Зірка, або терористка

не-детектив

Нічого цього не було. Події — фантазії, персонажі — нереальні, навіть історичні особи — вигадка. А їхні вчинки та слова — й поготів. Збіги — випадкові. Автор керувався не фактами життя, а тенденціями.

А коли щось мимоволі збіглося… Хто не заховався, я не винуват.

Автор

Субота

Виборсуючись зі снів, Зірка пригадувала, чи має попереду якусь приємність. Звичка. Іноді за стимул жити правила згадка про недоїдений з вечора смажений арахіс. Зірка потягнулася. Макс висловив невдоволення. То яка там попереду радість?

Згадала все. Лікарня, пістолет, Командо… Сіла, скинувши Макса. Як була, гола, подалася до холодильника, дістала воду. На порозі кухні сторопіла.

Вчора за вечерею їй тільки й муляло, що буде по тому? Він сказав — у люлю. І чи не швидко побіг? Чого взагалі до мене поїхали? Краще б — до нього? Тут принаймні на своїй території. Що він узагалі за один? Мені подобається? А я йому?

Забагато подій на мою бідолашну голову. Коли довго спокійно ведеться — неодмінно щось трапиться. Зараз у неї — розплата за життєву гармонію. Хтось не любить, коли людині жиється, як хочеться.

За вечерею Командо склав план дій на суботу. Наливши кави, Зірка сказала «нехай трохи вихолоне, я гарячої не п’ю», і вийшла до кімнати. Чого пішла, сама не знала — відчула наднапругу в повітрі. Стала на порозі, втупилась у стіну.

Просто скажу, що у мене він ночувати не може. І місця немає. Розкладачок всіляких теж. Усе поамериканськи чисто-порожньо — з меблів бамбетіль і робочий стіл з комп’ютером, решта — білі стіни, біла стеля, білі стулки вбудованої шафи… А раптом залишиться… У моїй ванні, у моєму туалеті — чужий хлоп з усіма подробицями, бр-р-р. Зірко, скажи чесно, коли ти востаннє так хвилювалася?

З кухні почувся звук. Визирнула. От зараз він скаже… Нічого не трапилося. Командо вкинув до рота сигарету і взявся за двері. Зірка попрощалася сухо, діловито. Бо образилась.

Замкнула двері, треба посуд помити, а не хочеться…

Вранці стояла на порозі кухні здивована. Коли він устиг?

Посуд вимито, поставлено на сушарку, рештки вечері, мабуть, у холодильнику. Атож. Правило розпізнавання міражів: натисни на очне яблуко. Реалії роздвояться, навіяні галюцінації — ні. Прибрана кухня роздвоїлася. А на шиї висів крихітний павлик-равлик.

За годину Зірка і Командо їхали на завдання. Джипом. Куди — не сказав. Зірка мовчала, все ще ставлячи собі на карб жіночу дурість. Більше помилки не буде. Справа — то справа, витребеньки — то витребеньки. І не треба їх плутати.

Після брязкотіння засувами й замками Лідія похмуро втупилася в подругу та її супутника. Командо щиро посміхнувся, енергійно ступив назустріч. Лідія позадкувала.

— Це вам, — подав квіти, емануючи щирість, лагідність, удоволення від життя.

Лідія пропустила у двір.

— Проходь, люба, не стій на порозі, погана прикмета, — Командо взяв під ручку стетерілу Зірку.

Зірка кинула запитальний погляд на Командо, він не відповів.

Лідія зняла залізне кільце з гачка, наче вирішувала, чи зараз спустити пса, чи згодом. Командо сказав у роззявлену пащеку: «Лежати!». Пес проковтнув гавкіт, висолопив червоного язика, поволі ліг на землю, а потім поліз у буду.

— Не прибрано у мене, — не поступалася доріжкою Лідія.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я — Зірчин наречений, вона ще розмірковує над моєю пропозицією, але на її місці я б погодився. Мій перший життєвий принцип: твої друзі — мої друзі. Гуляли неподалік, Зірка й каже: тут живе моя краща подруга.

Командо безжурно посміхнувся обом жінкам. Лідія нарешті пішла до будинку.

— Другий мій життєвий принцип — подобатися подругам нареченої, — теревенив Командо, прошкуючи за Лідією.

Проминули веранду, материну кімнату, парадну залю, парадну кухню, дійшли до кухні справжньої. Командо поставив на ослін пластикову торбу, виклав на стіл ковбасу, хліб, зелень, сир. Стукнув пляшкою «гетьмана».

— Він у тебе не з цирку? Спритний.

— Спритний — не кволий. Зіронько моя, допоможи хазяйці, а я руки помию.

— Рукомийник у дворі, — гукнула навздогін Лідія, — туалет за сараєм.

— Знайдемо, все знайдемо.

Оглянув веранду. Під килимком не знайшов слідів льоху.

Зазирнув за порожні пляшки на підлозі. У дворі поторохкав рукомийником. Проігнорував почеплений рушник, втер руки хусточкою, повернувся.

Забрав у Зірки ножа, тоненько накраяв ковбасу, сир, художньо розклав на тарелі, вимив зелень, обтрусив, обрізав стебла, кинув поряд, начикрижив довгастими кружальцями парникові огірки.

— Сувора у тебе, Зіронько, подруга. Ач, отак через п’ятдесят років зберемося на золоте наше весілля, повсідаємося, почаркуємося та й скажемо: а пам’ятаєш, як нас уперше зустріла подруга Ліда? — широким жестом припросив до столу.

— Видать, у цирку ставки нічогенькі — так жерти, ковбаса по сорок гривень, — Лідія виставила чарки, кинула на стіл виделки.

— Дві секунди! У нашому цирку такий мужчина, як я — цінується.

— Поталанило тобі, я бачу, подруго.

— Гострий язичок, — зауважив Командо, — але третій мій постулат каже: сердита жінка кращає, як горілка від перцю.

Ну, дівки, будьмо. Як у вас кажуть, Зіронько, абись ми жили і купи ся тримали.

Випили. Лідія — ні краплі.

— У нас так не заведено, — Командо підсунув Лідії чарку.

— А в нас отакечки, — зупинила його Лідія, — я пігулі п’ю, від ревматизму.

— Наше третє кредо…

— Третє вже було, — докинула Зірка.

— Тоді четверте: ніколи нікого не силуй… Ми у Травіати в лікарні були, — Командо нахромив виделкою шматочок огірка. — Хотіли з нею погомоніти… — І що? — Лідія раптом узяла чарку, випила, хекнула.

— Лікарі не дозволили.

— Я ось що думаю, Зірко, нам треба її на поруки взяти, — сказала Лідія. — У коридорах сплять, по троє на двох ліжках, жах… Вона ж не буйна.

У дворі завалував пес.

— От нюх, пляшка на стіл — вона у двері, — Лідія забачила матір, яка дріботіла доріжкою.

Пес не вгавав.

— Лідко, Васька йде, майно ділити, — знадвору загукала мати.

Лідія вийшла, повернулася з червонопиким дядьком у куртці з шкірзамінника і мохеровій кепці.

Командо підсунув табурета.

Гість закляк на порозі, кашлянув, привітався і прогудів:

— Лідіє, побалакать треба.

— Холодного пива шваркнув? — співчутливо показав на горло Командо.

— Ага. От присовітували кепона надіть — голову зігріває.

— Сідай, бо я вже сам з дамами ухоркався.

— Олійник Василь, Лідчин колишній чоловік, — гість простягнув долоню, скинув мохерівку, втер лоба, взяв гранчачка. — Мо’, горілка поможе. Маю гарний тост.

Вип’ємо за мою половину сімейного добра, обмиємо, я б сказав, мою половину від моєї колишньої половини, — сам налив і випив.

— Твого, Васюню, у нас нічого немає, — перехрестилася баба Надя.

— О, а я оце бідкаюсь, чому матюків не гнуть, куди поділася наша бабця богомільна, — екс-зять енергійно закусював. — Як подивитись, може, й немає мого добра тут, а може й є.

Лідія підсумувала:

— Оце бачив? — зробила непристойний жест рукою.\ — Піду подимлю, — підвівся Командо.

Командо пройшов парадним коридором, зазирнув до парадної зали. Уважно дослідив серванти, заставлені кришталем і сервізами. З кухні долинали звуки родинного скандалу. Командо висунув один ящик, другий, зазирнув.

Підняв погляд. На скляній поличці, в оточенні скляних лебедів, лежав мобільний телефон. Червоний, маленький.

Командо простягнів руку, але з коридора почулися кроки.

Зазирнула розпашіла Лідка.

— А я думаю, чи не рятувати дорогого гостя. Чи не мотузку проковтнув, що сидить у туалеті так довго…

— Т-с-с, — Командо сіпнув Лідію до зали.

Коридором протупотіли чоловічі кроки. Командо глянув за вікно.

Пригрівало сонечко, порпалися кури, рохкали свині.

На ганок вийшов червонопикий Олійник, намацав по кишенях сірники, прикусив «приму», задимів.

— Гарно тут у вас, мамашо, — спілкувався з бабцею, — Розділимося, я собі двері прорубаю. І парканчика зроблю. Я й штахетничок назирив. Будемо сусідами.

— Так і чоловік мій, Яків Степанович, хотів зробити.

Тільки парканчик думав поставити отут, бачиш, вже й ямки був викопав. На іншу вулицю собі вихід робив… Похвалявсяпохвалявся, та й домостився. Царствіє йому небесне. А справний був. Не пішло йому на користь моє добро, не пішло.

— «То, что отци не достроілі, ми достроїм», — проспівав Олійник. — Для престижу.

У залі Командо притискав до себе Лідку.

— Нехай піде. Хоч і бувший, а все ж таки чоловік.

Він намацав міцні груди. Лідія притулилася до нього, потягнулася до вуст.

— Ще не оженився, а на свіжака тягне, — розпашіла Лідка обхопила його за шию. -Так що ти тут забув, не розкажеш?

— Кучеряво живеш, Лідія Батьківно. Я навіть засумнівався, чи не помилився бува, обравши Зірку. Таких жінок, як ти, зараз вже не продукують. І хазяйновита, і все при тобі. Навіть з походом. Не силікон, часом?

— Дєвушку нєпрєклонного віку образити може кожний.

— А це що? Идеш в ногу з прогресом. Я такого ще не бачив, — Командо взяв з полиці мобільника.

— А ти добре роздивися, — гордо сказала Лідка, — там камера. Знімати можна. Тільки нікому не кажи, вкрадуть. У нас народ заздрісний.

— Я теж такий хочу. Де взяла?

— Там вже немає.

— Для мене знайдеться, як мені щось сподобається, гори зрівняю, а добуду.

— Що у тебе з Зіркою? Тільки чесно.

— Друзі навік, любов до гроба.

— Жартуєш? Це добре. А мобілу я купила в магазині "Хай фай" на Садовій. Якщо розібрали, приходь до мене, дам погратися. Тебе як звуть?

— Підлеглі кажуть: товариш командир.

— Ну, це ми ще побачимо, хто кому з нас командуватиме.

— У вуха не задуває?

— Не зрозуміла.

— Швидко побігла. Я таких люблю.

— Для довгого розгону життя закоротке. Не цілиться треба, а стріляти навскидку.

— Не промахнешься?

— Слово знаю.

— Мені скажеш?

— У мене око — рентген. Якщо на твоєму знімку не буде чорних плям — скажу.

— Лякаєш?

— Кокетую.

— Треба йти, — Командо знехотя одхилився, — Зірка чекає. До зустрічі?

Командо з Зіркою їхали мовчки аж до магістралі.

— Що ви робите сьогодні ввечері? — поорушив тишу Командо.

— Йду до американської амбасади, у них прийняття.

З’ясую про ліки. — І тільки?

— Не тільки. У мене душі не вистачає на все горе світу.

Моїй душі треба дати як не спокій, то перепочинок.

«Бракувало дорікань. Незалежна людина схожа не незаселений острів в океані — кожне лізе з капцями, оселитися і командувати. Експансія і ескалація — як у Макса.

Спершу з миски їсти не схотів, давай з руки, на килимку спати не став, забагав постелі, а потім на шию виліз і вмостився».

— Не пирхайте, — відповів на те Командо.

— Я мовчу.

— Ні, пирхаєте.

— Ні, мовчу.

— Можна запитати?

— Питайте.

— Ви б могли вбити?

— Після похорону дівчат — змогла б.

— Вас завезти додому?

— Мені треба перебратися. А чого ви мовчите про сьогоднішній цирк?

— Я був у ліцеї. Подивився на людей навколо злочину.

Нарахував п’ятьох. Кухаря, дієтсестру, Травіату, Лідію…

— А п’ятий?

— Ви.

Командо не обернувся на Зірку. Знову їхали мовчки.

— Ви не відповіли, — нагадала Зірка. — І чому ви мовчите про сьогоднішню клоунську виставу і свою ролю в ньому?

— Це вона була у Травіати.

— Коли?

— Перед «швидкою». Вона й принесла горілку.

— Ліда знає, що Травці не можна.

— Тому й принесла.

— Навіщо?

— Мусимо з’ясувати.

Ліфт не їздив, Зірка пішла нагору. Треба ноги ставити усією ступнею, навантажувати усі м’язи. Раз-два, раз-два. Хух, мо’ воно й правильне, але дуже противне, як усе корисне.

Одсапалась. Двері Маріванни широко прочинені. Зірка зазирнула.

— Зайди до мене, — гукнула стара. — Оперативні дані.

— На дві слові, мушу бігти, — Зірка поцілувала бабцю.

— За тобою стежать.

— На Бога, Маріванночко, кому я потрібна.

— Не помічала останнім часом незвичного? — місіс Марпл з Оболоні подивилася допитливо.

— Дві секунди! — вихопилося в Зірки похватне слівце Командо. — Мене хтось фотографує. Здається. А може, глюки від перевтоми.

— Не глюки. Стежить Олег. Ти позавчора привезла його, він перечекав, доки поїдеш, узяв велику торбу, спіймав машину і — за тобою.

— Міг просто поїхати.

— Слухай-чуй. Ондечки заправка. Ти там зупинялася?

— Заправилась. — І він став. Доки виїхала зтудова. Чого, питається?

— Тільки й того?

— Продовжую спостереження.

— А що нового у баби Лізи-королеви? — Є дещо. Тобі ж ніколи послухати.

— Забіжу. Єйбо-присєйбо, забіжу.

Зірка перед дзеркалом добирала вбрання на імпрезу. Тато казав: жінка може бути будь-якою, лише не смішною. Не знаєш, як убратися, говорив тато, візьми просте-чорне, воно недоладним не буває. І ще: між скромним і сміливим обирай перше. Сміливість імітується, а скромність — ні.

У двері дзе-лень-кну-ло! Жінка перед дзеркалом — це Рембрандт у мить останнього штриха «Нічної варти». Хто в таку хвилину заважає — генетичний підлотник.

— Не замкнено, — гукнула Зірка, вже без кайфу натягуючи маленьку чорну сукню.

— Не питаєш хто? — Олег критично оглянув облиту чорним стрейчем постать — гінке стебло тендітного тіла, кульбабка зачіски, жодних прикрас. — А коли сексуальний маніяк чи серійний убивця?

— Поряд з твоєю манерою по-тарганячому лізти в усі шпарини і з’являтися невчасно, секс-маніяки і серійні вбивці відпочивають. Де касета?

Олег зааплодував з канапи.

— Ти мене помітила? А чого ся не виказала?

Олег встромив касету у відак. На екрані зринули Зірка і Джефрі Колінз. Виходять з авта. Обоє стурбовані. Не чутно, але видно. Ось радник анфас, Зірка зі спини, камера біжить на іншу точку, аби зафіксувати обличчя Зірки.

Зірка біля дзеркала поралася з макіяжем.

— Ти не дивишся, — Ткач зупинив касету.

— А чого мені ся дивити, я й сама знаю, про що йшлося.

Шантажуватимеш?

— Дай інформацію про отруєння дітей у ліцеї. Захворіла дочка американського радника. Міжнародне забарвлення. Не питаєш, звідки знаю?

— Ти ж читаєш по губах. Поїхав потай за мною. Так само за ним до лікарні.

— Він тобі сказав, літак опівночі. Мені цього вистачило. Я домчав до аеропорту. Даремно не хочеш глянути на останні кадри. Родзинка.

Запустив касету. На екрані вітер збурював білі халати санітарів, Джефрі тримав за руку закутану в простирадло дівчинку на ношах, а потім через величезне скло аеровокзалу дивився, як «Боїнг» підноситься над злітною смугою і бере курс на Америку.

— Профі, братику. Фаховий курви син.

— Далі буде. Залишайтеся з нами.

Зірка під’їхала до амбасади, вже обліпленої автами. Тут її знали, після Америки намагалася не пропускати жодних запросин. Жінки полюбляють перевтілюватися, от Зірка і почувалася тут людиною світу. Чужа мова давала чуттєве задоволення, чужинецькі слова робили будь-які банальності значущими.

Сьогодні дивували гостей екзотикою — готувалася до виступу Елла Ганська, професорка медицини, жінка блискучої наукової кар’єри, свіженький докторський ступінь закріпив її євростатус авторитету в радіології. Лабораторія Ганської мала унікальні можливості досліджувати генетичні мутації після Чорнобиля, її наукові розробки зарадили тисячам людей, її обожнювали сотні мам врятованих дітей. В Америці мала б інститут, світове визнання і безпроблемну старість. В Україні не знала, як розтягнути смішну професорську зарплатню до наступної і жила під загрозою закриття лабораторії — грошей катма.

Зірку з Ганською зазнайомив Олег Ткач, робив про неї програму. «Не матимеш проблем з медициною, вся професура схоплена». Несподівано для Зірки вони з Ганською щиро заприязнилися. Ганська писала музику і вірші своїх романсівпісень-балад, акомпанувала собі на гітарі. Зірка аж уклякла, вперше зачувши від Ганської: «Хочеш, я тобі заспіваю?», бо геть не сприймала жодних бардів-менестрелів з їхніми гітарами.

Тендітна, мила, трохи наївно-манірна, як німецька порцелянова статуетка, ошатно й здатно вбрана жіночка з обличчям, прописаним тонким ретельним пензликом, Ганська мала чаклунський голос. Зірка не зчулася, як під той спів у неї минувся головний біль, душу оповила полегша. «Все простіссімо, — пояснила Елла, — музика фізичною хвилею діє на слуховий апарат, звуки подразнюють нервовий імпульс, той лине до певних точок центральної нервової системи. Від сугестивної програми автора музики у творі і виконанні залежить рефлекторна реакція. Я, співаючи, хотіла, щоби в тебе нічого не боліло».

Після Америки ще не бачилася з Ганською і тішилася з міжнародного визнання подруги, невже й ми вчимося виходити з своїми козами на торг? Перед концертом броунівський рух усілякого бомонду — від фуршету з манюніми канапками, нахромленими на шпажки, і випивкою на всі смаки — до розвішаних і розставлених поодиноких витворів сучасного американського мистецтва життєрадісно нуртував.

Пошукала очима Джефрі. Угледіла якісь знайомі обличчя завсідників усіх здибанок за накритими столами в усіх громадських осередках столиці, одному посміхнулася, другому зробила ручкою, проходячи повз, бо до світської балачки сьогодні не мала хенчу. З вітальні долинула музика.

Бомонд, дожовуючи, посунув туди.

Декорована в стилі ампір вітальня пасувала до дійства.

Пообіч мікрофону у шандалах блимали свічки. Елла, вбрана пишно й трохи декадентськи у бузкову вечірню сукню з оголеними плечима і зворушливою низкою справжніх перлів на довгій шиї, сама виглядала персонажем Бенуа. За нею, постукуючи лакованими мештами, вишикувалися флейтист, скрипаль і гітарист у чорних смокінгах. «Ого, я таки відстала від життя». Гітарист, оволодіваючи увагою, торкнув акорд.

Тиша. Ніжно й сумовито долучилася флейта. «О, сизокрилий птах», — видихнула Ганська. Журливі й світлі звуки відгомоном далекого водоспаду розсували стіни, призупиняли час. Голос ворожив, вишіптував. Дихає темний ліс у соковитій весняній знемозі, над ним діамантово мерехтять зірки на оксамиті неба, немає лиха й біди, а жити — добре.

По тому Ганську обступили, Зірка перечекала. Елла купалася у визнанні, роздавала автографи, приймала візитівки, не могла втримати купи квітів, складала на стіл.

— Ти сьогодні просто чарівна, — почулося з-за спини.

— Слава Йсу, Джефрі. Як Сара?

— Я помучу тебе своєю українською, — Джефрі виглядав стомленим, — не треба, щоб мої чули. Ти просила, аби я довше не здіймав галасу. Не певний, що варто було пригодитися…

— Погодитися.

— Зірко, я скасовую нашу угоду.

— Не заперечую. Треба рятувати дітей. Чини, як знаєш.

Як Сара?

— Поки не знаю. Тривають аналізи. Спасибі — що сказала про отруєння. Вони задіяли все. Відповідь — за кілька днів.

— А вона?

— Дороті каже, стабільно. А ваші діти?

— Я… тобі не казала… двоє померли. Ще п’ятеро у лікарні.

— Ви — злочинці. Як ви можете!

— Тихо будь, на нас звертають увагу. Що дасть дітям зайвий рейвах…

— Що таке рей-вах?

— The panic. Лікарі кажуть — отруту не виявили, досконалі тест-системи коштують задорого. Ось тут назва ліків, які конче потрібно дістати. Для п’ятьох людей.

— Матимеш… — Джефрі глянув на годинник, — за дві години. Чекай тут. Піду до посла. Не бійся, тебе як джерело інформації не називатиму.

Зі шлейфом шанувальників підходила Елла Ганська. Ще не встигла перебратися і все ще нагадувала персонаж Сомова чи Бенуа. Зірка розцілувала подругу, представила Джефрі.

— Ми знайомі, — перейшов той на англійську. — Саме через мене місіс Ганській щойно передане запрошення уряду Сполучених Штатів на переїзд до нашої країни. До найбільшої з радіологічних лабораторій. Крім того, наші фахівці стверджують, що вона має феноменальні здібності.

Вплив її голосу, її музики на людей варто досліджувати на найсерйознішому рівні. Професор Пітер Стайн вважає, що це — матеріал на Нобелівську. А я у захваті від вас як від артистки.

— Дякую, містере Колінз, тішуся з вашого визнання, — англійською відказала Ганська.

— Даруйте, дами, я на хвильку, — Джефрі розчинився у натовпі.

— Я приголомшена! Ти погодилася на еміграцію? — жінки відійшли до вікна, за яким мерехтів вогнями вечірній Київ.

— Нас укотре закривають. Хомич гарантує фінансування лише до нового року. Я не можу розпочати нову серію, щоб довести ще одне своє ноу-хау, бо дослідження не можна перервати, коли гроші скінчаться. І робота зійде на пси. Зірко, я не знаю. А мама? А Валерій?

— Йди переберися. По-друге, зателефонуй своїм, поїдемо до мене, повечеряємо, переночуєш, до чогось дотумкаємося.

— Ти слухала? Нова програма. До дідька дорого все це, — Ганська показала на сукню, — а музики мене просто роздягли, я їм винна ще по сто доларів кожному. Хоч іди жебрай у Трубі, там акустика гарна. Вчора мої лаборантки вичитали в Інтернеті анекдот: хто розумніший, собаки чи кішки? Звісно, кішки, бо де ви бачили десятеро кішок, запряжених у нарти? Може, й мені на часі стати розумною кішкою, ге, Зірко? Нехай ці потрощені нарти тягне хтось інший.

Бойко Георгій, 16 років, температура 36,5. Скарги на болі в суглобах, часта втрата свідомості, стан середньо-важкий.

Лікування згідно програми.

Марченко Назар, 16 років. Температура 37,8, скарги на слабкі болі у суглобах ніг, стан середньо-важкий.

Марія Горда, 16 років, температура 36,7, скарги на болі у суглобах і м’язах ніг і рук, запаморочення, стан важкий.

Лікування згідно програми.

Saturday Наомі Кемпбел хряпнула об стіну новеньким, інкрустованим діамантами мобільником. Той розлетівся на друзки. Під гарячу шоколадну ручку потрапили кришталевий келих, з вечора залишений на столі, попільниця з недопалками, порожня пляшка. «Хай їм усім гикавка, клятим британцям! Зарозумілі козли, расисти… Нехай поглянуть на своїх красунь, схожих на коняк. Не люблять мене, то я кашляла на їхню любов. Все гімно, казали тато, тільки бджоли — вєщь!»

Слухавка постраждала через те, що нею послужливий приятель зазнайомив похмільну королеву подіуму зі щойно оприлюдненими підсумками опитування жителів Британії про їхні вподобання та антипатії. Щоб і дух не пах — приблизно так висловилися британці щодо Супер-Наомі. Бо вона хуліганка, майстер побутової бійки, наркоманка, ще й брехуха — казала, що до клініки «Анонімних алкашів» потрапила не через передозняк, а через алергію на пеницилін. Краще б мала алергію на дурощі.

Чорна Пантера нічого не намацала, аби ще пожбурити.

Запалила косячка, жадібно вдихнула пахучу травку. Це ж треба, знайшли найгіршу в світі! Та хто їм вірить, цим засратим соціологам. Всі продані-куплені. Схопила іншу мобілу. «Слухай, а хто там зі мною йще, в тому довбаному списку? Ну! Ха-ха! Ги-ги! І вона теж? Як кажуть в знаковому польському анекдоті: компанія нєвєлька, але бардзо пожондна: пан міліціянт, пан крайовий говнюх і єщє дві курви. Маєш моє прощення за гарні новини!»

Гумор різко злетів угору. Друге й третє місця у тому рейтингу англійського громадського несприйняття посіли син королеви принц Едвард зі своєю жіночкою Софі, на п’ятому опинилося прем’єрське подружжя Блерів, до мінус-десятки втрапила й дівчинка-перчинка Вікторія Бекхем. Ну, ця зрозуміло. Для супер-форварда англійської футбольної збірної могло б знайтися щось пристойніше, ніж такий лантух кісток. За це терміново треба було випити.

Доки пасербиця Британії, засмагла китаянка Наомі Кемпбел шизим орлом ширяла під хмарами на крилах віскі, улюблениця нації Єлизавета Друга, як і все останнє півстоліття, впевнено кермувала своїм острівком в океані людства.