III. ТИСЯЧОЛIТНIЙ ЧЕРНIГIВ

Тепер це згадується, як давно минуле. Хоч пiсля того не минуло й чотирьох мiсяцiв.

На початку травня тисяча дев'ятсот дев'ятого року професор Нобелiвського iнституту в Стокгольмi доктор Альфред Iєнсен, зробивши подорож по Українi, завiтав до Чернiгова. Професор цiкавився багатьма давно забутими мiсцями. Був у Стародубi, був на Деснi бiля Мезина, у Батуринi, в Полтавi. Вiн вивчав топографiю, збирав малюнки й фото, знайомився з країною. Професор писав монографiю про великого й грiзного шведського короля Карла XII, що рiвно двiстi рокiв тому тiкав з України на Бендери пiсля поразки пiд Полтавою. Доктор Iєнсен з нагоди такого славетного ювiлею вивчав шляхи, якими врятувався колись король-завойовник…

Та сучасна батькiвщина Iєнсена мало знала свою давню знайому – далеку Україну. Професор поклав собi привезти до Швецiї не тiльки малюнки й фотографiї нiмих вiкових свiдкiв минулих подiй, але й живе слово з ясних українських джерел. Вiн повiз з собою для перекладу твори письменника Коцюбинського.

Коцюбинський готувався за кiлька днiв їхати до Європи. Його твори були вже там.

Мрiя про Капрi мала нарештi стати радiсною реальнiстю. Вже одержано аванс за «Дебют» i позику в касi взаємодопомоги при статбюро. Нарештi, нiщо не перешкодить вимрiянiй подорожi. Володимировi Галактiоновичу Короленку був надiсланий лист з проханням написати кiлька рядкiв Горькому на Капрi про самотнього чернiгiвського письменника. Вiдповiдь не забарилась. Володимир Галактiонович виконав прохання, але запевняв, що потреби в рекомендацiї немає: Горький з радiстю його прийме й без того.

I ось, нарештi, вiн вибрався в далеку подорож i, покинувши миколаївське пекло, вже не вiдчував довкола себе здавна знайомої мерзотностi i немов оживав духовно i фiзично у нових умовах.

Та щасливий мiсяць минув швидко, як i все лiто. Залишилися тiльки спогади про небесну затоку в золотому кiльцi буйно встеленого розквiтлим дроком берега, тиша i пахощi казкового острова, запальнi розмови i дорогi образи товаришiв на «Villa Serafina».

Здається, вiн на один швидкоплинний мiсяць знайшов був на земнiй кулi куток, якого прагнув усе життя.

Здається, давно це було… Тепер ось метушливий пароплав покинув Днiпро i намагається перемогти швидку течiю Десни та прозорий вересневий туман.

Коротке осiннє пальто не захищало вiд зустрiчного вiтру. Довелось покинути палубу i споглядання ще зелених розкiшних берегiв Десни. Щоправда, раннi вересневi сутiнi вже повивали луки й перелiски напiвпрозорою тканиною сизого туману, але ж вiд того ще прекраснiшi й химернiшi громадилися обабiч улюбленi береги Чернiгiвщини.

Михайло Михайлович по схiдцях зiйшов з палуби.

В «третьому класi» просто на пiдлозi лежали, як побитi, сотнi селян – з клунками, кошиками й незадоволеними скаргами до київських канцелярiй, тюрем, селянського банку… Гуркотiла машина, хропли люди, в повiтрi стояв важкий дух. «Сонна Чернiгiвщина»,– з гiркою усмiшкою подумав вiн i почав лавiрувати мiж головами, клунками, старими дiрявими чобiтьми й новими личаками.

Салон був майже порожнiй. Лише з дальнього краю стола, повитi цигарковим димом, як своєю брехнею, сидiли два чернiгiвськi панки. Трохи й знайомi обидва, Дожовувалася вечеря i розпочиналась дорожня дискусiя. Це була небезпека. Для дискусiї їм ось як потрiбний був хтось третiй… Коцюбинський не хотiв, щоб запросили його. Повернувся в дверях i пiшов до своєї порожньої непривiтної каюти.

Добре було б заснути. Та це мрiя. Здається, починалась «нiчниця», коли нiяк не вгамовується збуджене серце, коли бракує повiтря i не зiмкнуться й на хвилину очi.

Пробув кiлька днiв у Києвi. З лiкарями треба було порадитись, з друзями говорити. З лiкарями коротко: лiкарня або ж сухий i спокiйний пiвдень. А ось друзi, земляки, спiльники…

В каютi теж була задуха. Не зарадив i вiдкритий iлюмiнатор.

Так от – про друзiв. «Кидайте свiй Чернiгiв, переїздiть до Києва. Ви серед нас будете перший! I дорога ширша, i злиднiв позбудетесь, i… Українi нашiй буде од вас бiльша користь…» Печальники за Україну!.. Дiячi!.. Проповiдники вiдродження народу! Один пише порнографiчнi книжки… Другий хоче свою Україну посадити на чумацькi мажi… А третi – певне, теж в iм'я народу – копирсаються на європейському смiтнику, збирають модернi недоїдки та не нахваляться витонченим смаком своєї «фiлософiї»… А тимчасом Терещенки й Симиренки женуть народ на буряки, везуть черкаських грабарiв за тисячi верст, щоб тi заробляли їм мiльйони, вгамовують страйкарiв з допомогою полiцiї i жертвують своїй iнтелiгенцiї карбованця на книжечку для народу…

Машина стугонить невтомно. Хлюпощуться колеса в деснянськiй каламутнiй хвилi. Спить народ у третьому класi покотом, один на одному, пiдклавши пiд голови юхтовi чоботи.

Серед кого бути першим? Де?.. Нехай вiн буде тiльки всього на Сiверянськiй вулицi в своєму Чернiговi, нехай буде, як i ранiш, завжди самотнiй.

Тiснi каюти на пароплавi. Три кроки до iлюмiнатора, три назад. Серцю бракує повiтря. А! Та бiс iз ним, з тим вогким холодом… Все ж краще, нiж тiснота й задуха.

I Коцюбинський вихоплюється з каюти i схiдцями знову поспiшає на порожню цiєї пiзньої доби палубу. Вже не видно й туману. Рiчка як утоптана стежка серед густої темряви.

Ось тепер можна трохи й походити. На палубi – хоч би людина. Вiтер немовби послабшав. Все ж трохи холодно, i коротке осiннє пальто не грiє. Михайло Михайлович ходить на переднiй палубi – вiд димаря до носа, де на щоглi висить блiдий, заспаний лiхтар. На берегах не видно нiчого, i Коцюбинський тепер дивиться просто перед себе… Але як ще далеко до ранку, а спати йому цiєї ночi, напевне, не пощастить.

Пароплав пропливає повз якесь село. Плещуться бiля пароплава окремi хвилi пiзньої парубоцької пiснi. Потiм нiч робиться ще чорнiша, густiшає – здається, пароплав загрузає в мороцi.

Раптом збоку хтось промовляє:

– Михайловичу!..

З несподiванки Коцюбинський рiзко обертається на голос. Як це вiн не помiтив вiдразу: адже ж тут, бiля нього, на порожньому ящику сидить якась людина. Коцюбинський нахиляється, приглядається до обличчя.

– Що – не впiзнали? Та це ж я, Камищук…

– А-а… Це ви… Пiзнав,– полегшено вiдповiдає Михайло Михайлович.– Чого це ви не пiшли вниз? Холодно ж.

I вiн раптом сiдає поруч старого Камищука. Той трохи вiдсувається, щоб звiльнити мiсце, i повертає своє заховане до половини в широку бороду обличчя до Коцюбинського.

– А менi не холодно – яз собою кобеняка взяв. Хочете, трохи i вас прикрию од вiтру.

З старого сторожа i рибалки був добрий спiвбесiдник.

– То у яких же справах їздили до Києва? – питався Михайло Михайлович.

Але старий не вiдповiдав. Вiн мовчав кiлька хвилин, щось обмiрковуючи. Потiм запитав сам, i помiтно було, що це своє запитання вiн пiдготував давно:

– Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не здивувався. Вiн часто давав Камищуковi свої книжки i пам'ятав, що в старого тепер його збiрники «Знание», де вперше надрукована «Мати» Горького. Вiн розповiв про свою зустрiч з великим письменником на Капрi, розповiв, як там працює Горький.

– А скажiть, Михайловичу… по неграмотностi докучаю вам своїми балачками… Горький з самого життя списав Павла i стару Нилiвну, чи просто вигадав?

– З життя сормовських робiтникiв…

Камищук раптом полегшено зiтхнув i жвавим, радiсним голосом почав висловлювати думки, що хвилювали його, видно, ранiше.

– Значить, тiльки назвав iнакше, щоб люди, бува, не пiзнали… Бо за такi дiла вдасть не милує… Я так i думав, що все описано так, як було, та все ж, по неграмотностi, сумнiвався… А що, мовляв, коли вигадано? Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де правда, а де розбiй, i їй радiсно було за сина муку прийняти… Михайловичу, та це ж iз самої жизнi нашої… Сина закували, значить, мати чи там… батько, коли є, мусить дiло його провадити, не поступатися й трохи… Михайловичу, книжки я прочитав, а не вiддам зразу… Хай ще полежать. Тiльки ви не сумнiвайтеся, я їх нiкому… Сам читатиму. I поверну вам в порядку, акуратно…

Вiн знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний вигляд.

Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив:

– А ще обiцяли ви менi одну книжечку, Михаиле Михайловичу, про селян… Якою дорогою йти сiльськiй бiднотi. Ще торiк обiцяли. Тiльки не сумнiвайтесь нiкому не дам i нiкому не скажу, що брав у вас… Мабуть, забули про обiцянку.

Але Коцюбинський не забув. Вiн i справдi обiцяв ще торiк Камищуковi брошуру Ленiна «К деревенской бедноте». Цю брошуру, видану в Женевi, подарував Коцюбинському в Києвi в 1905 роцi один знайомий партiйний дiяч, який прочитав перед тим першу частину «Fata morgana». Пiсля цiєї брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув завiсу з картини його села, i вiн побачив як нiколи ясно саме його гаряче серце, його прагнення й мрiї. З того часу вiн почав стежити за судовим процесом вихвостiвських селян, виїздив на судовi сесiї до iнших мiст губернiї. Як усе це допомогло йому!

Брошуру Ленiна вiн дав знайомим на село читати. Але тепер вона була знову в нього.

– Гаразд,сказав вiн Камищуковi,– днiв через чотири я вам дам її прочитати.

I подумав: «Та хiба ж можна було б не дати старому цю книжку».

Камищук скрутив помацки цигарку i навiть струсив долонею розсипану махорку з колiн, хоч її уночi й не було видно.

– Михайловичу,– протягнув вiн майже пошепки.– Хочеться менi розказати вам про своє дiло… Посидьте трохи… Нiкому не говорив я, боявся…

Коцюбинський повернувся до нього обличчям, i Камищук зовсiм тихо промовив:

– Сина в мене, Григорiя, полiцiя забрала… Попервах держали в тюрмi в Чернiговi, а це затребувано у Київ. У Лук'янiвськiй тепер. Трусили в хатi, питалися про бомажки якiсь… Нiчого не знайшли. Вирядився у Київ – передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорiя побачитись. Передачу взяли, а до нього не пустили: слiдство iде провадять…

Камищук трохи помовчав i додав:

– Зiйшлося нас бiля тюрми, старих, сила-силенна… Багато тепер таких батькiв у Расєї…

– А на чиєму заводi працював Григорiй останнiм часом? – запитав Михайло Михайлович.

– Та у Хоменка ж.

Перед свiтанком вони пiшли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад… I здавалося йому, то вiн теж в'язень, замкнений, забутий i нерозгаданий, бо однi не хочуть збагнути його, а iншi про нього мало знають… Не вирватися йому з своєї самотностi, як з тюрми. Горький… Але до нього тисячi, тисячi верст!..

Чути, як стугонить шатунами машина. Продирається вперед пароплав. Покотом лежать довкола люди, стогнуть увi снi, стискують щелепи, ворочаються, наче в муках.

Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернiгiвської пристанi. Самiтно зiйшов з пароплава Михайло Михайлович i пiшов, бувши не в силi вiдмахнутися вiд своїх нiчних дум.

Дома, в своєму кабiнетi, на робочому столi вiн знайшов запечатаний лист. Коцюбинський розiрвав конверт i вийняв аркуш поштового паперу. Радiсний i зворушений, прочитав:

«Дорогой Михаил Михайлович!

Скажу попросту – очень я доволен, что встретил Вас и большую симпатию вызвали Вы в душе моей!

А. Пешков».

Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто знає – може, вiн належить до типу людей з природженим неспокiйним мисленням? Можливо, все це вiд того, що вiн хворий на десяток хвороб i один мiсяць капрiйського повiтря не надовго освiжив його. Вiн тiльки знає, що рiк у рiк йому важче.

I ось, коли прочитав листа вiд Горького, листа з далекої-далекої далини, – здалося йому, що серед хмурої грiзної ночi хтось близький i дорогий простягнув йому руку i привiтав, як брат.

Щодня приходив вiн до Олексiя Максимовича, i один одному щиро звiряли вони свої дiла i мрiї. Вiн певен: коли Горький простягає йому дружню руку – значить, вiн вартий цього рукостискання. Це – винагорода йому за його надто велику частку страждань. Вiн був там, дихав тим повiтрям тодi, коли погляди найвидатнiших культурних людей звертались туди з надiєю i подякою.

Коцюбинський пригадав Франковi слова про Горького, i йому було радiсно, що й знаменитий галичанин оцiнив i зрозумiв до кiнця капрiйського вигнанця. Син коваля, галицький колос рiдного слова теж не побоявся навколишньої рутини, консерватизму i висловив своє поважне слово дружби й приязнi до людини з серцем Данко i бунтiвливим почуттям буревiсника.

Але що треба робити?

Тепер вiн знав прекрасне, повноцiнна життя, i туга за ним часом хвилювала його. Та вiн був безсилий покинути тихий Чернiгiв, город сiверян, що ховався в лiсах i тванях осторонь великих дорiг.

Бiля будинку земства зустрiв Марину. Прозорий осiннiй ранок мiцно бадьорив. Був добрий настрiй. Та вона боялася спiзнитись на роботу. В мiстi починали ходити якiсь чутки про її сестру Надiю, а через це i на неї починали позирати скоса в земствi, їй не треба псувати собi репутацiю хорошої працiвницi.

Вона була рада, що бачить Михайла Михайловича в доброму настрої. Сьогоднi вона не мала для нього нiчого радiсного. Останнiми днями її сестра внесла в родину смуток i роздум. Це почалося з дня арешту Григорiя Камищука. I тому, коли Коцюбинський запитав її про Надiю, вона розповiла те, про що догадувалась.

– Знаєш, менi здається,– сказала вона,– що, окрiм пiдпiльної роботи, в Надiї й Камищука були й iншi зв'язки.

– Що з нею?

– Четвертий день не виходить з дому, удає хвору.

Я знаю, що вона зовсiм не хвора, i це лякає мене. В Надiї надто сувора вдача. Так легко вона не поступиться перед припадком розпачу.

– Я знаю Надiю i не вiрю в її розпач,– вiдповiв Коцюбинський. – Депресiя невластива таким людям. Можливо, просто якась думка надто владно опанувала її.

– Ти ж знаєш, у нашiй родинi Надiя для всiх здається загадковою. I що далi, то бiльше… Мати страждає через Надiю, бо вважає себе винною в її вихованнi. Тепер Григорiя перевезли до київської тюрми, i Надiя теж збирається до Києва. I я певна: вона давно вже поїхала б, коли б не остерiгалась: адже про неї є рiзнi непевнi поголоски i, очевидно, вона пiд негласним наглядом… Звичайно, їй не слiд їхати зразу вслiд за Григорiєм.

– Добре, що вона не виїхала. Я зустрiв старого Камищука, i вiн казав, що Григорiя цими днями знову перевозять до Чернiгова. Так i перекажи Надiї i передай їй мiй привiт. Скажи, що я хочу з нею поговорити.

Марина вдячно подивилась в очi Михайловi Михайловичу.

– Ти хочеш трохи втiшити її?

– Нi, я хочу допомогти визволити з тюрми Камищука.

– Не збагну… Як?

– Як – не знаю… Буду радитися з досвiдченими людьми.

Думка про звiльнення Григорiя Камищука виникла в нього вiдразу, як тiльки вiн почув про його арешт. Тепер у нього вистигло остаточне рiшення: вiн мусить взятися за цю справу сам. З часу, коли вiн уперше зустрiв Григорiя на лiтературному вечорi в минулому роцi, вони бачилися часто. Iнодi вiн разом з Надiєю заходив до Коцюбинського, вони розмовляли цiлими годинами. Потiм набирали з його бiблiотеки книжок i ишли. Михайло Михайлович знав, що його книжки читають вони не самi. Коцюбинський вiрив у здiбностi Григорiя. Певен був, що тюрма не приглушить його молодого революцiйного настрою, а запалить його ще дужче. Та допомоги вiн ще потребує.

Увечерi Михайло Михайлович бачив у цiй справi адвоката Чижа.

– Денисе Захаровичу,– спитав Коцюбинський,– скажiть, хто має право у нас звiльняти злочинцiв? Чиж здивувався. .

– Хто ж – прокурор, суд, губернатор, сам цар. Багато людей можуть робити це, але нiхто з них не бажає використовувати своє право.

– Ну, на них я не можу розраховувати: мiй протеже – полiтичний. Це робiтник з махоркової фабрики Хоменка…

– Так, чудесно!– вигукнув Чиж – Це одоробло Хоменко може тут вам зарадити краще, нiж прокурори й губернатори… За що взято робiтника?

– Його обвинувачують у пiдбурюваннi робiтникiв до страйку якраз тодi, коли фабрика пiдрядилась постачати армiї… Ну, а ще закидають йому поширення нелегальної лiтератури.

– Ах, так!.. Ну, то скажiть, у яких ви стосунках з Савою Гавриловичем Хоменком? Не посварилися? Просвiтяни не думають iти цими днями до нього по чек на двiстi карбованцiв для рiдної культури?.. Це була б нагода…

– Покиньте глумитися…

– Тю-ю… Чортяка б їх видавила!.. Я й забув, що ми вже з вами не в «Просвiтi»…

Михайло Михайлович добре розумiв, що Чиж зовсiм не забув про це, а просто не минув дрiбнесенької нагоди поглумитися з немилих йому людей.

У Хоменка Михайло Михайлович був двiчi чи й бiльше без просвiтян, так просто – запрошували в гостину з якоїсь урочистої родинної нагоди. Вiн вiдразу ж у справi Григорiя розраховував удатися до Хоменка, але вирiшив спочатку порадитися з своїм приятелем, йому було вiдомо, що Хоменко за панiбрата з губернським прокурором, губернатором, полiцмейстером… З останнiм вiн навiть покумався.

– Хоменко все може,– несподiвано змiнив тон Чиж,– але, я певен, вiн нiзащо не погодиться допомогти вам…

– Чому?

– А тому, що, певне, на його прохання й узяли цього робiтника. Хазяїн захотiв позбутися небезпечного робiтника i легко цього домiгся. Я, звичайно, не обстоюю, що все було саме так, як я говорю.

Незважаючи на подiбну двоїсту пораду Чижа, Михайло Михайлович проте вирiшив-таки удатися до Хоменка i спробувати умовити його. Все ж була маленька надiя на лiбералiзм Хоменка.

Дружина порадила Михайловi Михайловичу не йти до Хоменка додому, а зустрiти його в суботу бiля монастиря, куди, звичайно, приїздить вiн на своїй бричцi разом з дружиною пити квас. Або в недiлю бiля церкви пiсля обiднi. До церкви Михайло Михайлович давно не ходив i вирiшив спробувати спочатку побачити знайомого фабриканта бiля монастиря, тим бiльше, що любив робити в тому напрямку свої прогулянки.

Йому пощастило. Ще не дiйшовши до монастиря, вiн зустрiв Хоменкову бричку. Але самого господаря на нiй не було. На цей раз їхала його молода дружина, що сама й правила гарячим донським рисаком.

Вона здаля впiзнала помiтну постать Коцюбинського i на повнiй рисi спинила бiля нього коня. Побачивши її саму й знаючи трохи вдачу цiєї жiнки, Михайло Михайлович боявся, щоб їй не спало часом на думку запросити i його до себе в бричку. Вмить вiн навiть уявив собi подiбну прогулянку чернiгiвськими вулицями… I ще швидше придумав причину, щоб вiдмовитись

Вiн, проте, й гадки не мав, що вродлива фабрикантша не раз вказувала своєму неохайному, з химерами, чоловiковi на письменника Коцюбинського, як на людину, з якої треба брати приклад.

– Оце мужчина,– вигукувала вона в таких випадках до чоловiка,– завжди одягнений, як гiсть iз столицi. Чепурний, в прекрасному, завжди новому костюмi, з модним галстуком!.. А ти – вайло, ти зовсiм забуваєш про себе, певнiше – про мене… Вiд тебе завжди чути махорку за версту… Цим ти зневажаєш мене, свою дружину. Адже я волiла б бачити тебе завжди елегантною i статечною людиною. А ти заростаєш бородою, нiколи не мiняєш своєї чесучевої блузи… Михайло. Михайлович кавалер, вiн навiть вуса фарбує, бо так треба.

– Вiтаю, вiтаю! – гукала вона до Михайла Михайловича.

Вiн пiдiйшов.

– Що ж це ви, добродiю,– подаючи руку в лайковiй рукавичцi, напустилась вона вiдразу на Коцюбинського,– забули про нас. Нещодавно приходили цi… добродiї з «Просвiти» до Сави Гавриловича по грошi i вже без вас… Я просто була обурена.

– Я давно не в «Просвiтi»… Ще з минулого року.

– I чудесно! Нема чого шкодувати… – Довгими тонкими пальцями вона заправила пару неслухняних кучерiв пiд брилик.– Там самi тюхтiї, жодного справжнього джентльмена. По совiстi вам скажу – набридли вже менi вишиванi сорочки i стьожки…

– Ну, як ся має Сава Гаврилович?

– О! У нього, як завжди, багато неприємностей. Ви бачите,– вона показала на порожнє мiсце в бричцi,– вiн навiть не виїздить тепер на прогулянки. Я сама…

– А що трапилось?

– А хто його розбере! То було iз поставками щось не в порядку. Тепер залагодилось, так робiтники в наш важкий час забажали пiдвищення платнi. Мало не застрайкували… Та добре, що Савi Гавриловичу заздалегiдь доповiли про призвiдцiв… Ну, так вiн сам їздив до губернатора i до полiцмейстера… Запобiг катастрофi. Тепер спокiйнiше…

«Чи варто вдаватися до Хоменка?» – востаннє запитував самого себе Коцюбинський. Потiм iронiчно промовив:

– Значить, нiчого прикрого у вас тепер немає?.. Адже все залагоджено?..

– О, якби ж то!.. Далеко не все! На Саву Гавриловича сиплються прикростi, як iз торби.

I вона, трохи перехилившись у бiк до Михайла Михайловича, усмiхалась i кокетувала, а про чоловiковi прикростi розповiдала з таким веселим виглядом, немов рада була, що їй є про що розмовляти з добре знайомим чоловiком.

– Уявiть собi, бiда прийшла звiдти, звiдки її аж нiяк не сподiвались… Всiм вiдомо, що Сава Гаврилович походить з старовинного козацького роду. У нього є документи, якi до нього перейшли ще вiд дiда-прадiда. Вiн листувався з якимось складачем українських родословних спискiв, посилав йому великi грошi на видання цих спискiв книжками i знiмав копiї з своїх документiв.

– Ну, i що з цього вийшло? – зацiкавився Михайло Михайлович.

– О, ви навiть не уявляєте, якi несподiванi результати!.. Цей складач просто якийсь аферист: копiї документiв надiслав Савi Гавриловичу назад, грошей, звичайно, не повернув i в родословнi списки старовинних українських родiв нас не вписав… А хiба ми маємо на це меншi права, нiж Лизогуби чи Галагани?..

– Це прикро! – усмiхнувся Коцюбинський.

– Звичайно, прикро!.. I ми знаємо, чиїх рук це справа… Це Симиренки очорнили нас, це вони писали до складача якiсь брехливi iсторiї про наш рiд.

Помiтивши, що Михайло Михайлович зробив рух щоб попрощатись, вона раптом схаменулася.

– Це добре, що я вас зустрiла: не треба буде посилати по вас.

– Справа якась?

– О! Ще й яка!.. – I вона несподiвано засмiялась на повнi легенi, заслiплюючи чудесно-бiлими зубами.– Завтра вдень ми влаштовуємо невеличку гулянку. Приїхала сестра Сави Гавриловича з чоловiком. Ми хочемо скликати гурток знайомих i влаштувати останню вже в цьому роцi гулянку в лiсi. Уявляєте – тепер лiс чудовий, як нiколи! Звичайно, якщо не змiниться погода. Тiльки не думайте вiдмовлятись, дуже вас про це прошу. Я так вас, Михаиле Михайловичу, шаную, поважаю, а ви, негарний, забуваєте про нас:

– Нi, я просто зайнятий рiзною роботою… i хворий.

– А ви заходьте до нас частiш… По суботах… Вiд розваги люди здоровiшають.

Коцюбинський подякував. Вiд запрошення на завтрашню гулянку не вiдмовився. Отже тепер остаточно вирiшено – вiн говоритиме з Хоменком.

Сава Гаврилович повернувся додому з своєї фабрики роздратований i злий. Оце тiльки що в конторi вiн довiдався, що в нього з-пiд носа вислизнули десять вагонiв найкращої махорки-саджанки, що заготовлена була в Прилуках, у помiщика Парицького. Махорку перекупив Симиренкiв агент. Прогавили!.. I чому?.. На два днi запiзнилися внести завдаток. А вже ж договорено було. Сорти чудеснi – хмелiвка, цiна пiдходяща: Парицький поспiшав продати, бо в нього обом закладним минав термiн, а, крiм того, були простроченi векселi, i кредитори вже довiдались, що на складi в Прилуках у нього є на тридцять тисяч карбованцiв зашитої в рогожу махорки. Могли накласти арешт. Парицький продешевив, бо поспiшав… i тут на тобi – вирвали з-пiд самого носа. Як тут не розсердишся!..

А хто винен?.. Завозився був з страйкарями, потiм поїхав до Києва в округ. Поки впрохав пiдполковника Савицького, щоб вiн прискорив аванс за поставки, а час iде й iде… А цi хорти Симиренковi гасають по Чернiгiвщинi й Полтавщинi i носом чують, де махрою… А може, вони ж i Савицькому пiдсунули, щоб затримав на два днi аванс, бо знали, що в мене всi грошi в дiлi, а позичати я не люблю: проценти з'їдають прибуток… А чорти б їх подушили… Другого такого випадку не трапиться… Ех, шкода!..

I вiн тикав парасолькою – завжди їздив з парасолькою – свого кучера в спину, щоб той поспiшав, бо коли не поспiшаєш, то чиниш хазяїновi збитки. Кучер здвигав плечима й попускав злегка вiжки: хвилину тому хазяїн лаяв за те, що вiн немовби хоче з нього душу витрусити швидкою риссю, а тепер докоряє за повiльну їзду…

Та як на злiсть i дома нема кому його розважити: обiдати його не чекали… По обiдi всi кудись порозходились… Чорт батька зна що!..

Обiдати йому й не хотiлося. Вiн був на цегельнях, говорив з управителем i потiм частував його трохи в ресторанi. Цеглу на новi корпуси йому постачатимуть дешевше. От тiльки десять вагонiв махорки, що вислизнули з-пiд рук, не дають спокою… Страйкарi виннi: через них вiн спiзнився на два днi.

Вдома вiн трохи вiдпочив, а потiм замкнувся в своєму кабiнетi. Дiстав розкiшне оправленого синього зошита i схилився над ним у роздумi. Це була його кiлькарiчна робота – дослiдження пестливих форм в українськiй мовi. Вiн не раз нахвалявся знайомим українцям, що давно пише роботу, яку колись опублiкує. Iнодi для гостей вiн навiть читав кiлька сторiнок, заздалегiдь просячи пробачення: вiн, мовляв, не дослiдник, а так просто – кохається в багатствi рiдної мови, тому й пише…

Минулого разу вiн не встиг закiнчити фразу: «Протилежно iншим мовам в українцiв кожна частина мови має пестливi форми. Наприклад…» Далi фраза обривалася. Сава Гаврилович, наче справжнiй учений, хвилину подумав, почухав ручкою потилицю i крякнув, потiм дописав: «…спати, спатки, спатусi, спатоньки…»

– А бодай ти провалився!.. – згадав вiн раптом уголос про Камищука.– Де ти, така падлюка, взявся на мою голову?.. Це ж якi збитки! Десять вагонiв першосортного корешка…

В цю хвилину до кабiнету залетiла дружина. Тримаючи хлист, яким пiдганяла жеребця «Бунчука», i подаючи чоловiковi руки для поцiлунку, вона радiсно гомонiла:

– Чудова прогулянка!.. Даремно ти не з'явився ранiше – поїхали б разом. «Бунчук» усе пускався учвал, та я його здержувала… Чудовий кiнь! Виключна погода! Завтра буде незрiвнянний пiкнiк… До речi, зустрiла Михайла Михайловича й запросила його, адже ти не заперечуєш?.. Чудова людина!.. Галантний кавалер, європеєць, не рiвня тобi…

Сава Гаврилович хотiв ще раз поцiлувати дружину в руку, але вона крутилась на мiсцi, i хлист, що був у її руцi, проїхався чоловiковi по обличчi. Вiн удав, що не помiтив цього.

– Ти знову не встиг поголитися?

– Завтра, завтра, моя трояндо… Спецiально для пiкнiка поголюся. Щождо Коцюбинського, то менi його теж треба побачити. Є в мене одна справа…

– Може, оцю статтю свою хочеш йому читати? Не раджу… Кому воно цiкаве?.. А головне – ти фабрикант, капiталiст, i чи тобi личить братися за якiсь там писання?..

Але Хоменко не погодився:

– Катерина II,– сказав вiн, помисливши хвилину,– була цариця, а дивись – писала рiзнi твори… Потiм по паузi додав:

– Та справа не в Катеринi, а в тому, що Симиренковi пройдисвiти вихопили в мене з-пiд носа десять вагонiв чистосортної хмелiвки…

– Знову Симиренко!.. –вигукнула роздратовано жiнка.– Чого вiн плутається в тебе на дорозi?..

До кабiнету зайшла служниця взяти вiд господарки пальто, i та вийшла переодягтися.

Коли гостi пiсля доброї закуски i особливо щедрої випивки почали розходитися по лiсу, Михайло Михайлович вирiшив пiдiйти до Хоменка й одвести його вiд iнших, щоб, кiнець кiнцем, якось у розмовi мiж iншим викласти своє прохання. Можливо, йому пощастило б, коли б не Хоменкова дружина Розалiя Юхимiвна.

– Михаиле Михайловичу, ви тут єдиний джентльмен i мусите провести мене до води. Я хочу помити руки i трохи освiжити обличчя пiсля важких обов'язкiв господарки.

Коцюбинський не мiг вiдмовитись.

– Саво! Савонаролочко!.. – гукнула вона до чоловiка, що був далеко бiльше напiдпитку, нiж дружина й iншi гостi,– я забираю з собою Михайла Михайловича до рiчки.

«Савонаролочка» байдуже махнув рукою. Розалiя Юхимiвна поводилась не по-жiночому смiливо. Спираючись на руку Коцюбинського, вона злегка штовхнула його вниз до берега з пiскової кручi.

– Який ви неповороткий!..

Вона засмiялась. Потiм взяла з ридикюля малесеньку хусточку, змочила кiнчик її в Деснi i витерла собi обличчя, вiд чого воно ще дужче зайнялося рум'янцями. Помила руки, напудрувалася i все промовляла:

– Я жiнка освiчена i не дуже соромлюся чоловiкiв.

Потiм попросила Михайла Михайловича одвернутися, поки вона поправить собi панчохи.

Вiд мiцного вина в Михайла Михайловича трохи несвiжа була голова. Розалiя Юхимiвна пiдхопила його пiд руку й запропонувала пройтися понад берегом. Далi пiднялися на пiскову кучугуру й зайшли до лiсу.

Довкола й справдi була чудова рання осiнь, що п'янила як давнє, вишумоване вино, хвилювала i немов вимагала: спинися, лови хвилину, як лист кленовий, що падає до твоїх нiг.

Дружина Хоменка, здавалося, божеволiла. Вона бiгала мiж деревами, трохи над мiру пiдiймаючи сукню, нахилялася за чудовим кленовим листям, i Коцюбинський бачив її стрункi ноги в дорогих ажурних панчохах та груди, що прагнули на волю з-пiд тугого одягу. Вона збирала листя в букет, кидала його i збирала новий… Пробувала кокетливо наспiвувати якiсь мотиви, перестрибувала з одного на другий, замовкала, потiм щебетала знову… Без кiнця… Одночасне встигала закидати Коцюбинського цiлим дощем запитань i своїх же вiдповiдей на них…

Михайло Михайлович був трохи спантеличений. Вони вiдбились вiд iнших. Треба було повертатись i шукати Хоменка. Коли Розалiя Юхимiвна чула про це, вона хапала його пiд руку i смiялась божевiльним визивним смiхом.

Вони йшли далi.

– Я знаю,гукала вона,– ви боїтесь мене… Або засуджуєте… Що? Не засуджуєте?.. Прекрасно! Дякую… Нашi провiнцiали, що зроду й не бачили європейської жiнки, не дарували б менi сьогоднiшньої поведiнки. Але ж ви були на заходi, ви повиннi спiвчувати менi i зрозумiти, що в цiй отруєнiй махоркою атмосферi свiтськiй жiнцi можна знудьгуватися, якщо не збожеволiти…

I раптом настрiй її мiнявся так само, як i мотиви пiсень, i поведiнка.

Потiм знову несподiвано вона покидала хандру й починала кокетувати.

– Подобаються вам мої перли?

– Так.

– Це чоловiк подарував менi в день iменин. Вона спинила Коцюбинського i, демонструючи перед ним разок перлiв на своїй гарнiй шиї, тягнулася до нього обличчям.

– Нi, ви спробуйте на вагу – справжнi… Сава Гаврилович для мене нiчого не шкодує… Що? Ви боїтеся торкнутися цiєї цяцьки на шиї вродливої жiнки?.. Соромтеся, європеєць…

Вона тягнулася до нього, вимагаючи спробувати перли на вагу. Коцюбинського обдавало тонким запахом її духiв, слiпили її разючо-бiлi, виплеканi зуби, напiвзаплющенi очi манили. Вона вже говорила зниженим, змовницьким, похiтливо-тремтячим голосом. Вже мало мiркувала над своїми словами i лепетала, вкладаючи в слова не думки, а тiльки своє хвилююче почуття.

– Ну, вiзьмiть же, спробуйте, переконайтеся, що справжнi… Вiзьмiть… Спробуйте… Ну, я вас прощу, бачите, прошу… Вимагаю!.. Це треба…

I Коцюбинський не вiдчував вiдсутностi смислу в її божевiльнiй мовi… Вiн хотiв, щоб зрештою кiнчити з цим, злегка торкнутися до низки її перлiв. Та вона схопила, забувши про все, його руки й закинула собi за шию, вмить сама обняла його за шию й немов прилипла до нього, її майже заплющенi, скаламученi очi i вiдкритi пристраснi губи ламали опiр. Вона повисла на його шиї. Вiн одiрвався вiд неї i набрав повiтря в груди. Потiм пiдняв кашкет та її ридикюль з землi. Пiшов. Вона вмить наздогнала його i взяла пiд руку. Важко дихали її затиснутi в корсет груди. Вона задихалась.

Коли Хоменко й дехто з гостей обернулися, почувши кроки, то побачили Коцюбинського з ридикюлем в руках i Розалiю Юхимiвну, що безтурботно наспiвувала собi i збирала кiльканадцятий букет вогняного кленового листя.

– Савонаролочко, ось i ми!.. – защебетала вона ще здаля до чоловiка.

– Тепер, моя трояндо, я заберу вiд тебе Михайла Михайловича. У мене до нього справа. Ти не заперечуєш?

Вона про щось думала мить, потiм перекусила надвоє корiнець листка i мовчки здвигнула плечима. Хмiль її пройшов.

Михайло Михайлович був радий. Вiн мав аж двi вигоди: позбувся небезпечної жiночої компанiї i залишався з Хоменком сам на сам.

Та склалося iнакше.

До них причепився зовсiм п'яний чоловiк Хоменкової сестри, власник оптового магазина в Києвi, його кругле, як повний мiсяць, обличчя вилискувало вiд поту. Вiн уже встиг набриднути всiм гостям своїми розмовами i збирався причепитися до вiдомого письменника Коцюбинського.

Хоменко був завжди заклопотаним дiлком i мало зважав на свою зовнiшнiсть. Новий дорогий костюм, що вибирала йому дружина, висiв, як лантух. Галстук висмикнувся з-пiд жилетки i безпорадно метлявся в повiтрi. Вiн не помiчав нiчого.

Всi троє сидiли долi, на килимi. Перед ними на серветцi стояло вино, бокали i бiсквiти. Пив Хоменкiв шуряк i зрiдка сам господар, що, проковтнувши чарку, тут же визнавав сам:

– П'яний капiталiст – винятково вульгарне явище…

– У лiсi… – додавав шуряк,– а в пристойному ресторанi – навпаки…

– Образу, Михаиле Михайловичу, ношу я в серцi На нашу iнтелiгенцiю.

Вiн виймав з рiзних кишень то одну, то другу хустку i витирав собi чоло й широку лисину.

– Образу… i немалу!..

– Це з українським гербовником?

– Ви вже знаєте?

– Менi Розалiя Юхимiвна розповiла.

– Копiйчана справа,– вставив своє Хоменкiв шуряк,– не варто звертати уваги… Я б за цю справу не дав п'ятака.

На нього зовсiм не зважали.

– Копiї i фотографiї документiв та портретiв, що я надсилав, менi повернуто з припискою: «Не можуть бути використанi». А чому? Що я – вискочив, як Пилип з конопель?.. Нi. Хоменки при Богданi були в сотниках. А одного Зиновiй-Богдан надсилав до Туреччини дипломатом. А в князя Паскевича-Ерiванського правою рукою хто був? Хоменко… Та, зрештою, в мене цiла гора документiв! Менi кажуть: подавайте в сенат, геральдiю… Нащо це менi? Хiба славний український рiд – не рiд дворянський?.. Я не за цим обстоюю. Хоменки зробили для України багато. А що сенат не затвердив моєму дiдовi родовий герб, можна друкувати й «незатверджений». Я сам зробив немало для української культури. I ви, Михаиле Михайловичу, перший цьому свiдок.

Вiн прозоро натякав на те, що пiдтримував «Просвiту» грiшми.

Михайло Михайлович промовчав.

– Наша iнтелiгенцiя,– провадив своєї Хоменко,– не вмiє цiнувати тих, хто допомагає рiднiй культурi. Нас оцiнить наш народ. До нацiональної культури вiн не дорiс, але ми створили нацiональну промисловiсть, ми дали йому роботу й хлiб.

– Єрунда! – знову встряв до розмови Хоменкiв шуряк.– Мiй молодший прикажчик одержує бiльше, нiж на твоїх тютюнових фабриках майстер. Я не маю подяки вiд свого прикажчика, а ти вiд свого майстра… На них не треба зважати. Вважайте тiльки на себе.

Що вам треба, те й робiть… Щождо того, щоб довести свiй рiд, то це нiсенiтниця. От гiльдiї – це я цiню!.. Та побачивши, що його намагаються не слухати, вiн з п'яною байдужiстю махнув рукою:

– А ч… ч…орт з вами!.. – i подався до гурту з пляшкою в однiй руцi i келихом у другiй, розхлюпуючи з пляшки вино.

Тимчасом Сава Гаврилович розкривав свої думки, з якими, певне, носився давно:

– Народ! Наш бiдний народ! Пригадуєте, Михаиле Михайловичу, рядки Бориса Дмитровича:

Убогiї ниви, убогiї села,

Убогий, обшарпаний люд…

Дуже гiркi рядки, а правдивi… Та й справдi, що може дати земля народовi? Злиднi – i бiльш нiчого. Народовi не потрiбна земля – вона однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!.. Тiльки не земля – вона вимагає поту, щоб родити, i висисає з бiдного народу всi сили. Народ мусить ненавидiти землю! Нехай помiщики люблять землю – на нiй стоять їх палаци. Вона дає їм багатство… Народ мусить iти на фабрику… Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, нiж заможний селянин, їй-бо… Не вiрите?

– А хто ж,запитав Коцюбинський,– буде постачати вам сировину?

Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонiв тютюну, що вислизнули в нього з-пiд рук, i на душi в нього стало гiрко. Та це лише на одну хвилину спинило його промову. I вiн вiдповiдав Коцюбинському:

– Хазяї й помiщики… А селянам бракує земельки навiть на хлiб для дiтей. З них нiякi постачальники для мене… Тiльки хазяї, тiльки помiщики…

Коцюбинський, звичайно, не думав дискутувати. Це було зовсiм недоречно. Все ж таки вiн не витримав i натякнув:

– Здається, на ваших фабриках були заворушення… i зовсiм недавно?..

– Страйк! – вигукнув з гордiстю Сава Гаврилович.– Справжнiй страйк, якi бувають на кожному порядному пiдприємствi…

В його голосi Коцюбинський почув ноту хвалькуватостi: Хоменко хотiв скидатись на великого капiталiста. А проте не без пiдстав…

– Ну, та їхня не взяла! Моя взяла! А їхня подумала, погедзькалася, та й,– вiн оглянувєя довкола, певне бажаючи сказати непристойнiсть, але заради Михайла Михайловича втримався i тiльки зареготав.

Коцюбинський почував себе як на колючках, його починало захоплювати полемiчне завзяття.

– Чия ж це – їхня?

– Робочi…

– Народ, значить?..

– Нi, Михаиле Михайловичу, не сам народ, а призвiдцi, бунтарi… Чоловiк собi чесно робить, одержує, що полагається, i нiчого бiльш не хоче, аби лиш була робота. Але тут приходить якийсь шибайголова й починає йому теревенi розводити, як комар над вухом. Гуде та й гуде… Ну, зрештою, чоловiк не камiнь: роздовбає-таки його пройдисвiт… А потiм страйк, бунт… А вiд цього менi збитки.

Коцюбинський вирiшив дошкулити йому.

– Слухайте, Саво Гавриловичу, але ж у подiбнiй ситуацiї ви користуєтеся послугами полiцiї, яка придушує все передове, гуманне. Для цього вона й iснує.

Хоменко замислився. Вiн мав талант пiдприємця, вузький талант дiлка, а в полiтичних питаннях часто. був безпорадний. Вiн пiдiймав пляшки з килима i приглядався, чи залишилося в них вино. Знайшов мадеру i налив чарку. Прополоскав собi зуби i проковтнув вино.

– Сьогоднiшня полiцiя,– сказав вiн,– це нашi найманцi. Ми їм платимо, вони нам роблять.

– Як це зрозумiти?

– А тут немає особливої мудростi,– лукаво пiдморгнув вiн.– Думаєте, полiцмейстер менi за спасибi допомагає?.. Авжеж!.. Сподiвайтеся!.. Це шахрай iз шахраїв такий, що iз рiдного батька злупить, а з мене й тим паче. Кобила «Ластiвка», чистокровна англiчанка, вже на його стайнi… Це – раз. Браслет золотий його дружинi на iменини – це два… Поки що цього вистачить, навiть з авансом на майбутнє…

Обурений Коцюбинський пiдвiвся. Але Хоменко ,вхопив його за руку.

– Не поспiшайте. Ще рано. Ми ось поїдемо зараз закiнчувати до мене.

– В мене сьогоднi бракує часу. Я, мабуть, не поїду…

– I не думайте тiкати… Я ше вам до ладу своєї справи не розповiв. Я вам ще про професорiв розповiм, що беруть хабарi не гiрш за полiцмейстера…

Вiн гарячкове вмовляв Коцюбинського, який в цю хвилину вирiшив: тiкати звiдси й забути про цю останню свою слабкiсть… Але в його уявi на мить постало прекрасне обличчя Григорiя Камищука – його голубi очi з iмлою, бiлява чуприна, могутнi плечi… I Коцюбинський не втримався:

– У мене до вас, Саво Гавриловичу, була невеличка справа, прохання навiть… Серед робiтникiв вашої чернiгiвської фабрики, арештованих i вiдданих пiд слiдство, є один, якого я знаю,– Григорiй Камищук. З приводу нього в мене є до вас справа.

– Ну, ось, бачите, навiть справа, а ви тiкаєте… Хто ж у лiсi про справи говорить?.. Це тiльки дома… Наше товариство не таке страшне, щоб вiд нього тiкати вам.

Хоменко знав про популярнiсть письменника Коцюбинського не тiльки серед українських читацьких кiл, але й у Росiї i навiть за кордоном. Це його примушувало ставитись до письменника з повагою. Вiн цiнив Коцюбинського, хоч майже не був обiзнаний з його творчiстю. Хоменко розумiв, що коректнiй вдачi письменника багато чого в цьому колi не подобається, i це вражало гонор фабриканта: українському письменниковi не по собi серед справжнiх українцiв!..

Вiн м'яко взяв за лiкоть свого гостя:

– Михаиле Михайловичу, може, вам Аркадiй, мiй шуряк, не до вподоби… Купчисько!.. Вiн i менi не до серця. Ось повернемося додому i вкладемо його – нехай собi дрихне. Ми на нього не зважаємо i ви не зважайте. В тверезому станi його ще можна терпiти, а як вип'є – реп'ях…

Недалеко з'явилась Розалiя Юхимiвна, яка щось шукала в травi, удаючи, що не бачить чоловiка й Коцюбинського.

– Трояндо!.. Що ж це в нас робиться?.. – гукнув Сава Гаврилович.– Михайло Михайлович хоче тiкати додому. Ми йому не до вподоби…

Вона, удаючи примхливу дiвчинку, пiдбiгла до них.

– Ай, ай… як вам не соромно, Михаиле Михайловичу!.. Невже нашi женщини вам не до серця?.. Не пустимо, не пустимо нiзащо!..

Обравши зручну мить, вона прошептала чоловiковi:

– Яка тут кiшка пробiгла мiж вами?

– А бiс його розбере… Вiн не любить п'яних, делiкатний… Аркадiй тут нiсенiтницю верзякав… Я перед ним сп'яна прохопився, що полiцмейстеру хабара дав… Може, це його й шпигонуло?.. Треба затримати i якось умовити, залагодити… А то ще, бува, де ляпне… Не обберешся бiди…

– Ти тюхтiй… – презирливо вiдповiла вона й пiшла до гурту, де вже був i Михайло Михайлович.

Було помiтно, що Хоменко уникав розмови з Коцюбинським сам на сам. Вiн мав час подумати i вже догадувався, в чому полягатиме прохання Коцюбинського, тим бiльше, що вже знав, про кого йтиме мова.

Тодi, пересилюючи свої почуття, Михайло Михайлович сказав:

– Саво Гавриловичу, а все ж таки, хоч зараз i не час, треба менi дещо викласти вам.

– Е… е… гаразд… – промимрив той i раптом узяв рiшучий тон, – то пiдемо до мого кабiнету.

Вони прийшли до розкiшно вбраного великого кабiнету. Видно, тут порядкувала рука Розалiї Юхимiвни. Виконаний олiйними фарбами, старовинний, схожий на iкону, портрет якогось Хоменкового прадiда, десяток дрiбних фотографiй, серед яких був i маленький фотопортрет Хоменкового кума – чернiгiвського полiцмейстера…

Хоменко майже лiг на канапi. Коцюбинський сiв оддалiк, бiля стола. Вiн був утомлений i роздратований. Проте вiн умiв стримувати свої почуття.

– Дiловий у вас настрiй, Михаиле Михайловичу…

– Нi, я просто користуюся з нагоди…

– Прошу, прошу… Я з радiстю… Коцюбинський вирiшив розрубати вузол одним махом.

– Саво Гавриловичу, ви маєте повну змогу довести громадянству свою гуманнiсть, примусити багатьох людей бути вам зобов'язаними, якщо вживете заходiв до звiльнення з-пiд арешту вашого робiтника Григорiя Камищука.

– Як то?.. Нащо це?.. Як я можу?.. – перелякався Хоменко.

– Це потрiбно не вам, звичайно, i не менi… а йому, його батькам. Є багато причин, щоб бачити його на волi… А головне – сама людина: таких, як вiн, мало, їх майже немає…

– Але ж я не влада, не прокурор, я в цiй справi – нiщо…

– Нi, ви можете зробити багато. Не вiдмовляйтесь цим. Навряд вiдмовить вам прокурор, якщо ви його про це попросите.

Коцюбинському раптом спало на думку, що вiн принижує себе цим проханням. Справдi, нiколи йому ще не доводилось когось так просити. А тут вiн прийшов до людини, до якої не має особливої поваги, пересидiв з. нею мало не цiлий день i тепер просить… Та вiн вiдразу ж вiдкинув цi думки: вiн не для себе…

Тимчасом Сава Гаврилович, що завжди трохи повiльно мислив, зорiєнтувався:

– I до того, бачите, менi не треба, щоб якийсь пройдисвiт баламутив менi людей.

– Ви можете не приймати його бiльше на свою фабрику.

Хоменко подзвонив. Прийшла служниця, i вiн наказав принести вина. Потiм уважно прислухався до слiв Коцюбинського. Принесли вино. Вiн налив два келихи.

– Прошу… За народним звичаєм, де сперечаються, там i п'ють.

– Не питиму. Це менi шкодить.

– Прошу – це легеньке…

– Не можу. Хоменко випив сам.

– За ваше здоров'я, Михаиле Михайловичу, вас я глибоко шаную i поважаю. Щождо моєї гуманностi, яку, як ви сказали, треба довести, то хiба е такi добрi люди, що не ймуть вiри в неї? Хiба мало я зробив людям хiба мало чим менi зобов'язанi люди? Ображаєте ви мене, Михаиле Михайловичу…

Коцюбинський роздратовано здвигнув плечима. Хоменко помiтив це i раптом перейшов на iнший тон. Вiн повеселiшав i намагався жартувати, але не поступався.

– Ви не знаєте цих людей. Та коли тiльки Камищук опиниться на свободi, то хiба йому обов'язково треба працювати в мене, щоб зiпсувати менi життя?.. Вся фабрика – його приятелi, така ж босота, як i вiн. Вони зруйнують моє хазяйство, знищать мене. Та, зрештою, яка вам особисто з цього користь? Не розумiю я вас… Не туди українська iнтелiгенцiя мусить вкладати свою енергiю… Вивести народ з темряви – ось першочергове завдання.

Коцюбинський рвучко пiдвiвся.

– Одну чарочку… Це завезене: в Чернiговi таким не торгуюгь, – сказав Хоменко.

Вiн випив сам i втерся рукавом. Коцюбинський сухо вiдрiзав:

– Нiякої особистої користi я цим не домагаюсь. Я тiльки знаю Камищука i високо цiную цю молоду людину. Вiн повинен бути звiльнений. Не звiльните ви, зробить хтось iнший. Та й взагалi треба перевiрити, чи винен вiн у тому, що йому iнкримiнує слiдча влада.

Останнє вiн сказав, не маючи ще на увазi якихось конкретних даних, майже випадково. Але на Хоменка саме цi його слова справили враження. Вiн уважно подивився на Коцюбинського, немов хотiв розгадати його задум.

Потiм сказав:

– Ви щось маєте на увазi? Не вiрте людям, нiхто з них нiчого не знає.

Вiн навiть помiтно стривожився, чого не мiг не помiтити Коцюбинський. Та через хвилину Хоменко вже переходив на веселий, жартiвливий тон.

– Ну, не будемо сваритись… Та й немає за що. Якийсь там Камищук, пiдозрiла, авантюрна особа… Таким саме й мiсце у в'язницi. Прошу, Михаиле Михайловичу,– вiн показав на повний келих i жадiбно, тремтячими губами, як алкоголiк, випив сам, плеснувши зопалу вином собi на жилетку. Але не помiтив цього i почав переходити на бравурний тон, наспiвуючи навiть мотив, пiдслуханий ним у свого управителя. А управитель винiс цю мелодiю з одного чернiгiвського борделя на мiськiй околицi.

Тепер Коцюбинський зневажав цю людину до кiнця.

Вiн жахався того, що сам, разом з просвiтянами, давав привiд цiй тваринi вважати себе за мецената…

– Саво Гавриловичу, – промовив вiн, силуючи себе до стриманого тону, – якщо ви в силу своїх принципових мiркувань не хочете зробити цього, то я прошу вас знову ж таки про це, але як про послугу особисто менi. Майте на увазi, що для мене це має величезну вагу. Це буде послуга, якої не забуду я нiколи.

Мотивчик борделя раптом припинився. Хоменко прислухався до слiв Коцюбинського, граючись брелком вiд золотого годинника. Iнодi вiн залишав брелок i поволi, смакуючи, тягнув з келиха вино. Потiм поставив на стiл недопитий келих. Хвилину подумав i невiдомо для чого вийняв i почепив на нiс окуляри, немов хотiв заховати свої очi, якi не могли опиратися глибокому, гiпнотизуючому поглядовi чорних, ясних очей Коцюбинського. «Зараз вiн скаже якусь пiдлiсть», – подумав Михайло Михайлович.

I справдi.

– Михаиле Михайловичу,– спокiйним, дiловим тоном вимовив той. Таким тоном вiн розмовляв з людьми, що приходили сюди до нього просити вiдстрочення векселiв.– Михаиле Михайловичу,– повторив вiн, не поспiшаючи i забувши про свою жартiвливу манеру, – бувають такi справи, в яких вiдмовляєш навiть друзям. Адже ви, певне, не знаєте, якими словами паплюжив мене цей пройдисвiт в останнiй день свого перебування на фабрицi, перестрiвши мене бiля контори…

– Звичайно, не знаю…

– То ж то бо й є… Одверто вам сказати – я боюся його…

– Вiн виїде з Чернiгова.

– У цього бунтаря сто пар рук i нiг… Менi вiн не забуде, де б вiн не був. До таких людей треба застосовувати найсуворiшi заходи, їх треба знищувати – це найкраще, найбезпечнiше…

– Така ваша остання вiдповiдь?

– Остання… Та й ви на моєму мiсцi зробили б так точнiсiнько.

– Помиляєтеся, пане, – гостро вимовив Коцюбинський i вийшов з кабiнету.

Вiн пiшов не до гостей, а зiйшов униз. За одними, нещiльно причиненими дверима вiн почув знайомий притишений шепiт:

– Спробуйте на вагу – це справжнi перли… Ну, вiзьмiть же, спробуйте, ви боїтесь торкнутися…

Далi вiн не чув – був уже далеко. В однiй порожнiй кiмнатi вiн посидiв трохи, щоб заспокоїтись. Але через хвилину зiрвався й швидко пiшов до передпокою.

Коли вiн надягав своє пальто, до нього вийшла розпалена i втомлена Розалiя Юхимiвна. Вона навмисне щiльно зачинила за собою дверi, крiзь якi чути було вигуки гостей з вiтальнi. Гостей значно збiльшилося, i серед численних голосiв Коцюбинський пiзнав голоси Сулими i Прокопенка, що п'яно гукали щось один на одного. Хоменкова дружина вдивлялася йому в очi.

– Боже мiй, Михаиле Михайловичу, щось трапилося!.. Я знаю. Не втiкайте! Ну, я вас прошу. Скажiть, чим образив вас мiй чоловiк?..

Але Михайло Михайлович мовчки, з нервовою поспiшнiстю продовжував одягатися. Жiнка таємниче зашептала:

– Але ж про мене ви не поганої думки?.. Адже так? Я не помиляюся? Ви, певне, зрозумiли мене?.. Ну, говорiть же…

Вона простягла йому руку на прощання, але Коцюбинський не поцiлував її, як звичайно, а нервово потиснув i, широко ступаючи, швидко вийшов на вулицю. Розалiя Юхимiвна сумувала вслiд:

– Боже мiй!.. Єдиний джентльмен…

За хвилину Михайло Михайлович розшукав вiзника, i, поки його шкапа трусила найповiльнiшою риссю по кривих вулицях вже померклого осiннього мiста, вiн гiрко думав про себе:

«Так, так i треба тобi, безталанний чудiй! Куди ти посунувся з своїми безглуздими замiрами, до кого? i через це тобi гiдно втерли носа… Землячки! Тi, що люблять свiй народ, як хазяї зоологiчного саду своїх звiрiв – у клiтцi, за гратами… Про що ж було просити їх?.. Про великодушнiсть?»

– Стоп! – несподiвано гукнув вiн вiзниковi.– Повертай на Денисiвський завулок.. Знаєш? Ну, от… До адвоката Чижа…

– Знаємо!.. – бадьоро вiдгукнувся вiзник, i шкапа його немовби вийшла з своєї повiльної i точної, як маятник годинника, рисi i якось боком пiшла вчвал.

Для справи Григорiя Камищука адвокат Чиж робив багато. Вiн дав свою згоду обороняти його на судi, ознайомився з матерiалами слiдства, що досить швидко закiнчилося, i знайшов у показах свiдкiв декiлька неув'язок, на яких збирався провалити обвинувачення.

Камищука обвинувачувано в тому, що вiн пiд час мiтингу страйкарiв на фабрицi увiйшов до кабiнету управителя i нiбито намагався побити його за те, що той хотiв телефоном викликати полiцiю. А потiм загрожував управителевi револьвером i нахвалявся, що висадить в повiтря всю фабрику, якщо хазяїн не погодиться на вимоги робiтникiв.

Довiдавшись про суть обвинувачення Камищука, Михайло Михайлович пригадав свою розмову з Хоменком, i в нього виникла пiдозра, що той пiдставив найнятих свiдкiв i, певне, сам вигадав iсторiю з загрозами управителевi. Адже недаремно вiн так пiдозрiло збентежився, коли почув тодi, пiд час їх розмови в кабiнетi, сумнiви в правдивостi обвинувачення Камищука.

Чижевi пощастило. Обвинувачення виставляло двох свiдкiв: приймальника Гарбузова i артiльника Старостенка, якi заявляли, що вони були в кабiнетi управителя в службових справах, коли туди вскочив Камищук i намагався побити управителя, але вони оборонили його. Тодi Камищук нiбито загрожував усiм револьвером.

Чиж установив, що артiльник Старостенко саме в цей час був у пивницi Белова на другому кiнцi мiста. Там вiн зняв бешкет, i городовик Панасенко склав на нього протокол. Копiю цього протоколу адвокат уже мав у своєму портфелi. Щождо Гарбузова, то справа з ним розв'язувалася так само несподiвано для обвинувачення. З приводу його свiдчень Чиж радився з деякими приятелями Камищука, що були на волi, i тi сказали, що справа, в якiй цей Гарбузов немовби приходив до управителя, взагалi не могла iснувати. Її було вигадано занадто невмiло, без розрахунку на те, що в цих матерiалах копається досвiдчений оборонець. Таким чином встановлювалось, що свiдки були пiдставнi…

Свої заперечення до справи Чиж зберiгав у таємницi. Вiн готував несподiваний удар по обвинуваченню. Знав про це тiльки Коцюбинський, що багато в чому допомагав своєму друговi.

Зовсiм загадковою була поведiнка Надiї Загiрної, вiд якої теж не треба було ховати деталi оборони, оскiльки вона могла б багато чим допомогти. Михайло Михайлович викликав її запискою через Марину i довго ждав її в умовленому мiсцi. Вона запiзнилась, просила вибачення, згадала про якусь важливу свою справу, призначену теж на цей час. Але яка була справа – не сказала.

Вона мовчки вислухала Коцюбинського. З усiма його доказами неповинностi Григорiя погоджувалась, але вигляд її вiд того не веселiшав. Нарештi вона просто сказала, що не вiрить у реальнiсть звiльнення Григорiя таким методом. Потiм рiшуче заявила, що Чижевi не пощастить виправдати Григорiя. Але скiльки не намагався Михайло Михайлович довiдатись про її мотиви, вона нiчого йому про це не сказала. Вiн зрозумiв, що вона не хотiла чи не могла висловитись перед ним конкретнiше. Так i залишилась недоговореною їх розмова.

Цi днi Коцюбинський ледве знаходив сили працювати в статбюро. Його мозок працював зовсiм в iншому напрямку. Тимчасово покинув вiн i писати. Треба було закiнчувати другу частину «Fata morgana». Пiсля перебування на Капрi вiн з запалом продовжував повiсть. Горький надавав великого значення цьому творовi i навiть дав деякi поради щодо дальшого розгортання i висвiтлення подiй у повiстi. Але в цi днi Коцюбинський не мiг опанувати своїх думок.

Тимчасом Горький вимагав поспiшити з перекладом на росiйську мову першої книжки творiв. Михайло Михайлович мусив сам домовитися з своїм перекладачем. Перекладач поспiшав i часом допускав помилок. Коцюбинський перевiряв його роботу. А це вимагало часу i настрою. Амфiтеатров, з яким познайомив Коцюбинського Горький у себе на вiллi, теж вимагав оповiдань для нового петербурзького журналу. Пропонував друкувати Коцюбинського навiть не перекладаючи на росiйську мову. Налагоджувалась справа перекладу його творiв у Празi. Деякi берлiнськi i паризькi видавництва теж удавалися до нього з подiбними запитами. Нарештi, добрi вiдомостi були з Стокгольма вiд професора Iєнсена – переклади з Коцюбинського на шведську мову мали незабаром вийти з друку. Зростала його популярнiсть у Росiї i за кордоном. Здавалося, пiсля виїзду на Капрi в життi його розпочалася нова епоха, коли з Сiверянської вулицi напiвзабутого Чернiгова вiдкриваються перед ним найширшi перспективи.

Тимчасом декому з знайомих стало вiдомо, певне вiд Хоменка, що Коцюбинський втручається в майбутнiй процес Камищука. Поголоска варiювалася на рiзнi лади i в зовсiм невпiзнаному переказi доходила до Коцюбинського. Можна було чекати нових прикростей. Визволення Григорiя набирало для Михайла Михайловича напряму важливої, принципової справи. Через неї вiн не звернув особливої уваги на повiдомлення київського цензора про заборону його збiрки «З глибини».

Часто до нього приходив старий Камищук. Приносив прочитану книжку, розгортав її з газетного паперу й повертав Коцюбинському. Потiм просив нову, яку тут же акуратно загортав у папiр, щоб не забруднити, перекидався кiлькома словами з господарем i йшов, незважаючи на запрошення залишитись на чай або просто поговорити. Вiн шанував чужий час.

Минула осiнь. Вогкiсть, осiння мжичка i повна вiдсутнiсть сонця цiлими тижнями завдавали Коцюбинському, що хворiв ще й на легенi, важкої муки.

Але треба було дiяти. За ним уже була репутацiя громадського дiяча, який не боїться протестувати проти беззаконня, який уже не раз пiдносив голос проти людей, що мали в своїх руках немалу владу. Деякi чернiгiвськi iнтелiгенти пошепки розповiдали один одному про те, що оцей їхнiй чернiгiвець Коцюбинський в одному з своїх нових творiв назвав пса прiзвищем всiй Росiї вiдомого з недавнiх подiй грiзного мiнiстра Трепова… Отже, не боїться!..

Нарештi вiдбувся суд над Григорiєм. До зали суду не пустили нiкого з стороннiх. Не пустили й Коцюбинського. Мiсцевий обвинувач був хворий i обвинувачення пiдтримував приїжджий. Вiн чомусь поспiшав i процес мав закiнчитись того ж дня ввечерi.

Коцюбинський не виходив з дому, чекаючи на Чижа, який мав просто з процесу приїхати й розповiсти про наслiдки. Чекання перейшло далеко за пiвнiч. Нарештi. по грудках замерзлої вулицi прогуркотiв вiзник. Спинився бiля ворiт. Через хвилину Чиж сидiв у кабiнетi i просив чарку коньяку або чаю, бо й замерз, i намучився, i… не знав, що сказати приятелевi.

– Ну, ну… кажiть же!.. – стояв, нетерпеливо чекаючи наслiдкiв суду, Коцюбинський.

– Виправданий?

– Виправданий…

– Де вiн?

Чиж зовсiм пiрнув у крiсло i мовчки, похмуро вiдповiв:

– Де? У тюрмi, звичайно…

– Його не звiльнили?

– I не звiльнять…

– Як то? Нiколи?

– Пiсля каторги…

Михайло Михайлович вражений став перед Чижем.

– Так у чому ж рiч?

– В моїй i вашiй, Михаиле Михайловичу, наївностi. Ми з вами були наївнi, як дiти, i, не знаючи Камищука, взялися його визволяти. А на судi його виправдали в справi замаху на управителя Хоменкової фабрики, але незабаром його судитимуть в iншiй справi, про яку ми з вами не подумали. Григорiя обвинувачують у революцiннiй дiяльностi, в органiзацiї робiтничих майовок i збройному опорi полiцiї пiд час розгону однiєї з майовок.

– Але ж це може бути тiльки наклеп…

Чиж похитав головою.

– Нi, – промовив вiн, – я був у нього в тюрмi пiсля суду. Пропонував свої послуги для нового процесу… З цього вони можуть зробити все, що забажають… Збройний опiр – це довiчне заслання чи й каторга.

Чиж знову хвилину подумав i якимось iншим, зовсiм змiненим, енергiйним голосом людини, що раптом чимсь захоплена, заговорив:

– Ми з вами мало знаємо цих людей… Григорiй ваш друг, ви думали, що ви, як психолог, письменник i друг, знаєте його краще, нiж вiн сам себе знає… Ви не знали, що вiн досвiдчений пiдпiльник, який навчився тримати в своїх руках i самого себе i людей – гурт, масу… Адже вiн з вибачливою усмiшкою зустрiв мою пропозицiю обороняти його. «Як хочете,– вiдповiв вiн,– боюся, що вам не пощастить… Вiд заслання мене не врятує нiщо…» Ви розумiєте, Михаиле Михайловичу, так говорити може не просто собi робiтник махоркової фабрики. Вiн сказав менi, що виступатиме на судi з останнiм словом, в якому обвинувачуватиме весь державний устрiй i закликатиме до його повалення… Розумiєте?.. Вiн хоче дiяти так, як поводяться на судi видатнi революцiонери! I вiн це зможе, не сумнiвайтеся!..

Для Коцюбинського це було нове. Вiн знав багатьох людей, засуджених царизмом, знав їх життя i уявляв їх долю. I все ж близькiсть Камищукової долi до долi подiбних людей була несподiвана для нього. Тепер вiн розумiв, чому Надiя Загiрна не подiляла його оптимiзму перед процесом Григорiя: адже вона, напевне, знала все i, звичайно, про все, вiдоме їй, не мала права розповiдати нiкому, в тому числi i йому, їхньому друговi. Мiж ним i цими його друзями iснувала якась межа, якої вiн поки що не в силi переступити. Ця межа не заважала їх дружбi, але все ж вона роздiляла їх…