IV. ПРИСУД

Слiдство в новiй справi Григорiя Камищука затяглося надовго. Департамент полiцiї розраховував на ряд голосних процесiв i шукав пiдстав, щоб поєднати окремi незначнi справи в невелике число значних полiтичних справ. Царизм докладав усiх сил, щоб показати громадянству свою, насправдi занадто пiдупаду, мiць.

Чиж пробував ознайомитися з приступними для оборонцiв матерiалами i прийшов до висновку, що хоча Григорiй у наступному процесi i не гратиме першорядної ролi, але напевно дiстане заслання, а можливо й каторгу. Особливо беручи до уваги те, що вiн уперто обiцяв поводитися на судi зухвало i при кожнiй нагодi громити царський суд. Вiн просто не радив адвокатовi брати на себе його оборону i хотiв боронитися сам.

Минула зима В тяжкому чеканнi проходила весна. Нарештi в останнiх числах травня стало вiдомо, що суд вiдбудеться через кiлька днiв у Києвi.

Чиж довiдався про це i зайшов до статбюро повiдомити Марину. Вона була схвильована звiсткою i ледве змогла працювати до кiнця дня. Михайла Михайловича в мiстi не було. Вiн дiстав через хворiсть два мiсяцi вiдпустки, виїхав до Києва роздобувати по рiзних редакцiях грошi на лiкування i потiм вiдбув знову на Капрi. Тiльки-но продзвонив дзвiнок, що означав закiнчення робочого дня, Марина схопила свою бiсерну торбинку i, навiть не причепурившись, не чекаючи подоуг, поспiшила додому. Вона боялася, що вже не застане сестри: Надiя часто перед вечором зникала з дому i поверталася досить пiзно. А в Марини для неї сьогоднi була пропозицiя…

Надiя була ще дома i, здавалося, не збиралась виходити. На запитання сестри про її справи та не вiдповiла, навiть не пiдвела голови, схиленої над книжкою.

За обiдом Надiю також не можна було викликати на розмову. Тодi Марина запропонувала:

– Сьогоднi я хочу пiти на Болдину гору, прогулятися трохи…

Надiя мовчала.

– Ти не хочеш пiти зi мною?

– Пiду.

– Нам треба трохи розважитись, Надiйко.

– Треба.

– Можливо, там я тобi щось скажу, якусь новину… В цю мить до кiмнати зайшла мати.

– Куди збираєтесь? – запитала мати.

– На прогулянку,– вiдповiла жваво Надiя,– Марина хоче розповiсти менi свої секрети…

Злегка ображеним тоном Марина промовила:

– Не секрети… i тим бiльш не мої… А просто – весна закiнчується… набридло жити так, як ми живемо… Хочеться нарештi дихнути свiжим повiтрям… Поки не пiзно

Стара мати стривожено поглядала на дочок. Знову щось затiвають. Тiльки на цей раз обидвi разом. До цього кожна з них дiяла окремо, i мати мала вiд них самi прикростi. Тепер знову…

День був робочий i на Болдинiй горi народу було небагато. Сестри обрали затишне мiсце, вкрите густою травою й квiтами. Марина, напiвлежачи, дивилася на Десну вниз, на далекi гаї, що вже заволiкалися синiм туманом. Надiя сидiла на травi, обхопивши руками колiна, нерухомо дивилася вдалину i, здавалося, збиралась довго мовчати. Весна з непереможною силою примусила її думати про Григорiя, i вона останнiми мiсяцями мовчки. замкнено сумувала.

– Вiд Михайла Михайловича не було ще листа… – мрiйно промовила Марина.– Тепер вiн саме приїхав на Капрi i цiлi днi, певне, серед друзiв або бiля моря… Як вiн любить море!..

– Вiн тобi часто пише, коли буває у вiд'їздi?

– Часто… Через день, а то й щодня… Надiя все ще дивилася в одну точку на обрiї. Потiм несподiвано запитала:

– Як ти гадаєш, буде Григорiй на волi?

– Н-не знаю…

Надiя засмiялась.

– Ти не бiйся мене вразити чи розчарувати. Говори те, що думаєш… Однаково, я багато передумала i перемучилась, i твої слова не завдадуть менi бiльшої муки. Я хочу почути твою думку.

– Я думаю,вiдповiла нерiшуче Марина,– iншi так думають, що його засудять на заслання. Тобi треба пiдготуватися до такого вироку i примиритися з думкою про розлуку…

Цi кiлька раптово кинутих слiв немовби збудили Марину, що давно вже хотiла сказати їх сестрi. Вона розчервонiлась, i очi заблищали. Але Надiя звелася навколiшки, повернулась до сестри обличчям, знову засмiялася, чим немало здивувала сестру, бо смiх не був їй властивий. Потiм спокiйно i якось м'яко, натхненно промовила:

– Григорiй буде на волi. Вiн дiстане її, хоч за державним законом заслуговує каторги.

Марина, нiчого не розумiючи, здивовано дивилась в очi сестрi. Вони натхненно i таємниче всмiхалися. Потiм Надiя почала про iнше:

– Скажи, Маринко, ти нудьгуєш без нього?

Вона сiла ближче до сестри. Марина розумiла, що Надiя говорить про Коцюбинського. Вiдповiла:

– Ми з ним так знайомi вже бiльше як шiсть рокiв.

– О! Ти менi цього не розповiдала…

– А нащо?.. Все ж таки я багато чого розповiла тобi…

Надiя обняла сестру.

– Маринко, наша мати нiколи не буде щасливою… через нас… Адже ми пiшли не тими стежками, про якi мрiяла мати. Ми переростаємо дiвуючи… Вона не може збагнути, чому ми не одружилися досi… Певно, вона не дiжде онукiв, бо ж…

Марина тихо плакала, ховаючи обличчя на грудях сестри.

– Скажи, ти любиш його? – питала Надiя. Марина вiдповiла не вiдразу. Вона трохи заспокоїлася, втерла хусточкою очi. Тремтячим голосом вiдповiла:

– Я ж звикла до нього… Шiсть рокiв… Я не уявляю себе без нього. Колись ми думали виїхати звiдси i одружитися. З цього нiчого не вийшло. Потiм ми не раз говорили про те, щоб розiйтися,– i теж нiчого не вийшло… I тепер я тiльки хотiла б, щоб вiн був щасливий, щоб вiн мiг здiйснити свою мрiю. I бiльш нiчого я не хочу! Я не вiрю в наше одруження. Це нездiйсненна рiч… Та коли б це дивом якимсь здiйснилося, то тiльки зiпсувало б нашi вiдносини… Може, своїм почуттям до нього i я приношу людям якусь користь. А дiти… Не всiм же жiнкам виховувати дiтей…

З-за Десни насувався чудовий вечiр, але було сумно. Коли сестри, обнявшись, покидали гору, Надiя спитала:

– А де ж новина, яку ти менi обiцяла?

– Я берегла її на кiнець, щоб не псувати тобi вечiр.

Сьогоднi в мене був Чиж i повiдомив, що наприкiнцi мiсяця вiдбудеться суд…

– Коли ж точно?

– Не сказав… Через кiлька днiв, у Києвi. Значить, цими днями Григорiя заберуть з Чернiгова. З несподiванки Надiя спинилася.

– Значить, не пiзнiше, як через п'ять-шiсть днiв?

– Так.

– Ходiмо, ходiмо швидше… Треба швидше додому.

I Надiя майже тягла тепер сестру пiд руку. Та ледве встигала за нею.

Хтось ходив бiля їх будинку. Коли вони наблизились. Надiя раптом звiльнила руку.

– Це до мене,– сказала вона i поспiшно сама пiдiйшла до чоловiчої постатi. Через хвилину вони зникли в мороцi зовсiм не освiтленої чернiгiвської околицi.

Поїзд вузькоколiйної залiзницi, що йшов на станцiю Крути, вiдходив з Чернiгова вранцi. Надiя боялася, що Григорiя проведуть до вагона ранiше загальної посадки. Вона вклала в долоню швейцаровi срiбного полтиника i вiльно вийшла на перон. Незабаром подали вагони, але пасажирiв ще не випускали з вокзалу.

Надiя сiла на запорошену зелену лаву на перонi i пильно оглядала неначе мертвий поїзд. Мiнiатюрний жiночий чемоданчик стояв бiля неї, а на колiнах лежала бiсерна торбинка. Через новий темносинiй брилик i густу вуаль, що падала нижче очей, її не зразу можна було пiзнати.

Вона не помилилась: за кiлька хвилин до посадки вивели на перон Григорiя. По боках iшли два унтери, тримаючи руки на розстебнутих кобурах наганiв. Трохи оддаля слiдом iшов назирцi тюремний пристав. Надiя нижче спустила вуаль i вдала з себе цiлком байдужу до появи цих людей. Вона немовби в'дчула гордiсть за Григорiя, якого вели пiд не в мiру пiдсиленим конвоєм. Очевидно, його вважали за винятково важливого злочинця.

Вона стежила, чи подивиться Григорiй в її бiк. Звичайно, вiн не мiг би її пiзнати, та вона цього й не хотiла. Але Григорiй пройшов пiд вартою за якихось двадцять крокiв вiд неї i навiть не глянув у її бiк. Проте вона змогла розглянути його обличчя. Воно трохи схудло, загар майже зник, але очi залишились тi ж самi: глибокi, голубi, з iмлою. Здавалося, вiн трохи, ледве помiтно, всмiхався i йшов зовсiм поволi, немов прогулюючись. А обидва унтери нiяк не могли погодити свої метушливi кроки з його повiльною i поважною ходою. Пiдштовхувати ж його тут, на перонi, вони, звичайно, не насмiлювались.

Всього хвилину бачила Григорiя. Його привели до вагона. Вiн зупинився на мить, оглянувся довкола, немов прощався з Чернiговом, i швидко пiшов до вагона. Вартовi зникли за ним. Потiм до того ж вагона зайшов тюремний пристав.

Радiсне почуття в першу хвилину схвилювало Надiю, що бiльше як пiвроку не бачила Григорiя. I вона не звернула уваги на головне – в своєму чи казенному одягу був Григорiй? I вiдразу ж заспокоїлась: адже коли б вiн був не в своєму звичайному одязi, а в казенному, їй би впало це в око. Вона на одну мить заплющила очi, i вiн постав перед її уявою, тут, на перонi, в чорнiй вишиванiй косоворотцi шовковим шнурком замiсть ременя, в чорних штанях i м'яких чоботях, немов удруге проходив недалеко вiд неї пiд вартою, легко ступаючи пружною ходою, розглядаючи ясний ранок крiзь iмлу своїх блакитних очей. їй заманулось, як колись, провести долонею по його бiлявiй, злегка пiднятiй ранковим вiтром чупринi, взяти з його рук кепi, жартома надягти собi на голову…

«Що ж я гаюся? – раптом пiдхопилась вона. Хотiла доручити швейцаровi взяти квиток до першого вагона, куди повели й Григорiя. Потiм роздумала: – Треба брати самiй, тiльки самiй…»

Бiля каси не було нiкого. Нечисленнi пасажири вже встигли взяти квитки.

– Один… промовила вона, нахилившись до вiконця касировi.

I поки касир, не поспiшаючи, готував їй квиток, Надiя мимоволi, на одну мить, знову заплющила очi, i здавалось їй, що бiля самого її обличчя – очi Григорiя i вона вiдчуває м'який подув його дихання. I коли б хто спитав її в ту хвилину, чим заплатила б вона за свободу свого Григорiя, Надiя змiряла б того повним презирства поглядом… Хiба дозволила б вона навiть думати про цiну його свободи? Вона вiддала б йому з радiсною усмiшкою життя!

Спочатку допустила була необережнiсть: пiшла до вагона з того кiнця, куди заводили й Григорiя. На дверях стояв унтер i не пустив її. З-за широких плечей унтера дiвчина побачила зацiкавлений погляд пристава. Тодi вона, лаючи в думках себе за необачнiсть, пiшла до вагона з другого кiнця, куди проходили й iншi пасажири. Григорiя посадили в окремому вiдкритому купе в самому кiнцi вагона i нiкого повз купе не пускали. Надiя смiливо обрала собi мiсце на сумiжнiй, через стiнку, лавi i сiла на краю бiля проходу.

Поїзд незабаром рушив. Надiя вийняла з чемоданчика книжку i розкрила її перед собою. Звичайно, їй було не до читання. Вона прислухалася до навколишнiх розмов, i iнодi до неї досягали окремi слова з розмови унтерiв за тонкою стiнкою купе. Щоб хтось з пасажирiв не розпочав з нею розмови, вона удавала, що захоплена книгою, їй треба було бути на сторожi весь час, треба було стежити за кожним рухом вартових Григорiя. Розмова тiльки заважала б їй.

Минула година, друга. Розмови то стихали, то знову починались. Дехто з пасажирiв розгортав снiданок, i по вагону йшов дух рiзної їжi. Проти Надiї сидiв якийсь кремезний лiтнiй чоловiк, добре вдягнений i вгодований, видно, з купцiв. Вiн хотiв i все не насмiлювався розпочати розмову з Надiєю. Поряд нього сидiло ще два пасажири: очевидно, мати з дочкою, що, розклавши просто на лавi газету, виложили на неї шинку, яйця, пирiжки, булку i навiть виставили чайник з окропом. Чоловiк насторожився. Видно, його розбирав апетит. Коли ж одна з жiнок вийняла малесеньку пляшечку з ромом i налила трохи в чашку з чаєм, купець голосно втягнув нiздрями повiтря, ловлячи знайомий дух, потiм крякнув i вибачився перед Надiєю.

– Вибачте, мадемуазель… дозволите й менi?.. Дiвчина здивовано, нiчого не розумiючи з несподiванки, дивилась на купця, що вийняв з бокової кишенi сюртука пляшечку з коньяком, а з чемодана склянку i, побажавши жiнкам здоров'я, вихилив одним духом. Жiнки подякували i запросили його до своєї трапези. Купець подякував таким тоном, немов вiдмовлявся, а тимчасом захопив у них з газети складаним ножем шматок шинки i довго й старанно жував її, смакуючи.

– Добре! – сказав вiн i, настромивши на нiж ще один шматок шинки, вiдрекомендувався жiнкам:

– Купець… по галантереї… Що? Гiльдiї? Я без гiльдiї. Я задоволений тим, що є.

Потiм налив ще пiвсклянки коньяку i заховав пляшечку до кишенi, бо жiнки вiд його частування вiдмовились. Вихилив коньяк з склянки i голосно проковтнув його. Потiм, не поспiшаючи, взявся за пирiжки.

Тепер усi трое дружно чавкали, ковтаючи разом з їжею й слова.

Надiя зранку не думала про їжу. Пiдвела голову i побачила, як пристав з сусiднього купе дивиться на неї. Не зрозумiла, чи вiн зацiкавився нею, чи просто з нудьги блукає очима по вагону. Думала про те, що добре було б i їй, щоб не викликати пiдозри в пристава, взятися й собi з виглядом безтурботностi за снiдання. Та це було над її сили.

Пристав не одвертав од неї свого погляду. Тодi дiвчина удавано позiхнула i знову взялася за книжку.

– Десь я зустрiчав вас…– промовив несподiвано до неї купець без гiльдiї.– Не пригадую… Але ваше обличчя менi добре знайоме.

Загiрна подивилась на нього суворо, роздратовано, i купець без гiльдiї заметушився.

– Пардон… мадемуазель… Вибачайте. У мене така вдача – як випив, то iншим не даю спокою… Бiльше я – нi слова… Читайте спокiйно.

Потiм показав вiдставленим великим пальцем за плече, назад, до купе з Григорiєм i вартою:

– Везуть…голос його притих до шепоту.– I звiдки? З нашого Чернiгова!.. Значить, i в нас вони є… Голубчики!.. Не можу .втямити. Тисячу лiт стоїть мiсто, тисячу лiт спокiй i благодать. Чого ще людям хотiти? Є робота, є хлiб i картопля… Є святинi, що тiшать православну душу. Чого людям треба?! – закричав раптом вiн i, злякавшись, знову перейшов на шепiт.– Я люблю людей Що я без них? Але, скажiть, чого вони хочуть?

Надiї не до вподоби була його розмова, i вона знову нахилилась над розкритою книгою. Тодi купчик без. гiльдiї пiдсунувся ближче до жiнок. .

– А ви до Києва?

– До Києва. У Лавру везу дочку. Ще не була нiколи… У нас завод – свiчки робимо… Дочку замiж вiддаю. От перед весiллям хай побуває…

Купець був зворушений такою вiдвертiстю старої жiнки, їх розмова перейшла на родиннi теми. Потiм до купе зайшов пристав i сiв проти жiнок, бiля Надiї, з явною метою розважитися й собi. Вiд розмов про зятiв, придане i архiєрейський хор перейшли на Державну думу. Пристав, коли говорив, то все оглядався в бiк

Надiї, бажаючи, певне, почути пiдтвердження своїх думок вiд неї. I їй доводилось iнодi якось висловлювати й свою думку. I пристав i купець без гiльдiї вiдразу ж поставились до Надiї з повагою. Певне, їм iмпонувала її суворiсть i небагатомовнiсть.

А Надiя запитувала себе: пiдозрiває її пристав чи просто хоче розважитись? I, немов вiдповiдаючи на її настороженi думки, пристав почав говорити про соцiалiстiв i студентiв, що намагалися пройти в Думу.

– А я гляну на людину,– говорив вiн, завзято пiдкручуючи довгий чорний вус,– i бачу, чим вона дише. Порядну людину вiдразу пiзнаю,– i вiн уклонився поштиво в бiк Надiї,а коли ти агiтатор, то переодягайся хоч би й у спiдницю – вiдкрию, тiльки гляну…

Володарка свiчного заводу, що пiсля снiданку i чаю з ромом не витримала полiтичних розмов чоловiкiв i почала дрiмати сидячи, раптом клiпнула очима i вставила своє:

– Поряднi люди богом мiченi, а злодiї i крамольники – чортом… Прости господи…– вона перехрестилась i вмить знову задрiмала.

Пристав попросив дозволу закурити, а купець без гiльдiї випередив його i галантним жестом пiднiс розкритий срiбний портсигар. Пристав .подякував i взяв цигарку.

I знову поточилася нудна подорожня розмова. Надiя намагалася не брати в нiй участi i прислухалась до розмови вартових унтерiв у сусiдньому купе. З уривкiв, якi ловила вона, можна було зрозумiти, що один з унтерiв хоче трохи вiдпочити… У нього було якесь чергування вночi, вiн не спав i тепер хотiв заснути. Через хвилину Надiя почула, як вiн гуркотiв чобiтьми на лавi, вкладаючись спати. Це було добре, i Надiя терпляче почала вичiкувати слушного моменту.

Вона сiла в поїзд з надiєю допомогти Григорiю втекти. Органiзацiя не хотiла втрачати Григорiя Камищука i, поки не пiзно, треба було органiзувати йому втечу. Мали зробити це без Надiї, але вона настояла, щоб на цю операцiю було призначено й її. Все мало статися в Києвi на вокзалi. Там уже було троє товаришiв, якi чекали на прибуття поїзда i все пiдготували для втечi.

Сидячи в вагонi, Надiя боялася, що втеча може не вiдбутися, Григорiя одвезуть до тюрми i… тодi не було шансiв на порятунок. Ця думка не залишала її.

Григорiй був близько, за яких два кроки вiд неї, за стiною, але не чути було його голосу, крокiв, нiякого шуму. Цe дивувало Надiю. А проте вона уявляла: Григорiй сидить бiля зачиненого вiкна i дивиться на лани, луки й лiси, що тепер особливо чарують його своєю широчiнню, багатством травневого вбрання, млосним духом привiлля. Можливо, вiн думає зараз про неї. Згадує, як рiк тому одної iз таких же травневих недiль вони вдвох плавали човном по Деснi, далеко за мiстом блукали в лiсi, мрiяли про майбутню роботу, про свою майбутню долю.

Пам'ятає вона розмову одного ясного травневого дня на високому березi Десни, за Чернiговом. Вони сидiли, майже заховавшись у травi. Внизу, коло води, безпорадно лежав їх човен, якого вони витягли на пiсок. Вона читала впiвголоса «Что делать?» Ленiна. Григорiй слухав, напiвлежачи на лiктi, i поволi жував травину. Пам'ятає, як вiн спинив її читання i несподiвано промовив:

– Знаєш, Надiє, я нiколи нiзащо не вiдiйду вiд боротьби, хоч би менi загрожувала й петля.

– Чому ти про це говориш?

Вона подивилась в його обличчя i нервово стисла плечима.

– Так… Прийшло в голову… Та поки це станеться – ми ше поробимо… Ще поморочаться з нами архангели.

Вiн засмiявся i жестом попросив її продовжувати читання.

I все ж таки було весело, радiсно… Невiдоме майбутнє усмiхалось їм. Як швидко i несподiвано все закiнчилося…

В кутку купе, сидячи, дрiмала побожна мамаша. А проте завжди, коли дочка занадто захоплювалась розмовою, вона розплющувала очi. i дочка вiдразу опановувала себе й приборкувала в собi охоту до розмови з чужими чоловiками. Ти не дозволялось багато говорити, а личило тiльки коротко i стримано, без жодної усмiшки, вiдповiдати на запитання.

В вагонi панувала нудьга. Бракувало цiкавих людей, невистачало тем для розмови. Купчик без будь-якої церемонiї незабаром розтягнувся на полицi i захропiв. Панночка випадково зайшла до сусiднього купе та й залишилася там. На обличчi пристава засвiтилося задоволення. Вiн немов тiльки й чекав цього. Кахикнув по-змовницькому разiв зо два i, галантно пробачившись, запитав Надiю:

– Можна поцiкавитись – далеко їдете?

– До Києва,зовсiм необережно вiдповiла дiвчина i схаменулась: зовсiм не слiд було йому про це говорити. Пристав блиснув зубами.

– Прекрасно… Значить, разом: я теж до Києва… Маю важливе доручення.

I раптом Надiя вирiшила, що з приставом треба розмовляти, треба тримати його бiля себе. Незабаром передбачалась пересадка на київський поїзд, i в неї буде привiд їхати знову разом i не викликати в цього полiцая пiдозри. Вона змiнила свою звичайну стриману манеру.

– Ви з Чернiгова? Менi здається, я вас зустрiчала там…

– Дуже можливо… Мене там, правда, ще мало знають… Я нещодавно туди перевiвся з Одеси.

– О, з Одеси до Чернiгова!.. Яка рацiя?

– Була рацiя… Сам навiть просився.

– В Чернiговi нудно…

– Менi весело. Тим бiльше, що я часто дiстаю рiзнi вiдповiдальнi вiдрядження до iнших мiст. Наша робота швидше небезпечна, нiж нудна.

– Що ви кажете – небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надiї явно подобалось приставу. Вiн гордо поглянув на неї.

– Ми охороняємо державний лад, а це в нашi часи небезпечно.

– Не уявляю.

– О, є багато людей, що їм ми, охоронцi ладу, не до серця…

Пристав на мигах показав на сусiднє купе, хоча розмовляли вони впiвголоса, щоб не прокинулись пасажири, i їх все одно далi цього купе чути не було.

– А хто там? – таємниче запитала Надiя. I пристав, запалюючи цигарку, недбало, немов мiж iншим, кинув:

– Державний злочинець… Замах на губернатора.. В минулому коло десятка терористичних актiв… Вiйськовий суд… Петля…

– Що ви кажете?! Це жахливої Вiн, певне, страшний?..

– Прегидка мордяка… З першого ж погляду переконуєшся, що це злочинний суб'єкт. Але бувають подiбнi люди й з приємними фiзiономiями, навiть жiнки…

– Не уявляю! – вигукнула Надiя.

– Запевняю вас. Навiть вродливi. Я сам якось мав справу з революцiонеркою, що була красунею. Вона стрiляла в мене з браунiнга.

– Просто важко повiрити!.. – все дивувалася Надiя. – У Чернiговi?

– Нi, в Одесi.

– Дуже цiкаво!

– Навпаки: це зовсiм не цiкаво i дуже неприємно, коли на вас цiляться з револьвера…

– А у вас, пане пристав, мабуть, не пiднялась рука па жiнку?

– Де в чорта! – вигукнув вiн, забувши навiть про цигарку.– Я б її задушив, коли б тiльки мав змогу. В таких випадках не до галантностi i благородних жестiв… Хiба не жiнки стрiляли у мiнiстрiв i навiть у великих князiв?

Але, схаменувшись, вiн зразу знизив голос так, щоб чула його тiльки Надiя, i знову роблено кахикнув кiлька разiв. Знову почав запалювати загаслу цигарку, обмiрковуючи дальшу свою думку.

– Що ж, – запитала не без лукавства i глуму Надiя,– всi, кого ви називаєте революцiонерами, займаються цим самим… е… е… терором?

– Та-а-к, безумо-о-вно! – i пристав для переконливостi простягнув до неї руки:в однiй була все ще незапалена цигарка, в другiй – догорiлий сiрник.

Надiю розважала обмеженiсть i брехливiсть цього полiцая. Вона навiть забула про обережнiсть i необачно глузувала з нього:

– Що чоловiки бувають такими – це ще менi зрозумiло, але щоб жiнки стрiляли в полiцiю – нiзащо не повiрю!

Новий сiрник погас вiд схвильованого жеста пристава.

– Запевняю вас, панно,– старанно переконував вiн Надiю притишеним, таємничим голосом. – Ви навiть не уявляєте собi цих людей. В Одесi в тюрмi була влаштована втеча одному полiтичному. У них був зв'язок з тими, що на свободi. Пiд час прогулянки напали на доглядачiв, а з вулицi їм перекинули плетену драбинку. Двоє з полiтичних перескочили по нiй через стiну i серед бiлого дня втекли…

– Але ж варта…

– Що ж варта?… Один як тiльки перелiз, так i зник, як у воду впав. Серед бiлого дня… Мабуть, щось одяг на себе, i його нiхто не пiзнав. А другого чекала тут же, бiля тюрми, делiкатна панночка з рисаком, впряженим у бiговi дрожки. Коли я, бувши без зброї, кинувся за цим полiтичним, який прямував до її дрожок, вона тримала в однiй руцi вiжки, а в другiй браунiнг i вистрелила в мене…

– Жах!.. – ледве вимовила Надiя.Ну, i влучила?

– Нi, я навмисне впав i вона дала маху… Коли б я не догадався впасти, ви, панно, не мали б нагоди розмовляти отут зi мною…

– А полiтичний?

– Скочив до неї в дрожки i – тiльки й бачили. На таких рисаках можна тiкати!.. – закiнчив пристав i знову дiстав сiрника.

– А яка вона з себе? – раптом спало на думку зацiкавитися цим Надiї.

Пристав спочатку трохи розгубився, але вмить знайшов вiдповiдну думку.

– Не можу вам докладно змалювати її обличчя але пам'ятаю, що була красуня. Проте все одно вигляд у неї був специфiчний, злочинний. Я п'ятнадцять рокiв служу на полiцейськiй службi i мав досить практики, щоб придивитись до облич злочинцiв. Печать злочинця я пiзнаю на обличчi людини ще задовго до того, як вона порушить закон. Злочинцi народжуються такими, i тому заздалегiдь можна визначити кожному його майбутнє…

Але в цю хвилину Надiя прислухалась до iншого: за стiною, де був Григорiй, загупали чоботи .унтера i почулись м'якi кроки Григорiя. Потiм унтер вивiв ув'язненого з купе i повiв на другий кiнець вагона. Григорiй не бачив Надiї в обличчя i тому не помiтив її присутностi. Дiвчина напружила всю свою волю, щоб не виказати перед приставом свого раптового хвилювання.

За кiлька хвилин вони мали повернутися, i вiн, побачивши її в обличчя, пiзнає свою Надiю, i тодi…

Вона швидко запнула обличчя вуаллю. Пiд вуаллю та ше в цьому незвичайному для неї костюмi Григорiй, звичайно, не пiзнає її, а пристав не помiтить хвилювання на її обличчi.

– Я розумiю,сказав пристав, усмiхнувшись,ви хочете непомiтно для мого злочинця роздивитись його обличчя…

Надiя нервово засмiялась, немов стверджуючи його здогад. В своєму розпорядженнi вона мала занадто короткий час. Поїзд проходив перелiсками. Надiї здалося, що вiн пiшов повiльнiше: певне, пiдiймався на узвiз. У неї вмить вистигло рiшення. Чого ждати?.. В Києвi може не пощасгити, i тодi – тюрма i довге заслання… I може, нiколи не зустрiнуться вони в життi. Вона глянула на пристава Вiн знову запалював цигарку, що була туго набита i не запалювалась. Пристав був зовсiм захоплений своєю цигаркою.

Раптом за дверима, в другому кiнцi вагона, вона почула кроки. Це повертались вони. Якихось п'ять-шiсть секунд – i вона зустрiнеться з Григорiєм. I за цю швидку, як ластiвка, хвилю в її уявi промайнули його задумливi голубi очi, блакитне небо над чудовою Десною. Стривожила думка: що буде в їх життi через кiлька секунд.

Пристав дiстав з кишенi малесеньку щiточку i вдоволено розгладжував вуса. Хропiв купчик без гiльдiї. Стукали, плутаючись у ритмi, колеса, сонце заглядало в вiкно i слiпило очi приставу. «Все на щастя»,– подумала вона i розкрила великий ридикюль, немов шукаючи в ньому хусточку.

Григорiй i вартовий уже вiдчинили дверi i наближались. Надiя на мить завагалась. Якась жiнка з дiвчинкою стояли в проходi, i в'язень з вартовим на кiлька секунд затримались, поки мати забирала дiвчинку. За цi секунди Надiя опанувала себе.

Григорiй не звернув на неї уваги. Коли вiн пройшов повз неї, Надiя впустила книгу i нахилилась за нею. Унтер на мить затримався.

– Тiкайте,тихо промовила Надiя вслiд Григорiю i знову обернулась до унтера, який чув, але не розiбрав, що саме вона сказала, i чекав, поки вона поступиться йому дорогою. Вiн бачив у нiй подорожню даму свого начальника i був надто чемний. А проте все це тривало одну мить. Раптом унтер ринувся вперед, i Надiя догадалась: Григорiй побiг у порожнiй тамбур. Вона мов ненавмисно затрималась у проходi, потiм заступила дорогу унтеровi. Але вже скочив з свого мiсця пристав.

– Держи її! – гукнув вiн до унтера i вислизнув повз неї за Григорiєм, розстiбаючи кобуру.

Тодi Надiя вихопила з ридикюля маленький жiночий браунiнг i, коли унтер, злякавшись, вiдскочив назад, вона повернулась i встигла двiчi вистрелити в спину приставу.

Спантеличений унтер схопив її вже в дверях тамбура, i вона встигла побачити, що там нiкого не було i дверi на схiдцi були вiдчиненi. I раптом вона заспокоїлась.

Поки морочилися з приставом, унтер розгублено тримав Надiю в проходi вагона за зв'язанi паском на спинi руки. Вона стомленим поглядом дичилась на метушню у вагонi. Поїзд прогримiв по мiстку. Надiя стала навшпиньки i понад голови людей подивилась крiзь вiкно: поїзд поминув якусь рiчку i йшов по невисохлiй ще вiд весняної поводi драговинi. I вона радiсно подумала про те, що Григорiй вже встиг добiгти до лiсу i тепер перебуває десь за рiчкою i драговиною…

Присгава поклали на лаву. Людей вигнали з купе. Мiж пасажирами знайшовся якийсь старенький, певно, сiльський фельдшер. Вiн намацував у пристава пульс. Далi повернувся до проходу, звiдки заглядав до купе натовп, i промовив:

– Їх благородiє мертвий…

I потiм, iдучи з купе, глянув у вiчi Надiї, їй здалося, що крiзь густi вiї i навислi брови його очi вiтали її.

Минали днi. Марина не знаходила в собi сили зiбрати думки й написати хоч одного листа Коцюбинському на Капрi. I вiд нього давно не одержувала. Вона проплакала кiлька днiв i не ходила на роботу до статбюро. Нiхто не знав, що ж робити… Коли б був Михайло Михайлович, вiн би порадив що-небудь. Але вiн досi навiть не знає про останнi подiї, що раптом зробили її життя таким важким i безвихiдним…

I коли, нарештi, примусила себе сiсти, щоб написати йому бодай коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша. Лист був вiд нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрi.

«Моя люба. Буду описувати тобi чудеса, що їх тут часто зустрiчаю. В прямовисних кам'яних стiнах острова море наробило чимало прекрасних печер, гротiв. Перший, що я вiдвiдав,– срiбний грот. Вхiд до нього такий малий, що довелося лягти на дно човна i тiльки тодi ледве пролiзли ми туди. Вода в гротi нiжнозеленого кольору, така прозора, що свiтить вогнями. Та коли тiльки махнути веслом або зачепити рукою, слiд вiд руху стає незвичайно блакитним, а краї хвилi – нiжнорожевими. Сполучення цих яскравих i цiлком визначених кольорiв так вражає, що важко пойняти вiри в подiбне диво. Коли занурити в воду весло або руки – вони стають срiбними, звiдки i назва гроту. Другий грот – блакитний. Це величезна зала з блакитними стiнами i блакитною водою, яка, коли рухаєшся, грає блакитними вогнями. Для того, щоб мати уявлення, вiдтвори в своїй уявi найяскравiшi, найчистiшi кольори, кольори фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений i ще чудовiший дiамантовий, де вода свiтить дiамантами.

Мiж двома прямовисними скелями, де вода в вузькiй протоцi темна, майже чорного кольору, раз у раз виникає дивно блакитна промениста хвиля, що справляє таке могутнє враження, що мiсцевi люди називають це pikolo diavolo – маленький чорт.

Краса i повiтря тут дивнi.

Почуваю себе добре. Тiшуся природою, спокоєм.

Минулої ночi якось дивно ти снилася менi: уся в бiлому, обличчя дивно бiле, без жодної кровинки, i бiля уст двi глибокi хворобливi зморшки. Це тiльки сон. Але й увi снi менi прикро бачити твої страждання…»

За слiзьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками.

Суду Надiї Загiрнiй довелося чекати недовго. Та вона й сама бачила, як занадто прискореним темпом провадилося слiдство, i розумiла, що суд буде незабаром. I дiйсно, через кiлька днiв її возили до вiйськово-окружного суду i ознайомили з слiдчими матерiалами. Тодi ж вона одержала обвинувальний акт.

Увечерi її вiдвiдав оборонець. Власне, йому не було чого їздити до Загiрної. Справа була для обох сторiн абсолютно ясна. Заперечувати проти обвинувачення її в убивствi пристава Надiя не думала. Про це попередила й оборонця. Вiн просив її на судi не виступати з останньою промовою або обмежитись кiлькома фразами, якi не обурили б суддiв. I вже нокидаючи її камеру-одиночку в Лук'янiвськiй тюрмi, вiн сказав, хоч Надiя й не питала про це:

– Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому роцi для одного пiдсудного в аналогiчнiй справi пощастило випросити в суду довiчну каторгу…

– А ви їх нi про що не просiть… – вiдповiла тихо i суворо Надiя, подаючи здивованому оборонцевi руку.

Надiя чекала найгiршого. Вона знала, що за подiбнi дiї розстрiлюють або вiшають i що їй нема чого сподiватись особливої милостi у формi довiчної каторги… Готувала себе до найгiршого.

Проте суд раз у раз вiдкладали. I тiльки наприкiнцi червня Надiя нарештi почула в своїй камерi:

– Загiрна, виходь, поїдемо до суду…

Напiвтемна в'язнична карета не схвилювала її. Надiя була готова до всього. В судi до неї з'явився оборонець i знову просив її триматися на судi коректно. Це означало, що їй залишалось звiрятися на милiсть суддiв.

Головою вiйськовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Вiн цього дня провiв кiлька справ i з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кiлькох людей засланням i каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували суддi i автоматично вiдстукував свої промови прокурор. В генерал-майора була звичка звертатися до пiдсудних, дивлячись не на них, а кудись на заднi ослони судової зали. Вiн умiв протягом пiвторагодинного процесу не глянути й разу на пiдсудних, навiть тодi, коли їх з його наказу вели до зали суду. Iнодi, промовляючи, вiн зневажливо совав своїм пенсне по «справi» i вичитував звiдти кiлька слiв, (iдо мiстилися пiд кружальцем пенсне.

– Прiзвище? – запитав вiн Надiю, як запитував i iнших перед тим.

Надiя вiдповiла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя його здивовано застигло в поглядi, спрямованому кудись уперед. А весь вiн зробився над мiру уважним. Пiдсудна вiдповiла не таким тоном, як вiн того сподiвався.

– Iм'я, по батьковi…

I знову, одвернувшись вiд нього, сухо, з якимось демонстративним спокоєм, немов мiж iншим, вiдповiла Надiя Загiрна. Голова генерала несподiвано рiзко повернулася до пiдсудної. I суд i присутнi в залi заскрипiли стiльцями, впинаючись поглядом у пiдсудну дiвчину.

– M-да…а… – промовив голова суду, коли процедура формального опитування закiнчилася.

Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надiв пенсне i уважно розглядав пiдсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на нього, не на суддiв, а впоперек зали, за вiдчинене вiкно, де свiтило червневе сонце i цвiрiньчали горобцi…

«Чи треба ждати вiд них пощади?» – думала вона.– Чи зважать вони на її молодiсть? Можливо, їй пощастило б розшукати Григорiя, i вони пiшли б крiзь бурхливе i грiзне життя разом.

Їй раптом спало на думку, що Григорiй, знаючи, звичайно, про її арешт i суд, приїхав до Києва i намагатиметься її звiльнити. Iмовiрнiсть успiху мiзерна. Його можуть знову схопити, i тодi вийшло б, що вона зовсiм даремно, без будь-якої користi, вiддала своє життя. Вона враз схвилювалася. Адже й справдi перша думка, що опанує Григорiя, це думка про її звiльнення. Григорiй не спиниться нi перед яким безумством. Але вiн тiльки загубить себе.

Вона була певна, що Григорiй дiятиме саме так, i хвилювалась, бо не знала, як попередити його, ублагати, щоб вiн не робив цих божевiльних крокiв, щоб зовсiм виїхав звiдси кудись, де нiхто з ворогiв його не знає.

Запитання суддi вiдiрвало її вiд цих думок. Обидва унтери, що тодi вартували Григорiя, виступали тепер за свiдкiв. Вони теж були пiд арештом. Певне, їх чекала сувора кара. Надiя щиро шкодувала обох. Вони часто широко розкритими очима дивились на неї i потiм шепталися помiж себе. Їй здавалось, що вони зацiкавлено i з спiвчуттям оглядають її. Надiя почувала себе винною перед цими людьми. З якою радiстю розповiла б вона їм, за що вона гине…

Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши «во фронт» перед головою суду, дали свої свiдчення.

Третiм свiдком проти неї був один з пасажирiв, у якому Надiя впiзнала «купця без гiльдiї». Вiн довго розповiдав свою бiографiю, про свої пiдприємства i навiть про погляди на рiзнi громадськi течiї, аж поки голова суду не спинив його i не попросив висловлюватись по сутi судової справи… Тодi свiдок метушливо щось забелькотiв i почав тикати пальцем в бiк пiдсудної. Надiя Загiрна зневажливо одвернулась вiд нього. Купчисько брехав, що пiдсудна здалася йому пiдозрiлою ще тодi, у вагонi, коли лагiдно розмовляла з пасажирами.

Надiї було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. I все, що чула вона тепер, було їй гидке i тяжке нестерпно. I коли пролунала команда «встати» й суддi пiшли радитись, вона немов вiдчула якусь полегкiсть.

На суд з стороннiх людей i навiть родичiв не пустили нiкого. Поки Надiю виводили з зали до кiмнати пiдсудних, вона встигла ще раз оглянути присутнiх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так i треба, все буде зроблено спокiйнiше i її справа не завдасть клопоту товаришам… Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутнi пiд час читання вироку. I тiльки в цей момент, якось раптом, зрозумiла вона всю вирiшальнiсть моменту: адже оце зараз, через якихось пiвгодини, годину чи просто кiлька хвилин суддi у своїй кiмнатi за снiданком виречуть її долю… Жити чи не жити їй… «Мало прожила на свiтi i мало зробила»,– думала вона, не помiчаючи оборонця, що, нiяковiючи, пропонував їй хоч трохи поснiдати. Вiдмовилась.

Просидiла сама, не розмовляючи нi з ким, якихось пiвгодини, поки не повели її знову до зали. З жахом вiдчула, що її ноги ледве пересуваються, що вона не може примусити їх ступати твердо i впевнено. Легке, холодне тремтiння в тiлi вона перемогла, напруживши сили. Ноги так i залишились важкими i неповороткими. Але свiдомiсть була напрочуд ясна i думки якось дивно спокiйнi. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли вiн, сiвши на хвилину в своє крiсло, враз пiдвiвся й почав читати вирок. В залi була надзвичайна тиша, як колись, в дитинствi, – пригадує вона, – в церквi, коли хвилинами завмирав народ, упоєний спiвами архiєрейського хору. Вона знову дивилась поперек зали у вiдчинене на волю вiкно.

«Указом його iмператорської величностi, 1910 року, червня одинадцятого дня, київський вiйськовоокружний суд…» :

За вiкном на вулицi прогуркотiв вантажний вiзник, i вона ледве чула не дуже сильний i нестерпно спокiйний голос голови суду, що звичайним завченим тоном вимовляв, iнодi навiть одриваючи погляд вiд паперу, формулу вироку. Вiзник вiддалявся, гуркiт швидко зовсiм затих, i вона в раптовiй, немов церковнiй тишi, почула цiлком виразно останнi слова вироку: «…суд ухвалив: Загiрну Надiю засудити до смертної кари через повiшення…»

Вона почула ще зухвале щебетання синицi, що раптово пролетiла пiд вiкном, i цiлком реально вiдчула запах неiснуючих тут фiалок, як у травневому лiсi над Десною…