II. ТИХА СIВЕРЯНСЬКА ВУЛИЦЯ

Одхилив дверi й увiйшов до порожнього передпокою. Довкола панувала тривожна тиша.

Але хтось же мусив бути вдома!.. Зрештою, куди могла пiти мати?

Михайло Михайлович поставив долi невеличкий чемодан i, в мороцi передпокою намацавши гачок, повiсив пальто.

Дома хтось мусив бути. Але нiхто не виходив зустрiти його, як це було завжди, з радiсними вигуками, смiхом i поцiлунками. Щоправда, вiн виїздив усього на якихось три днi, але всi ж знали, яка справа примусила його до подорожi… Повиннi були б чекати…

Може, не дiстали його телеграми?.. Але ж їм вiдомо, коли приходять пароплави до Чернiгова, i хiба не слiд ждати його щодня, кожної години й хвилини?..

А-а… як це йому не спало на думку вiдразу?.. Всi, напевне, в садку. Хто ж у таку спеку сидiтиме в хатi. А дiти, можливо, десь на вулицi.

I Михайло Михайлович стомлено сiв у крiсло i, невесело й гiрко думаючи про щось, механiчно почав витирати поголену голову. Часом рука його з хусткою спинялась на мить, потiм поволi й нерiшуче рухалась далi

Чотири днi тому заарештовано сестру Ольгу i вiдразу перевезено до Києва. Вночi прийшла полiцiя. Вiн ще працював у себе в кабiнетi i сам вiдчинив їм дверi. Знайомий околоточний надзиратель Нестеренко промимрив вибачення, потiм об'явив про мету свого приходу i налагодився був робити трус. Але Михайло Михайлович обурився, запротестував, i Нестеренко обмежився лише про людське око – з ним було двоє городовикiв – поверховим оглядом чемоданiв Ольги Михайлiвни, що гостювала вже кiлька днiв у брата. Готуючись iти з полiцiєю, Ольга Михайлiвна була цiлком спокiйна i навiть iронiзувала з околоточного. Вона теж була пiд постiйним наглядом полiцiї i подiбнi ситуацiї були їй не впервину. Звичайно, не знайшли нiчого. Але в родинi наробили переполоху.

Ясно, полiцiя керувалась бiльше пiдозрою. Навряд чи були в її розпорядженнi серйознi матерiали. Та все ж Ольгу треба було рятувати. Треба було знайти потрiбних людей, умовляти, просити… Доводилось знову бути зобов'язаним перед людьми, з якими хотiлось би не переходити межi офiцiальних стосункiв чи випадкового знайомства.

Але добре те, що всi цi прикростi вже позаду.

Михайло Михайлович пiдвiвся. Треба було вийти в садок, розшукати дружину, матiр…

Вiн нахилився до вiкна i раптом побачив у садку, бiля клумби з красолями, на ослонi Вiру Iустинiвну й матiр. Не чути було, про що вони розмовляли. Дружина поклала на плече матерi голову i, певне, плакала.

«Що сталося?»

Адже не тому плаче дружина, що заарештовано Ольгу Михайлiвну. Вона не плакала навiть тодi, чотири днi тому, i втiшала iнших.

«Що ж сталося?»

I вже вiд самих дверей на веранду Коцюбинський повернувся до кiмнати i знову сiв у крiсло, в здогадах похиливши голову.

Можливо, Вiра Iустинiвна довiдалась про Марину.

Рука з хусткою застигла на колiнi.

Тодi вiн не може зараз пiдiйти до неї. Вiн мусить насамперед довiдатися, що ж, власне, тут сталося без нього.

Хтось увiйшов до хати. Няня… Привiталась. Вiн пiдвiв до неї обличчя.

– Ну, як тут без мене?.. Все гаразд?

Вона не засмiялась, як завжди, голосно й весело, а вiдповiла притишено, знiяковiвши. Потiм, збагнувши певне, що його приїзду нiхто не помiтив, вийшла в садок до господарiв, доповiсти.

Дружина увiйшла спокiйною, впевненою ходою й привiталася звичайно, як завжди пiсля його недовгої вiдсутностi… Вона вже встигла приховати слiди хвилювання.

Мати довго обiймала його, мовчки цiлувала i плакала. Вона безтямно любила свого Мусiньку, так само… як i в дитинствi. Часто обiймала й голубила його. Але на цей раз якось тривожнiше, нервовiше, так, немов саме над ним, а не над кимось iншим громадились чорнi хмари.

I лише по кiлькох хвилинах, немов вiдiрвавшись вiд якоїсь болiсної думки, вона згадала про iнше:

– Мусiнько, ти бачився з ким було треба? Як перехвилювалась я за цi днi… її невидющi очi немов дивилися на нього.

Михайловi Михайловичу стало легше. Мати самою своєю присутнiстю якось пiдтримувала в ньому сили, пiдбадьорювала.

Вiн розповiв, чого пощастило йому домогтися.

Листи вiд Марини приходили на земське статистичне бюро, де працював Коцюбинський. Пiд час вiдпустки вона гостювала в своїх родичiв у Петербурзi. Листи вiд неї приходили часто, на його iм'я, з припискою «особисто». Михайло Михайлович перечитував їх по три або по чотири рази. Потiм знищував.

Бувало, що листи не надходили п'ять чи шiсть днiв. Вiн непокоївся, нервувався. Вiн боявся, що з нею щось трапилось.

Коли Марина була в Чернiговi, вiн зустрiчався з нею часто. Коли ж вона виїздила, вiн потребував бодай листiв вiд неї… Марина була його другом, щирим i вiдданим, таким, що зустрiчаються хiба тiльки один раз у життi. Без зустрiчей з нею, без її листiв ставало йому важче жити. йому потрiбне її втiшне слово i дружня ласка. Був старший за Марину бiльш як на п'ятнадцять рокiв, та коли вони бували разом, нiхто з них не вiдчував цiєї рiзницi.

Коцюбинський в своєму життi бачив тiльки брехню, лукавство, пiдступ, i щира, вiддана любов Марини немов переконувала його, що iснують правдивi люди, якi щиро прагнуть його приязнi.

За чотири роки дружби вiн звик до Марини як до найближчої людини, друга, вiд якого не ховають нi таємниць, анi почуттiв. Хоча стороння людина не збагнула б тут нiчого: йому сорок чотири, їй – тiльки двадцять вiсiм… До того ж у Коцюбинського четверо дiтей i, крiм дружини, на його утриманнi сестра i слiпа мати.

Тим важче було їм обом ховати вiд стороннiх очей свою любов у цьому спокiйному, патрiархальному мiстi. Тим тяжче було їм i гiрше. Їхнi мрiї, в чаду i вогнi їх почуттiв, здавалися обом здiйсненною реальнiстю, хоча, можливо, обом їм, немов малим дiтям, у цих мрiях бракувало тверезого, реального мислення.

Пiд час останнього виїзду Михайла Михайловича вiд неї, безперечно, були листи. Завтра, коли вiн прийде на роботу, до бюро, вiн їх одержить у секретаря… I був тiсний його робочий кабiнет, була якась жорстоко стримана Вiра Iустинiвпа. Була незвичайна, нестерпна якась тиша в усьому примiщеннi, в усiй його господi… I Михайло Михайлович знову вдягнув пальто – надворi хмарилося – i вийшов на вулицю. Перед цим тiльки запитав дружину:

– Ти не пiдеш зi мною?

– Куди?

Але вона знала, що майже щовечора чоловiк робить прогулянку i пропонує їй приєднатися. Часто вони виходять разом.

Тепер вона навiть не чекала його вiдповiдi i заклопотано зникла в покоях.

Темно було i якось тривожно, певне, вiд. передгроззя.

Трохи зсутулившись – останнiм часом iнакше вiн уже не ходив – Коцюбинський поволi рушив своєю Сiверянською вулицею.

Можна було зайти до приятелiв. Але чи будуть йому щиро радi? У нього ж заарештовано сестру!.. Про це нiяк не можуть наговоритись вороги i про це ж тепер шепчуться приятелi. Можливо, його й самого зв'яжуть з яким-небудь полiтичним процесом, якщо вважатимуть це за потрiбне. Вiн не пiде до них; зрештою, вiн зустрiне їх завтра на роботi або в «Просвiтi»… Марина ще не приїхала. Що ж – вiн пiде до земства, розшукає сторожа. В нього мають бути листи.

Так, губернаторовi легко знайти факти проти, нього. Губернська канцелярiя, безперечно, вже має повiдомлення вiд жандармського управлiння про арешт Ольги Коцюбинської, рiдної сестри малоросiйського письменника i неблагонадiйного громадського дiяча…

Тепер, звичайно, легко можуть бути знайденi причiпки до його роботи в статбюро i легко буде начальству спровокувати потрiбнi конфлiкти… Тепер можуть примусити завiдувача статбюро губернського земства Коцюбинського подати заяву про звiльнення…

Посаду в Чернiговi знайти буде важко. Виїхати звiдси?.. Але куди? Де тепер знайдеш хоч трохи пристойну посаду? Леонтович пропонує влаштувати його через брата в Петербурзi, при якомусь мiнiстерствi. Нi, дуже вдячний!.. На державну роботу бiльше вiн не пiде… А проте його ж ще не звiльняють… Так просто… неспокiйнi думки. А добре було б покинути, нарештi, Чернiгiв, утекти звiдси назавжди… Та щоб кудись на пiвдень, до улюбленого моря i сонця!..

Йому пропонували їхати до Києва на редакторську роботу. Чи варто мiняти шило на швайку?.. Краще не їхати…

Сторож земства сидiв коло своєї халупки. Пiзнавши Коцюбинського по його високiй, трохи схиленiй постатi, сторож пiдвiвся назустрiч.

– Доброго вечора!.. Коцюбинський привiтався.

– Листи є?

– Був один… Я однiс вам додому, передав вашiй дружинi. Ще вчора прийшов, та я не зумiв однести. А сьогоднi був час, то тiльки змiнився, зразу й однiс. Один лист тiльки й був… В синенькiй бамажцi…

В Коцюбинського вистачило сили ласкаво подякувати не в мiру послужливому сторожевi й пiти.

Вiн поволi рушив вулицею.

Ось тепер i ясно все… Руйнуеться те, куди до цьою часу нiхто стороннiй не входив.

Вiн, можливо, й сам того не помiчаючи, сiв на ослонi бiля чиїхось ворiт i потонув у вирi думок. Нiхто не проходив повз нього. Нiхто не помiчав принишклої в темному закутку постатi.

Поволi громадилися вгорi хмари. Стиха пiдкрадався теплий дрiбний дощик.

Самiтна людина на лавi бiля чужих ворiт сидiла, нахилившись, не помiчаючи довкола нiчого,– болiсно думала, сумувала, шукала чогось, неясного, темного для самого себе.

Коли вiн не повернувся до першої години, в родинi стривожились. Няню вiдряджено було до найближчих знайомих, у яких часто бував вечорами Коцюбинський, але вона повернулась за пiвгодини i не довiдалась нiчого.

Давно вклали дiтей. Давно пiшла додому сусiдка, що приходила в якiйсь побутовiй справi та й засидiлася. Вiра Iустинiвна металась по хатi, в розпачi, не знаючи до чого докласти рук. Вона ще не продумала всього, що мала сказати чоловiковi з приводу несподiвано прочитаного листа Марини. А тепер ще ця тривога, викликана його дивною вiдсутнiстю. Адже вiд його серця всього можна сподiватися.

В своїй опочивальнi мовчки плакала мати.

I хоч його чекали, все ж для всiх несподiвано стукнула хвiртка, не стримана його кволою рукою. Михайло Михайлович увiйшов, млявий i, здавалося, ще бiльше схилений. Не дивився нi на кого. Няня мовчки зняла з нього пальто. Вiн увiйшов вiдразу до свого кабiнету i попросив чаю.

Коли Вiра Iустинiвна, що знову встигла вже приборкати свою кволiсть, ввiйшла з холодним виразом обличчя до кабiнету, несучи чай, вона побачила чоловiка, що вже лежав на лiжку майже непритомний. Вона не вiдчула, що гарячий чай ошпарив їй руку.

– Лiкаря! – гукнула, виглянувши в передпокiй. . Няня нап'яла на голову вiд дощу велику шаль i зникла. Безпорадно й поквапливо обмацуючи стiни, поспiшала до кабiнету мати.

– Серце, серце… – шептала вона переляканим голосом.

Серце тримало його в своєму полонi, як здобич. Його серце тримало в полонi всiх рiдних i близьких йому людей.

Незважаючи на серцевий припадок уночi, вранцi другого дня Коцюбинський пiшов на роботу до статбюро Вiн знав,– увечерi Вiра Iустинiвна напевне викличе його на розмову, без якої, звичайно, не обiйтися. Вранцi вона не хотiла нервувати його, щоб не виснажувати перед службою. Вона дiяла тiльки пiсля того, коли все холодно обмiрковувала до кiнця. Нiколи Вiра Iустинiвна не поспiшала дiяти.

Головне, Михайло Михайлович не уявляв, чого, власне, домагатиметься вiд нього дружина. Вiн не боявся передбачуваної розмови, але все ж мала бути неприємна година, якої не обминути, i йому важко було примусити себе на час забути про це. Допомогли спiвробiтники. Хоча Коцюбинського тiльки три днi не було на роботi, але все ж бiльшiсть iз них пiдходили до нього, питалися про здоров'я, про справи, пробували навiть жартувати. I Коцюбинський не вiдразу збагнув, що всi вони хочуть його розважити. Хоч нiхто їм не говорив, у яких справах їздив вiн до Києва, але вони все точно знали. В Чернiговi неможливо було сховати не тiльки своїх справ, але й своїх думок.

Пiсля роботи Михайло Михайлович був на короткому засiданнi в земствi. Вiн мiг би й не ходити туди. Та вiн i не бував нiколи на подiбних нарадах, де його присутнiсть не була обов'язкова. I всi знали, що Коцюбинський навiть зневажає подiбнi справи. Але на цей раз пiшов на засiдання i просто налякав своєю присутнiстю урядовця, що там головував. А дехто подумав собi, що «хохлацький» письменник, певне, зле себе почуває пiсля арешту родички i вирiшив зайвою ретельнiстю на роботi змiцнити свої особистi позицiї в земствi.

Але й пiсля цього Коцюбинський не пiшов додому. Вiн давно не був у «Просвiтi». А тимчасом, хоч би й формально, вiн очолював її.

Його запал до роботи в «Просвiтi» давно минув. Власне, голова «Просвiти» залишався таким же ретельним i енергiйним у своїй громадськiй роботi поза «Просвiтою», але до «Просвiти» давно прохолов, Його не питали за причини. Вважали, що Коцюбинський – замкнений у собi, що в нього немає i не може бути близьких друзiв. I навiть не дивувались, коли вiн ще рокiв зо два тому перестав ходи ти на таємнi засiдання Чернiгiвської громади. Не дивувались: адже всiм вiдомо, що Михайло Михайлович – людина замкнена. I нiхто нiколи не намаїався розгадати його, та добре й робили.

В «Просвiтi» не було єдностi. Утворювались групи. Розходження мiж ними загострювались. Коцюбинський давно втратив смак до просвiтянської роботи, яка завдяки обставинам та людям, що впрягалися до неї, обернулася не на те, чого бажав вiн. Вiн мав гострий i витончений нюх i вiдчував дух гнилi там, де iншi нiчого подiбного не чули. Потрiбно було дуже небагато, щоб Коцюбинський нарештi рiзко переступив якусь межу й почав зневажати i свою роботу i своїх колег, якi iменували себе його приятелями, але не уявляли, чим, власне, живе й дише та людина, до якої вони навiть пiдлещуюiься.

Справ назбиралося чимало. Майже нiхто з керiвникiв останнiм часом не виявляв особливого бажання просувати справи «Просвiти». Коцюбинський довго сидiв над ними. Багато було чорної технiчної роботи, яку могла б зробити й секретарка. Але апарату не було, бо не було грошей у «Просвiтi», а громадська свiдомiсть членiв не пiдказувала їм обов'язку виконувати й технiчну роботу.

Михайло Михайлович сидiв тут кiлька годин, забувши навiть, що вiн ще й не обiдав. Бiблiотекарка, в якої цього дня майже не було вiдвiдувачiв, принесла йому чай i бiсквiти. Вiн помiшував чай, не дивлячись на склянку, i пив. Погляд його не вiдривався вiд купки паперiв.

Та вiдмахнутися вiд думки, про неминучу неприємну розмову з дружиною йому не пощастило. Тодi Михайло Михайлович рiзко пiдвiвся i рiшуче пiшов додому. Проте вiн ще не вирiшив, якi пояснення даватиме дружинi.

Тiльки починало темнiти, i Коцюбинський змiг недалеко попереду впiзнати матiр Марини, що йшла назустрiч. Вiн зрадiв. Вiн має змогу спинити її, почати розмову i якось непомiтно розпитатися про Марину, бо що довше її не було в Чернiговi, то бiльше вiн думав про неї.

Раптом вiн помiтив, як, пiзнавши його здаля, бабуся поспiшно перейшла на другий бiк вулицi i, поки Коцюбинський змiг щось зрозумiти, зникла за рогом. Цей дрiбний iнцидент приголомшив його. В чому ж рiч? Невже й цiй старiй теж вiдомо все?

А далi йому вже здавалося, що й усi зустрiчнi – вiдомi й невiдомi йому люди – позирають на нього скоса, лукаво, в думках глузуючи з нього.

Вiн згадав, як позаминулого року все було зовсiм. уже близько до розв'язки. Було вирiшено, що вiн розiйдеться з дружиною i разом з Мариною виїде з Чернiгова, щоб нiколи сюди не повертатись. Пiсля тривалого вмовляння Марина нарештi на це погодилась. Треба ж було, кiнець кiнцем, прийти до чогось певного… I вона зважилася. Але в найбiльш зручний момент їм не стало тодi рiшучостi. Була одна перешкода, що зруйнувала їх плани: треба було шукати нову посаду. Коцюбинський написав своєму приятелевi до Катеринодара. Та лист не застав адресата: той виїхав лiкуватися за кордон. Задум лишився невиконаним…

Та вiн i не мiг бути здiйсненим. I Марина i сам Коцюбинський були певнi, хоч i не признавалися в цьому навiть самим собi, що їх плани – химера, зовсiм нереальна вигадка.

Було й iнше, про що думав i чого боявся Коцюбинський,– протекцiя друзiв. Адже довелось би знову вдаватися до рiзних впливових приятелiв i знайомих за протекцiєю, а може i за допомогою грiшми. Але якщо вiн п'ятнадцять рокiв тому йшов на це, то не може ж вiн ставати на цей шлях тепер… Як набридло йому почувати себе завжди зобов'язаним перед людьми, в ставленнi до яких – його до них i їх до нього – було надто мало сердечного.

Iснувала ще одна, найважливiша причина, про яку, природно. Коцюбинський не наважувався розповiсти навiть Маринi.

Вiн жив своєю Україною, безталанною Україною Воликiв, Маланок, Гафiйок… Образи їх хвилювали його, i для них вiн зберiгав ту решту сил, що залишалась йому пiсля насущних турбот. А його маленька родинна подiя, можливо, нiкому не потрiбна, вимагала вiд нього колосальних зусиль, величезного напруження волi. Чи ж мiг вiн, людина бездоганного сумлiння, заради свого особистого маленького щастя забути про свої мрiї, чи бодай хоч трохи вiдiйти вiд них?..

Ось чого не мiг вiн розповiсти Маринi, хоч вона й зрозумiла б його i, певне, погодилась би з його думками.

Так i не знайшло їх особисте щастя свого затишного кутка.

Михайло Михайлович ще закiнчував свiй пiзнiй обiд, коли несподiвано прийшов адвокат Чиж. Коцюбинський зрадiв i, не закiнчивши обiду, повiв гостя до свого кабiнету, бо той попередив, що прийшов у справi, з якої й хотiв би розпочати розмову.

Маленький, жвавий Чиж раптом пiрнув у глибоке крiсло i немов заховався у ньому. Невеличким зростом, чорною чуприною, блискучо-темними очима й великими, розкинутими чорними вусами вiн чомусь нагадував сердитого чорного жучка, що заховався десь у куток i тiльки ворушить довгими вусами.

Вiн блиснув очима i промовив баском, що нiяк не пасував до худенької i мiзерної постатi:

– Набiгався за цiлий день… не вибрав хвилини заскочити ранiше…

– Де ви набираєтеся отої енергiї!..

Чиж поважно розтягнув обома руками вуса i засмiявся. Вiн був цинiчною людиною i звик кидатися вульгарними висловами. Михайло Михайлович чекав i зараз цього. Вiн хоч i не полюбляв вульгарної мови, але Чижа любив i все йому пробачав. I справдi, адвокат у задумi зиркнув одним оком на кiнчик свого вуса, наморщив чоло i швидко промовив:

– Мої клiєнти силомiць роблять зi мною те, що вони звикли робити з норовистою кобилою, коля та не везе, а тiльки хвицається.

Коцюбинський ледве помiтно всмiхнувся. Чиж йому подобався.

– Вигадаєте отаке… Берегли б краще здоров'я.

– Марна трата часу й грошей: здоров'я не вбережеш… Нам з вами клiмат тут непiдходящий.

Михайло Михайлович зрозумiв його натяк i вiдповiв:

– Клiмат скрiзь один… полiцмейстер i губернатор є скрiзь…

Вiн пiдхопився й почав мiряти кабiнет з кутка в куток.

Принесли солодке вино, привезене якось Михайлом Михайловичем з Петербурга.

Чиж не чекав запрошення, а пiдсунув пiднос до себе й налив два келишки. Потiм утер вуса i змiнив, тему розмови.

– Знаєте, Михаиле Михайловичу, знову чорт зна що громадиться на нашому горизонтi. Просто – свинство якесь…

Коцюбинський спинився бiля адвоката й мовчки дивився на нього.

– Звичайно, не догадуєтесь…

– Ви про що?

– Та все про той же археологiчний з'їзд у Чернiговi.

– Ну, ми ж про нього давно знаємо… Цiкаво…

– А, звичайно, цiкаво… – iронiзував Чиж.

– Менi незрозумiле…

– Ясно все тут, Михаиле Михайловичу. Тисячолiтнiй ювiлей Чернiгова хочуть використати чорносотенцi для своєї трибуни… Я маю з Петербурга вiдомостi. Головуватиме на з'їздi графиня Уварова. Нам не дозволять використати для своєї агiтацiї цей з'їзд?.. Чекають Савенка – певне, на помiч Уваровiй. I недаремно чернiгiвськi православнi пси вже пiдвели свiй писок i урчать…

– Загрожують… Кому?

– А що ви думаєте: у такiй ситуацiї вiд наукового з'їзду до єврейського погрому – один крок…

– Але ж будуть на з'їздi i справжнi чеснi вченi?

– Звичайно, будуть,– погодився Чиж,– але вони не насмiляться пiднести свiй голос…

Коцюбинський спинився бiля крiсла, де сидiв Чиж. Печать втоми, що сковувала допiру його обличчя, зникла. Гнiвно блищали очi. Вiн нахилився до приятеля. Вп'явся в нього поглядом. Дихав схвильовано.

Треба пiдготуватись. Не можна мовчати… Ганьба!..

– Ви ж голова «Просвiти»… От i скликайте раду, вирiшуйте, думайте, думайте – може, до чогось i договоритеся… Адже й ми брали участь у пiдготовцi з'їзду, значить, маємо якесь право виступити на ньому з своїм словом.

Михайло Михайлович гнiвно махнув рукою поперед себе, немов рубнув шаблею:

– На цей раз треба без ради, без «Просвiти»… Самим треба братися…

Чиж засмiявся злим, лукавим смiхом:

– А просвiтяни?.. Нехай готують Уваровiй привiтальну адресу?.. Так?..

– Самим!.. Без «Просвiти»… –енергiйно заперечив Коцюбинський. – У «Просвiтi», дорогий, не тiльки ми з вами. Є ще люди – i вони пiдтримають цей чорносотенський з'їзд, бо не бачать причини, чому їм сваритися з тими, що здiйснюватимуть провiд на з'їздi. Але все-таки я покину «Просвiту», якщо тiльки здiйметься хоча один голос за послугування з'їзду.

Чиж уже зацiкавлено дивився на Коцюбинського. Здавалось, вiн милувався з нього – енергiйного i гнiвного. В смiливому й цинiчному поглядi цiєї маленької людини, що потопала в крiслi, немов свiтилась велика влада i сила.

– Так нам i треба,– промовив вiн. – Щоб не були тюхтiями… I вас губернатор укоськає, тiльки-но ви насмiлитесь голову звести. Наказ полiцмейстеру – i все… А вже той постарається… Вiн нiколи не забуде того бешкету, що ви нещодавно вчинили йому в його ж кабiнетi з приводу заборони лекцiї про вертеп. Вiн вам пригадає… Та й взагалi краще вам не рипатись. Закiнчуйте «Fata morgana», i це буде найдошкульнiша ваша вiдповiдь їм. Губернатор i так ледве терпить вас у земствi. Йому потрiбна малесенька причiпка. Один ви нiчого не вдiєте… Я й прийшов попередити: не виступайте публiчно проти з'їзду археологiв… Це – полiтичний з'їзд. Це – змiцнення православiя i Миколи II. Думаєте, їх цiкавить старовина чернiгiвських церков i монастирiв?.. Начхати їм на старовину й науку. Вони вознесуть тисячолiтню старовину, щоб разом вознести православiє i царя. Скажiть проти них слово публiчно – i чернiгiвськi купчики перегризуть вам горло, як вовки.

Та Коцюбинський уже сидiв проти Чижа в крiслi, тримаючись за чоло, немов здержував втому, що намагалася покласти на нього свою блiду тiнь. Вiн сидiв пiдкошений одним помахом чиєїсь невидимої шаблюки. Потухали очi i немов загострювались лiнiї обличчя. Мовчав. Iз ночi крiзь вiдчиненi вiкна струмував мiшаний рiзкий дух безлiчi його улюблених квiтiв.

Не заговорив вiн i тодi, коли Чиж почав прощатись i зник, роз'ятривши йому серце. Коцюбинський сидiв, пiдперши долонею обважнiлу голову.

Не мiг вiн вiдразу змiркувати, куди вдатися, в кого просити допомоги. На чернiгiвцiв надiявся мало. Вони звикли до ганьби, їм не вперше. В кращому разi заховаються собi по норах полохливо i не висунуть носа. Принаймнi не заважатимуть. Вдатися до киян?.. Ет!.. Ось нещодавно довелося збирати кошти на користь хворого Франка. Хворiв поет, колос, що мiг колись пiдiймати на свої плечi бiльше, нiж цiле його поколiння… Ну, й що ж?.. Зiбрали… пiвсотнi… Соромно було вiдсилати.

Коли ж настане хоч яка-небудь радiсть? Коли ж усмiхнеться доля рiдному краєвi?..

Тихо розчинилися дверi. Вiн не оглядався; по ходi пiзнав дружину i не пiдняв голови. Наче не бачив i не чув її крокiв.

I вона сiла в крiсло, де кiлька хвилин тому сидiв адвокат Чиж. В її руцi шелестiв невеличкий зеленуватий аркушик паперу. Це був лист Марини.

Другого дня Коцюбинський написав листа в Петербург. Важко було зрозумiти цей лист. I Марина, що звикла прислухатись до кожної змiни самопочуття в свого друга, збагнула тiльки те, що в Михайла Михайловича трапився якийсь сiмейний iнцидент, щось несподiване i прикре. I що не тiльки епiзод з її листом, але й iншi якiсь подiї громадилися над його головою. Але якi – вона не знала.

Маринi вiдомо було, що Михайло Михайлович знищує пiсля прочитання всi її листи й записки, i нiколи не сподiвалась вона, що Вiра Iустинiвна дiзнається про них. Це було несподiвано i важко схвилювало її.

Вона раз у раз виймала з конверта лист i знову читала його вiд початку до останнього рядка. I пiдпис був уже не той, яким закiнчував вiн ранiше всi листи. Повне iм'я i прiзвище – це звучало холодно, майже офiцiально. Вiн писав про свiй обов'язок перед родиною, яка зв'язує його й яку вiн не в правi покинути. У нього було четверо дiтей, i Марина сама не уявляла, як це вiн би зважився їх покинути. Вона сама, коли б це сталось, мабуть, осудила б його.

Коцюбинський писав, що нi вiн, нi вона по-справжньому нiколи не вiрили в можливiсть їх одруження, хоч i мрiяли про це. Вiн був одвертий з нею i не приховав того, що дружина i мати вимагали вiд нього обiцянки нiколи не кидати родини, i вiн не змiг опиратися їх вимогам. Щождо їх дальших взаємин, то вiн звiрявся на Марину: як вона скаже, так i буде. Тепер, коли цiлком ясно, що перспектива її взаємин з ним нiколи не завершиться так, як вони колись мрiяли, тiльки їй, Маринi, надається право визначити надалi їх вiдносини. Вiн пiдкориться її слову.

I коли вiдчуття несподiваного удару минуло, вона прийшла до висновку, що лист його промовляє тiльки за те, що Михайло Михайлович вкрай дезорiєнтований, розгублений i, можливо, хворий. Мiж рядками його листа вона вiдчула розгубленiсть i зламану волю її друга, сильної i благородної людини.

Марина твердо вирiшила, приїхавши, сказати Коцюбинському про своє бажання припинити їх iнтимнi стосунки. Коли ж для цього їй доведеться пiти з посади в земствi, щоб не зустрiчатися з ним щодня, вона, не думаючи, зважиться й на це. їй було тяжко.

Пора було повертатись до Чернiгова, вiдпустка незабаром минала. Але Марина навмисне затрималася в Петербурзi ще на кiлька днiв, щоб у чернiгiвськiй атмосферi встиг розвiятися задушливий дим вiд цього конфлiкту в родинi Коцюбинських.

Вона мала рацiю. Минуло кiлька днiв, i в родинi Коцюбинських розвiялась нервознiсть i схвильованiсть, викликанi останнiми подiями. Вiра Iустинiвна трохи заспокоїлась, переконавшись, що Михайло Михайлович не замислив нiчого страшного, його роман з Мариною Загiрною, на її думку, був звичайнiсiньким флiртом, i нiяка, мовляв, розумна i обачна, з тверезим розумом дружина не робитиме з цього страшної родинної драми.

Щождо Михайла Михайловича, то вiн цi днi ходив мовчазний i бiльше замкнений в собi, нiж до того. Помiтно було, що вся ця iсторiя кепсько вплинула на його й без того понiвечене здоров'я. Останнiм часом вiн зробився бiльш сутулий, схуд на обличчi. Тiльки, як i ранiше, блистiли його чорнi оксамитовi очi i рiзко вимальовувались на матовому обличчi невеличкi, трохи закрученi вгору вуса. Вiн зазнав v життi стiльки всiляких прикростей, що навчився терпiти, навчився переборювати й не такi життьовi труднощi.

I ось нарештi за дверима однiєї з кiмнат статбюро вiн раптом почув знайомий, грудний голос Марини. Коцюбинський в радiснiй тривозi пiдвiв голову. В його кабiнетi не було нiкого. Вiн швидко i рвучко вiдчинив дверi до кiмнати спiвробiтникiв. Але бiля Загiрної стояли iншi службовцi, з якими вона вiталась пiсля вiдпустки. Марина безтурботно i весело щось розповiдала. I Михайло Михайлович заховав у собi свою радiсть. Вiн теж привiтався до неї, запитав, як їй вiдпочивалося, i пройшов далi, хоч йому й не було потреби туди йти.

Того дня вiн непомiтно поклав на її стiл листа. Вiн написав їй: «Люба моя! Не зважай на листи, якi ти одержала останнiми днями вiд мене. Я дуже багато пережив останнiм часом. Здається, всi бiди, якi судилося менi зустрiти в своєму життi, збiглися до мене саме тепер. Хмари громадяться на нашому горизонтi. I невiдомо як i невiдомо де можна було б вкритися вiд них.

Чи ж уявляєш ти, що значить в такий лихий час втратити близьку людину, яку любиш i цiнуєш над усе, в якої знаходиш заспокоєння i розраду?

Я зараз не маю сили тверезо все обмiркувати. Почуваю – мало що розумiю в усьому, що сталося. Знаю тiльки, що менi боляче, безконечно боляче i тяжко. Часом – усе байдуже. Якась апатiя i тупий бiль. Бiль загострюється, коли думаю про тебе. Бажав би дуже, щоб ти менше страждала i в моїй провинi перед тобою знайшла бодай маленьку втiху. Гнiвайся на мене, але я й зараз у ставленнi до тебе такий же, який був завжди…»

Але й Маринi було нелегко. Коли Михайло Михайлович привiтався й пiшов, i вона глянула вслiд йому, то була вражена його виглядом. Здавалося, вiн зазнав важкої тривалої хвороби. Пiшла до свого стола й низько нахилилась над паперами, щоб нiхто з подруг не бачив її обличчя.

Крiзь останнi листи Коцюбинського, як крiзь новi великi вiкна, линуло свiтло на їх взаємини. I ясно їй тепер, що мрiї її не здiйсняться нiколи i не можуть здiйснитись. Що не їхня воля тут вирiшує.

I в тисячу разiв краще спинитися, сказати самим собi: годi. Треба мати здоровий глузд i не дурити самих себе дитячими мрiями.

Довкола неї схилились над своїми столами подруги. Чому вони спокiйнi i щасливi, а вона терпить муку? Чому минають лiта її, а вона шукає i не знаходить собi затишного кутка?..

Адже їй уже цiлих двадцять вiсiм рокiв. Чого чекати?.. Її подруги значно молодшi за неї. В кожної з них є вже своя родина i тихий радiсний вiдпочинок пiсля роботи. А хiба вона не має права на такий же вiдпочинок?

Сьогоднi мати докоряла їй за дружбу з Коцюбинським. Дехто з знайомих теж догадуються i часто позирають на неї неприємним iронiчним поглядом. Що вони розумiють?..

Її сестра Надiя знає про все. Вона одна, звичайно,не докорятиме їй, бо сестра особлива, незвичайна людина, i має своє розумiння людського щастя. Марина розповiла Надiї про Коцюбинського. Вони обмiнялись таємницями. Надiя розказала про свою роботу з пiдпiльним гуртком робiтникiв тартака. Це робить життя її якимось особливо реальним, перспективним. Вона почуває себе майже щасливою. Надiя не сумує за щастям – i це основне…

Вiдчинились дверi, i Михайло Михайлович пройшов через загальну кiмнату до телефону.

Марина встигла мигцем глянути йому в обличчя i непомiтно для iнших подивитися вслiд на його постать. Вона бачила замисленi очi дорогої для неї людини. Тодi рiшуче пiдвелася, про людське око взяла зi стола якiсь папери i пiшла з кiмнати слiдом за ним. Вона йшла покiрно, неначе пiд навiянням його глибоких чорних очей.

I ввечерi вони знову зустрiлись недалеко вiд приплаву на Деснi, де в їх розпорядженнi завжди був човен знайомого Коцюбинському сторожа приплаву Ками-щука.

Зустрiтися саме тут, на Деснi, захотiла Марина. Постiйне «їхнє мiсце» за кладовищем на горi було в чудовiй мiсцевостi, але там було мало простору. Вони примушенi були здебiльшого сидiти на однiм мiсцi. Марина хотiла бiльше простору, бiльше свободи для руху i для її молодого жiночого серця. Тiльки про це своє бажання вона й сказала Михайловi Михайловичу, коли посходила з непотрiбними їй паперами повз телефон i Коцюбинський просив її про зустрiч…

Михайло Михайлович мовчки проводив човен пiд самим берегом, де була повiльнiша течiя. Вiн напружено веслував. Марина теж не озивалася.

Повз них пропливало багато човнiв. Було темно, їх не впiзнавали.

За мiстом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до берега, i вони швидко зiйшли на високу, зарослу травою, пiскову кучугуру. Посiдали на траву i кiлька хвилин споглядали темну, немов принишклу Десну.

– Я думаю,перша почала говорити Марина,– що сьогоднiшня наша зустрiч, певне, зайва. Нащо це? Хiба вiд цього кращає наше життя? Ми тiльки мучимо самих себе. I для тебе щодалi все це робиться важче. Тепер ця iсторiя з моїм листом… Вiра Iустинiвна пiд час моєї вiдсутностi була в нас, говорила з моєю матiр'ю.

Михайло Михайлович рвучко звiвся й сiв бiля Марини.

– Вона була в твоєї матерi?– гостро, з несподiваною рiшучiстю запитав вiн.

– Була.

– Але я про це не знаю…

– Була, любий мiй… I, певне, ще буде, якщо ми не спинимося в своєму безумствi. Адже те, що ми з тобою робимо, безумство… Хiба можна це назвати якось iнакше? Скажи ж менi по щиростi…

Коцюбинський кiлька хвилин мовчки, нерухомо дивився на рiку, де зрiдка вже пропливали човни, перетинаючи тремтячу стежку вiд мiсяця, що пiдводився з-за дальнього лiсу.

– Нам треба,– продовжувала Марина,– спинитися. Останнiй iнцидент завдав нам немало прикростей i мук. Наступний, певне, буде страшний, вiн зруйнує нас, знищить, як ураган.

– Тобi страшно моєї дружини?– запитав Коцюбинський.

– Нi, не її.. Але Вiра Iустинiвна буде перша… Вона почне, а докiнчать iншi… Недаремно вона загрожувала, коли говорила з матiр'ю. В її погрозах є багато й реального. Ми про це нiколи не думали. А тимчасом на її боцi все те, що диктує всiм нам свою волю, чого ми з тобою не зможемо нiколи перемогти.

Марина говорила про їхню нещадну чернiгiвську дiйснiсть. Михайло Михайлович розумiв i, здавалося, погоджувався з нею.

– Нам з тобою, любий, не встояти проти всiх. Нас переможуть, зiтруть… Пригадуєш, як позаторiк ти сам читав менi в «нашому куточку» сторiнки з «Анни Каренiної»? Чи, може, ти вважаєш її смерть самогубством?

Михайло Михайлович повернувся до Марини i взяв її руку в свої. Вона не забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався.

– Якi жахливi думки ти висловила допiру… Звичайно, я не вважаю, що Каренiна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсiм iншi часи.

Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати почуттiв. Такою любив її Михайло Михайлович.

– Нi, нi, не кажи цього,– заперечила вона,– часи тi ж самi… Принаймнi для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечуєш менi, щоб тiльки втiшити мене, заспокоїти. Але менi все ж здається, що ми з тобою сучасники Каренiної. I надовго, ще залишимося такими. I тобi нема чим заперечити менi. Я ж тобi зможу це довести.

Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Вiн усмiхався вибачливо. Не бояпся жодної небезпеки i трохи iронiчно ставився до її слiв. Вiн i сам багато мiркував над тим, про що говорила вона, але не вiрив нi в що лихе.

– Так, так,гаряче продовжувала Марина,я мала час останнiми днями про дещо подумати i прийшла до одного гiркого для обох нас переконання.

– Хороша моя, не захмарюй даремне своїх думок. Ми з тобою ще дужi i маємо волю…

– Але ти мене спочатку вислухаєш?..

– Звичайно… якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме i кого ти маєш на увазi?

– Я маю на увазi i ворогiв твоїх… i друзiв. Коцюбинському здалося, що вiн здригнувся. Вiн теж думав про друзiв i ворогiв… Тепер вiн слухав уважнiше.

– Пригадуєш, як ти нервувався, коли в широкому колi людей один з твоїх опонентiв сказав про тебе, немовби ти зовсiм не демократ, а тiльки вдаєш iз себе такого?..

– Це було свинство, демагогiя… Для подiбного обвинувачення не було нiяких пiдстав.

– А що йому до того – є пiдстави чи немає?.. Головне – очорнити, заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподiбнiсть брехнi… Однi цьому не повiрять, зате повiрять iншi. Значить, мети досягнуто. Важливо завдати супротивниковi вiдчутного удару. Доберуться подiбнi людцi i до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера i напишуть у газетi всякої небувальщини про побут вiдомого українського письменника. Нашi взаємини їх цiкавитимуть тiльки як привiд для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладi або в порушеннi основ сiм'ї…

– Мовчи, Марино.

– Не слiд мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тiльки, як заметушаться вороги, та й дехто з приятелiв, коли подiбнi бруднi чутки пролунають по Чернiгову, а можливо й далi…. Тодi вже вони вживуть усiх заходiв, щоб тебе зацькувати. I хто знає,може, їм пощастить досягти свого.

– Нiколи! – вигукнув обурено Коцюбинський.– Тi, що знають мене, нiколи не поймуть вiри.

– Ну, то повiрять тi, що менше знають тебе…

– Але що ж ти хочеш пропонувати? Кiлька хвилин Марина не вiдповiдала. Тодi продовжувала:

– Я хочу лише довести, що необов'язково гинути пiд поїздом, як це було з Каренiною. Можна загинути пiд чоботом своїх же приятелiв…

– Марино,пiсля довгої мовчанки заговорив нарештi Михайло Михайлович,– Маринко, але ж ти потрiбна менi. Чотири роки нашої дружби зрiднили нас. Хто ж у мене є, окрiм тебе? Нiколи нашi взаємини не скидалися на флiрт, перелюбство. Невже ж ми повиннi розiйтися тепер тiльки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такi слабкодухi, щоб так легко поступатися?..

Мiсяць пiдбився високо i свiтив їм збоку в обличчя.

– Ти не покинеш мене нiколи. Я навiть не уявляю цього.

– Але ж ти знову забуваєш…

– Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд…

– Нi, залиш – зайве…

Коцюбинський пiдвiвся. I Марина раптом згадала, яким приходив вiн завжди на їх зустрiчi. Скiльки веселощiв, дотепностi, скiльки жвавостi i жартiв виявляв вiн тодi. Скiльки винахiдливостi i глибини ховалося в його думках!.. Тепер… I що тяжче було йому розв'язувати заплутанi вузли, тим бiльше безсилою пiти вiд нього почувала себе Марина.

– Здається, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.

Вiн зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до човна, пiдтримуючи Марину однiєю рукою.

Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човнi.

Низькi береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкiстю.

Марина промовила:

– Чернiгiв засмоктує нас.

– Що ти хочеш сказати?

– Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звiдси, то покинь це мiсто тимчасово, хоч на кiлька мiсяцiв.

– Чому ти раптом згадала про це?

– Не знаю… Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми на березi. Тобi потрiбне не тiльки лiкування в лiкарiв, тобi потрiбне нове сонце, новi люди, якесь нове життя, бодай на кiлька мiсяцiв.

I Коцюбинський раптом непомiтно всмiхнувся радiсною, теплою усмiшкою: вона знову немов вiдгадала його думки…

Вiн простяг до Марини руки i, торкаючись її теплих нiжних долонь, промовив:

– Ти пригадуєш – ми разом читали сторiнки з романа «Мати»?

– Звичайно. Чому ти згадав про це?

– Я поїду до Горького. Ще тодi, коли ми читали «Мати», я остаточно вирiшив їхати до нього. Це не так легко здiйснити, але я почуваю, що мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслiдуючи загальну моду, поїхати до Ясної Поляни, щоб дiстати вiдповiдь, чи був самогубством вчинок Каренiної… Але я поїду до Горького. Там нове сонце, новi люди… Хоч на один мiсяць я покину цю прокляту тюрму i вирвусь на волю.

Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав i схопив за ланцюжок човна.

А дома Коцюбинський застав записку вiд Чижа, що не дочекався його. Смiливий адвокат в досить дошкульному тонi писав своєму друговi: «Радiйте. Є чутки, що вашi просвiтяни вiтатимуть археологiчний з'їзд чорносотенцiв. Хай живе мерзота!.. Цiлую мого нещасного друга. Чиж».

Одного разу пiсля, роботи Коцюбинський зустрiвся недалеко вiд статбюро з сестрою Марини – Надiєю Загiрною. Було помiтно, що вона чекала його на вулицi. Та й сама вона вiдразу ж про це сказала.

– Спецiально прийшла, щоб побачити вас… Якщо не пошкодуєте для мене десяти хвилин…

Михайло Михайлович погодився, хоч нiчого приємного вiд цiєї розмови не чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надiю, мабуть, уповноважила на подiбну розмову з ним уся родина Загiрних. Вiн для них – у ролi облесника!.. Все це неприємно, прикро…

З Надiєю вiн уже був трохи знайомий. Вiд Марини вiн знав про її сестру досить для того, щоб добре її уявляти собi. Знав про її революцiйнi настрої i вважав її за дуже серйозну людину. Тим бiльше йому було прикро, що передбачалася розмова в досить обивательському планi.

Вони завернули до однiєї з безлюдних бiчних вулиць i пiшли поволi. Розмова мала бути конфiденцiальна. Про це принаймнi попередила Надiя Загiрна.

– Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить вiд того, як ви до неї поставитесь. ;

Коцюбинський глянув у обличчя дiвчини. Воно враз зробилося суворим i напруженим.

Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя i тонкими губами Надiя нагадувала Марину. Проте вираз обличчя її був суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всмiхнутися. Тимчасом, як очi Марини майже кожної хвилини випромiнювали приємну, теплу веселiсть. Темний її одяг тiльки пiдсилював її сувору вдачу.

– То яка ж справа?

I Михайло Михайлович втомлено i покiрно всмiхнувся. Надiя не помiтила його усмiшки.

– Я чула вiд Марини, що ви маєте виїхати i на досить довгий час. Дехто з моїх знайомих… цiла група людей, що вiд їх iменi я говорю, дуже хотiла б послухати щонебудь iз ваших творiв.

Коцюбинський раптом зрозумiв: вiн помилився щодо теми їх розмови, йому було приємно.

– Це хто – вчителi?

– Нi… нi… здебiльшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно хочуть з вами зустрiтись. Молодь…

Люди серйознi, приємнi…

В нього народжувався добрий настрiй. Значить, замiсть нудної розмови вiн почув пропозицiю зустрiтися з своїми читачами.

– Але я хотiла вас попередити, щоб у нас не було нiчого недоговореного…

Коцюбинський здивовано глянув на неї. Її обличчя зробилося ще суворiшим, навiть немовби злим.

Зовсiм притишеним, рiвним i спокiйним голосом промовила:

– В наш час подiбнi зiбрання не схвалюються громадською думкою. Вони навiть можуть бути дуже небезпечнi для учасникiв подiбних, нехай i лiтературних вечорiв…

– Байдуже…

I Коцюбинський iронiчно усмiхнувся, додавши:

– Губернатор мене знає…

– Ну, i друге: раз уже подiбнi зiбрання викликають певну пiдозру з боку начальства, то на зiбраннi ви зустрiнетесь не з гiмназистами, що часто влаштовують благопристойнi лiтературнi вечiрки, а з людьми смiливими i рiшучими, такими, що, мабуть, нiчого в життi не бояться. Це вас не лякає?..

Коцюбинський не образився, але з виглядом певної зверхностi подивився на дiвчину. Проти нього вона була дiвчинкою, але розмовляла з ним наче з хлопчиськом.

– Будьте спокiйнi… Такi люди йому подобались.

Вона дякувала, i Коцюбинському здалося, що вона пробувала всмiхнутися вдячною стриманого усмiшкою. Згодом, при нагодi згадуючи цю розмову, Михайло Михайлович сказав якось Маринi:

– Твоя сестра така стримана й сувора, що нагадує гiмназiальну класну даму. Коли б я не знав про неї iншого…

– А її в гiмназiї вважають за одного з найсуворiших педагогiв… Причому думають, що вона цiлком вiддана начальству й своїй роботi

– Дивно…

– Нiчого дивного: в гiмназiї вчаться купецькi доньки, попiвни та рiзнi панночки. Вона їх ненавидить, певне, за їх батькiв. Тому сувора i нещадна до гiмназисток. А начальству це навiть до вподоби.

– Але їй, мабуть, важко поєднати викладання в гiмназiї з роботою, скажiмо, в пiдпiльному гуртку.

– О, цього i я не можу збагнути… В нашiй родинi Надiю нiхто до кiнця не розумiє. У неї якась не жiноча вдача. Знайомi, якi не знають про неї того, що знаємо ми, пророкують їй за її сувору i тиху вдачу… жiночий монастир… Так i кажуть – це ж уже черниця… Згадують навiть для аналогiї тургенєвську Лiзу…

Приглянутися ближче до Надiї Загiрної Коцюбинський змiг на лiтературному вечорi, що його, як з'ясувалося, вона ж i органiзувала. А проте вечiрка, швидше нагадувала б нелегальне зiбрання, коли б не дехто з осiб, що їх зовсiм недоречно запросив сам Михайло Михайлович, вважаючи себе вправi це зробити. Адже його попереджали про вечiр, а не про збори…

Будучи завжди ретельним i точним, вiн i сюди прийшов трохи зарано i застав тiльки Надiю Загiрну й одного молодого робiтника з махоркової фабрики – Камищука.

Постать робiтника вiдразу привертала увагу енергiйним обличчям i водночас майже дитячою безпосереднiстю. Пишна бiлява чуприна, сухорляве, грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка пiд чорним пiджаком i блискучi м'якi чоботи.

Довiдавшись про його прiзвище, Михайло Михайлович вiдразу зацiкавився. Молодий робiтник був син добре знайомого йому сторожа з чернiгiвської пристанi, що iнодi брав читати деякi книжки з бiблiотеки Коцюбинського.

Михайло Михайлович сказав:

– Вашого батька я добре знаю… Ми з ним близько знайомi.

Камищук, що вперше бачив уже добре вiдомого йому з переказiв письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очi, неначе хотiв, але не мав сили щось промовити.

Надiя Загiрна зрозумiла це й непомiтно для iнших шепнула Коцюбинському:

– Вiн читав вашi твори, дуже хотiв зустрiтися з вами i тому трохи в замiшаннi.

З того, як вiльно поводилась Загiрна з Камищуком i як вона подивилась на нього, Михайло Михайлович зрозумiв, що вони знайомi були вже чималий час.

Камищук нiяково всмiхнувся й зашарiвся. Вiн не знав, як йому поводитись в незвичному для нього товариствi письменника.

Сходилися швидко. Михайло Михайлович помiтив, що в обох великих кiмнатах, де мало вiдбутись читання, зiйшлося вже чимало народу. Серед iнших Михайло Михайлович побачив i двох своїх спiвробiтникiв по «Просвiтi» – Сулиму i Прокопенка. Коли Коцюбинський днiв зо два тому при зустрiчi прохопився словом про свiй вечiр, вони почали проситися, щоб вiн дозволив їм прийти. Михайло Михайлович запросив їх. Тепер обидва знайомi пiдiйшли до Коцюбинського, привiтались i, якiсь розгубленi i збентеженi, мовчки посiдали на канапу в дальньому кутку кiмнати. Певне, незнайомi їм люди, що зiйшлися тут, були зовсiм не з тих, кого вони сподiвались побачити

Надiя Загiрна, що була тут у ролi розпорядницi, хоч i намагалась бути з ними ласкавою i привiтною, теж була їм не по серцю. Прокопенко раз у раз знизував плечима, немов вiд холоду, а Сулима у вiдповiдь кривив губи.

Михайло Михайлович пройшов до другої кiмнати.

Там точилась розмова. Пiдiйшла Надiя.

– Почекаємо трохи чи почнемо читання? – запитала вона.

– Ще маємо час, трохи зачекаємо.

Загiрна знову щось хотiла сказати Коцюбинському, та вiн поспiшно спинив її рухом руки. Вони пiдсiли до гурту.

Тут здебiльшого були робiтники з махоркової фабрики Хоменка i зараз вони розмовляли саме про свого хазяїна.

Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв'язаний був i з «Просвiтою». Вважав себе навiть за мiсцевого мецената. Подарував кiлька цiнних речей до мiсцевого музею i трохи допомагав «Просвiтi» грiшми, полюбляючи, щоб у цiй справi до нього приїздили делегати вiд «Просвiти».

– На рiдну справу менi не шкода,– говорив вiн, тарабанячи по столу короткими пухлими пальцями.– Багато не в силi… Маю великi витрати на фабрицi, але що в нашiй силi – прошу, вiд щирого серця… – I вiн пiдписував чек на двiстi карбованцiв.

Потiм вiн примушував гостей вислухати хоч кiлька сторiнок з його, як вiн висловлювався, наукових спостережень з української народної мови. Вiн захоплювався багатством її форм; iнодi сiдав i продовжував свою «наукову» роботу, але кiнця їй не передбачалось.

Працювати на його фабрику йшли неохоче, i то тiльки тi, що вже нiде не змогли знайти будь-якої роботи. Вiн запровадив десятигодинний робочий день i платав мiзерну платню, часто зловмисне затримуючи її, щоб робiтники бiльше набирали в борг у його ж фабричнiй крамницi. Маючи готiвку, вони витрачали її по iнших крамницях, де було вигiднiше купувати i крам був кращий.

Один з молодих робiтникiв розповiдав, як нещодавно Хоменко показував своє пiдприємство губернаторовi a iншим своїм гостям, що поз'їздилися на iменини йо'го дружини.

Хоменко повiв гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з робiтникiв, що якось заздалегiдь довiдався про гостей, надягнув личаки i демонстративно вийшов назустрiч хазяїновi i його гостям.

Це компрометувало Хоменка. Всi знали, що вiн платить робiтникам злиденну платню, i тепер, коли раптом робiтник вийшов назустрiч у личаках, всi зрозумiли, що це зроблено навмисне, для демонстрацiї.

Звичайно, обурений господар звiльнив цього робiтника через годину.

Коцюбинський чув, як присутнi схвалювали вчинок робiтника. Хтось пробував навiть розповiсти ще про подiбний iнцидент, але час було розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кiнця подiбнi оповiдання i дещо з них обов'язково нотував у записнй книжцi.

«Як реально пiдходять вони до життя»,– подумав вiн, встаючи. I вiдразу помiтив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тiльки що були тут i слухали оповiдання про iнцидент на Хоменковiй фабрицi. Можливо, саме цього вони й не витримали.

Перед ним сидiли люди, яким вiн ще нi разу не читав своїх творiв. Сидiли тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова.

Коцюбинський мав читати уривок з «Fata morgana» або новелу «На каменi». Тепер роздумав i почав читати «Persona grata».

Камищук сидiв бiля вiкна, вiн був уважний, зосереджений. З перших же слiв читання вiн захоплено дивився в о'бличчя Коцюбинському, що читав виразно, чiтко, але без декламацiї i жестiв.

В паузах вiн, не поспiшаючи, оглядав присутнiх. Загiрна й Камищук сидiли поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крiзь вiкно. Камищук поводився трохи незвичайно. Спочатку вiн був тiльки уважний. Потiм, коли в оповiданнi вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими рухами скрутив цигарку i запалив. I далi вiн весь час скрипiв стiльцем, палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено поглядав на нього, але вiн на це не зважав. Нахилявся вперед i забував навiть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло.

Коцюбинський прочитав, як Лазар повiсив дiвчину, в якої золотi волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, i тiло дiвчини в бiлому мiшку закрутилося на нiй. Камищук раптом пiдвiвся, мiцно вхопився за гнуту спинку стiльця поперед себе i немов хотiв стрiмголов кинутися в бiйку. Очi заяснiли, заблищали… Вiн не сiдав, поки й не закiнчилося оповiдання.

Потiм, коли розмови були саме в розпалi, Коцюбинський вийшов вiдпочити на свiже повiтря. Вiн помiтив, як за кiлька хвилин перед ним вийшов Камищук. Тепер вiн стояв пiд вишнею, ледве помiтний в вечiрньому мороцi. Михайло Михайлович пiдiйшов. Вiн помiтив, як нервово, все ще хвилюючись, палив цигарку Камищук.

Вийшло так, що вони не говорили про читаний твiр. Михайло Михайлович бачив, що молодий робiтник якось надмiрно схвильований. Коцюбинський не розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про книжки, якi вiн читає, про Петербург, де бував Коцюбинський i куди вабило Камищука. Потiм Коцюбинського покликали: прийшла Вiра Iустинiвна й принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змiсту, але не така термiнова, щоб дружинi треба було через неї забиватися аж на протилежну околицю мiста i показати Коцюбинському телеграму на годину-двi ранiше, нiж вiн мiг би її прочитати вдома.

Михайло Михайлович розумiв, що дружина прийшла не для того, щоб передати телеграму. I не тому, що вона думала, нiби вiн мiг зустрiтися тут з Мариною, йому добре вiдоме було самолюбство Вiри Iустинiвни. Вона нiколи не пiшла б спецiально для того, щоб перешкодити їх зустрiчi. Причини, очевидно, були iншi.

I вони незабаром вияснились.

Увечерi до Коцюбинського зайшов давнiй знайомий – Левицький. Вiн попередив Вiру Iустинiвну про характер лiтературного вечора, що про нього довiдався вiн, зустрiвши випадково Судиму i Прокопенка. Вiн трохи налякав Вiру Iустинiвну, i вона сама поспiшила до чоловiка. До речi, для цього був видимий привiд – телеграма.

Коцюбинський мрiяв, як тiльки звiльнять з-пiд арешту сестру, взяти вiдпустку мiсяцiв на два i їхати на Капрi. Ольгу незабаром звiльнили. Та вiд подорожi за кордон довелося вiдмовитися i в цьому роцi. Знову бракувало грошей.

Великий борг чернiгiвському банковi висiв повсякчас над головою. Вiдтодi, як була куплена невеличка садиба на Сiверянськiй вулицi, борг тяжiв над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банковi черговий внесок i проценти. Михайло Михайлович поспiшно писав благальнi листи знайомим по рiзних редакцiях i видавництвах. Його рятували.

Аркуш розкiшного паперу вiд чернiгiвського мiського банку лежав у нього на столi. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подiбнi листи.

«Щоб уникнути публiкацiї про продаж закладеного Вашого нерухомого майна. Правлiння Банку покiрно просить Вас поспiшити з внесенням належних вiд Вас термiнових виплат».

Зiбрано було всi заощадження, зроблено дрiбнi позички в друзiв, приєднано грошi, вiдкладенi на лiкування й подорож,– i все це довелося вiднести до банкiвської каси. Та й iншi справи зовсiм не спрiяли тривалому виїзду з Чернiгова.

Вже напередоднi археологичного з'їзду Коцюбинський довiдався, хто саме з просвiтян готується вiтати з'їзд. Вiн негайно заявив, що в тому разi, коли це робитиметься вiд iменi «Просвiти», вiн вийде з ради i взагалi покине товариство. Частина членiв ради схвалювала тактику Коцюбинського, iншi висловлювались проти нього. Були й такi, що утримувались i мовчали, але в їх мовчанцi було мало втiхи.

Наближався день вiдкриття з'їзду. Чекали на графиню Уварову. Чернiгiвськi вiрнопiдданi поводились нахабно i захвало. Попи по церквах виголошували проповiдi про «богоспасаємий град Чернiгiв i його тисячолiтнi святинi».

Перед самим з'їздом приїхав у ролi почiтного гостя вiдомий журналист i не менш вiдомий чорносотенець Анатолiй Савенко. Вiн спiвробiтничав у таких погромницьких органах, як «Киевлянин» i «Новое время». З'їзд мiг стати головною подiєю для преси.

Савенка зустрiчали з помпою на вокзалi вузкоколiйної залiзницi, що зв'язувала Чернiгiв з Крутами. Напередоднi з'їзду ввечерi його прийняв у себе губернатор.

Чимала частина мiсцевої iнтелiгенцiї вважала цi днi iсторичним святом для рiдного мiста. В зв'язку з цим «святом» багато єврейської людностi заздалегiдь обачно утекла з Чернiгова…

Нарештi вiдкрився з'їзд. Головувала на урочистому засiданнi графиня Уварова.

Розкопали десь древнього Iловайського, що сам по собi нагадував археологiчну знахiдку. На з'їзд вiн з'явився у вiцмундирi, пiдтримунаний попiд руки. Його появу зустрiли навiть вiршом:

Вот воитель всех варяг

Наш учитель Иловайский…

Активiзувався серед своєї групи вiрнопiдданих губернський предводитель дворянства Комаровський.

А в залi з ненавистю шукав своїх супротивникiв невгамонний i єксцентричний Савенко.

З'їзд був оголошений святом росiйської православної iнтелiгенцiї. Михайло Михайлович вiдразу ж назвав це збiговище образою для кращої, демократичної iнтелiгенцiї i насильницьким приниженням її перед жандармським чоботом.

I справдi. Коли серед численних привiтальних телеграм – вiд митрополита Флавiана, Сухомлинова, генерал-губернатора i iнших – почали читати телеграму чернiгiвського земства, її не дали закiнчити. Ледве встигли прочитати: «На свiтаннi нового життя вiтаємо вступ у друге тисячолiття славної iсторичної путi. Будемо вiрити в полiпшення умов нашого життя…», як зала дворянського зiбрання, де лише годину тому всi в побожному настрої вислухували урочистий молебень на честь з'їзду, задвигтiла вiд гуркоту, вигукiв, метушнi. Чорносотеннi делегати влаштували шумову обструкцiю, намагаючись не дати пролунати в залi жодному «єретичному» слову.

А хтось iз делегатiв вилiз на стiльця i, перекриваючи всiх своїм басом, горлав на всю залу: «Чорний ворон нiколи не почервонiє…»

Якийсь дiдусь намагався пiдтримати цей вигук своїм хрипким «ура», але його не почули…

I протягом усього з'їзду голос передових учених звучав кволо i потопав у шумi збiговиська.

Коли органiзатори з'їзду спробували через мiсцеву українську iнтелiгенцiю влаштувати виступ видатних кобзарiв, то Коцюбинський та ще дехто з кола їх знайомих доклали всiх зусиль, щоб ця спроба зустрiла бойкот. Спiвцi народу не повиннi були виступати перед цими людцями.

В цi днi Коцюбинський був знервований. Марина помiчала це й розумiла причини. В статистичному бюро пiд час роботи вона поклала йому на стiл записку: «Вгамуй свої нерви й не хвилюйся: однаково ти безсилий боротися з ними. А допомоги тобi нiхто не подасть…»

Так, треба було дiяти, боротися… Та вiн не знав, з ким i як.. В днi загального приниження культурного Чернiгова вiн ходив пригнiчений i лютий. Просвiтянськi «спiльники» вiдмовились слухати його порад. Бiльше того: зiбралась група, яка пiднесла з'їздовi урочисту адресу i взяла активну учасгь у засiданнях «археологiв». Розлютований Коцюбинський пiдняв у «Просвiтi» бурю i назвав цих людей негiдниками, а з'їзд – напiвхулiганським. його лайка на адресу з'їзду набула розголосу.

Слiд було чекати неприємностей. Та не до них було тепер.

Вiн викликав до себе в земство Чижа. Вони замкнулися в кабiяетi.

– Коли закiнчується це хамство?

– Кажуть, сьогоднi ввечерi,– вiдповiв, як завжди спокiйний, але готовий до всього гострого i уїдливого, Чиж.

– На завтра я скликаю раду «Просвiти»… Я не хочу бiльше бруднити своє iм'я спiвробiтництвом з друзями чорної сотнi. Я ставлю своєю метою боротьбу з ними як i з тими просвiтянами, що хочуть повести нашу культуру шляхом Грiнченка, Пчiлки i подiбних до них. I якщо їх бiльшiсть у проводi «Просвiти», то, щоб з ними боротися, треба спочатку покинути «Просвiту».

Чиж сидiв у своїй улюбленiй позi – потонувши в глибокому крiслi. Вiн поклав ногу на ногу, потягнув себе за вуса i поволi й глибокодумно проказав:

– Я теж не хочу мати нiчого спiльного з цими людьми.

Пiсля служби вони обидва пiшли до «Просвiти» – треба було органiзувати на завтра термiнове засiдання ради.

Ввечерi другого дня Коцюбинський, ретельний, як завжди, з'явився на засiдання точно о восьмiй. Але ще нiкого не було. З'явився Чиж i вiдразу ж поринув у крiсло, з якого тепер стирчали по сторонах тiльки гострi кiнцi його вусiв. Коцюбинський чекав. Вiн опанував себе в такiй мiрi, що навiть змiг сiсти за свою чергову роботу. Взагалi пiсля вчорашньої розмови з Чижем вiн почував себе мiцнiшим i рiшучiшим. Вiн знав, що дехто його пiдтримуватиме.

Члени ради не сходились. Коцюбинський розумiв: усi знали, в якiй справi їх кликано i, певне, вирiшили не приходити зовсiм. Проте, згодом прийшло кiлька прихильникiв Коцюбинського i дехто з опозицiї. Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвiдати, що робиться в «Просвiтi». Було ясно: засiдання навмисне зiрвано. Бiльшiсть членiв ради, очевидно, була зацiкавлена вiдкласти важливе засiдання на невизначений час.

I справдi, почав дехто говорити про те, щоб вiдкласти засiдання ради. Михайло Михайлович обурився. Вiн говорив рiвним, але пiдкреслено гострим тоном. У цьому тонi вiдчувалося велике обурення людини, що зважувалась не спинятися нi перед чим.

– Якщо їх бiльшiсть…– промовив вiн з виразом гидливостi на обличчi…

– Кого? – перервав, виступаючи наперед, Прокопенко.

– Тих, що разом з вами, пане, вiтали хулiганський з'їзд, тих, що хотiли б посадити Україну на чумацьку мажу, тих, що аплодують у залi суду вихвостiвським дукам. Я не бажаю сидiти з ними отут, за цим громадським столом…

В кiмнатi здiйнявся галас, якого ще нiколи з часу заснування «Просвiти» тут не було. Галасували, вигукували образи на адресу голови товариства Коцюбинського, сперечалися мiж собою.

Тiльки Чиж за весь час не прохопився жодним словом – все сидiв у крiслi в тiй же позi, тяжко замислений i мовчазний. Якась думка чи здогад нiби прикували його до крiсла.

Нiхто не намагався вгамувати десяток розпалених людей.

Серед вигукiв i галасу недругiв i друзiв Коцюбинський з пiдкресленим спокоєм склав свої папери до шухляди, замкнув її, поклав ключа на стiл i мовчки, не поспiшаючи, вийшов.

Дома в передпокої побачив чуже пальто i бриль. Його зустрiла сестра Лiдiя.

– Чиє це?

– Пана Василевського.

Коцюбинський мовчки й розгнiвано повернувся й пiшов з хати. Лiдiя вийшла за ним. На ганку вона взяла його за руку.

– Ти йдеш? Незручно… В тебе гiсть.

– Це не в мене… Чого йому треба?

– Вiн приїхав запросити всiх нас i тебе до себе в маєток на «Вовчу гору».

– Лiдiя! – раптом лагiдним i тихим голосом промовив Михайло Михайлович. Вiн любив свою хвору сестру.– Ти знаєш, менi надто неприємно зустрiчатися з цим паном. Не до смаку менi його вдача, його життя, фiзiономiя,– все це тiльки дратує мене… Я знаю його понад двадцять лiт i не хочу його приятельства… Я повернуся пiзнiше… Думаю, вiн довго не буде.

– Дозволь i менi пiти з тобою.

– Не слiд… Вiдпочивай. Менi треба походити самому.

Стукнувши хвiрткою, пiшов вiн до мiста, а потiм повернувся й поволi рушив на Холоднi Яри, до порожнiхi закуткiв i безлюдної Болдиної гори.

Уже кiлька рокiв вiн намагався не зустрiчатися з помiщиком Василевським.

З ним познайомила його Вiра Iустинiвна ще до їх одруження, в Києвi, i Василевський мав два маєтки – на Полтавщинi i бiля Чернiгова на хуторi «Вовча гора», де якось гостювали на запрошення господаря й Коцюбинськi.

Вiн був уже лiтньою людиною, мав виплекане обличчя й носив широку м'яку бороду. Скидався на переодягнутого попа. Вiн i справдi був дуже релiгiйний, хоч i видумував, вiдповiдно до моди, всiлякi мотиви для своєї побожностi. Це, звичайно, не заважало його численним судовим суперечкам з селянами за потрави, пiдпали, крадiжки. Особливо боявся вiн пiдпалу. Пiсля дев'ятсот п'ятого року селяни майже кожного лiта пiсля жнив пробували пускати пановi червоного пiвня.

Його святеннiсть була огидна Коцюбинському, i вiн не йшов нi на яке зближення з Василевським, незважаючи на всi спроби дружини. Пiсля одного випадку в гостинi у власника чернiгiвських тартакiв i махоркової фабрики Хоменка Михайло Михайлович поклав собi уникати всякої зустрiчi з Василевським.

На якомусь родинному святi в Хоменкiв один гiсть, користаючись з присутностi там Михайла Михайловича, почав розмову про українську лiтературу й про окремi твори Коцюбинського. Василевський i собi встряв у розмову

– Я не бачу,– сказав вiн,– достатньої рацiї в iснуваннi української лiтератури. Мовою вона може бути близька тiльки мужиковi, та й то вiдсталому. Але мужик не пiднявся до розумiння мистецтва й не скоро розiв'є вiн у собi високий смак. йому нiколи читати лiтературу. Отже, якщо українська лiтература має пристосовуватися до низького смаку мужика, вона нiколи не буде на рiвнi європейської лiтератури…

Потiм трапилось те, чого Коцюбинський без сорому не може згадувати ще й тепер. Несподiвано почала говорити Вiра Iустинiвна. Вона висловила думку, яку найменше готовий був почути вiд неї її чоловiк.

– За винятком деяких оповiдань,– промовила вона,– твори Михайла Михайловича не пiдходять для народу, вони написанi тiльки для української iнтелiгенцiї…

Це було тим громом, що приголомшив його i прикував до мiсця, позбавивши на хвилину руху i мови. Вiн вiдчув якусь жахливу катастрофу. Вiн лише бачив, як iншi вдоволено дивились на його дружину, а Василевський вибачався перед нею i запобiгливо пояснив, що вiн у своїх словах зовсiм не мав на увазi пана Коцюбинського.

Було гидко i важко. Чи слiд було сперечатися з цими людьми?.. Коцюбинський вийшов. У передпокої попрощався з господарями i пiшов, посилаючись на те, що раптом почав себе недобре почувати. Та й справдi вiн був наче хворий. Так, виходить, цiлих пiвтора десятка лiт вiн не знав, якої думки його дружина про нього, про його народ i мету, за яку так багато i гаряче говорили вони ще замолоду, його оганьблено прилюдно, безжалiсно… Адже його дружинi вiрять: Вiра Iустинiвна Дейша має давню репутацiю громадської дiячки…

Тепер Василевський знову тут… Чого цi люди путаються навколо нього?..

В серединi вересня Коцюбинський одержав з ради «Просвiти» письмове повiдомлення:

«Високоповажний Михаиле Михайловичу! Рада товариства «Просвiти» має честь сповiстити Вас, що вона одержала од пана чернiгiвського губернатора наказ, в якому вiн своєю властю виключає Вас з членiв товариства.

Рада».

Отже, вiн неблагонадiйний в полiтичному вiдношеннi, шкiдливого напрямку особа!

Нiхто в радi не обурювався, нiхто не протестував проти губернаторової сваволi.

I лише тепер Коцюбинський зрозумiв, чому мiсяць тому не з'явилися члени ради на останнє скликане ним засiдання: вони волiли зачекати, коли невгодний їм голова ради буде усунутий i, певне, мали для цього якiсь пiдстави.

Так завершилося тисячолiття богоспасенного мiста Чернiгова.

Напередоднi рiздва Коцюбинський приїхав до Києва. Другого дня зустрiв на вулицi Чикаленка.

– Який гiсть! Який гiсть! – гукав той i затягнув Коцюбинського до себе додому.

Чикаленко посадовив гостя на диван ї сам сiв поруч Коцюбинський дiстав цигарки. Вiн через хворi зуби раз у раз палив. Господар, не встаючи, подав йому зi стола сiрники. I, поки той запалював, Чикаленко зосереджено дивився на нього i якась думка промайнула на його обличчi. Але вiн не сказав гостевi нiчого про те, що зараз подумав. Слiд було хоч би заради чемностi говорити про справи, що близькi гостевi.

– Як здоров'я Вiри Iустинiвни?

– Дякую, добре… Вона одна серед нас не скаржиться на здоров'я. А решта… Ви знаєте, у нас у сiм'ї кожної зими хтось хворiє обов'язково. Це коли не рахувати постiйно хворих: мене, матерi, Лiди… Вiрi Iустинiвнi завжди досить клопоту. А до того – в неї ще й служба. Покинути посаду вона не може – не витримаємо.

Чикаленко примружив очi:

– Це тому, Михаиле Михайловичу, що ви в Чернiговi. Тут би вам було легше… Принаймнi заробiтки тут кращi.

Коцюбинський не вiдповiв. Вiн поволi допалив цигарку i, не встаючи, почав гасити її в фарфоровiй попiльничцi на столi. I, коли загасив, вiдсунув попiльничку на середину стола i раптом промовив:

– Я вирiшив остаточно: влiтку поїду на Капрi. На це менi треба п'ятсот карбованцiв.

– Зараз?спитав Чикаленко.

– Нi, на лiто.

– Може, в Леонтовича. Вiн тепер у Києвi. Михайло Михайлович пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. За домом був садок. Гiлля вгиналося вiд снiгу. Ворона сiла на каштан, i снiг сипався з гiлки вниз i ярiв на сонцi. Лахматий собака, потопаючи в снiгу, стрибав пiд деревом i гавкав на ворону.

Коцюбинський одвернувся вiд вiкна. Пiсля сонця i снiгу кiмната здалася йому темною.

Проводячи Коцюбинського, Чикаленко розповiв йому про те, що так раптово спало йому на думку вранцi. Вони не поспiшали.

– Знаєте, Михаиле Михайловичу, коли я думаю про чоловiка, що змiг би принести замирення й згоду в нашi лави, я не знаходжу нiкого, окрiм вас.

– Але я одiрваний вiд цього повiтря. – Це якраз i потрiбно.

– Поганий з мене миротворець.

– Не кажiть. Тут потрiбний авторитет, а ви його маєте. Не приховаю вiд вас, що покладаю великi надiї на цi днi вашого гостювання в Києвi. Тут ви не знатимете тiєї матерiальної скрути, що завдає вам стiльки клопоту в Чернiговi. Ми знайдемо вам заробiток вдвiчi бiльший, нiж ви маєте в земствi.

– Ви вимагаєте неможливого. – О, нi, Михаиле Михайловичу, ви не враховуєте свого авторитету.

– Ви помиляєтесь: люди, яких ви маєте на увазi, особливо завзято полемiзують зi мною.

– То дарма. Ви користаєтесь авторитетом у читачiв, а саме це й потрiбне.

Михайло Михайлович не вiдповiв. Вони попрощались i немов якусь порожнечу понiс у серцi Коцюбинський, самiтно повертаючись до себе.

Пiсля деяких святкових вiзитiв Михайло Михайлович потрапив до одного знайомого на ялинку. Знайомий нещодавно повернувся з тюрми, його обвинувачували як учасника якогось заколоту, хоча ця людина могла тiльки спiвчувати подiбним подiям, але далека була вiд активної участi в них. В тюрмi вiн був захворiв – тепер звiльнили на поруки.

Господар сам вiдчинив Михайловi Михайловичу дверi i довго обiймав його у передпокою. Гостей було зовсiм мало. Микола Вiталiйович Лисенке сидiв серед маленького гуртка, i побачивши Михайла Михайловича, пiдвiвся й швидко пiшов йому назустрiч.

– Який я радий! – говорив вiн, обiймаючи Коцюбинського.– Я боявся що ви не прийдете… А я хотiв узяти з вас слово, що ви не поїдете додому, не побувавши в мене…

Володимир Леонтович розпитувався про здоров'я. Дружина Леонтовича – дочка фiлософа Лесєвича – цiкавилась Чернiговом. З сусiдньої кiмнати теж чути було знайомi голоси. Михайло Михайлович бачив, як вискочив звiдти червоний, немов вiд ляпасiв, Чикаленко. Але треба було пiти й туди, привiтатись. Та й цiкаво було, вiд кого це в такiй панiцi тiкав зовсiм не боягуз Чикаленко.

Михайло Михайлович розсунув портьєру i враз побачив енергiйний погляд Ольги Косач, що розмовляла з молодим, елеганiно вдягнутим поетом. Вона на хвилину повернулась до Коцюбинського i, скрививши невдоволено губи, привiталась. Михайло Михайлович скористався з того, що вона взялася знову до розмови з безпорадним перед нею поетом, вийшов до вiтальнi i приєднався до гуртка коло Лисенка. В цей час прийшов Микола Садовський, який вiдразу попередив господаря, що зайшов ненадовго, бо ще мав бути в кiлькох мiсцях. Веселий i темпераментний, вiн одразу опинився в центрi уваги всiх.

Говорили про останнi п'єси Винниченка – «Щаблi життя» i «Мементо». З властивою йому одвертiстю i смiливiстю Садовський сказав:

– Зараз я не можу виставляти його пєси. Наша iнтелiгенцiя менi каси не зробить, я мушу вважати й на смак iнших моїх глядачiв, а вони люблять те життя, якому можна вiрити, а не сумнiвнi вигадки в статевому питаннi…

Хтось заперечив, що це в Винниченка, мовляв, вплив найновiших європейських течiй.

– Це, звичайно, нове в лiтературi, але непотрiбне народовi,– промовив Лисенко.– Заради народу ми повиннi вiдкинути подiбне писання.

В цей час увiйшла Ольга Косач. Вона чула останнi слова Лисенковi i, видно, вже наготувала й собi кiлька ущипливих фраз, але господар завбачливо попросив Лисенка до фортепiано. Микола Вiталiйович пообiцяв був це ранiше i тому не вiдмовлявся. Всi повернулись до композитора. Тодi Косач гукнула до себе молоду господарку i всiлася з нею на диван.

Коли Лисенко закiнчив кiлька нових своїх творiв i пiдвiвся, Леонтович гукнув Михайла Михайловича до. сусiдньої кiмнати. Вже почали запрошувати до вечерi. Леонтович розповiв Коцюбинському про «Товариство допомоги», яке фiнансуватиме частково його дядько Симиренко. Ось через це товариство Коцюбинський зможе дiстати потрiбну йому допомогу. Сам же Леонтович починає будувати цукроварню i тому в своєму бюджетi мусить бути тимчасом дуже обачним.

В дверях з'явилася господарка:

– Дуже вас прошу, панове!..

Ользi Косач, як старiй людинi, та ще жiнцi, пробачали багато, i вона вiдчувала це i не була занадто стримана в розмовах, її посадовили за столом мiж Михайлом Михайловичем i Садовським i пiсля чарки легкого вина, коли присутнi тихо помiж себе перемовлялися, вона сказала Коцюбинському, немов вела далi розпочату до вечерi розмову:

– А ще гiрше бути єврейським адвокатом… Михайло Михайлович знiяковiло здвигнув плечима, а Садовський, пораючись над половиною смаженого коропа в своїй тарiлцi, вже зрозумiв, на чий город вона закидає, i всмiхався собi в вуса.

– Не розумiю вас, панi Ольго…– вiдказав Коцюбинський.

Тодi вона показала курячим стегенцем в бiк Чикаленка:

– Думаєте, чого вiн обороняє в «Радi» наших євреїв? Тому, що вони дають йому до газети рiзнi об'яви i добре за них платять.

Садовський поперхнувся рибою i артистично закашляв, але усмiшка не зникла з його вродливого обличчя. Косач подивилась на нього i знову повернулась до Коцюбинського.

– Кожнiй газетi об'яви дають прибуток, в цьому немає нiчого злочинного. Менi вигiднiше так, а вам якось iнакше…– вiдповiв Чикаленко, натякаючи на антисемiтськi виступи в журналi Ольги Косач – «Рiдному краєвi».

Коцюбинський сам написав кiлька творiв проти юдофобства. його прикро вразили слова Пчiлки i зовсiм не задовольнила вiдповiдь Чикаленка.

Ображена Косач вiдсунула тарiлку ї взяла серветку. Розмова робилась тяжкою. Врятував Лисенко. Вiн раптом почав розповiдати про виклик до канцелярiї губернатора в справах його музичної школи. Це було цiкаво, i всi покинули свої розмови. Потiм хтось попросив Садовського проспiвати. Вiн погодився. Хитро глянув на похнюплену Косач i чудово проспiвав «Вот мчится тройка почтовая».

З-за стола вставали задоволенi i веселi. I Коцюбинський, хоч i не забув розмови з Ольгою Косач, був у хорошому настрої. Микола Вiталiйович органiзував з чоловiчих i жiночих голосiв у сумiжнiй кiмнатi колядки.

Чикаленко з кiлькома гостями встав з-за стола i, вже стоячи, переконував їх:

– На дворянство нема чого покладати надiї. Українi треба бiльше таких капiталiстiв, як добродiй Володимир,– кивнув вiн у бiк Леонтовича.– Таких, що активно пiдтримували б наш рух.

Михайло Михайлович пройшов повз них до сумiжної кiмнати. На хвилину вiн спинився бiля камiна i стежив неуважним поглядом за посивiлими жаринами. Вiн не хотiв залишатись на самотi з своїми думками. Хтось торкнувся його лiктя. Це був Садовський.

– Про що замислились? Коцюбинський зрадiв йому:

– Миколо Карповичу, дайте вiдповiдь на одне хитромудре запитання.

– Охоче.

– Що б ви зробили, коли б мали химерне завдання – помирити їх?..

– Кого?

Коцюбинський повiв очима навколо.

Обличчя Саловського застигло в такому виразi подиву, що Коцюбинський не витримав i голосно засмiявся.

– Це я пожартував… Ходiмо краще, Миколо Карповичу, до колядникiв.

Вони пiшли до гурту. Стежачи за рукою Лисенка, заспiвали разом з iншими. I чудова колядка враз заполонила їх.