножа, потягнувся рукою й ухопив відро. Ратички все сіпалися, але дедалі слабше й слабше. Колій спритно підставив відро, підняв трохи гомілку, висмикнув ножа, і з дірки вдарив важкий червоний струмінь. Жодна краплина не впала па підстилку.

Пес за дверима аж задихався від збудження. Яшко вже затих, тепер хрипів пес. Климар повертав Яшка так, що кров неослабним струменем цебеніла у відро. Дзюркотіння рідини, що била в жерсть, перейшла на булькання: відро наповнювалося. Тепер я теж відчув, як і Буркан, запах крові. Кров тварини пахне так само, як і людська кров.

Климар підморгнув мені. Коли він підвівся з відром руці, рана більше не кровоточила. Він був великий майстер щодо забою, той Климар. Можна сказати, талант… Він узяв алюмінієву кварту, призначення якої досі було мені незрозуміле, і зачерпнув гарячої, густої крові.

— Така звичка, — пояснив він мені.— Від крові сили багато прибував. У ній суцільна сила. Навіть дітям суху кров дають! «Матоген» називається!

Він спорожнив кварту великими ковтками. Я бачив, як здригається й надимається його шия. Кров наче кулями скочувалася в його нутро черев горлянку, розтягуючи її. «Гаразд, пий, Климарю. Зміцнюй здоров’я».

— Звичайно, нема в мені тієї сили, що раніше, — подружньому, довірливо сказав він басом. — Не хвалитимусь, нема. Я, було колись, вісімнадцять пудів па другий поверх виніс. Побився об заклад… Вип’єш? — спитав він і простягнув кварту.

Я заперечливо похитав головою. Я не міг бачити крові.

— А даремно, — сказав колій. — Од цього велика сила на дівчат. Велика злість, а їм це до вподоби… Я вже знаю…

Схоже на те, що він надумав давати мені уроки статевого виховання. Розбирався. Аякже, він був один із тих, хто тримав Ніну Семеренкову. Чи не йому в руку вчепилася зубами Антоніна? То щастя, що Горілий вмилостивився, не віддав Климареві молодшу. Незважаючи па теплі густі пахощі хліва з його стійлами, на важкий земляний дух крові, ледь чутний аромат скошеної конюшини й досі пробивався з коміра шинелі до мого обличчя. Аромат довіри і слабкості.

— Тобі це зараз треба! — він зигигикав. — Тепер від сватання до весілля не чекають: війна! Можна не встигнути!

Збуджений горілкою, убивством, запахом крові, усвідомленням своєї сили й спритності, він, здається, став вважати мене за свого. МГ був недалечко. Мої пальці самі тяглися…

Я одвернувся. Треба було перечекати кілька секунд і вгамуватись. Не слід розпускати себе.

— Ну, добре, — сказав Климар. — Там десь у баби свіжа соломка… Піду…

Я вийшов із хліва слідом за ним. Пес лизнув мені чобіт — мабуть, на нього потрапили дрібні бризки крові. Я дивився на двері хати, що зачинилися за Климарем, — не хотів і на мить упускати його з очей. Хтось смикнув мене ззаду за шинель.

— Дядьку Іване, — почувся тихий голос. — Не чуєте, чи що?

Я вмить обернувся й побачив старшого з «гвардії» Попеленка, босоногого Василька. Він немов із-під землі виріс, Василько Сопливий. Коли вже у селі хлопця звуть сопливим, то можна бути певним, що він таки дуже цим вирізняється. А втім, очі у нього, як і в усіх попеленківських, були хитрі й тямовиті і підкрадатися він умів, як тхореня.

— Вас тато до себе кличуть, — сказав він. — Я все чекав, поки той піде.

— Ну, що там?

— Ой, тато підранений приїхали… Ой, біда! — прогугнявив Василько.

І шморгнув носом. Я дав йому хусточку до носа.

— Утерся? Тепер кажи ясно і чітко: куди повіялась Варвара після того, як пішла від нас, від Климаря?

— Нікуди. До своєї хати пішла.

— І до неї ніхто не заходив?

— Ні… Ніхто!

— Гаразд. Пильнуй!

Він кивнув. І зразу ж, одвернувшись, застосував два пальці, дуже зграбно приставивши їх до носа. Хусточку — «утирачку» малий Попеленко вирішив приберегти.

Я вскочив до Попеленка в хату так, що мало не збив його мовчазну худу жінку.

— Ну, що з ним?

Вона похмуро показала на піл. Там лежав Попеленко. Обличчя йому було подряпане. Груди й руки забинтовані товстим шаром якогось ганчір’я. «Яструбок» глянув на мене очима конаючого.

— Ану, покажи лишень!

Передусім я розмотав ганчір’я. Невміла перев’язка може бути так само згубна, як і відсутність будь-якої першої допомоги. Матерії на Попеленкові було понамотувано стільки, що вона увібрала б усі його соки, коли б перебило яку-небудь артерію. Під охкання «яструбка» я відкрив рану. Куля пройшла поміж рукою і грудьми, трохи зрізавши шкіру на передпліччі. На ранці виступили світлі крапельки лімфи.

— Чого ти стогнеш? — спитав я Попеленка. — Таких поранених фронтовий санінструктор посилає танки підбивати. У них люті більше!

— Так мені ж не видно, а воно болить, — сказав Попеленко. — Може, там чимала шкода?

— Ти до Ожина не доїхав?

Він заперечливо похитав головою.

— Так стріляють же, товаришу Капелюх!

Увесь сонливий гурт збився у протилежному кутку хати, перелякано прислухаючись до мого голосу. Тільки Попеленчиха зберігала цілковитий спокій. Вона, як звичайно при гостях, стояла коло дверей, схрестивши руки на грудях. До всього, чим займалися чоловіки, в тому числі й стрільби, вона ставилася з презирством. Її діло, її творіння, що збилося в кутку компактною окатою масою, було незмірно важливіше за всі інші заняття.

— Попеленко! — гаркнув я. — Станьте як годиться й доповідайте про виконання завдання! Без усяких галушок, та забудьте про свою подряпину!

Він зразу ж устав. Начальницький тон завжди справляв на Попеленка враження.

— Товаришу Капелюх, доповідаю: на Ожинському шляху був сильно обстріляний бандюгами…

Тут він замовк, щоб набрати повітря в легені. Дітлахи принишкли в кутку — потерпали за батька.

— Далі!

— Що ж далі? Б’ють попереду, з двох автоматів… Ляснула куля, чую, тепло під пахвою стало. Влучили, вражі сини!.. А кулі чвиркають понад вухами, мов ті пташки. Я тільки й устиг з коня зіскочити та мерщій додому назад, пішки.

— Чого ж пішки?

— Аякже? Вони ж бо чули, що я на коні, та й смалять горою в потемках! А я, пригнувшись, додому, Лебідка за мною…

— Теж пригнувшись?

— І чого ви ото кепкуєте, товаришу Капелюх? Коли б я не зіскочив із сідла, збили б, не повернувся б додому!

У кутку схвально забубоніли. Батькова винахідливість і його прагнення за будь-якої ситуації повернути додому викликали вдоволення. Мій насмішкуватий тон попеленята явно осуджували.

— А ти хоч намагався прорватися, Попеленко?

Він закліпав очима.

— Таж сильно стріляють, товаришу Капелюх! Убили б, як дурного зайця!

Ну що я міг сказати? На фронті з ним була б крута розмова. Поворот «кругом» — і до штрафного… А тут на мене зорили численні його нащадки. Як отакій юрмі залишитися без годувальника? Важка все-таки штука — воювати в тилу. Зовсім інший підхід…

— Дуже ж таки сильно б’ють із автоматів, — повторив Попеленко, виправдуючись. — Коли б хоч трохи тихше стріляли! Правду ви казали, товаришу Капелюх, що нас блоковано. Мов у воду дивилися!

Це вже він улещував мене.

— Гаразд. Нічого на горілі коржі олію підливати…

Я сів на лаві.

Що ж робити? Арештувати все-таки Климаря? Ні, я ще раз пересвідчився, стежачи за ним, що це битий жак. Ми з Попеленком нічого від нього не доб’ємося. Климаря не можна чіпати. Єдиний шлях — зробити так, щоб він не міг покинути села й доповісти Горілому про наслідки звідів. Щоб він використав для зв’язку своїх спільників у Глухарці. Я не сумнівався, що до цього була причетна Варвара. Якби ми могли застукати її на гарячому, вона розповіла б значно більше, ніж Климар.

На щастя, він, Климар, дудлить горілку по-справжньому. «Нервозними» пальцями грає майстерно, як актор, але його пристрасть до самогонки невдавана. Можна вдавати із себе п’яного, але не алкоголіка.

— Попеленко! — сказав я. — Треба затримати Климаря в селі. — Хочеш — пий із ним укупі без просипу, хочеш — клич колоти власного кабанця, а Климаря затримай!.. Хоч із цим завданням ти впораєшся?

— Гм… — замислився Попеленко. — Мого кабана ніяк не можна. Рано. Морозів нема. Чим же я годуватиму сім’ю?

Він потер короткопалою долонею обличчя: думав. Під дією грубої, мов тертушка, долоні ніс його став як буряк. І раптом Попеленкове обличчя освітила лукава усмішка.

— Товаришу Капелюх! А можна, я умовлю Кривендиху кабана зарізати? У неї ж син Валерик з флоту прийшов. Герой кримських боїв! Хай вона покличе Климаря, я її вмовлю. Яка вам різниця політично, чий кабан?

В кутку схвально загаласували. Для малих Попеленків це була справжня наука селянської розсудливості. Навіть на обличчі в сухої, мов жердина, Попеленчихи з’явилось щось схоже на цікавість до чоловікової особи.

— Добре, умовляй, — сказав я.

— З очей не спущу Климаря й Варвару, — зрадів «яструбок». — І старшого, Василька, призначу… Він хоч і придуркуватий на вигляд, але дуже кмітливий… Математик!

Василько сором’язливо шморгнув носом. Решта пополенят зашваркотіла. Усе влаштовувалося якнайкраще. Тато й сам уцілів, і кабанця врятував.

Морячка ми застали у дворі. Він ходив уздовж тину й перевіряв, чи добре він тримається, — злегка похитував кілки мускулястою, у синіх плямах наколок, рукою. Одне слово, займався інспекційною діяльністю.

Тин, звичайно, нічого було розхитувати, було й так видно, що він ось-ось повалиться. Але для того щоб узятися до діла, морячкові довелося б зняти гарну напрасовану форму і вдягнути ватянку. А тим часом на вулиці зібралися глухарчани, видивлялися на Валерика. Цілком зрозуміло, розлучатися з формою не хотілося, тож морячок і походжав у подвір’ї, розхитував кілочки. Кривендиха стояла коло дверей мазанки й аж світилася щастям.

Ох, і гарний був невисокий вилицюватий морячок Валерик! Ходив він по-особливому, по-морському, вихляючи стегнами, блискав нікелевою фіксою в роті, блискав медалями на чорній фланелівці, що туго обтягувала випуклі груди, блискав старанно начищеною флотською бляхою, під якою вгадувалася бойова свинцева підкладка; кльоші розходилися до землі дзвонами, тільняшка в трикутному вирізі фланелівки синіла морськими брижами, а комірець майорів на вітрі, як прапор…

Ми з Попеленком перезирнулися. Атож, флот є флот, піхота за ним не вженеться.

Валерик подав міцну невелику долоню і тричі труснув мою руку — так ведеться на флоті, чи що?

— Вітаю міліцію від імені славного Чорноморського флоту, — сказав він. — Пам’ятаючи дружбу юних літ, тим більше щиро вітаю. Як іде боротьба з політичними виродками, бандерівцями?

Красиво говорив морячок! Дружби юних літ я не пам’ятав, ми з ним не раз билися на городах, але все одно Валерик викликав захоплення.

— Привіт, флот, — озвався я. — Боремося помаленьку… на своїй ділянці. Ти чого приїхав — поранений?

— Ні. На три дні. Нагородили короткотерміновою відпусткою за героїчне визволення Ізмаїла, — скромно відповів морячок. — Наш взвод десантників перший висадився з «Малого мисливця». Нас тільки троє лишилося… Нічого особливого… Давно в тилу?

— Давненько…

Тут встряв у розмову Попеленко, легенько відсторонивши мене. Він прийшов сюди не задля участі в мирній розмові представників двох родів військ. У нього було важливе завдання.

— У Глухарці дуже чекали, чи не прибуде хто з флоту, — почав «яструбок». — Це ж не просто на флоті служити. Не вареника з’їсти… — Він говорив голосно, намагаючись, щоб його добре чула Кривендиха. — Флот — це що? Візьміть, наприклад, «Аврора», так? «Варяг»… броненосець «Потемкин»… «Червона Україна»… То ж вам не жук наплакав! Флот!

Валерик крякнув, ще більше підбадьорився і глянув на вулицю. З-за всіх тинів на нього дивилися глухарчани.

— Це ж свято! — провадив далі Попеленко. — Еге ж, матусю? — звернувся він до Кривендихи. — У кого ще син мав отакий геройський вигляд? Ізмаїл узяв!.. Орел!..

— Оце вже зайве! — потупився Валерик.

Але Кривендиха від таких сердечних слів навіть сплакнула.

— Треба справити гулянку! — Попеленко, запалившись, змахнув кулаком. — На все село! Щоб ото показати, що таке наш радянський флот. Невже ж отак, на дурничку, зустрінемо й проведемо чорноморця?

— А що, мамо? — спитав Валерик. Очі йому заблищали. — Як ви думаєте, га?

Його можна було зрозуміти, морячка. Мабуть, давно мріяв про день, коли він отак, у новенькій, напрасованій формі пройде вздовж тину, а рідне село дивитиметься на нього. Дочекався-таки. Витяг виграшний лотерейний білетик.

— Та як же це? — стрепенулася Кривендиха. — Це ж не жарт. Не кицьку нагодувати!

— А що, мамо! — настирливіше повторив Валерик. — Культурно вийде!

— Ну, дивіться, — знизав плечима Попеленко і послабив натиск, зрозумівши, що сірник потрапив у суху солому. — Справа, звичайно, хазяйська. Це я до того, що у нас в селі колій, Климар. Його можна було б умовити. Я підкажу як… Воно, звичайно, дивіться самі… Моя хата в краю. Я просто бачу — люди дуже цікавляться флотом. Виявляють пошану…

— А що, мамо? — сказав Валерик. — Покажемо селу, що є в нас головний калібр, га? Ударимо!

Попеленко відвернувся. Око його хитро й насторожено косило на Валерика. Ох, і Попеленко! Йому б дипломатичну виучку — то й на конференцію з союзниками можна посилати. Напевне другий фронт відкрився б не в червні, а в січні.

Климар палив довгі жмутки соломи, схилившись над кабанцем Яшком. Той показував нерухомі білі ікла, піднявши чорну, густо закоптілу верхню губу. Пахтіло смаленою щетиною. Біля Климаря стояли двоє цеберок з окропом. Він готувався відпарювати кабанчика.

— Бач, задубів, — бурмотів колій. — А ми його зараз окропом… Пом’якшимо!

Я чекав бабу Серафиму. Нарешті коло хвіртки промайнула «плюшечка».

— Ну що, бабусю? — кинувся я до неї.

— А що вони могли сказати. Може, в селі кращий парубок знайдеться? Га?

— Знайдеться, — зауважив я. — Та тільки на три дні.

— Згода, — сказала баба Серафима. — Гарбуза не піднесли, а скоро й заручини.

— Заручини?

— А ти що ж, поспішаєш? Усе має бути до ладу. Як дідами заведено… Вони, діди наші, не поспішали.

— Із кулеметів вони не стріляли, — сказав я. — І на літаках не літали, а їздили па волах. Добре, бабуню, усе гаразд. Сьогодні ми з вами гуляємо у Кривендихи. Треба б їм підкинути харчів.

— А ти звідки знаєш про гулянку? — спитала баба.

— Розвідка донесла… Он Валерик зараз вам пояснить.

До нашого тину, трохи похитуючись з боку на бік, підходив відпускник, визволитель Ізмаїла Валерик Кривенда. Приклав п’ятірню до безкозирки.

— Мамашо, запрошую до нас винятково, — звернувся він до баби. — Ви просто молодієте, вас і літа не беруть.

Ви рішуче мене імпонуєте! Та й міліцію сподіваємося бачити біля наших столів.

— От сволота з Чорноморського флота! — захоплено вигукнула баба. — А вже що босяцюра був! І де ото грамоти його навчили?

— Глянь, Климар, — сказав я морячкові, кивнувши на колія. — Без нього тобі не обійтися.

— Саме це я й маю на оці,— сказав Валерик і, здіймаючи кльошами пилюку, рушив до колія.

Климар, обливши засмаленого кабанця окропом і накидавши зверху соломи, вкривав його тепер ганчір’ям, щоб відпарився. На Валерика він навіть не глянув. Проте морячок був хлопець напористий і почав з головного.

— Доброго здоров’ячка, старшино, — гаркнув він козиряючи. — Маю честь запросити на сімейне свято, а також для виконання забійних справ… Настійно прошу, папашо!

Він нагнувся до Климаря, промовив неголосно, як до свого:

— Корабельного спирту привіз… сам із компасів одливав. Дев’яносто дев’ять градусів… Культурно!

Правильно почав морячок.

А під вечір почалася гулянка. Та ще й яка! Валерик вихором промчав по селу, заходив до кожної хати, запрошуючи всіх з такими приповідками, так навально й напористо, що Глухарка на якийсь час поринула в атмосферу безтурботних довоєнних свят.

У Варвариній хаті морячок затримався довше, ніж в інших, і вийшов звідти, утираючи губи, очевидно після чарки. Але найдивовижнішим Валериковим успіхом було те, що він приніс і поставив у себе в дворі, під грушею, патефон. Справжнісінький патефон київського заводу, з блискучого мембранного головкою та сукняною накладкою на диск. Хто і як наважився дістати цю коштовну річ із глибин скрині, було невідомо.

Окрім патефона, Валерик роздобув і новенькі грампластинки, та не якісь там увертюри, а пісні Клавдії Шульженко. Тож не дивно, що надвечір на подвір’ї Кривендихи, коло стін погано побіленої підсліпуватої мазанки, зібралися мало не всі глухарчани, у кого ще гнулись коліна. З дощаних уламків та з поліняк спорудили столи й лави, і вийшло зовсім гарно, по-довоєнному, коли один хазяїн приймав у садку сотню душ, не забуваючи й про місце для випадкового гостя.

І, ніби наважившись повністю домалювати мирну картину сільського свята, з’явився випадковий гість… Але це сталося пізніше.

Ми з Попеленком сиділи окремо, коло ліси, на стосі дров. Звідси добре було видно Глухарку: і світлу Варварину мазанку, і довгу похмуру хату Семеренкових з рядком тополь у дворі, і гончарню, і кузню — одне слово, всі доручені нам об’єкти. Та й односельчани, що зібралися на гулянку, були перед нами як на долоні.

Глухарчани, випивши по одній і по другій, зразу ж стихійно розбилися на дві групи: старші рушили на втоптаний двір-токовище, де за довгим столом верховодив Глумський, а дівчата й підлітки, оточивши півколом Валерика, залишилися в затінку занедбаного, густо порослого травою садка. Найближче до морячка опинився Климар, якого герой вечора величав тільки «папашею» і «старшиною». Тут, у колі глухарчан, колій утратив риси ката і цілком скидався на бравого й могутнього фронтового старшину-артилериста, одного з тих, що, поплювавши на руки, запросто розвертають станки «стоп’яток»^[7].

Климар прийшов на гулянку, несподівано легко піддавшись на умовляння Валерика. Він виконав свою нову роботу колія професійно вправно й швидко і тепер розважався як міг. Начебто ніхто й не чекав його в лісі. Начебто Горілий і не давав йому ніякого завдання… Але ж мав таки настати той момент, коли він спробує зв’язатися із своїми дружками! Тож недаремно серед підлітків, що сопіли коло Валерика, найголосніше сопів бистроокий попеленківський Василько.

Навколо Глумського точилися серйозні розмови. Голову розпитували про гас, про сіль та про податок на сади. На всі ці запитання Глумський, скалячи великі зуби, відповідав: «Видно буде». Жінки вдоволено кивали головами. Гасу й солі вони не чекали, їм хотілося ще раз пересвідчитись, що голова — чоловік відповідальний, слів на вітер не кидав, навіть будучи під чаркою.

Поблизу Глумського сиділи і Маляси. По-моєму, вони забралися сюди, щоб якнайдалі бути від Климаря. Маляс, посмикуючи борідку, наполохано позирав то на мене, то на колія. І ще одна людина з тривогою дивилися на Климаря — гончар Семеренків. Серафима, що пліч-о-пліч сиділа із своїми беззубими подругами, наспівувала «Ой, три шляхи широкії», але з-під напівприплющених повік стежила своїми маленькими очицями за всім, що діялося довкола.

Здавалося, що на цьому безтурботному святі всі, крім Кривендихи та її сина-морячка, були насторожі.

— А Варвари немає! — завважив Попеленко. — Коли гуляють, вона завжди перша! А сьогодні сидить у хаті, ніби щойно овдовіла.

— Бачу, — сказав я та й забрав у «яструбка» наповнену склянку. — Годі. Ти на чергуванні.

В чому ж усе-таки річ? Варвара не виходила з хати, ні з ким не зустрічалася. Ніхто не покидав села… Колієві час уже було передавати відомості в ліс, а він цокався а морячком, багровіючи наливався самогоном, жартував з дівчатами.

Антоніни не видно було. Може, після сватання вона побоювалася шушукання, жартів, підморгувань? Щоправда, про сватання ніхто не знав, окрім Климаря й Серафими. Я теж, якби міг, не пішов би на гулянку, щоб побути наодинці зі спогадами. Мені пригадувалася картина раннього ранку, зустрічі на озимині. Спогади напливали хвилями, заступаючи гулянку, і зникали, залишаючи довгий відгук.

…Свято сягнуло довоєнного розмаху, аж ось, як добра призвістка, з’явився несподіваний гість. Застукотіли колеса, і на вулиці показалася запряжена Лисухою одновісна тарадайка товариша мирового посередника Сагайдачного.

Сам посередник, у високому картузі, що прикривав лису голову, в пенсне, яке від тряски сідлало носа трохи навскоси, з тоненькою цигаркою в зубах, наче виринув із якихось давно забутих часів.

Прямі, як свічки, діди-близнюки Голенухи кинулися до тарадайки, допомогли зійти, розгнуздали коня.

Сагайдачний зняв картуза й обережно, мов яйце, проніс голову крізь натовп глухарчан. Його посадили рядом із Глумським. Старий когось шукав очима крізь крижинки-скельця пенсне, погляд тривожно перебігав від одного обличчя до іншого, аж поки не зустрівся з моїм.

Він зрадів, оцей чудний старий, який сам і відмовив мені у дружній підтримці. Він трохи підвівся, мені здалося, ніби він хотів вітально махнути рукою, але блиск фамільного персня, що описав нерішучу й нерівну дугу, злився з блиском чарки, яку хтось уже встиг поставити на стіл перед Сагайдачним.

З-під грушевого та яблуневого гілля, із присмерку садка на Сагайдачного пильним і вивчаючим поглядом дивився Климар! То був надто колючий і важкий погляд, щоб Сагайдачний його не відчув. Ось чому рука шарпнулася до чарки. Безперечно, мировий посередник знав, хто такий Климар. Климар не повинен був бачити, який радий «яструбкові» товариш мировий посередник. Свобода, якою користався Сагайдачний, мала свої межі.

Але чого мировий посередник залишив Грушевий острів?

Свято набирало сили. У кутку, де сиділи старі, заспівали «Тече вода з-під явора», про Дорошенка. Хтось приніс бубон, але на нього зашикали: у садку заходилися заводити патефон. Глухарчани посунули туди, щоб побути біля вже забутого чуда. Валерик покрутив ручку, всі подалися вперед і завмерли, очікуючи: кожен раптом фізично відчув ламкість пружини, коли вигнута, обтягнута фланелівкою Валерикова спина схилилася над патефонним дерматиновим ящиком. І я збагнув, що, незважаючи на позірну безтурботність гулянки і п’яну балаканину, всі сповнені тривогою, відчуттям нетривкості мирного трапезування, яке щосекунди, подібно до туго накрученої патефонної пружини, може обірватися.

Валерик опустив голку на чорний диск, що погойдувався від обертання. Заспівала Шульженко.

…Вечір був тихий, як і годилося на Семена-літопроводця. Бабине літо досягло свого зеніту. Дув сухий вітер з південних степів, навіть сотні кілометрів поліських нетрів, над якими він пролітав, не могли його вистудити. І хоч сонце вже зайшло й у дворі потемніло, надто ж у занедбаному Кривендишиному садочку, прогріте повітря мовби прилипло до столів, і діди, бадьорячись, порозстібали свої куці довоєнні сільповські піджачки, трофейні кітелі німецького, румунського, італійського та угорського пошиття. На столах серед темних картоплин у кожушках, білих вузеньких шматочків сала, рожевувато-коричневих цибулин, зелених пляшок, жовтих багатозарядних качанів кукурудзи рябіло різнобарвними відтінками опале листя шовковиці, вишень, груш. Бабине літо було в розпалі, пора свят урожаю, пора заручин… А там уже й передзимовий час, весілля, хмільні поїздки із села в село!

Якби ж то так! Війна все змінила…

Голос Шульженко, трошки хрипкуватий від недбало заточеної на бруску голки, пробивався крізь хмари густого, темно-синього у сутінках, тютюнового диму, що плавав серед поріділого листя садка:

Дивно, чим стала пісня для людей у роки війни… Ну що, здавалося б, Малясові ці слова, ця музика у незрозумілому для нього ритмі вальса-бостона, і «кучка пепла», і «я вдруг вспомнила любовь свою», а він, витягнувши ріденьку борідку до патефона, слухав затамувавши подих, забувши про Климаря; і Сагайдачний, який виріс серед фортепіанних салонних вальсів, протирав овальні скельця пенсне; і навіть Глумський поклав свого могутню, як у бульдога, щелепу на кулак.

Музика пробуджує в кожному з нас людину, ось у чому справа, а це так потрібно, так необхідно всім. Огрубіли люди, озлобилися, але раптом крізь продублену шкіру, крізь захисну оболонку незворушного спокою та байдужості пробиваються слова про кохання, про якісь загадкові, спалені листи… Виявляється, кожному є що згадати.

Уже темними трикутниками затулили небо солом’яні стріхи мазанок, тополі стали вугільно-чорними колонами, а небо наче віддалилося, піднялося ще вище над лісами, і спалахнула голуба вечірня зіронька.

Я обернувся і вгледів Антоніну. Я покликав її, і вона відгукнулася. Та що ближче вона підходила до хвіртки, де юрмилася дітвора, то більше дивувала переміна, що сталася ній.

Мовчазна донька гончаря Семеренкова зняла свою темну чернечу хустку й насмілилася прийти на гулянку простоволосою. Одягла все найкраще, що залишилося від довоєнного Ніниного вбрання.

Я не міг одвести очей від її відкритого обличчя, жовтого волосся, що вільно спадало на обтягнуті темною вовняною кофтиною плечі, від широкого пояса, сукняної, розкльошеної за модою спідниці, чорних черевичків з металевими пряжками. Отже, увесь цей час вона готувалася до вечора; а я ж бо уявляв, як вона у присмерковій тиші переживав нашу зустріч на озимині, все, чого ми з нею мали зазнати у майбутньому.

Здавалося, вона розчинилася в мені, стала часточкою мого щастя; але в тихомирної, відлюдькуватої Антоніни-Антосі було своє, непідвладне мені життя. Якісь важливі таємниці жіночої натури відкривалися переді мною, і я намагався їх збагнути, але не міг. Аж серце зайшлося від незрозумілих ревнощів. Ось вона стоїть — моя Антоніна, вродлива, чорт його знав яка ж таки вродлива, і кожен міг витріщатися на неї скільки завгодно! Нараз вона стала чужа, віддалилася од мене на космічну відстань.

Я забув про Климаря, про Варвару, сидів на стосі дров і зорив очима, не маючи сили встати і підійти до Антоніни, аж поки Попеленко не сказав:

— Товаришу Капелюх, ви гуляйте, а я виконуватиму завдання: слово честі, ані ковточка не прийму.

Та в цю хвилину патефон заграв превеселу «Ягоду». Валерик вигукнув: «Танці!» Усі перемішалися, вийшла штовханина. Морячок підхопив котрусь іа глухарчанок, дівчата порозхоплювали одна одну, повели в коло, на токовище, кількох парубійків. Столи якось самі собою повідсувалися вкупі в бабусями вбік під стіни мазанки.

Антоніна спинилася коло хвіртки, не наважуючись зайти, ще не примічена в загальній метушні. Отак до війни вона стояла біля східців клубу. І коли оте гостроносе, худеньке дівчатко-чаєнятко встигло перетворитися у жовтоволосе диво?.. То один, то другий глухарчанин обертався, кидав оком на Антоніну, звівши брови; баби заходилися шепотітись.

Постать Гната, який вертався з УРу а повним мішком, якось прослизнула повз мою свідомість, залишившись тільки легким відбитком у пам’яті. Гнат на мить зупинився коло ліси, усміхнувся аж до вух, радіючи із загальних веселощів, щось проспівав і, нікому не потрібний, поплентався далі, щоб швидше позбутися важенного мішка а свинцем, міддю і вибухівкою.

Усе це я лише завважив краєчком ока, не сприймаючи, а сам пас очима Антоніну. Мені б ото утямки взяти, як вона боїться в цю хвилину! Збагнути, якої відчайдушної рішучості набралася вона, щоб уперше з’явитися поміж людей у цьому незвичайному вбранні і показати мені, що я не помилився у своєму виборі й довіку в ньому не розкаюсь, — мені оце збагнути б! Але я сидів неначе бовдур на стосі дров, пригнічений дикими ревнощами.

Аж ось пластинка скінчилась. І всі, як за командою, обернулися до молодшої Семеренкової. Антоніна стояла так, що на неї падало світло від білої стіни мазанки. Глухарчани принишкли. Сагайдачний відкинув назад голову, розглядаючи дівчину крізь пенсне. Та найбільше за всіх був вражений Валерик. Упізнав він в Антоніні довоєнну миршавеньку дівчинку чи ні, невідомо, але йому аж рот розкрився і безкозирка з’їхала на потилицю.

«Старшина» Климар одразу ж нахилився до морячка, показуючи очима на Антоніну, і щось зашепотав. Ясна річ, тепер наші заручини не могли залишатися таємницею. Морячок закивав у відповідь, ніби згоджуючись, і тільки-но знову залунала музика, рушив, розштовхуючи людей, до Антоніни.

Я дивився на нього заціпенівши. Валерик, похитуючись, підійшов до Антоніни і почав їй щось говорити. Зробив запрошувальний жест. Вона заперечливо похитала головою, навіть відступила на крок. Розгублено озирнулася. Валерик схопив її за руку, та Антоніна гнучко відсахнулася назад, силкуючись вирватися, губи в неї беззвучно заворушились.

Нічого особливого для глухарчан не було в тому, що на гулянці парубок, розвеселившись, тягнув сором’язливу дівчину в коло, хоч та верещала й опиналася. Нічого в цьому не було особливого… Старі почали усміхатися. Дівчина гарна, вона причепурилася, щоб показати себе на людях, та ось тільки ніяковіла — як же тут бравому морячкові не допомогти їй?

Але я бачив жах у неї на обличчі, бачив розпачливий, нелюдський переляк, значення якого не міг збагнути Валерик. Вона боялася чіпких і грубих чоловічих рук. Вона пам’ятала ту ніч, коли по сестру прийшли бандюги і коли вона у відчаї вп’ялася зубами у чийсь зап’ясток.

Валерик потягнув її в коло, вона озиралася, рот був розтулений від беззвучного крику; довкола схвально реготали, і вона, опинаючись, ввивалася й не могла ніде зустріти співчутливого обличчя.

Валерик сміявся, він і не здогадувався, хто перед ним. А для мене вже не було чужої красуні з довгими кучерями, що спадали на рівні, чітко окреслені плечі, я бачив мою Антосю, ту, котра виліплювала у самотині дивовижних звірів, боязливу, довірливу, завжди мовчазну.

Заціпеніння минуло. Я скотився з дров, не тямлячи себе, голова була затуманена, та й зацідив морякові Валерику в підборіддя. Я йому від душі зацідив, так що Дубов, який навчав нас рукопашної, був би вдоволений.

Дівчата заверещали, патефон замовк, запала недобра хвилина. Я дивився на Валерика, який лежав на землі. І тоскно мені стало. Що ж це я, «яструбок», представник влади, страж закону і порядку? Що ж це я накоїв?

Валерик, зіпнувшись на ноги, повівся з гідністю, як і належить чорноморцеві. Він утер обличчя і мовив тремтячим голосом, але намагаючись вберегти пристойний тон:

— Ясно… Навіщо ж прилюдно?.. Некультурно… Відійдімо?

Співчуття було на боці Валерика. Нас ніхто не спинив, коли ми рушили в двору. Було чути, як Серафима і Кривендиха сипали одна на одну зливу слів…

Я намагався не дивитися в очі людям і тільки мигцем кинув оком на Варвару, мало не зіткнувшись з нею на вулиці.

Лиш блиснули її опуклі, імлисті, мов дозрілі липневі сливи, очі, майнула біла крепдешинова кохтинка, ошатна плахта, фарбовані, з козлячої шкіри чобітки. Ці подробиці я помітив мимохідь, машинально, неначе хтось у мені зробив кілька позначок на чистому аркуші.

Як же безглуздо все вийшло… але змінити вже нічого не можна було. Найбезглуздіше, як сказала б Серафима, бути жмутком шерсті з собачого хвоста. Несе тебе за вітром невідомо куди. Поряд широченні Валерикові кльоші мели пилюку…

— Ходімо до кузні,— запропонував Валерик, обернувшись до мене й трохи шепелявлячи: губи йому розпухли.

Ми прийшли до Панського згарища. З півтора десятка підлітків, збуджено блискаючи очима, поховалися за деревами. Давно, давно в Глухарці не билися дорослі парубки!

Ну що ж… Гаразд. Зрештою, Валерик підло вчинив, чіпляючись до Антоніни… Гаразд!

Морячок прибрав боксерську стойку. Чув я, на флоті вчаться боксу, це в них заведено, щоб кожен зміг постояти за всіх і, звичайно ж, усі за одного. У нас в групі Дубов теж наполегливо дресирував новачків, як щенят. За браком рукавиць він обмотував нам кулаки рушниками, і справа доходила до такого азарту, що вибитий зуб не брався до уваги.

Валерик відважно рушив мені назустріч, ми зійшлися, я одразу ж відскочив, пригнувся і з розмашистих, загрібаючих Валерикових ударів зрозумів, що він не встиг нічого засвоїти, окрім боксерської стойки. Руки в нього були не дуже довгі, та й зросту не вистачало… Він пропускав геть усі прямі удари, сподіваючись, що хоча б один із його кулаків, які вилітали звідкілясь збоку, таки дістане мою щелепу. У мене навіть злість пройшла…

Валерикові діставалося. Проте він не відступав, обстоюючи честь Чорноморського флоту перед колишньою піхотою. Двічі він падав, але піднімався й знову йшов на мене. Таж і настирливий! Витирав кулаком юшку і зиркав лютими очима…

На Панському згарищі стало зовсім темно, гостро запахло кропивою і лопухами, які ми порозминали, кружляючи один навколо одного. Хай йому чорт, я вже не хотів битись, мені вже не хотілося крові, але Валерик усе махав кулаками й ліз.

Справа повернула на зле. Морячкові й на думку не спадало здаватися. У темряві я вдарив його зліва і ще зліва, уникнувши двох його кулаків, що просвистіли над маківкою, аж раптом зрозумів, що видихаюсь. Оті внутрішні й зовнішні шви, якими було стягнуто моє тіло, давалися взнаки. У мене стали опускатися руки, переривалося дихання.

В розпачі, відчуваючи, що мене зраджують сили, я кинувся вперед, однак морячок відскочив. Він важко сопів і був сповнений жадобою помсти. За ним стояв ображений флот. Валерик витримав напад і враз змінив тактику. Я не встиг відреагувати. Замість того щоб марно махати кулаками, морячок ударив по корпусу. Він садонув мене правою «під дих». Він чесно вдарив, нічого не можна було сказати, але влучив туди, де брали початок шви. Я відразу ж зігнувся та так і присів навпочіпки.

Було таке враження, що весь я розлітаюсь на дрібні цеглинки, які ніколи вже не зібрати, не скласти у попередню композицію. Повітря ніяк не хотіло зайти назад у легені, я задихався, хрипів і не міг зробити жодного ковтка.

— Ну як, ще хочеш? — сказав Валерик, стоячи наді мною. — Вставай, битимемось далі.

Він, звісно, вимовив це не як Левітан. Він ледве ворушив губами та й носом шморгав. Я встав би, щоб і далі битись та підтримати честь піхоти, але не міг. Немов з усього Панського згарища висмоктали повітря, я задихався в цьому вакуумі, і біль пронизував нутро.

— Вставай-но, — прошепелявив Валерик. — Годі симулювати!

Я став підводитися. Не хотів я сидіти перед морячком навпочіпки, дивлячись на його брудні черевики. Повітря вже почало потихеньку просочуватися в легені, таки знайшло лазівку…

Валерик підняв кулаки, приготувався. І враз полетів через мене, начебто йому вставили реактивний снаряд від «андрюші». Пролетів і гепнувся на землю.

За хвилину ми з Валериком сиділи на землі, приходили до тями, а над нами стояв Попеленко, за спиною в нього був автомат, у руках — мій МГ.

— Ти ж отак з мене й дух випустити міг, — сказав «яструбкові» Валерик. — Хіба ж можна… По хребту! Некультурно виходить.

— Та я не розбираюсь, що культурно, — виправдувався Попеленко. — А хіба ж ото культурно бити товариша Капелюха в поранений живіт? Хіба ви, товаришу моряк, фриц який-небудь, чи що…

— Звідки я знав, що живіт поранений?

— Так я ж не мав часу пояснювати! — слушно зауважив Попеленко. — Оце справді-таки важка штука. — Він помотав головою, роздивляючись приклад МГ. — Уже як лусне, то лусне.

— Чортівня, — бубонів Валерик. — Аж дух забило.

— У мене теж, — мовив я.

Над нами перехрещувалося темне гілля вільшини. Ми відпочивали, сидячи посеред розчавленої кропиви та лопухів. Цеглинки поступово вкладалися на своє місце. Біль ущухав.

— Слухай-бо, якого біса ти поліз до неї? — запитав я у Валерика. — Тобі ж сказали, що ми посватані.

— Хто? — запитав Валерик. — Хто посватаний?

— Хто, хто! Я з Антоніною Семеренковою посватаний!

Валерик утер обличчя й висякався густою, темною рідиною. Тепер його відповіді стали чіткіші.

— А Климар не те сказав! — здивувався він. — Климар зовсім навпаки сказав про Антоніну.

Так он воно що!.. Я спробував був звестися на ноги, але коліна ще не тримались, підгиналися, були мов на шарнірах.

— Попеленко! — гукнув я. — Де колій?

«Яструбок», залишивши МГ, прожогом кинувся в село. Таки мало ще дісталося мені, мало! Дурнів треба вчити смертним боєм… Климар обкрутив мене навколо пальця, як першокласника. Він нацькував мене на Валерика, зштовхнув нас, мов півників. Такою простою хитрістю позбувся нагляду! А я все пастку ставив для захмелілого колія.

— Ти пробач, — сказав Валерик. — Я справді не знав!

— Дурниця.

Це дійсно була дурниця порівняно з тією новиною, яку сповістив Попеленко, коли, захекавшись, повернувся на Панське згарище.

— Климар пішов. І Семеренків з ним пішов.

— Семеренків? Він не пішов… Його повів Климар!

Попеленко стенув плечима: яка різниця?

— Довідайся, чи вдома Антоніна, — кинув я, тримаючись за живіт і силкуючись звестися. — І повартуй там.

— Добре, — вуркнув «яструбок». — Далася вона вам, ця Антоніна!

Ми вмивалися у Валерика. Кривендиха нам зливала, присвічуючи каганцем. На цей час глухарчани дізналися про сватання і цілком виправдали обидві сторони. Вони бенкетували далі, ніби й не було нічого. Ніхто не помітив, як зникли Климар і Семеренків.

Валерик фиркав над цеберкою.

— На ніс більше, на ніс, — примовляла Кривендиха, поливаючи з глечика. Вода була крижана.

— Чого ж він, гад, Климар, мене попутав? — спитав Валерик, повернувшись до мене. Він притуляв до розпухлого обличчя мокрого рушника, по засмаглих випуклих грудях стікала вода.

Упоперек грудей аршинними літерами було витатуйовано: «Вовва». Це чудернацьке ім’я пливло над синім вітрильником і синіми пальмами.

— Що це в тебе за наколка така? — спитав я.

— Розумієш, — почав Валерик довірливо, — ми ж тепер стали близькі один одному, як брати, — взагалі-то тут було наколото «Нонна»… знайома… гарна дівчина… руда. Ну, а я надумав у Геленджику женитися, а її звати Вікторія… чорненька така… Незручно, правда ж? Вона Вікторія, а в мене на грудях «Нонна». Некультурно виходило, правда ж?

— Некультурно…

— Отож!.. Я й попросив переколоти… З «Нонни» нічого не виходило, крім «Вовви»… Ну й добре!

У дверях стояв Василько, якого прислав батько. Він нетерпляче шморгав носом. Очевидно, прибув з важливими відомостями. Чекав, коли я залишуся сам.

— Ну ж гад Климар! — не вгамовувався Валерик. — Що він мені про неї говорив! Це ж йому треба ноги вирвати і вставити сірники…

Важко було уявити, що колій дозволив би зробити з собою таку процедуру. Морячок луснув би в залізних Климаревих пальцях, мов огірок із грядки.

— Ти йди догулюй, — сказав я Валерику, — а я посиджу.

Не хотілося мені втаємничувати Валерика в ці складні справи. Нехай гуляє — відпустка коротка, а там знову війна.

— Ну, гаразд… — Він глянув на себе в скалку дзеркала, вмазану в стіну печі.— Не дуже… ну, нічого.

Звичайно, від бійки Валерик не погарнішав. Але глухарчани, якщо тільки не забули довоєнні часи, не мали дивуватися, що на вечірці дехто з хлопців зникав на якийсь час і потім повертався наче покусаний бджолами… Чи ба — і зараз, як і в добрі часи, знайшлося двоє хлопців, що не поділили дівчини! Старі були задоволені. Гулянка йшла, як і годилось.

Валерик, не ніяковіючи, виніс своє обличчя на суд глухарчан. Хороший він був хлопець, хоча й надто завзятий. Кривендиха гідно вийшла вслід за сином, розправивши поділ довгої полотняної спідниці.

Василько полегшено зітхнув.

— Дома ваша, — сказав він. — Сидить, чого їй?

Він справді був кмітливий хлопець, той Василько: доповідав, як і належить.

— Варвара прийшла на гулянку, — знову сказав Василько, нібито байдуже.

Очі в нього були трохи сонні, примружені, як у кота на осонні. А втім, котячий сон — для миші обман.

— Вона вийшла з хати, а ви якраз побилися з Вале-риком… І навіщо це треба?

Я згадав візерунчасту плахту, червоні чобітки, яскраву білизну крепдешину, глузливий погляд.

— Вона підсіла до Климаря, щось сказала. А що — не знаю. — Тут Василько винувато шморгнув носом і почухав одна об одну босі ноги. — Климар сміявся, наче вона пожартувала… А тоді пішов до Семеренкова, на другий край гулянки, побалакав з ним. І вони подалися… На городи, наче друзі… Климар його наче обняв рукою.

— Чого ти зарядив «наче»?

— Що ж я, маленький? Чи не розумію? — спитав Василько з інтонаціями Попеленка-старшого. Він тільки не додав «політично», не доріс іще до таких висот. — Коли жартують насправді чи коли друзі — зразу видно, як по картинці… Ну от, подалися вони на городи, а тоді далі, до лісу… Я хотів батькові доповісти, а батько до вас побіг! Оце й усе, нічого більше такого не було. Чуєте, а ви мені дасте з кулемета постріляти? Я вже і з гвинтівки стріляв, і з автомата!

— Дам, — сказав я. — Тільки не сьогодні й не завтра.

— Тю, — сказав Василько. — Може, коли війна закінчиться? Тоді кулі заприбуткують! Кулі теж гроші коштують.

— Сказав — значить дам. До Варвари заходив хто-небудь?

— Ні.

— І вона зразу, як вийшла з хати, подалась на гулянку, ні з ким не розмовляла?

— Ні з ким. Прямо до Климаря підійшла!

Нічого я не розумів!

Ясно було одне: рано-вранці Климар дістав якісь відомості од Варвари, через те і був спокійний, навіть згодився погуляти у Кривендихи. Він чекав нових повідомлень. І коли Варвара готова була передати їх, колій нацькував мене на моряка, щоб позбутися нагляду. Але як він визначив потрібну хвилину? Хто подав сигнал?

Далі. Варвара, очевидно, передала Климареві наказ іти в ліс, прихопивши з собою Семеренкова. Як, ні з ким не зустрічаючись, вона могла дістати цей наказ? Не по рації ж!

— Які будуть ще накази? — спитав Василько.

Знічев’я він нудно чухав чорною п’яткою подряпану щиколотку.

— Може, піти попоїсти, що на столах лишилося? А то я не встиг…

— Біжи!..

У мене було відчуття, ніби я прогавив якусь уже відому мені подробицю. Щось випало із пов’язаних між собою подій, і вони розпалися на окремі ланки. Оте «щось» уже було знайдено і лежало в моїй кишені, я обмацував його, як обмацують машинально, замислившись, патрон, запальничку чи монету… але кишеня, як виявилося, була дірява! «Щось» випало. Пам’ять не втримала об’єму та обрисів предмета. Залишився тільки невиразний спогад про знахідку.

Я затягнув ремінь, щоб придушити біль, який і досі ще сидів у мені, узяв МГ і, штовхнувши двері, вийшов надвір. Я не був такий спокійний і впевнений у собі, як Валерик. Я почував себе винним перед глухарчанами.

Дозволив зникнути Климареві. І тепер назрівала біда. Десь тлів бікфордів шнур. Я міг погасити його, але не зумів.

Шульженко уже вкотре співала «Письмо». Мигтіли білі плями облич. Під повільний і томний ритм танцювали хто що вмів. Старі й дітлахи утворили живопліт довкола танцюючих. Слова пісні заглушував тупіт. Саморобні гноти каганців, поставлених на столи, було витягнуто аж до краю, ніхто не боявся, що закіптюжиться стеля. Металися вогні. Димки, немов штопори, угвинчувалися в темне небо, пахло сухою пилюкою, дизельним чадом налитого в каганці саморобного пального, осіннім гірким листом. Світліли де-не-де у темряві не зняті ще яблука антонівки.

Коло довгих столів, набивши картоплею рота, шастав малий Попеленко і, мов коршак, видивлявся здобич. У нього була законна перерва на обід.

Кілька підлітків, запрошених дівчатами, танцювали босоніж. Їхнім ступням добряче діставалося. Але підлітки старалися, закусивши губи. Валерик танцював з Варварою. То була єдина пара, складена не всупереч законам природи. Валерик вів свою партнерку, випнувши обтягнутий флотськими кльошами зад і високо піднявши лікоть лівої руки, подавшись головою до високої Варвари, вилиця до вилиці. Очевидно, мистецтво танцю він осягнув так само, як і бокс, але й тут, слід віддати йому належне, не ніяковів. Червоні Варварині чобітки ходили по токовищу швидко й дрібненько, раз у раз провертаючись на носках.

— Постираєте, теє-то як його, підметки за вечір, — скрушно зітхнув поруч Маляс. — Отакі підметки… Хіба дістанеш? Це ж до війни в Шарковичах шили, у єврейському містечку Козлові!

Та Варвара не думала про підметки. Її чобітки весело бігали один за одним, обличчя порожевіло, губи трохи розтулились, і вона дихала у припухле, темно-вишневе Валерикове вухо. Крепдешин вилискував сріблом, цупка барвиста плахта метлялася, відкриваючи круглі коліна. Гарна була на вроду Варвара, що й казати. Пропонувала мені мирне життя, чотири вибілені стіни, перину, рушнички на стінах.

Невже це я виходив пізньо! ночі з її хати, соромлячись самого себе і радіючи, що зрештою на свободі? Ні, то була інша людина.

Варвара ніби дратувала мене. Вона знала, геть усе знала про Горілого й танцювала за кілька метрів од мене, прикривши очиська густими віями, а моряк Валерик аж танув від її дихання, як олія в каганці.

Розгадка шугала десь поруч. Здавалося, досить простягнути руку, і я доторкнусь до неї. Звичайно, це було схоже на те, коли ловиш муху, заплющивши очі. Але ж муха дзижчала, отже, шанс на успіх був!

Хтось переставив голку на край диска. Майданчик відповів на це хмарою пилюки. Валерик, що був випростався, знову випнув зад, і ноги його заходили в розтрубах кльошів, наче язики-бовтала у дзвонах.

Журно стало мені. Ось тут недавно, біля хвіртки, стояла вона, і волосся її жовтіло свіжою солом’яною жовтизною, а очі були розгублені й сумні. Переді мною були її прямі худенькі плечі, і тонка шия, і чорний широкий пояс, і лінії чорної кофтини, що косо сходилися на талії. Тендітний глечик на хиткому гончарському крузі, що швидко обертається. Полишити б усе до дідька! Климаря, Варвару, бандерів, усі загадки. Піти. Бути поруч з нею. Антоніною. Антосею…

Хтось поклав мені руку на плече. Долоня була невагома, мов листочок. Я озирнувся. Рядом стояв Сагайдачний. У скельцях його пенсне вигравали вогники каганців, сухі губи йому припорошило пилом.

— Я радий, що ти цілий, — промовив він.

Переді мною була людина, яка відмовила мені в допомозі.

— Висловлюйтесь ясніше, — сказав я. — А чом це я маю бути не цілий? Климаря тут нема, кажіть!

Він уважно подивився на мене. Очиці в нього були голубенькі, світленькі, але вперті. Із пенсне вони зорили, як із овальних рамочок. Я одвернувся. Коли він отак дивився, я раптом починав особливо гостро відчувати свою наївність і глупоту. Молодість перетворювалася на нестерпно ганебну ваду.

— Гніваєшся? — спитав Сагайдачний, усміхаючись. — Але ж ти не вважаєш, що я заодно з бандитами, правда? Виходить, усе-таки віриш! У наш час підозріливості, котру деякі люди називають пильністю, віра — дуже цінна якість… Так, Іване Миколайовичу, для мене не секрет, хто такий Климар.

Я промовчав.

— Дійшли чутки, що тебе вбили, — сказав Сагайдачний. — Ось чому я тут. Радий, що це брехлива чутка!

— Цікаво, хто це вам сказав? — запитав я. — Він поквапився. Але мене справді хотіли вбити.

— Голубчику, Іване Миколайовичу! Різні люди заходять на наш хутір… Який же ти молодий і задерикуватий… Та й оця сварка з морячком! Правду кажучи, я позаздрив.

— Чому?

— Безпосередності. І твоєму почуттю до тієї дівчини. Ти нічого не казав мені про неї! Але… Я маю слушність?

Пластинку перевернули, і Шульженко кинула в натовп свою грайливу «Ягоду». Тут навіть сиві Голенухи вийшли в коло притупуючи, бо це був таки танець, а не якийсь там незрозумілий фокстрот чи бостон. Знялася курява, наче рота пішла у маршовий кидок, і ми з Сагайдачним відступили за тин. Тут було темно, хоч легенька гра світла і мерехтливих тіней сягала й сюди, гостро дихнуло запашним тютюнцем, що розкрив уночі свої квіти. І зразу ж проступили зорі.

Сагайдачний підвів до неба скельця пенсне.

— «Спостерігай переміщення зірок, ніби воно веде тебе за собою. Уважно розмірковуй про перехід стихій однієї в другу…» Так, еге?

— Ренар? — не втримався я.

— Ні, Марк Аврелій… А дочка у гончаря Семеренкова справді чудова. В ній є істинна врода, античного зразка. Трапляється ж таке у наших богом забутих селах!

Мені ця пісня не подобалася. Здавалося, співає її бувала, спритна молодиця, схожа на Варвару, яка свого не пропустить.

— Пам’ятаєш нашу розмову про кохання? — спитав Сагайдачний.

Він хотів повернути наші стосунки у давне добре річище, коли ми розмовляли про все на світі.

— Пам’ятаєш? Так от, не втрачай цієї дівчини. Повір чуттю старої людини: зустріч із нею — рідкісне щастя. Може, на все життя… Порівняно з цим усі твої клопоти й тривоги — дрібниці. Забирай її і їдь кудись. Повір, я бачу глибше й далі… Я дивлюся он з тієї,— він показав очима на зірки, — височини. Довірся моїй пораді!

Я й сам щойно думав про це. Облишити все к бісу. Піти до неї, до Антоніни. Однак тепер, коли моє бажання втілилося в чітку пораду Сагайдачного, я чомусь спротивився їй. Несподівано побачив суть такого вчинку. Дезертирську суть.

Зорі горіли над нами. За тином тупотіли пари. Курява знімалася аж до неба, холодна вічність змикалася з жарким диханням людей. Ні, я не вмів дивитися на землю з тієї височини. Спокійно і розважливо.

— Може, для вас вона «античний зразок», — промовив я, згадуючи, як несміливо стояла Антоніна біля Кривендишиної хвіртки, така тоненька й беззахисна. — А знаєте, що у неї на очах бандити згвалтували сестру? Що відтоді вона не розмовляє з людьми? Два дні тому вони хлопця вбили, Абросимова. Він хотів мені допомогти!.. Ви заздрите, а мене моя молодість не влаштовує… Був би я досвідченіший, я, можливо, діяв би розумніше, краще.

Він крякнув і зняв пенсне. У блідому відсвіті, що падав од стіни мазанки, я побачив його обличчя. Без пенсне то було обличчя звичайного лисого дідуся, немічного, сухенького, у якого свої складні стосунки із життям… Пенсне надавало йому невразливого вигляду.

— Голубчику, — мовив він. — Бери її і їдь кудись негайно. Хоч зараз. Климар повів Семеренкова, і ти це знаєш. Вона сама. Бери і їдь. Хочеш, я дам свою тарадайку з Лисухою? Доберетесь до Києва — влаштуєтесь. Поступите вчитися. Може, вам пощастить. У вас буде щасливе, мирне, спокійне життя.

— Не доїдемо, — сказав я. — Дорогу перекрито. Учора Попеленко вернувся поранений. Та хіба ж у цьому річ? Я повинен бути тут, ось що.

Він зітхнув. І пенсне знову бабкою вмостилося на його носі, м’які лапки-затискачі прикрили дві темні ямочки на переніссі. Зразу ж сховалися підсліпуваті старечі очиці, і він уже міг дивитися на світ як крізь танковий триплекс, відчуваючи себе невразливим.

— Так, — сказав він. — Так. Усе змінюється, не змінюються тільки люди. Її я теж просив виїхати, але вона була вчителька й сказала: «Не можу…» А потім ми не встигли в місто, до лікарів!

Я згадав фотографію на полиці стелажа. Він постарів, а вона, учителька в крислатому капелюшку, залишалася молода; він дивився на все з висоти віку, а вона й досі зберігала право на помилки.

— Проведи мене! — попросив Сагайдачний.

Поки село було захоплене гулянкою — неначе біс прокинувся в людях, діяльний і коротковічний біс розваги, — я допоміг Сагайдачному запрягти Лисуху.

— Останьтесь, — сказав. — Переночуєте. Небезпечно уночі…

— Мені?

Він засміявся. Дрібненько так, несподівано дзвінко: здавалося, то скельця пенсне брязкотять одне об одне у пітьмі.

— Голубчику, мій авторитет серед воюючих сторін досить великий… А от у вас небезпечно, — сказав він тихо, нахилившись до мене з тарадайки. — Гадаю, що не зраджу свого правила, якщо попереджу… До мене приходили люди Горілого. — Сагайдачний узяв мене за руку. Пальці були тонкі, тверді й холодні. Наче ящірка стиснула зап’ястя кігтиками. — їх цікавило, чи не збереглись у мене від старих часів золоті речі. Боже мій, до мене вже багато разів приходили з таким запитанням… Думаєш, ці хотіли пограбувати? Ні, вони пропонували продати. За будь-яку ціну. І вони не блефували, я зрозумів. Вся їхня операція стосується Семеренкова. Один із них сказав: «Гончар сьогодні буде тут». Другий завважив: «І молодша». — «Молодша напослідок», — така була відповідь. Тепер розумієш, чому я раджу виїхати разом із молодшою Семеренковою? Їй загрожує небезпека.

— А що все це означає? — запитав я. — Відносно золота.

Він випустив мою руку. Оглядівся, прислухався — блиснули скельця пенсне.

— Коли люди скуповують золото, — прошепотів Сагайдачний, — це означав, що вони збираються накивати п’ятами. Так було в усі бурхливі часи.

— Скільки їх?

Картуз похитався з боку на бік.

— Шестеро. Не рахуючи Климаря.

— Горілий був? Який він на вигляд?

Сагайдачний зітхнув. Немов прошелестіли сторінки розгорнутої книжки.

— Ех, Іване Миколайовичу! Ти все-таки намагаєшся зробити з мене інформатора! Я сказав найважливіше. Забирай її і їдь. Щось вони затівають…

— У Горілого сліди опіків на обличчі? Який він на вигляд? Як говорить?

— У нього хворобливо високий голос. Ліва щока обпалена — око немовби стягнуте донизу. Досить? Облиш надію перемогти Горілого. Твоє життя мені не байдуже. Коли постарієш, збагнеш, що значить знайти споріднену душу в людському океані. Їдь звідси! Ти ж можеш послатися на хворобу, поранення, — правда?

— Як мені їх спіймати? — спитав я. — Отих бандитів. Скажіть!

Він замовк.

— Дякую, Мироне Олеговичу, й на тому…

Він знову зітхнув.

— «Сі ля женес саве, е сі ля вієс пуве», — сказав він. І переклав: — «Якби молодість знала, якби старість могла!..» І нічого, очевидно, тут не вдієш.

Я провів його за городи і довго стояв, слухаючи, як поскрипують втулки. Ніч була тепла, тільки з лісового краю, звідки долинав скрип, тягло часом сирістю й прохолодою. Лебідь летів над Поліссям, витягнувши довгу шию, яскраво світилася Вега. Туди, під зорі, і поїхала скрипуча двоколка Сагайдачного.

Поступово скрип затих, ліси поглинули тарадайку. Чумацький Шлях поволі розвертався над землею, і Ківш починав хилитися до обрію. Погасло світло каганців у дворі в Кривендихи. Біла хмара куряви розчинилася в темряві.

Отже, їх шестеро, не рахуючи Климаря. Усе, що повідомив Гупан, підтверджувалося. І ватажок зграї, Горілий, чоловік з хворобливо високим голосом, веде якусь велику гру. У цій грі замішаний Семеренків…

Дівчата, що поверталися з гулянки, проспівали голосно й не в лад «Хмарку». Над теплим, нагрітим за день паровим полем сходив місяць. Багряний краєчок мерехтів у мареві, наче язик полум’я.

Гаразд, сказав я собі. Нехай я пішак у цій грі, яку затіяв Горілий. Зате я знаю твердо: треба вберегти Антоніну. Їй загрожує небезпека. Я повинен бути поряд.

У дворі в нас хрипів Буркан. Климар покинув свого друга нгапризволяще. Напевне, сподівався, що той перерве мотузка й побіжить за ним. Але Буркан заплутався за приставлену до хліва драбину і тепер харчав у нашийнику, як у зашморгу. У місячному сяйві його вибалушені очі блищали, наче скляні кульки, з вишкірених зубів текла слина.

— Гаразд, біжи шукай хазяїна, — сказав я, розрізаючи мотузка. — Біжи, бандитський псюго.

Але у капловухого Буркана не було сили. Вивільнившись із нашийника-зашморга, він ліг на бік. Ребра йому здіймалися.

Місяць уже піднявся над хлівом. Зорі поблякли, пахло резедою, що росла в квітничку попід вікнами.

Прошло так много дней, но вдруг забытый вечер…—

тоненько, з підвиванням проспівали коло хвіртки. То поверталася баба Серафима. Слухом вона ніколи не відзначалася, але пам’ять мала добру. Романс вона запам’ятала.

— Бабцю! — озвався я до неї.— Як справи?

Вона видавалася зовсім маленькою, можливо, через довгу тінь, що тяглася за нею й сягала тину, переламуючись на ньому.

— Три фунти ковбаси однесла на гулянку, онучку, — сказала Серафима. — Та два фунти сала… Сама зважила! Думаєш, хто спасибі сказав? Та дві хлібини! А майбутній родич, Семеренків, кум, утік, навіть не почоломкався на прощання! От народ… Де вій, той кум, горшкороб?

— Сам хотів би знати, — сказав я. — Дайте мені півфунта тельбухів, котрі гірші.

Вона принесла миску. Буркан пожвавішав.

— Ото ще, — псів підгодовувати, — пробурчала баба. — Та ще того душогуба…

— Бабцю Серафимо, — мовив я. — Ви постеліть собі сьогодні на сіні, в хліві. Я вдома не ночуватиму.

— Ну й не ночуй, — відповіла баба. — Може, до Варвари зібрався? Так там морячок. А коли до Антоніни, то Семеренків, дарма що криворукий, останню печінку тобі одіб’е. Він в Антоніні душі не чує.

Баба після кількох чарок була настроєна задерикувато. По-бойовому.

— Бабцю, — промовив я і, підвівшись із землі, став поруч із нею, зазирнув у вічі. Вони глибоко потонули в тіні підлоб’я, маленькі бабусині очі.— Сьогодні вночі всяке може статися. Наприклад, гранату кинуть у вікно. Отож постеліть краще у хліві.

Вона закліпала очима — збагнула нарешті. Коли я, накинувши шинель, пішов з двору, Буркан звівся на ноги й рушив услід, кволо махаючи хвостом.

— Ти ж гляди! — гукнула баба. — Не дуже сунься, не всякому рилу на ярмарок поспішати, без нього торг відбудеться.

Вона ледь схлипнула посеред тієї прощальної мови, але стрималася, закінчила бадьоро. Звикала баба Серафима до моєї нової професії.

— Ну, як, Попеленко? — спитав я.

Він стояв недалеко від гончаревої хати, наїжившись, як сільповський сторож, притискав автомат обома руками до грудей. Дедалі яскравіше і настирливіше світив місяць, різкіше окреслювалися тіні. Тополі у дворі в Семеренкових шелестіли шорстким листям. Ледве жовтіли вікна.

— Та справи нічого, — буркнув Попеленко. — Пильную. Антоніна у хаті. Куди вона дінеться?

Він явно був невдоволений завданням, вважав його примхою начальства. Дівчат охороняти — до чого, мовляв, дожив.

— Як рука, Попеленко?

— Та нічого… Свербить!

— Тривожні в нас ночі!

— Куди вже тривожніше… Ані тобі вдень відіспатися, ані вночі похропти.

— Правильно… Після війни відхропимо за все, що недоспали.

— На Гавриловому горбі? — запитав Попеленко.

Співчутливий тон ніяк не годився для розмови з моїм підлеглим.

— А ми з тобою не втримаємо села, коли Горілий наскочить, еге ж, Попеленко? — сказав я. — У нього шість чоловік під командою.

— Авжеж, що так, — мовив «яструбок» зацікавлено і закинув автомата на плече. — Дещо є?.. Воєнні планти?

Він покрутив своїм коротуном пальцем, приставивши його до скроні, і запитально глянув на мене. Пес Буркан приліг поблизу, висолопивши язика. Він здавався білий при світлі місяця, цей язик, і полискував.

— Є різні «планти», Попеленко. Ти йди до Глумського. Дай йому свій карабін. Стріляти голова вміє… Будьте обоє напоготові. Ясно?

— А ви? — запитав Попеленко.

— Я в Семеренкових у дворі буду.

— Ага… — Він хитро примружився. — Можна б ще чоловіків на охорону зібрати… Валерика, він флотський! Нібито артилерист!

— Якщо в тебе є корабельна гармата, запроси. Тільки спершу спитайся у Варвари.

— Ага, — зметикував Попеленко і підморгнув мені.— Варвара не віддасть! Ну, Маляса можна… Він же мисливець.

— Ти б ще Гната запропонував, — сказав я.

— Гнат не береться до уваги! — мовив Попеленко.

— Не береться до уваги?

Я згадав раптом: Гнат, який повертався з УРу з важким мішком за плечима, на мить завмер коло Кривендишиної хати, дивлячись на тих, що танцювали. Він усміхнувся на весь рот, заспівав щось, радіючи з того, що всім весело, та й почимчикував собі далі, нікому не потрібний сільський дурник… Це було перед тим, як Климар, нахилившись до морячка, сказав щось про Антоніну і Валерик, не зводячи з неї погляду, рушив уперед. А потім… потім ми з Валериком пішли на згарище, і, ніби барвистий осінній лист, що пролетів мимо, майнула Варварина плахта.

З появи Гната й почалося все лихе!

— Кажеш, Гнат не береться до уваги?

Я згадав, як він сидів у кутку чисто прибраної світлиці, серед вишиваних рушників на білих стінах, непричесаний, брудний дурень Гнат. Варвара латала ватянку. «Шкода його…» Шкода? Абросимова вона не пожаліла, Штебльонка теж… Чого ж це почуття виникло до Гната?

Гнат щоранку ходив в УР. І щовечора повертався. Я зустрів його на старому Мшкільському шляху, Гнат ішов, не чуючи моїх окликів. Потім він охоче сів на сноповозку, а за кілька сот метрів ми зіткнулися з ними. І ніхто з них не зробив навіть спроби підійти до воза. Вони пропустили нас, немовби побачили якийсь таємний знак.

Що мене тоді ще здивувало? Гнат був ситий. Він був ситий, повертаючись з УРу. Але ж хто міг нагодувати його там? І кому спало б на думку годувати Гната, кому він потрібен? Пам’ятаю, як у Варвари, коли я спитав, що бачив він в УРі, дурник почав мимрити якусь нісенітницю про московське солодке сало. Хазяйка обірвала його. Гнат дивився на Варвару по-собачому відданими очима. Кажуть, собаки, коли їх надресирувати, можуть носити записки в нашийнику. Треба тільки нагодувати їх, прилащити.

— Так, Гнат не береться до уваги! Це ти здорово сказав, Попеленко. На Гната ніхто не звертав уваги. Пусте місце.

— Чого це ви, товаришу Капелюх, зарядили: «не береться до уваги», «не береться до уваги»? — завважив «яструбок». — Які будуть розпорядження?

— Ходім лишень до тебе, Попеленко!

Попеленківські дітлахи вже повкладалися на полу. Каганець ледве розгорівся у важкому повітрі. Я побачив дев’ять пар брудних голих п’яток, звернених до вогню.

— Котрий із них Василько? — спитав я.

Попеленко швидко зорієнтувався й ухопив за одну

з п’яток. Ми витягли Василька, мов стручок гороху, із загальної купи. Він кліпав очима, мружився на каганець, шморгав носом.

— Слухай-но, Васильку. — Я поляскав його по вуху, щоб він прочунявся. — Ти казав, що в неділю протягом дня до Варвари ніхто не заходив, так?

— Ніхто… Що ж я, брешу?

— А Гнат?

— Гнат? — Василько ще дужче засопів, білясті поросячі вії його закліпали. — Так то ж Гнат… Ви ж про Гната не питали…

Саме так. Гната не брали до уваги! Сорок років, з самісінького дитинства, ходив він у сільських дурниках, на нього звертали не більше уваги, ніж на сусідського півня.

— Так він заходив до Варвари?

— Ну, заходив.

— Коли?

— Ну, вранці був…

— Це коли Варвара повернулася від нас, побалакавши з Климарем?

— Атож. Та ще ввечері заходив. З мішком. Пісню співав… Я кажу: «Чого розспівався?» А він: «Бе-е-е…»

Василько загиготів. Він босий стояв на долівці, курчата у нього свербіли, і він чухав ногу об ногу.

— Потім Варвара пішла на гулянку?

— Атож. Гнат подався до своєї халупи, а вона причепурилася й пішла.

— Ну годі, Васильку. Лягай спати.

Він, здивовано покліпавши, поліз назад на піл. Почувся вереск потривожених малюків, п’ятки зарухалися, та невдовзі втихомирилися й повкладалися одна до одної, як чарунки в сотах. Ми з Попеленком вийшли на вулицю. Буркан чекав, капловуха тінь сиділа поряд з ним. Небо зовсім зблякло від місячного світла.

— Оце б закурити, — промовив я. — Мозок прочистити!

— Вам не можна, — пробурчав Попеленко. — Ви ж на лікуванні.

— Скажи вже — на курорті!

Він поліз по свій охлялий кисет. Скрутив дві цигарки: товсту закурив сам, а тоненьку, «тещин палець», дав мені.

— Шкідливо, — пояснив Попеленко. — Менше диму, більше здоров’я.

— Добре, не бурчи!

Недаремно ми все-таки полювали за Климарем! Ось вона, розгадка, близькість якої весь час відчувалася. Я насилу стримував хвилювання й радість.

Ясна річ, поява Гната коло Кривендишиного тину була для колія сигналом: дурник приніс чергове повідомлення. Гнат і сам не догадувався, що став листоношею… Вони використали його як дресированого пса. Догадливі! Приручили, підгодовували там, в УРі; може, навіть постачали мідними обідками та свинцем. Записки, напевне, непомітно вставляли у який-небудь клапан під коміром або підкладкою, техніка тут нескладна.

Гнат курсував у будь-яку погоду, він був ідеальний зв’язковий, кращого й побажати не можна.

У Глухарці його зустрічала Варвара. Виявляла незвичайну жалісливість, латала стару ватянку…

Цигарка дотлівала в долоні. Останній раз я курив перед операцією — хтось із поранених всунув мені в губи чинарика, і я лежав а ним, як із соскою, обливаючись потом… Лікарі забрали кисет й трофейну запальничку. Довелося змиритися: мені дуже хотілося якнайшвидше одужати й повернутися до хлопців.

Зараз у мене наморочилася голова.

А все-таки для чого знадобився Горілому постійний зв’язок із селом? Що взагалі прив’язало його до Глухарки, чого він сидить поряд в УРі, немовби дожидаючи зими, дожидаючи свого кінця? Гупан теж запитував себе про це. А втім, чого сушити голову? Завтра, спіймавши Варвару на гарячому, ми дізнаємося про все, що треба. Якщо, звичайно, доживемо до завтра…

Місяць піднявся до свого зеніту. Тіні покоротшали. Тепер поруч з Бурканом сиділа чорна капловуха такса.

— Якщо вони й прийдуть, то як місяць зайде, — промовив Попеленко задумливо. — Їм зручніше у темряві. Під ранок буде темно хоч око виколи.

Світились каганцями мазанки. Тіні тополь перетинали вулицю, як шлагбауми.

— Катай до Глумського, — сказав я Попеленкові.— І щоб ніхто не помітив, що ви вартуєте. Не підведи, зрозумів?

— Та хіба ж я не розумію?

Я глянув на Варварину хату. Вікна були темні. Попеленко простежив за моїм поглядом.

— Ні, вона не побачить нас, раз там морячок, — сказав він. — Заняття!

— Як ти гадаєш, для чого їй це потрібно? — запитав я.

— Воно ж заведено так, що потрібно, — філософськи відповів Попеленко і зітхнув. — Природа!

— Ти лекцій з біології не читай, я не про те… Навіщо їй Горілий і бандюги? Хіба вона любить його, Горілого? Нікого вона, крім себе, не любить!

— Хто їх, отих жінок, зрозуміє! — сказав «яструбок». — Інша матерія.

— Ну, добре. Дій!

— Товаришу Капелюх! — Попеленко вхопив мене за рукав. Брови його запитально розповзлися на різні поверхи. — Пробачте, звичайно… То правда, що ви німу Семеренкову сватаєте, чи то військові хитрощі?

— Правда.

— Так-так… — Він зацмокав язиком і співчутливо подивився на мене.

Он, виявляється, яке питання мучило його на порозі тривожної ночі.

Я попрямував до мазанки Семеренкових, до високих тополь. Буркан побіг слідом. Місяць висів високо і ще не скоро мав сховатися за темно-синьою смугою лісів. Але ніби назустріч місяцю з заходу, від Грушевого хутора, піднімалося пасмо хмар. Його тінь, напевне, уже торкнулася УРу і повільно пливла сюди, до Глухарки.

Я ввійшов до Семеренкових у двір обережно. Тільки легенько стукнув прикладом об огорожу. Хотів непомітно сісти десь під хлівом, у затінку, приладнавши МГ для стрільби впритул. Але двері мазанки відчинилися.

Антоніна вийшла на поріг. Вона й досі була у вовняній кофточці та розкльошеній спідниці. Видно, з тієї хвилини, як втекла з гулянки, просиділа в хаті, чекала, прислухаючись, коли прийде батько.

Вона стояла на порозі, освітлена місяцем, а за нею був темний отвір дверей. Мені раптом здалося, що ми прожили довге, складне життя відтоді, як вперше зустрілися і глянули одне на одного на озимині. І було в тому житті все, що випадає людям на довгий вік: і смертний риск, і ревнощі, і радість освідчення, і несподівані розлуки, і туга, і зустрічі…

Як їй сказати про батька? Не міг я викласти все.

Антоніна відступила вбік, пропускаючи мене до хати. Я не збирався заходити до неї, я хотів просидіти всю ніч під сараєм, але вона відійшла вбік і чекала. Очі в неї були світлі-світлі. Я зайшов. Буркан проскочив услід і квапливо, щоб не вигнали, умостився в сінях.

Косі стовпи світла з вікон освітлювали мазанку. Каганець не горів — з нього стирчав чорний засохлий гніт. На лаві коло вікна, що виходило на вулицю, лежав кожушок. Дивовижні звірі, що сиділи на довгому столі, мов на сідалі, вилискували поливою. Антоніна чекала тут. Сама. Я залишив її після першого ж освідчення. Я не міг бути рядом… Прости, Антоніно.

Вона запитально дивилася на мене.

— Батько сьогодні затримається, — сказав я, намагаючись не відводити погляду. — Він… буде у Глумського.

Не знаю, повірила вона чи ні. Підійшла до вікна. Місячне світло полилося на неї. Серце у мене билося так, що здригався притиснутий до грудей кожух кулемета. Я дивився на її різко окреслений профіль, на довгу, тонку, так зворушливо нахилену вперед шию.

Можливо, раз у тисячу літ народжується така краса… Раз у тисячу літ, і ось доля наосліп, як у лотерейному колесі, вибирає рік і, ткнувши навмання в карту, потрапляє до поліського села під назвою Глухарка. Мені надзвичайно пощастило. Навіть коли рядом гепнула, ударившись об землю і підскочивши вгору, міна-«жаба», то й тоді пощастило. Бо все то були сходинки до нашої зустрічі. Адже ми могли розминутися. Низка чистісіньких випадковостей звела нас докупи…

Вона дивилася у вікно, на порожню, рябу від тіней вулицю Глухарки. Удалині диміли безсонні димарі гончарного заводика, і єдиним рухом серед ночі були легкі, переливчасті хмари диму. Решта все завмерло, застигло. Я боявся поворухнутись. Тільки кожух кулемета пульсував відбитими поштовхами.

Напевне, я був не такий, як усі, трохи чокнутий. Від кохання я став увесь якийсь ніби скляний, не міг зрушити з місця. Хлопці розповідали, що вони любили не так. У них були спритні руки, спритні губи, жвава мова. Кохання вдихало в них життя, а я склянів. А може, так виходило через те, що вона, Антоніна, була особлива. Леви з кудлатими синіми гривами, сови-пелікани, літаючі риби з олюдненими ликами дивилися на мене сумним і розуміючим поглядом.

Я мовчав, вона позирала у вікно, заклопотана своїми думками.

Я вирішив, що бентежу її. Можливо, її непокоїло те, що ми були самі в хаті. Вона зробила природний жест гостинності, запросила зайти, але тепер злякалася моєї присутності. Бурхливі події дня, мабуть, віддалили нас одне від одного. Почуття повної єдності, що виникло під час ранкової зустрічі на озимині, перетворилося лише в спогад. Сватання? То тільки оболонка наших стосунків, зліпок кохання… Чому я гадав, що між нами не залишилось нічого нез’ясованого, чужого? Адже з нею треба поводитися особливо, завжди пам’ятати, чому вона перестала говорити з людьми.

— Буду в дворі, коло хліва, — промовив я. — Буду цілу ніч. Не бійся нічого, лягай спи. Батько прийде!

І, подолавши оту прокляту свою осклілість, обережно, щоб не забряжчати пряжкою ремінця, я підняв кулемета й рушив до дверей. Буркан, який умостився за піччю, під вішалкою, застукотів лапою об долівку й позіхнув. Йому не хотілося виходити. Він уже влаштувався.

Я навіть не почув, як вона догнала мене. Жодного звуку не пролунало, але, коли я ступнув до дверей в сіни, її рука торкнулася рукава шинелі й утримала мене. Я обернувся. Антоніна взяла МГ — аж зігнулася, напружилася від його ваги — й поставила кулемет до теплої стіни печі. Пальці її торкнулися гачка на застебнутій шинелі. Вона просила залишитися…

Неслухняними руками я зняв шинель, почепив її на цвях коло печі. Ми обоє дивилися одне на одного мов зачаровані. Прямокутник місячного світла лежав між нами на грубій долівці. Зараз очі в неї були темні; вони час від часу змінювали колір, її очі, й тільки одне залишалося в них незмінним — вираз довіри, сором’язливості й співчуття.

Вона усміхнулася ледь-ледь, тільки краєчками великого рота. Її рука потяглася до мене, перетнула смугу світла, і тонкі пальці торкнулися садна на губі. Вони немовби хотіли розгладити, знищити садно; доторк був легкий, ледве відчутний, але я знову завмер. Чорт знає що зі мною діялося…

І моя рука раптом потяглася назустріч. Сама. Доторкнулася до шиї; шкіра в неї була така прохолодна й ніжна, що я вмить відчув, які у мене загрубілі пальці. Найменше садно на них, кожен шрам ураз стали відчутні, різко помітні. Я доторкнувся до її жовто-солом’яного волосся, яке здаля видавалося таким щільним та густим, і здивувався, яке воно невагоме й легке. У неї в очах я бачив вираз радості й подиву; те саме почуття переживав і я.

— Антосю! — промовив я. — Антосю!

Я звав її, запрошував повернутись у сьогоднішній ранок. Я любив, і ніякі слова, ніякі признання в ніжності, ніякі освідчення й запевнення не могли ясніше й краще висловити те, що я переживав, ніж одне це ім’я — Антося.

Ми обоє стояли в смузі світла. Її плечі немовби увійшли в мої і вкрилися ними; прямі й широкі, вони враз стиснулися, і я відчув, як прохолодні гнучкі пальці зімкнулися на потилиці. Мов обличчя уткнулося в її волосся, і пахощі лугової, прогрітої сонцем конюшини стали оглушливими. Я відчував доторк її грудей, їхню твердість і ніжну податливість, їхнє тепло.

Я пригортав її до себе й відчував під долонями гостроту і тендітність її лопаток, я обнімав її дедалі дужче, і вона немовби входила в мене, ставала частиною мене самого, і то було надзвичайне почуття, я ніколи не відчував нічого такого.

«Це любов?» — питав я себе. І все в мені озивалося: так, так, так… І я розумів, що й вона питав себе про те саме, і чув її відповідь: так, так, так…

Я завжди боявся доторкнутися до неї. Боявся її пам’яті. Але зараз мої руки торкалися її, вони поволі ковзали по її тілу, ніби ними керувала сама природа, я тут був ні при чому, і нічого не було в їхніх рухах стидкого чи грубого, того, про що, хихикаючи та підморгуючи, розповідали хлопці, коли, повернувшись удосвіта з села, вибирали з пілоток солому, що позастрявала там.

Її тіло немовби линуло мені назустріч, вона не робила жодного руху, вона застигла, прислухаючись до себе, але вся вона наче бігла назустріч моїм рукам. Жар і холод, твердість і ніжність, округлість і жорстка вуглуватість — усе це запаморочливо мчало назустріч, і серця відстукували свій ритм, і коли я відчув, як діткнувся до її грудей, ми обоє завмерли й притихли, було чути тільки удари — часті, дрібні й шалені, важкі. І нічого, нічого не було в цьому грубого й стидного. Нічого! А було те, що називалося словом ласка. Уперше я збагнув це слово в усій його новизні, ясності й чистоті. Ласка. Долоня відчувала ніжну пружність шкіри й гостроту соска, що враз проступив й затвердів.

Вона дихала часто-часто і зовсім тихо, я тільки відчував на плечі легенькі припливи і відпливи тепла. Це чудо могло тривати без кінця. Нас несло поза часом.

— Я люблю тебе, — промовив я.

Я ніколи в житті нікому цього не говорив. Були випадки, коли я міг би сказати, проте в останню мить якийсь сумнів і сором утримували мене. А зараз я сказав…

Вона пильно і немовби трохи здивовано подивилася на мене знизу вгору. Наші губи зблизилися, зімкнулись і одірвались. Але ніби тільки для того, щоб знову пережити почуття зближення.

— Я… люблю…. тебе, — сказала Антоніна.

Вона ледве чутно й поволі, мало не по складах вимовила цю фразу. Губи ледь ворушилися, але я почув. То були перші її слова. Вона повторила їх услід за мною, немов радіючи можливості перевірити, чи не втратила здатність говорити.

Я торкався губами її вій, волосся, щік, губів, підборіддя, шиї. Як же це сталося, що серед безладдя війни, серед людського сум’яття я знайшов її, єдину, мою?

— …Люблю… — голосніше повторила вона.

І ледь відсторонилася, щоб знову зустрітися очима. Їй було мало слів. Вона не звикла покладатися на слова.

Нараз я згадав, що Попеленко, співчутливо хитаючи головою, поспитав, чи ж правда, що я сватаюся «до німої»… Ось чому так скуто й несміливо стояла вона коло тину, вдягнувши найкраще вбрання, яке знайшлося в хаті: село одвернулося від неї. «Німої». Вона вже не вірила своїй вроді, як не вірила словам. І зараз, відчуваючи дотик моїх рук і вслухаючись у слова, вона вперше зрозуміла, яка ж вона насправді. І дивилась у вічі, не відриваючись, щоб іще раз пересвідчитись. Правда? Так, так, так… Кращої за тебе нема. Нема, нема, нема…

Ми знайшли одне одного. І не могли втратити. Ми повинні, що б там не було, постаратися не втратити одне одного. Я подумав про Горілого та його банду. Фронт привчив мене не боятися смерті. Коли бачиш, як помирають люди достойніші, то мимоволі перестаєш боятися. Але тепер я боявся залишити її. Я не міг тепер залишити її.

— Я люблю тебе, — повторила вона радісно.

Ми аж тільки зараз помітили, що стоїмо на світлі. І одступили від місячного стовпа.

Ми пішли, і було все, що мало бути, наче ми давно знали, як і що. І почуття кохання, ніжності й довіри не зникло разом з гарячим диханням. Воно лишилося з нами, коли все заспокоїлося, коли світ повернувся на своє місце. І ліси, й поля, і клин озимини, що яскрів під росою, — усе зосталося з нами. Не було сорому. Не хотілося нікуди тікати. Усе, що сталося, називалось коханням. А ті, хто розповідав про це, хихикаючи та підморгуючи, смакуючи подробиці і хвастаючись і при цьому витрушуючи з-за коміра солому, були нещасні, обкрадені долею люди. Напевне, їм дуже не поталанило в житті, отож вони й грали, прикидалися… Мабуть, то надзвичайне, рідкісне, неповториме щастя — зустріти свою.

Квадрати місячного світла поволі пересувалися на долівці. Глиняні леви й сови спалахнули раптом усіма барвами. Вони охороняли нас, дивовижні мудрі звірі з людськими ликами. Антоніна тихо дихала на моєму плечі. Мені було так спокійно й гарно, як ніколи в житті. Я й не думав, що так може бути. Не сподівався.

Світло місяця раптом зблідло — його прикрило пасмо хмар, що наповзали з заходу. Погасли очі глиняних звірів. Наближалася найнебезпечніша пора — пора Горілого. І все одно ніколи мені не було так гарно й спокійно. Те, що сталося, залишалось зі мною. Повнота життя і щастя! Цього ніхто не зможе відняти…

— Антосю! — сказав я. — Антосю, Антосю…

Вона, не прокидаючись, ще тісніше пригорнулася до мене. Один за одним потьмяніли довгі прямокутники місячного світла на підлозі. Стало темно. Дивно — де подівся мій біль, куди пощезли жорна, що тяжко оберталися в глибині тіла? Не було, ніколи не було міни-«жаби», настирливого шепоту Дубова, який повторював про шість годин, маски з хлороформом, ніколи не було нічого поганого, страшного в житті, а тільки почуття повного спокою і щастя.

Я глянув у куток, де ще недавно поблискував воронованим металом МГ. Зараз куток зник у пітьмі. І я заснув…

Прокинувся я від того, що заскавулів Бурка. Він заскавулів радісно, кинувшись у сіни, і я все зрозумів. Важка, сильна рука шарила по дверях. Проскреготіла дротинка.

Відкрити звичайний селянський засув — діло нехитре. Дошка з зазубнями — оце й увесь замок, а ключ — два скріплені віссю металеві стержні. Навіть у темряві досить трьох-чотирьох хвилин, щоб упоратися з таким засувом.

Я наче й не спав. Голова була холодна і твереза. Поки Климар водив зігнутою дротиною, намацуючи зазубні засува, я встиг одягнутись. Антоніна теж підвелася, але я обережно торкнувся долонею її щоки: тихо, не вставай…

Спасибі Бурканові. Він урятував нас. Його радісне скавчання стало сигналом тривоги…

Не взуваючи чобіт, по холодній і твердій долівці я безшумно пройшов до вікна і виглянув з-за фіранки. Вулиця була темна, але крізь навислі над землею хмари просочувалося слабке вранішнє світло. Силуети мазанок і тополь були розмазані сірим по сірому.

Око губилося в цій одноманітній сутінковій однобарв-ності. Поблизу, за лісою і в дворі, я не помітив людських постатей. Трохи подавшись до вікна й затуляючи рукавом гімнастерки обличчя, щоб не так біліло, я глянув уздовж мазанки. Тут, коло побіленої стіни, було світліше, ніж на вулиці. Я пізнав огрядну постать Климаря, який, притиснувшись до дверей, орудував відмичкою. Колій був сам.

Скавучання Буркана не стурбувало Климаря. Нічого дивного, що собака, зірвавшись з прив’язі й не знайшовши господаря, прибіг до знайомої йому хати. Климар щось промимрив крізь двері, щоб заспокоїти Буркана, і далі полегеньку намацував дротинкою зазубень у засуві.

«А чи не можна взяти колія живцем?» — майнула думка. Заговорив дубовський інстинкт… Але поруч була Антоніна. Це по неї прийшов колій. Якщо я не впораюся з ним, занапащу не тільки себе — її також.

Я чув хрипке, важке Климареве дихання. Здавалося, працюють старі, діряві ковальські міхи. Старі? Сухожилля, немов линви, обплітає широкі зап’ястя колія, про це я пам’ятав. Я пам’ятав, як вправно він орудував ножем, з якою несподіваною спритністю і бистротою метнувся навперейми Яшкові, що верещав смертельно переляканий. Шість пудів кісток і м’язів — упорайся з таким!..

Ні, я не повинен був давати Климареві ніякісіньких шансів.

Антоніна затаїлася в куточку. Ані звуку, ані поруху. Вона все зрозуміла. Не від страху вона затаїлася, це я відчував, — побоювалася відвернути мою увагу, перешкодити нагадуванням про себе. Не перемовившись жодним словом, ми в нею діяли спільно. Кожною клітиною тіла я відчував, що ми й тепер разом, і це допомагало, робило мене спокійнішим і дужчим.

Поволі підняв кулемет. Від його ваги босі ноги ніби прилипли до долівки, стало холоднувато. Я помацав, чи добре вставлено кругляк, чи немає перекосу стрічки.

Климарева дротинка нарешті попала у зазубень засува. Він навіть принишк від напруження. Запала цілковита тиша. І засув, ледь скрипнувши, відсунувся на один зазубень. Ще два зазубні залишалося Климареві — дрібниця, коли справа пішла.

Я навшпиньки відійшов убік, до Антоніни, тримаючи МГ навису. Я хотів був підготувати її до гуркоту пострілів, щоб не налякати. Плечем обережно відсунув її до подушки. Вона догадалася, покірно притулилася до ліжка. Немовби давала зрозуміти, що готова, що прохає якнайкраще зробити свою справу й не ризикувати без потреби. Кожна її думка, тільки-но виникала, ставала відома мені.

Климар пересунув ще один зазубень у засуві. Тепер він уже не стримував дихання, квапився, хрипів, і вдавалося, що за дверима хтось чистить піском сковорідку: шерх-шерх, шерх-шерх… Буркан скавулів.

Від Антоніни линуло сонне тепло. Вона причаїлася, накрившись ковдрою, однак я й досі чув легенький запах сухої конюшини. Мені не хотілося стріляти, слово честі! Мені не хотілося вбивати кого б то не було, навіть Климаря. Коли б він оце зараз пішов просто так, передумав, узяв би та й пішов, я не пустив би черги навздогін. Нікого я не хотів убивати наприкінці цієї ночі.

Та Климар не пішов. Йому наказали привести Антоніну, доставити її до Горілого. Чого б же він прийшов сюди з відмичкою, немов нічний злодій? Ще раз пискнув, відсовуючись, засув, і двері в сінях стали одчинятись. Коли вони заскрипіли, я звів затвор і пересунув запобіжника.

Хвиля нічних запахів і свіжості увірвалася в мазанку. Було чути, як Климар стукнув по черепу Буркана, що кинувся йому назустріч, радісно заскавулівши. Звук був глухий, костяний — видно, колій ударив рукояткою ножа. Пес, відлетівши, гепнувся об стіну.

У темряві біля входу з сіней до мазанки вгадувався невиразний рух якоїсь маси та чути було монотонне харчання. До нічного повітря, пропахлого резедою і запашним тютюнцем, домішувався сивушний дух.

На порозі Климар зупинився, зачаїв подих. Можливо, він відчув якусь небезпеку й намагався зрозуміти, звідки вона підстерігає його. Він застиг на порозі, як глиба, як ідол, як втілення зла. Глиняні звірі за моєю спиною, здавалося, мали б закричати на різні голоси від обурення й переляку. До хати влазило насильство. Воно харчало, давлячись власним диханням, воно сповнювало усе довкола запахом сивухи.

— Антоніно! — пошепки гукнув Климар. — Антоніно, де ти?

Він, колій, боявся тиші! Беззвучність жертви — це було неприродно, незвично для нього. Жертва повинна боятись, повинна злякано й тоненьким голосом відповідати.

Низький, скреготливий голос Климаря, його наждачний бас обнишпорив геть усі закутки і не знайшов нікого, хто міг би відповісти.

— Антоніно! — вже нетерпляче мовив колій, і я спостеріг, як біля входу до мазанки ледь помітно блиснуло. Це був блиск добре начищеного металу. Темна квадратна постать рушила вперед.

Я натиснув на спуск.

Коротка черга оглушливо пролунала в мазанці. Вибілені стіни на мить освітило голубим і рожевим. Позакладало вуха… Перше, що я після того почув, був мідний брязкіт гільз, що котилися по твердій долівці й стукались одна об одну. Викинуті відтискувачем МГ, вони весело поскакали кудись у куток та й стихли.

Лоскотно запахло пороховим гаром. Із дверного отвору долинали хрипкуваті, булькотливі звуки. Там щось клекотало, мов у казані. Мені слід було б одразу ж після приголомшливого гуркоту кулеметної черги рвонутись вперед, перескочити через Климаря і вибігти у двір, щоб упередити можливого противника, не дати йому часу діяти у відповідь. Це була азбука бойових дій у населеному пункті.

Але я сидів. Не хотілося мені стріляти цього ранку. Зовсім не хотілося. Потім, залишивши МГ, я потягнув Климаря з хати, вхопивши його під пахви. Здавалося, у животі всі жили полопаються від натуги, але я перетягнув його через два пороги і витаскав у двір. Руки стали аж липкі від крові, що лилася на них і запікалася. Розпачлива думка проймала мозок: коди ж усе це скінчиться, коли? Як мало треба для того, щоб витрясти душу навіть з такого здоровенного, могутнього тіла; а в чиїйсь обоймі сховано кулю і для мене… Але я хочу тільки одного — мирного і спокійного життя для людей!

Я знайшов у сінях запилюжений мішок з-під борошна і прикрив ним Климаря. Буркан жалібно скавчав, йому здорово дісталося по голові. Я вернувся до хати. Взяв із шинелі запасний кругляк, поклав до кишені галіфе.

— Антоніно, — сказав я. — Я скоро вернусь. Не бійся.

Я не наважувався доторкнутися до неї. Пальці прилипали навіть до халяв, коли я взувався у чоботи. Її рука слабо діткнулася до моєї щоки, очей, носа… Іди, — говорив цей дотик. Іди, коли вже це потрібно. Ти ж бо вернешся?

Я вийшов з мазанки. Світало. Так, Климар прийшов у Глухарку сам, але, напевно, де-небудь на узліссі або на полі його чекали дружки. І вони ось-ось могли наскочити.

Над головою нависли низькі темні хмари, їх рух угадувався по проблиску, що зрідка спалахував у цій масі і швидко пробігав над покрівлями мазанок. Пахло дощем, шелестіли тополі, по двору літало листя.

Світло поволі заповнювало простір між хатами, вимальовуючи скісні лінії стріх. Якась недоладність у ранковому вигляді села змусила мене насторожитись.

Загорлали півні — я здригнувся від пронизливого крику, що пролунав у мене за спиною, в сараї, і враз збагнув, у чому річ. Не диміли димарі гончарного заводика! Вони мовчки звелися в небо, широкі, як мортирні стволи.

Вранішньої пори, коли вчиняли лемент півні, а глухарчани додивлялися останні, найсолодші сни і жодна піч у селі ще не диміла, темні переливчасті клуби над гончарнею були особливо помітні. Вони нагадували про те, що Глухарка не якесь там звичайне, дрімотне село, а гончарське, село майстрів, котрим і на хвилину не можна забуватися лінощами та сном.

А тепер димарі не диміли. Буксир перестав тягти за собою валку мазанок-барж.

Ховаючись за живоплотом із акації, що росла попід тинами, я гайнув де заводу. Незакріплені сошки кулемета хиталися, коли я ступав. Я раз у раз оглядався на мазанку Семеренкових. Там лишилася Антоніна. Але заглухлі димарі заводика кликали до себе. Я йшов пригнувшись, намагаючись не зачіпати колючого гілля акації.

…І коли три постаті сірими мишачими клубочками покотилися від гончарного заводика назустріч, я ліг під лісою, увіткнув сошки в сиру, порослу кульбабою і цупким листям подорожника землю і став очікувати. Виходить, вони захопили заводик. Навіщо? Якесь безглуздя…

Троє бігли уздовж тинів, по обидва боки вулиці. Вони, мабуть, почули коротку чергу і тепер бігли на підмогу Климареві. У кожного було по «шмайсеру», ремені автоматів провисали до землі. Я дивився на них і чекав. Нехай біжать. Фланги! Ось що непокоїло мене. На флангах у мене були мазанки, сараї та городи, вони не проглядалися й залишались неприкриті.

Перший-ліпший бандюга, який хоч трохи щось тямив, міг зайти на стук кулемета збоку, з городів, і розстріляти мене впритул. А що коли вже оце зараз хтось крадькома пробирається задвірками? Звичайно, про це не слід було роздумувати. Моя мета — оці троє. Та й годі. Я міг переполовинити банду Горілого. Підпустити їх на тридцять-сорок метрів. Але думкою я линув до Антоніни. Мені хотілося вернутися до неї. Живим! А не накритим мішком з-під борошна… Ну, а коли вже така моя доля, то нехай це станеться не сьогодні. Сьогодні мені не можна залишати її.

Троє підтюпцем бігли вздовж тинів — двоє праворуч, а один лівим боком вулиці. Чоло мені взялося потом. Фланги, неприкриті фланги! Кулемету ніякий чорт не страшний на висотці, де все видно, але в такій позиції він сліпий, він дивиться вздовж вулиці тупим дулом, а праворуч і ліворуч хати, сади, тини. Бандити мали б хоч одного когось, а таки направити стороною, городами. Адже тактика тут нехитра, перевірена.

Від хати Гдумського, де мав вартувати Попеленко, мене відділяло кілька мазанок. І я дав довгу чергу по трьох сірих постатях, що скрадалися вздовж тинів. Нехай, чорти б його вхопили, прокинуться мої соратники! Я не хочу залишати Антоніну, не хочу, щоб вона беззвучно ридала над мішком з-під борошна, у нас, чорти б його вхопили, усе тільки починається, у нас попереду ціле життя… Це чудо, що ми зустрілися, а якийсь гад може все зруйнувати, кинувши з-за тину одну-однісіньку «феньку».

З такої відстані я не зміг влучити, а пристрілятися вони мені не дали, перестрибнули через лісу — змело їх з вулиці, як перестиглі груші з гілки, коди труснеш як слід. Авжеж, промазав… Зате галасу наробив багато, десятків два-три гільз відсипав МГ на закурений подорожник.

Попеленко, виявляється, не спав. Його голова у сірій шапчині, збитій набакир, підвелася рядом із тичкою, наче макітра, що сохла.

Він, мабуть, давно придивлявся до всього, що діялося на вулиці. Не міг він не помітити і бандитів із «шмайсерами»… Напевно, розв’язував складні «військові планти» — дременути до лісу чи сховатися в лопухах.

Близька кулеметна черга надала йому впевненості, і «яструбок» виткнувся з-за тину.

— Попеленко! — гукнув я. — Сюди!

Звідти, де зникли бандити, вдарили на голос автоматні черги. Кулі зняли пилюку на дорозі і, зрикошетивши, бридко заскімлили… Отже, з флангів, городами, йшли спільники, інакше тим трьом нічого було відкривати вогонь, щоб відвернути увагу! Я відповів чергою, ніби спокусився вступити у безглузду, але діяльну перестрілку.

— Чого стоїш? — загукав я до «яструбка». — Біжи до мене!

— Не можу! — відповів Попеленко. — Стріляють дуже!

Я ще раз натиснув на спуск. Автомати примовкли, і я рвонувся вперед, поряд ліси плюхнувся Попеленко у канаву з гноївкою. Над головою проспівали кулі. Товсті, куці, як бульдоги, «шмайсерівські кулі». Тюф-тюф-тюф…

Крізь щілини в лісі я бачив велике широке обличчя «яструбка».

— Ну, ти! — сказав я. — Біжи до Глумського. Прикриєте з городів! Ти праворуч, Глумський ліворуч. Вулицею я їх не пропущу, не бійся… Та пам’ятай про трибунал… Це тобі бойові дії, розправа буде коротка.

— Еге! — видихнув Попеленко та й зник.

По той бік села, де позалягали «хлопці» Горілого, тепер працював один автомат. Напевно, двоє бандитів приєдналися до дружків, що потайки пробиралися задвірками. Тепер усе залежало від кмітливості Попеленка й Глумського. Я не міг залишити свою позицію й звільнити бандитам вулицю для кидка.

«Шмайсер» працював майже без упину, з перервами для заміни обойм. Я не став відповідати: нехай похвилюються, трохи остережуться. Ось через вулицю, розмахуючи руками, промчав Глумський. Я прикрив його кидок довгою чергою.

А незабаром із-за хат бахнув постріл із гвинтівки. І ще два підряд. Глумський відкрив пальбу. Нехай стріляв хоч і в божий світ. Вони не полізуть, зрозумівши, що флангове просування виявлено. У них теж не дивізія.

Праворуч зацокотів автомат, наш ППШ. Попеленко! Бандити відповідали, але в’яло, короткими чергами. Відчувалося, що серйозний бій не входить у їхні наміри.

Поки йшла перестрілка на городах, автомат на дальньому краю села примовк очікувально, і я зміг перебігти трохи далі. Рядом, по тину, наче батогом шмагонуло: трохи вбік узяв автоматник. Праворуч, за соняшниками, я бачив Попеленка. Він стріляв, пригнувшись, і раз по раз озирався довкола. Я встромив сошки у землю і почав бити короткими чергами поміж мазанками, по городах, де причаїлися бандери.

Переміщення кулемета їм зразу ж не сподобалося — вони зметикували, що потраплять під боковий вогонь, і перестук «шмайсерів» віддалився. Бандюги відступили назад, до заводика.

Їм можна було спробувати обійти нас за селом, полями, ще ширше розтягнувши цеп, але вже розвиднілося, стерня проглядалася на кілька сот метрів.

Якби в бандитів була ясна й чітка мета наступу, якби вони за всяку ціну хотіли врятувати Климаря, то просто напали б відчайдушно, не шкодуючи себе, і хтось городами проскочив би до нас у тил. Але, видно, ризикувати їм не хотілось… Автоматна тріскотнява все віддалялася до заводика. Коротко цявкав то один, то другий «шмайсер». Бандити про всяк випадок прикривали відхід. Але переслідувати їх було нікому. Нам відбитися — і то перемога!

Настало затишшя. Глумський на городах час від часу стріляв з карабіна. Попеленко мовчав, але я бачив між мазанками на рівні соняшничиння його шапку. Авжеж, невелике наше військо… а все-таки вистояло.

Сірі хмари з заходу неслися понад стріхами, часом від них одривалися загнуті, як спускові курки, клапті й мало не чіплялися за гостре верховіття тополь. Розвиднілося, але півні мовчали, немов очікували, коли скінчиться стрілянина, а село неначе вимерло. Мабуть, усі тулилися до стін попід вікнами або поховалися у погребах та ямах. Глухарчани знали, що треба робити, коли стріляють.

Аж ось гримнули підряд три гранатні вибухи. Дим і курява знялися над гончарним заводиком. Перший отямився Глумський. Забувши про свій лівий фланг, сутулий, майже горбатий — маленький карабін видавався у його руці довжелезною трьохлінійкою, — він вибіг із-за хвіртки сусідньої мазанки.

— Що вони роблять? — закричав він, не бачачи ще ні мене, ні Попеленка й звертаючись до вимерлої вулиці.— Та що ж це, товариші-громадяни, завод палять!

Над покрівлею гончарні здіймалися тоненькі струминки диму — вони сочилися з-під стріхи. На голос Глумського одразу ж відгукнулися глухарчани. Голови одна за одною попіднімалися над тинами.

— Завод палять! — заволав Глумський і кинувся вулицею до гончарні.

Він мчав на своїх кривих ногах, він навіть кинув карабін, щоб не заважав, і розпачливо розмахував руками. Я бачив, як баба Серафима вискочила з хвіртки й побігла вслід за ним, притримуючи довгу спідницю… Уже десятки глухарчан неслися до заводу, переганяючи одне одного й щось вигукуючи. І найстрашніше — попереду, вихопившись з-під ніг дорослих, опинилися діти. Вони піддалися загальному настрою. Тут і Попеленко не витримав. Вискочив із соняшничиння та як улупив хутчій за всіх. Адже серед дітлахів бігла і його «гвардія».

Кричати, застерігати, навіть стріляти поверх голів була марна справа. Ніщо не зупинило б натовпу, який мчав до підпаленого заводу. Беззбройні люди неслися назустріч шести автоматам…

Я підхопив кулемета й ушкварив за ними, я поспішав: треба було перегнати юрбу. Запасний диск теліпався в кишені, як гиря, б’ючи по ногах. МГ тягнув до землі… Я ще не навчився бігати як слід після госпіталю. У роті враз пересохло, у легені наче хто самоварного жару насипав. Ні, не наздожену!

Засапавшись, я відбіг убік біля Панського згарища, звідки добре було видно заводик, що стояв трохи в низині. Замінив кругляш і дав першу чергу по заводському подвір’ю, де метушилися фігурки бандитів.

Фігурки забігали швидше. Юрба наближалася до гончарні, густою масою стікала по дорозі.

Довелося випотрошити майже весь кругляш, поливаючи завод. Вогонь не був прицільний. Але кому до вподоби цвіркання куль над вухом? Темні фігурки вишикувались неправильним ланцюжком і, петляючи поміж кар’єрами, потяглися до лісу. Я нарахував сім чоловік. Вони чітко вимальовувалися над краєм кар’єрів. Де взявся сьомий? Коли ланцюжок наблизився до лісу, я нарахував уже шістьох. Видно, раніше привиділося або від поту замигтіло в очах.

Ланцюжок зник за двома обгорілими транспортерами, знову виповз і втягнувся в ліс, мов гадюка. Ну що ж, повністю відбилися. На сьогодні відбилися. Натовп глухарчан уже вбігав на подвір’я заводика. Димки з-під стріхи погустішали, але я побачив, як маленький горбатий чоловік, ставши посеред двору, розмахував руками, мов диригент, і над головами людей з’явилися багри, жінки вже бігли з відрами до ставка та до колодязя, хтось, ухопивши вила, ліз на покрівлю, щоб скинути палаючу солому.

Хмари опустилися ще нижче, потемнішали, і пустився дощ. Рятівний скісний важкий дощ. Я підставив під краплі обгорілі губи. Дощ бив по щоках, по очах, змивав темну багнюку з гімнастерки. Я підняв кулемета й поплентався до заводу. Гімнастерка парувала.

Глиняста земля одразу ж стала слизька. На чоботи поналипали кавалки грязюки… Отак ми відпочиваємо в тилу та набираємося сили в лісовому селі під назвою Глухарка! Напишу Дубову та хлопцям — з реготу кишки порвуть.

Підбираючи карабін Глумського, я посковзнувся і проїхав метрів зо три по глині, як по льоду. Та й зареготав, лежачи на землі й дивлячись у набухле, важке небо, звідки крихітними бомбочками летіли краплі. Аж оце тільки зараз я став відчувати, що дощ холодний, а мокра гімнастерка леденіє під вітерцем. Але я реготав, підставивши обличчя краплям. Одбилися! Від Горілого одбилися! І я живий, живий, живий!