Зірка, або терористка

не-детектив

Нічого цього не було. Події — фантазії, персонажі — нереальні, навіть історичні особи — вигадка. А їхні вчинки та слова — й поготів. Збіги — випадкові. Автор керувався не фактами життя, а тенденціями.

А коли щось мимоволі збіглося… Хто не заховався, я не винуват.

Автор

Знову понеділок

Прокуратура знай ремонтувалась. Так само сновигали з цебрами й фарбопультами веселі молодиці у закаляних комбінезонах, задушливо тхнули клеї і розчинники, не рятували навстіж відчинені вікна. В кабінеті полковника Криворучка скінчилася нарада. Наскрізь прокурена кімната плавала у синьому диму.

— Кулик, залишіться. І ти, Стасе.

Криворучко сьогодні слів не добирав. Щось сталося нагорі, де Вареник потрапив під роздачу, яку тепер ділив на всіх.

Колектив на разі не знав уже, на яку ногу ступити, і покинути кабінет нікого припрошувати не довелося.

— Що ви сьогодні белькотали з приводу ліцейської справи?

— Вареник втупився у Кулик. — Плавали, як муха в окропі. Я нічого не зрозумів: є токсикологія, нема токсикології. До дідька лисого вчені штучки. Потрібне точне виконання вказівок. Спробую висловитися більш ясніше…

— Просто — ясніше.

— Що-о?

— Українською говорять: або «ясніше» або «більш ясно».

— Не крутіть мені… геніталії з вашою українською, — похлинувся Криворучко. — Нагорі рахують передати цю справу…

— Треба казати: «нагорі вважають за потрібне», або «нагорі хочуть»…

Присадкуватий опецьок зачервонівся, вилупив на Кулик баньки.

— Якщо ви зараз не вибачитеся за свій тон, — сказала слідча Кулик, — я подам рапорт.

Криворучко посопів, але вимкнувся.

— Гаразд, я вибачаюсь. Але й ви…

— Ми, товаришу полковнику, одержали свідчення на особу, яка страждає на нервово-психічний розлад. Зараз з версією працюємо, — вихопився наперед Стас.

— Вже краще… А скажу по щирості — цю справу треба розвалити.

У радіовідділі магазину «Хай фай» на Бессарабці завізно.

Біля телевізорів — жінки, а тут — чоловіцтво. Зацікавила якась квадросистема, вона бухкотіла об’ємним звуком.

Роздивлялися дорогущу річ як селяни на базарі корову, джерготали пташиною мовою щодо плат і транзисторів.

Командо придивлявся до асортименту, вклякнув перед стільниковими телефонами. Вродилося дівча у фірменному вбранні: «Чим допомогти?». Губи-щоки-очі дівчини «Хай фай» вигравали перламутром.

— Мобіла червоного кольору, такого ось розміру, торішня модель, з цифровою камерою, — показав малюнка. Дівчина з цікавістю зазирнула.

— Ви що, з Уралу? У нас щомісячне постачання. Найновіші марки. Дивіться вітрину.

Командо почитав нагрудний бейдж хайфайки.

— Мариночко, лиш на тебе надія. З’ясуй, чи не було такого впродовж місяця і чи є такі взагалі у продажу.

— Ви, дядьку, скажете, — пирхнула перламутрівка, — Десятки фірмачів, пряме постачання з-за кордону, хіба відстежиш. Марудне діло.

— Віддячу.

— Чесно?

— Чим завгодно.

— У вівторок о пів на шосту приходьте до загсу на Комінтерна. З пашпортом.

— ?

— Розписуватися будемо. Мені одружитися конче потрібно. Мій поматросіл і бросіл, а він, — дівчина поплескала себе по череву, — вас татом називатиме, — і реготнула.

— Не можу, я одружений, — серйозно відповів Командо.

— А поляну накрию за повною програмою. Першоклясну.

— Ось проспект нашого магазину, — промуркотіла Марина, забачивши старшого продавця, — заходьте до нас ще. Без товару не залишитеся.

— Сьогодні після роботи, у Гідропарку, біля колиби, — Командо чарівливо посміхнувся.

Кулик відчинила кватирку, вмостилася за столом.

— Виконав, Станіславе Павловичу?

— Ех, Тетяно Іванівно. Нехтуєте ви першим законом військовослужбовця. Наказ — не поспішай виконувати, бо його можуть скасувати. А виконавши, не поспішай доповідати, бо отримаєш новий…

— У нас кави немає?

— Почали вживати? — І курити. І за себе не відповідати.

— Кави немає, можу впросити Настю на пару ложок.

З віддачею.

— До справи.

— Ми використовуємо всі дізнавально-розшукові методи слідства, зокрема, допитали всіх причетних до їдальні…

— Стасе, говори нормально. Я не Криворучко.

— Не второпаю, як з вами розмовляти. Або кричите, або сікаєтеся. От хотів сказати, а не скажу, що вас подали на заслуженого юриста.

— Троє покійників, п’ятеро — в лікарні, п’ятеро підозрюваних. І ніхто з п’ятьох підозрюваних жінок не має мотивів, ніхто — алібі, і — жодної зачіпки. Є жертви, а справи не існує. Фантомасія, — Кулик закурила у кватирку.

— Люди кажуть, що Криворучкові натякнули про залежність його генеральства від роботи нашої групи.

У коридорі загупали швидкі кроки, так умів лише Вареник.

Розчахнулися двері, Криворучко влетів до кімнати, мов на ядрі.

— Догралися. Допрацювалися. Дотрималися конспірації… — загорлав. — Захворіла дочка американського дипломата.

Хто їм сказав, що наші потруїлися? Вони дали офіційний запит. Я попереджав, я просив! — бігав по кабінету. — Медики-нехлюї, не розвезли хворих по місту. Даю шанс до кінця тижня — стулити версію, яка всіх влаштує!

Кандидатуру винного — мені на затвердження. Не зробите — на фік з пляжу. Заслужені, блін, юристи!

Стояли один проти одного маленька Кулик і тлустий Вареник.

— Два вождя послє дождя, — сказав Стас.

— Що-о? — ревнув Криворучко.

— Два вождя послє дождя. Так називали в народі картину Бродського «Товарищі Сталін і Ворошилов на прогулянці в Кремлі».

Криворучко так само рвучко вискочив з кабінету.

— То ти — ерудит? — Кулик вмостилася за столом. — Давай каву, скажи Насті, з зарплатні повернемо з відсотками.

Хай і цукру одсипле.

Надвечірній весняний парк гоїв буденні турботи великого міста. Командо побачив біля колиби гурт тінейджерів з пляшками бренді-коли в руках. Курили, голосно іржали. Сів на колоду, вкинув сигарету до рота з пачки, клацнув запальницею. Два хлопці винесли розчепірені віялом шашлики, кумпанія захвилювалася назустріч. Удаючи мачо, хизувалися перед подружками, театрально стромляли шампури у дерев’яну стіну, розлили у пластикові стакани червоне вино.

Алеєю крокувала перламутрова Марина.

Якби нараховували бали за мінімальну кількість бавовни і синтетики під назвою одяг, дівчина «Хай фай» перемогла б.

Командо стрельнув недопалком. Дівчина підійшла впритул, вперлася коліньми в коліна. Командо свиснув.

— А — не боїшся? Так ходити по вулиці…

— Сигарети є?

— «Прима».

— Гегемон безробітний? А понтів!

— Я — гематоген. А зараз на секретному завданні.

Біля мангалу товпилися умільці, поливаючи м’ясо вином.

Командо з Мариною підпирали шинквас.

— Доповідай. — Командо притримав за лікоть превентивно екзальтовану від потенційних гарних посиденьок Марину.

— Це було нельогко.

— При наливі врахую.

— Ти мент?

— На пенсії. За інвалідністю. Бандитськими ножичками почекрижений. Але з улюбленою роботою не розлучаюся. — І-і-і? — радо завищала Марина.

— Тихо будь. Прокурор почує. Кажи про наше.

— Такої мобіли, як ти показував, немає. І не було. Для нашого ринку невигідна, бо задорога, ексклюзивна. Заробила на шашличок? — І пляшку шампанського.

— Мені краще горілочки. Крапельку.

— А я дивлюся — ти, чи не ти, — ляснув Командо по плечу Василь Олійник, екс-чоловік Лідії.

— Це він, — радісно захилитала позолоченими виноградними гронами у вухах Марина, — а у вас місце є?

— Он там, у кутку, веслуйте туди, до хлопців, а я щось візьму. Для престижу.

— Дві секунди! Марино, кермуй до тих хлопців, а ми засмажимо шашлички.

Командо й Олійник розчепірили шампури, прилаштувалися біля мангалу.

— Нова наречена? Чи так, охотуха? — кивнув Олійник у бік Марини, яка почувалася у чоловічому гурті, як золота рибка в екологічно чистому морі. Її заливистий сміх мав великий успіх. Командо роздмухував газеткою жар.

— А ти насправді з Лідією хочеш ділитися? Там жіночки зубасті, — Командо обернув шампури.

— Це для престижу, — засміявся Олійник. — На фіга мені їхнє добро куркульське. У мене сьомий розряд, хазяїн задоволений, двісті баксів на місяць. На пиво й футбол, слава Богу, вистачає. А туди як до цирку ходжу. У мене від того апетит грає. Як настрій фіговий, дай, думаю, піду, подивлюся, як мої канарочки, моя солодка парочка поживає. Дрином у мурашник: давай, Лідок, ділитися, а то до суду подам. А ті дві кобри… Знаєш анекдот: лежить гадюка на пеньку, сонечко, пташки співають, гарно так, вона розімліла і каже — ку-ку. А тоді — ой, що це зі мною, ш-ш-ш-ш. Отак і я: з’їм твікс та й — додому. З адреналіном, — Олійник закашлявся від диму, Командо вдарив його кулаком по спині. — А серйозно ділитися — ні-і-і-і. Мені ще жити хочеться.

— Себто?

— Пивка попити правильного, у саунку сходити, на риболовлю там. Ти не рибалка?

— Ні.

— Я місця знаю — повний атас. Жерех бере — во, як порося. Чехоня на резинку — за раз кіло… На базарі одна така рибина на долар тягне.

— Не вб’ють же вони тебе, — Командо ще раз крутнув шашлики.

— Може й не вб’ють. А тільки дід їхній, вітчим Лідчин, а баби Наді другий чоловік…

— Ну, хлопчики, скільки чекати можна… — закомизилася Марина, підійшовши до мангала.

— На місце! — кинув Командо.

Дівчина затнулася і зникла.

— Ну, блін, ти дайош, — заповажав Олійник. — Викапаний Кашпіровський.

— То кажеш, дід їхній?

— Помер, сердега. А я його ще застав. Здоровий був бугай.

Давай, каже, Васько, вріжемо по маленькій, для престижу. І врізав. Ногами, кажуть, посовав і — от вінта. Я так думаю, вони слово якесь знають. Бабця може й не відьма, а просто стара сволота, а Лідка — та обвідьмилася, натурально. Ще наврочить. А я ще хочу пацана собі зробити.

З ним на риболовлю сходити. Пішли вже, оно твоя б’є копитами.

Шашлики додали компанії доброго гумору. Марина, трохи налякана й стишена, приглядалася до Командо.

— А я так і не знаю, як вас звати? — вибрала момент.

— Ферапонт Африканович, — Командо проковтнув кусень шашлика. — Ну, хлопці, дай Боже, не останню, — перехилив пластиковий стаканчик.

Зірка прямувала до ліцейської їдальні.

— Вам туди зараз краще не ходити, — попередила чергова вчителька, — там санепідстанція. Дієтсестра навела. Вони на Лідчині помиї акт складають.

З їдальні вийшла комісія. Зірка швиденько вскочила у найближчі прочинені двері. Зустріч з Петропавловичем до її планів не входила.

Щілина забезпечувала поле спостереження. Скажи хтось, що вона як таємний агент Нікіта буде нишпорити, стежити, споглядати, плюнула б межи очі.

Ще бракувало міняти парики, авта і когось застрелити. Чи це ти, Зірко Симчич, професорка ліцею, особиста знайома Біла Клинтона! Якби не три труни і одна дівчинка в американській лікарні… Командо запитав, чи може вона когось убити…

Петропавлович ввічливо, ба навіть запопадливо провів комісію до виходу, швидко повернувся до дієтсестри.

— Треба хоч зрідка думати, — просичав їй в обличчя, стукаючи себе по лобі. — Нам що, мало слідства?

Скандального розголосу? Ось ви мені де зі своєю піонерською принциповістю, ось де. Хочете мене обскочити?

Попереджаю!

Зірка зачекала, доки кроки Петропавловича затихли в кінці коридору. В їдальні червона, розпашіла Лідія совала відра з помиями, аж хлюпало з них на підлогу. І сичала з люті на дієтсестру.

— Ну, суко чорнорота, ну, падло горбате, діждеш!

Забачивши Зірку, перемкнулася, сказала спокійно, поділовому:

— Як там твій жених?

— А що?

— Нічого. Скоро на свайбу покличеш? Чи пропав?

Познайомився зі мною і — щез з твого горизонту? Жартую.

Ходімо. Ти на машині? Тоді харч свиням завезем. Не пропадать же добру.

Вдома Лідія занесла відра в саж, запорпалася там. Зірка пройшла до будинку.

— Сурйозний в тебе наречений, а мою Лідку щастя минає. Єдному Бог дає сяк, а другому — овак, — баба Надя зітхнула.

— Ти нічого не помічаєш?

— Ні.

— Може я зовсім з глузду з’їхала на старість, але вона — вагітна.

— ?

— Кажу тобі — повнота якась не така. І харчами перебирає, а раніше все підряд як за себе кидала. І не п’є зараз. Зовсім. І дратівлива, я такою самою була, як нею ходила.

А вчора, бачу, вогірки з стратегічного запасу витягла і зжерла. А вона до них нікому доторкнутися не давала — хотіла на базарі продати. Сама їсть, а сама плаче з люті, що живі гроші поїдає. Крий, Божа мати. Тільки ти мене не виказуй. Ти чого, Лідко, вихідного плаща взяла?

— Нехай у дурці бачать, що видають Травіату жінкам солідним, а не шльоркам якимсь.

Лідія пакувалася, натоптувала торбу м’ясом, діставала трилітрову банку з закрученим солоним салом, літрову — з домашнім паштетом.

— Бачу, з весіллям твій бахур не поспішає. Діло відоме.

Накрутить тобі динаму і кине. І полетиш, як ми всі літаємо.

Ти хоч до ладу знаєш, хто він, звідки? Де ви познайомилися?

Може він бандюган якийсь, аферист. У нього й морда розбійна…

— Чого ти така зла, Лідо? Заради чого? Чого тобі не вистачає? Що у тебе — два горла? Я так думаю, що люди живуть заради задоволення… А наречений мій — людина порядна. Ми з ним у театрі познайомилися.

— Мабуть, у театрі воєнних дій. Бо не схожий він на любителя балету. Втім не моє то діло. А тебе, виходить, теж можна за живе зачепити. А я вже думала, що ти, як та зірка на небі, свята та праведна, всім вичитуєш… Я й живу заради задоволення. Можу відкрити тобі свого секрета — кричи першою. Наш народ крику боїться, крик поважає. З гавкунами ніхто зачіплятися не хоче. Опришкуватих поважають і бояться. І живеться нам, скандальним бабам, легко і весело.

За рецепт з тебе гроші не візьму. Як з подруги, — Лідія засміялася. — Чого ти мене так роздивляєшся? Вперше побачила? Ліда я. Ліда Олійник.

Лідія все ще була збуджена, незвично балакуча.

— Ну, не сердься на мене, подруго. Нам з тобою сваритися не можна. На нас усе тримається. На таких дурепах чесних, як ти, і на таких ділових жінках, як я. Кажеш, два горла? У мене їх значно більше. Може, двадцять, а може, двадцять одно.

Очко. Я іноді дивлюсь телевізора і думаю собі: Ліда, Ліда, Боже, Боже, що ти тут робиш? Тобі кожне в пазушню лізе задурно, а там такі шимпанзи у хутрах і брюликах на весь світ либляться, добром хизуються, а ти тут сидиш, при своїх помиях і свинях. Он, писали, що у Пугачової одна лише шуба двадцять п’ять тонн тягне, зеленими. А я, як вип’ю, так краще за неї заспіваю. Зараз який принцип життя — хто не вспів, той запізнився. Я, може, теж хочу, щоб у мене народні артистки на дні народження витанцьовували. Чики-брики — і на кухню, поважним гостям не заважати. А то вони всі вважають, що ми — помиї, недогризки, дітей по закордонах вчать, квартири в Маямі купують. Хрін вам всім моржовий у горлянку, я сама можу Кардени, блін, Шмардени носити, я — не помиї, і хочу жити не як моя мати прожила, а красиво. І не колись, а зараз, і не десь, а тут. І я — краща за інших, бо не кричу на Хрещатику: дай, дай, дай, а сама беру те, що хочу.

Як можу. Чесно і справедливо, нікому не заважаю і нікому зла не роблю. Чого на мене витріщилася? А ти що, не така, скажеш. Сама, мабуть, за Америку чіплялася так, що й ну, та не вчепилася… — Лідія нарешті спакувалася. — А перед Валькою-дієтсестрою я вибачусь, вона ж не по злобі, вона ж на роботі. Ходімо викуповувати Травку, бо вони її зовсім заштрикають своїми уколами, а вона нам іще жива потрібна.

Коли жінки вийшли з психлікарні, між ними невпевнено крокувала Травіата, у тій самій линялій хустці, пов’язаній коротким косинцем догори, з тою самою драною клейончастою торбою у руці. Травіата поволі пересувала ноги і щасливо посміхалася, час од часу торкаючись руки то Зірки, то Лідії, аби впевнитися, що подруги існують насправді, і вона таки йде між ними. До червоної «жозі», їхати додому.

Бойко Георгій, 16 років, температура 37,5. Скарги на болі в суглобах, часта втрата свідомості, стан без змін, середньоважкий. Лікування згідно програми.

Марченко Назар, 16 років. Температура 36,8, скарги на слабкі болі у суглобах ніг, діарея, стан без змін, середньоважкий.

Марія Горда, 16 років, температура 37,7, скарги на болі у суглобах і м’язах ніг і рук, запаморочення, стан важкий, погіршення. Інтенсивне лікування.

Mondаy Газети повідомляли: до Канбери з офіційним візитом прибула королева Великої Британії Єлизавета, це вже тринадцятий візит королеви до країни єхидн, бумерангів і аборигенів. Подейкують, що Єлизавета, яка звикла бути застереженою на всі випадки життя, взяла з собою для двотижневого відрядження двадцять тонн вантажу.

Враховано все, від зубочистки до нічної, даруйте, вази з білим шкіряним сидінням. Жодна примха вінценосної бабці не спонукає її бігти до найближчої австралійської крамниці: захоче написати сторінку королівських мемуарів — є письмове срібне приладдя, піде дощ — є парасолька, своя, не куплена. Не заскочить зненацька монархиню й будь-яка імпреза на будь-якому рівні — до її послуг контейнер з босоніжками, торебками або ридикюльчиками, колготками й рукавичками. От невідомо, чи везуть у вантажі улюблених жеребців для кінних прогулянок зеленим континентом та меблі з королівської спочивальні для здорового сну, але десятків з п’ять капелюшків на всі випадки життя і 12 тонн одягу — достеменно. І ще — улюблену подушку з пір’я.