V. КАМЕРА СМЕРТНИКIВ

«Як багато мучеництва на землi! Навiть у календарi на кожний день

записано кiлька мученикiв».

М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записної книжки.

Залишалося тiльки просити про помилування. Родичi i товаришi зробили все. Звичайно, їх прохання не мало успiху. Подано було його на iм'я командувача вiйськової округи, але вiн не зважив на материнi сльози. Друге прохання було повезене в столицю. Єдиним наслiдком усiх цих прохань був виграш часу. В чеканнi вiдповiдей минали мiсяцi.

До Києва приїздили Коцюбинський i Чиж. Радилися з представниками адвокатського свiту. Та знову ж таки, окрiм прохань про помилування, нiхто не мiг порадити нiчого.

Надiя тепер сидiла у вiддiлi смертникiв. Вона була єдиною жiнкою, засудженою до страти. Тому сидiла в камерi сама.

Другого дня в дальнiй одиночцi по коридору опинився ще один смертник. Коли тюремники вийшли з його камери i за ними лунко дзенькнув замок, засуджений раптом заспiвав. Вiн схвильовано, поспiшаючи, поки його не спинили тюремники, спiвав.

До його камери ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. Хтось iз доглядачiв вилаявся в коридорi i додав: «Розспiвався тут, як на весiллi… са-ла-вей!..» Нового засудженого всi почали прозивати «Соловей».

Увечерi вiн знову заспiвав. Засудженi припинили розмови i схвильовано прислухались. Потiм до камери бунтiвливого спiвця знову ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. I раптом, немов по командi, весь коридор смертникiв загримiв: ув'язненi били в дверi, в стiни, лунали вигуки протесту i пiснi. Через кiлька хвилин вся тюрма гуркотiла, протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачi були безпораднi i довго не могли вгамувати тюрму.

Але нi того дня, нi в наступнi днi, як не прислухалися в'язнi, голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або тяжко побили i вiдправили до лiкарнi.

Коли Надiю засудили, вона була повна мужностi i тої життєвої снаги, що дозволила б їй зневажливо i бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з себе, що могла трохи спати i навiть їсти. Кожного разу, лягаючи в лiжко, вона запитувала сама себе: чи це не остання її нiч… I навiть бравiрувала тим, що може в таку нiч спати i не мучитися увi снi вiд звичайних для її становища кошмарiв. Здавалось, нiчого несподiваного для неї вже не трапиться в життi: все обмiрковано нею, все передбачено. Вороги не могли б злякати її в останнiй момент нiякою несподiванкою. Смертниця Надiя Загiрна досконально уявляє собi кожен свiй крок – вiд камери до петлi. Вона навiть знає, який кат зашморгне на нiй петлю i виб'є чоботом з-пiд її нiг ослона. З тої хвилi вона, Надiя Загiрна, бiльш не вiдчуватиме життя.

Iнодi щастило коротко перестукнутися з товаришами за стiною. Вона швидко опанувала цю технiку. Так довiдалась вона, що катiвським ремеством займався в цi часи старий городовик Печорської полiцейської частi Ничипiр Васильович Кругляк. За її страту вiн дiстане п'ятдесят карбованцiв. Отже, її смерть дасть комусь матерiальну користь.

Вона згадала прослуханий рокiв два тому на лiтературному вечорi в Чернiговi твiр. В цьому творi кат Лазар вiшав дiвчину, блiду, як хмарина, з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба… Не боялася, не опиралась… Навiть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповiдання написав письменник Коцюбинський… Вона добре пам'ятає, як вiн читав їм цей свiй твiр. Шкода, що потiм не прочитала його сама ще разiв кiлька. Деякi деталi зникли в пам'ятi.

Дiвчина крикнула, як чайка… Це, певне, вона проклинала їх, своїх ворогiв. Недаремно вони стояли перед нею винуватi… Цiкаво – скiльки рокiв було тiй дiвчинi? Е-е… та чи не все одно скiльки… Швидше б тiльки, поки вона має сили!..

Та минав час, довгi, нуднi тижнi i мiсяцi… Нiхто не тривожив її вночi. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича.

Її мучило тiльки те, що нiкому iз своїх близьких вона не могла написати i нi про кого з них вона не могла нiчого дiзнатись. Певне ж, до неї просилися її родичi. Певне, Марина благала не раз начальство пустити її до сестри бодай попрощатися. А чому б i справдi не пустити до неї родичiв? Гiркi сцени, але ж людям без цього не обiйтися.

Одного дня дверi до її камери розчинилися. «Що – вдень?..» – здивовано запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Нiхто не думав вести її на страту. Це прийшов її оборонець разом ,з .вартовим i повiдомив, що одержано вiдповiдь: помилування їй не буде…

– Менi' це вже було вiдомо,– i вона безтурботно усмiхнулась.

– Коли? Вiд кого?– здивувався недотепний адвокат.

– Ще як ви думали писати прохання… Менi мстяться за полiцая. Тому й не слiд було чекати милостi…

Дозорчий ввiчливо припинив їх розмову.

Через кiлька днiв її вiдвiдав з подiбною ж метою помiчник прокурора київської судової палати.

– Здрастуйте! – гукнув вiн неприродно пiднесеним голосом ще в дверях.

– Моє вам шанування! – в тон йому вiдповiла Надiя.– Ви привезли менi помилування? Я чую це в вашому голосi. Чи не так?

– Нi,сказав вiн, зiтхнувши,– не так… нiчого хорошого. Вам не щастить. До речi, а як ваше здоров'я i самопочуття?

– Нiчого, добре… А як ваше?– продовжувала глузувати з нього дiвчина. Вiк розумiв, що вона глумиться, i нiяк не мiг дати собi ради…

– Не розумiю я вас, Загiрна; у вашому становищi треба просити до себе священика, а ви зовсiм не в молитовному настрої… Що це – дитяче зухвальство?

– Бачте, пане прокурор, для туги й печалi я маю досить часу, а повеселитися менi тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя совiсть чиста i каяття не буде…

– Та я бачу,– роздратовано сказав помiчник прокурора i вийшов з камери.

I бiльше не заходив нiхто. Вночi до неї стукали через стiну товаришi. Питалися, хто приходив до неї вдень i чого. Вона вiдповiла i довiдалась вiд них, що з чотирьох смертникiв двох забрали сьогоднi вдень до контори i там залишили до ночi.

Надiї вже доводилось чути, що робиться в вiддiлi смертникiв, коли вночi когось iз них забирають i йому щастить вигукнути: «Прощайте, товаришi!» Вигуки, брязкання чим попадеться i в що попадеться, спiв жалiбного маршу, погрози доглядачiв i навiть побиття… I тiльки вранцi вгамовується вiддiл, що проводив так, як мiг, свого товариша в останню дорогу. Iнодi, щоб уникнути бурхливих протестiв, адмiнiстрацiя тюрми викликала смертникiв до контори вдень i вже не вертала їх до камери. Вночi перевозили їх на мiсце страти. Надiя знала про це i вирiшила гукати до товаришiв, якщо її викличуть навiть до контори.

Все ж вона не розумiла, чому зволiкають зi стратою. Адже минули вже мiсяцi. Помилування їй не було – це вже вiдомо. Чого ж вони ждуть?..

Нiкому вона не могла повiдати про свої сумнiви. Перестукуючись уночi з сусiдами, вона запитала про це. Там вiдповiли, що жертва, яка жде своєї страти, мучиться тим бiльше, що довше їй доводиться чекати. Це здивувало Надiю: адже вона добре володiла собою i не дозволяла собi страждати. Не дозволяла собi мрiяти, не дозволяла нiчого бажати, крiм одного – показати катам, як умiють умирати подiбнi до неї люди.

Вранцi, пiсля прогулянки, в вiддiлi смертникiв поширилась чутка, що «Соловей» знову в своїй камерi. I справдi, незабаром з його камери знову полинули пiснi. Але голос його вразив усiх засуджених: це вже був надiрваний, кволий голос слабої людини.

Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до камери i бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми… Тим бiльше, що про попереднє побиття «Солов'я» поголоска пiшла далеко за межi тюрми, i начальство мало деякi неприємностi. Терпiли… «Соловей» спiвав тепер короткими поривами, часто спинявся й вiдпочивав. Потiм починав знову – уперто, невважаючи на погрози.

Надiї було боляче його слухати.

Одного разу вдень до неї постукали через стiну. Це заборонялось i було особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з найлютiших вартових. Та коли вже її викликали на розмову, значить, було щось важливе, i вона припала до стiни.

Iз-за стiни її повiдомляли, що одному з засуджених страту несподiвано замiнено каторгою. При цьому його навiть попередили, що через кiлька годин його переведуть до пересильної тюрми i через кiлька днiв повезуть аж на ленськi береги. Помилуваний товариш пропонував написати листа тому, до кого вона схоче. Надiя вказала йому адресу сестри. Просила тiльки не писати багато, щоб не завдавати рiдним зайвих мук. Просила написати про її бадьорий настрiй i незламний намiр гiдно померти.

Потiм подумала: «Може, зовсiм не треба повiдомляти матiр i сестру про себе – хай би вже потроху забували».

Тимчасом настала зима. Надiю не займали. Немов забули про неї. Вже лягаючи спати, вона не ждала, що цiєї ночi її можуть забрати.

Мучили довгi ночi. З тюремної бiблiотеки їй iнодi на її прохання приносили книжки, але важко було ними зацiкавитись. Вона уподобала своєрiдне заняття: на читаних в'язнями сторiнках дошукувалась їх слiдiв. В'язнi робили написи. Здебiльшого цi написи стиралися або замазувались чорнилом. Все ж Надiя намагалася їх про. читати. Нi вдень, нi ввечерi в камерi не було особливо видно. Потрiбнi були воля i терпiння, щоб прочитати стертi чи замазанi написи. Часто написи робили смертники. Не одне знайоме iм'я знаходила вона на полях тюремних книжок. Вона вивчала такi написи напам'ять. Iнодi цiлими годинами билася вона над якимись напiвзниклими рядками, написаними ледве помiтно олiвцем або й просто видавленими нiгтем. По двох-трьох знайдених лiтерах треба було розгадати цiле слово.

Надiя радiла, коли їй щастило вiдновити слова, в яких в'язень посилав прокляття катам. Вона б i сама охоче написала подiбнi слова. Часто смертник у написi прощався з товаришами по партiї. Один раз вона прочитала зовсiм чiтко написаний i незакреслений рядок з Кальдерона: «Життя – це сон…» Прiзвище того, хто писав, було їй незнайоме. Поряд з прiзвищем стояло в дужках: «до страти на шибеницi…» i дата. Писалося ще минулого року.

Надiя не спинилась на цьому написi i, перегортаючи сторiнки, шукала iнших. В цих словах вона вiдчула, що моральнi сили приреченого на смерть пiдупадали. Перегорнула сторiнку з цим написом i забула про нього.

Гiрш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь час її перебування у в'язницi у вiддiлi смертникiв не було жiнок. Вона залишалася сама в камерi. Була певна, що, без сумнiву, сестра i мати домагалися зустрiчi з нею, але їм цього не дозволяли. Надiя написала прохання до помiчника прокурора, який уже знав її. Можливо, вiн зважить на її прохання. Вона просила дозволити її матерi i сестрi побачення з нею. Прохання було передане прокуроровi через тюремну адмiнiстрацiю.

Увечерi, сидячи на лiжку, кутаючись в шаль, Надiя думала про те, що сьогоднi вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень, не треба пiддаватися нездоланнiй спокусi. Краще одвикати вiд людей, щоб легше перемогти потяг до життя. Та пiзно вже було виправляти помилку.

За стiною морозна сiчнева нiч. Мiсячна ясна нiч. Замерзле вiкно свiтиться блiдою плямою. Такими ночами свiжий снiг рипить, наче стогне, пiд ногами.

Такими ночами чудесно в Чернiговi. Давно погашенi лiхтарi, але мiсяць уже пiдводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей, що йдуть по снiгу, i веселий таємничий смiх закоханої пари, i парубоцька пiсня з околицi губернського мiста. Вони блукають без меги вулицями околиць – вона i Григорiй, її тут мало хто знає. Але Григорiй часто зустрiчає знайомих людей. Вони вiтаються, не спиняючись. Пiд ногами рипить снiг, i хочеться побiгти наввипередки, ловити одне одного, смiятися, як смiються там, в гуртi дорослих хлопцiв i дiвчат, що витягли звiдкись санки й метушаться навколо них посеред широкої вулицi. Григорiй ловить її бажання…

Ось мчать парою коней звичайнi гринджоли. Григорiй приглядається до них i раптом щось вигукує; вiн пiзнає знайомого пiдводчика. I ось вони вже на незручних гринджолах, розтрушують на них пихтiр сiна, потiм сивi вiд паморозi конячки зриваються з мiсця, з нiздрiв у них iде пара, наче конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать околицею, i вона дзвiнко i нестримно смiється, як i всi дiвчата, коли санки на поворотах заїздять убiк i перехиляються на крило… Трохи мерзнуть ноги i в пальцi зайшли зашпари. Ховає ноги пiд пальто. їй не хочеться припиняти таку прогулянку. Вiзник, певне, напiдпитку. Вiн стоїть у передку навколiшках, кричить на коней i крутить у себе над головою кiнцем вiжок. Вони подорожують з однiєї околицi на другу, поки вiзник не приїздить, нарештi, додому. Тодi вони з Григорiєм, пiшки, приємно розминаючи ноги пiсля довгої їзди, повертаються до мiста. Сповзає мiсяць на лiси за Чернiговом, i вона стукає в шибку, до кiмнати сестри… Григорiй прощається i поволi йде. Вона стоїть бiля хвiртки свого двору i дивиться йому вслiд. Потiм iде до хати i довго ще не може заснути…

I справдi, все це немов сон… «Життя – це сон…» Може, так само, як вона, мрiяв i цей приречений на смерть чоловiк i написав потiм цi слова на книзi… I хiба вона, двадцятип'ятирiчна смертниця, не може теж думати про своє коротке i, незважаючи на все, привабливе життя, як про чудовий сон? Думати про це вже бiля стовпа шибеницi…

Цiкаво їй, що думала на самотi, чекаючи страти, описана в знайомому оповiданнi дiвчина, в якої навколо чола сяяло золотом волосся, коли кат натягав на неї бiлий саван?.. Що вигукнула вона до катiв? Певне, прокляття. I коли вiшатимуть засуджену Надiю Загiрну, вона теж кине в вiчi катам своє прокляття i не зганьбить, як i та дiвчина, своєї честi слiзьми i розпачем.

Другого дня з волi їй принесли передачу. З дикою радiстю вона кинулась до пакунка, шукаючи якоїсь потайної записки, хоча б одного слова, бодай пiдпису, щоб знати, хто приїхав сюди, щоб хоч у такий спосiб дати їй знати про себе. Даремно. Адмiнiстрацiя не дозволяла при передачах нi листiв, анi усних переказiв… Та й саму передачу хто й зна як дозволили. I тепер тiльки, коли перестала шукати записки, звернула вона увагу на те, що було їй принесено. Тiстечка, солодкий пирiг, цукерки… Ласощi!.. Звiдти… з-за стiн в'язницi… I вона впала на лiжко i вперше пiсля арешту плакала, тяжко, з риданням, що пiдкидало її на лiжку, як у пропасницi. Уперто намагалась затамувати свої страждання i сльози. I вперше в в'язницi нестало їй сили стримати натиск розбурханого почуття.

Минав час. її не займали. Зрiдка бували передачi – нiмi, без слова i знаку привiту. Вони нагадували їй про волю й життя i тiльки завдавали раз у раз важких страждань. Ще переконувалась, як починає пiдточуватися її здоров'я. Частiше вiдчувала бiль у серцi. Кололо в грудях… Вечорами вiдчувала в головi жар. Iнодi цiлими днями тiло було безсиле. Вона перележувала на лiжку. Тепер вона уже вiдмахувалася вiд думок про шибеницю.

В сусiднiй камерi одного з смертникiв знову обдарували каторгою i негайно перевели до iншого корпусу. Вона довiдалась про це пiд час чергової розмови перестукуванням. Потiм лежала на лiжку й безцiльно дивилась на брудне невеличке вiконце. Воно ряснiло краплинами дощу. Починалась весна.

Може, й їй страту замiнять каторгою?.. Бодай довiчною… Вона ловила себе на цiй думцi, як на злочинi, i день у день знову поверталась до неї. На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях, вдихала вогке весняне повiтря i радiсно тремтiла, почувши далеко в небi курликання журавлiв або весняну музику жайворонка. Вона помiчала, що доглядач, певне, навмисно забуває глянути на годинника i дарує їй кiлька зайвих, незаконних хвилин сонця, вiтру, весни.

Коли пiсля прогулянки вона заходить до своєї камери, то спиняється з жаху бiля дверей: камера дише на неї вогким холодом, в нiй темно i тiсно, немов у трунi. I вона не може тепер перемогти нездоланного прагнення жити.

Лягаючи, вона боялась, що її збудять цiєї ночi i повезуть на Лису гору. Ночами майже не спала.

Якось перед ранком почула в коридорi легкий шум. До її дверей наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже скочила з лiжка i вмить вдяглася. Раптом вiдчула непереможну втому i вагу на серцi. Вона впала на лiжко, пальцi вп'ялися в ковдру i майже заклякли. Вона хотiла крикнути товаришам, поки не ввiйшли до неї тюремники i не затисли їй рота подушкою. Але вони пройшли повз її дверi до сусiдньої камери Вона припала до вiчка i чула, як хтось iз доглядачiв глузливо промовив, певне, зазирнувши до камери товаришiв:

– Сплять собi сном праведникiв. Вiн помилився: в ту ж мить Надiя почула дужий вигук, що пролунав на весь коридор:

– Товаришi, нас забирають… Прощайте!

Тодi, забувши про все, Надiя вхопила ослiн i щосили почала гатити в дверi. Загримiли всi камери. Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли, де сидiли полiтичнi. Вся тюрма клекотiла.

Один iз сторожiв увiрвався до камери Надiї. Вона вiдскочила вiд дверей, розлютована, готова оборонятися Поламаний ослiн тримала в руках. Сторож штурхнув її в груди i вона впала на лiжко. Вбiг ще хтось до камери. Надiї накрили обличчя подушкою. Один давив подушкою, другий стрибнув на лiжко й топтався на нiй ногами, поки вона не втратила притомнiсть. Але й без її участi в'язниця бунтувала.

Надiя вже не чула метушнi в сусiднiй камерi, де взяли двох смертникiв.

Весняний ранок застав полiтичну в'язницю, що спiвала своїх пiсень, не залякана i не вгамована люттю тюремної полiцiї.

Вдень побиту Надiю Загiрну забрали до карцера. На щастя, в ньому було хоч i темно, але сухо.

Надiя боялась, що пiсля карцера їй погiршать умови. Але через шiсть днiв її знову повернули в її постiйну камеру. Розламаного ослона забрали, але нового не принесли.

Тепер Надiя була чомусь певна, що незабаром туди повезуть i її. Останнiй протест полiтичних був особливо могутнiй i про нього, певне, вiдомо й прокуратурi. Значить, уживуть заходiв, щоб трохи розвантажити вiддiли… Вона не боялась страти, але життя щодалi дужче нагадувало про себе, i вона не могла легко вiд нього вiдмовитись.

Але забирали не її. Незабаром пiсля того зник «Соловей». Останнiми днями вiн спiвав багато, з особливою упертiстю. Голос його швидко слабшав. «Соловей» був хворий, i хвороба пiсля катування швидко прогресувала. Проспiвавши з пiвгодини, вiн уже ледве мiг тягнути дальшi пiснi слабеньким, майже нечутним у коридорi голосом. Але що слабше спiвав вiн, тим сильнiш хвилювався цiлий корпус.

Його забрали вдень до контори i тримали там до ночi. Тюремникам пощастило обдурити корпус, i вночi вони непомiтно вивезли його на страту.

Тепер уже вона завдавала собi муки самою думкою про неминучу i, напевне, скору страту. Якось уночi – вона й сама не знала – увi снi чи просто вона й не спала – промайнула в неї думка про втечу. Вона пiдвелась i сiла на лiжку. Невже ранiше не спадало їй це на думку? Пригадує: не раз починала думати про це й кидала – в її умовах втеча була нездiйсненною мрiєю. Але тепер здалася їй досить реальною рiччю. Вона вже не думала про сон. Нова iдея раптом опанувала її цiлком. Вона пригадала, як хтось розповiдав їй про втечу з цiєї тюрми кiлька рокiв тому цiлої групи полiтичних. Вона навiть знала, як вони це пiдготували. Зрештою, вона може порадитися з товаришами за стiною, виробити план i здiйснити його. Хiба мало тiкають з в'язницi?.. Нова iдея схвилювала її, хоч вона й до того була неспокiйна, нервувалась.

Уявляла, як завтра вона простукає товаришам свою iдею, як усi заходяться навколо цього… Очевидно, їм пощастить пiдкупити або намовити когось iз в'язничних службовцiв, вiн зв'яже їх з зовнiшнiм свiтом i допоможе втекти.

Лише на свiтанку вона заспокоїлась i заснула.

Потiм вранцi прокинулась з якимось полегшенням на душi. I коли розвiялась остаточно сонна втома, коли побачила обличчя першого ж доглядача, вона раптом збагнула, що її нова iдея – просто химера, одна з нездiйсненних мрiй, якi опановують людей iнодi вночi пiд впливом раптових почуттiв i, можливо, хворобливого стану.

Пiд час прогулянки побачила травневе сонце, розпуклi бруньки на деревах i навiть квiтки… Побачила вартових, доглядачiв, високi стiни кам'яницi… А вона думала перемогти стiни i варту… Прогулянка тiльки роз'ятрила її почуття. Вперше вона захотiла покинути двiр i повернутися до камери ранiше визначеного часу… Доглядач здвигнув плечима i не заперечував.

Швидко ввiйшла до камери. Мить постояла на мiсцi, поки не почула, як за нею клацнув замок у дверях. Тодi рвучко кинулась на лiжко, накрила голову подушкою, щоб нiхто не почув, не побачив, що вона вже не може стримати своїх почуттiв.

Коли б хтось з її знайомих з'явився перед нею, вiн не пiзнав би в нiй сувору, без усмiшки в очах, завжди замкнену в собi пiдпiльницю.

Раптом почула: хтось вiдмикав дверi.

Ну, чого ще вiд неї хочуть? Хiба не досить того чого вже домоглися вiд зламаної, понiвеченої людини?

Вона привела себе в порядок. Перед нею стояв доглядач, найменш жорстокий з усiх тюремних виродкiв i садистiв.

– На побачення…

– На побачення?!. З ким?… Хто прийшов до мене?

Я нiкого не хочу бачити.

Вона i справдi думала не виходити нi до кого. Нiчого не могло полегшити їй побачення з людьми…

– Не знаю, хто жде. Треба йти, Загiрна… Доглядач вимовив це якось многозначно i по-своєму дружньо, з прихованим спiвчуттям. Вона пiшла за ним.

– Куди? До загальної? – запитала дорогою.

– Начальник дозволив у канцелярiї. Вона знала, що кiмната для побачень ремонтується i тимчасово в нiй нiяких побачень не дозволялось.

Увiйшли до канцелярiї. Доглядач показав їй на дверi до порожньої кiмнати. В кiмнатi, нервуючись i не вмiючи приховати сльози, чекала на неї Марина. Незнане досi в життi почуття кинуло Надiю до неї. Коли сестри припали одна до одної, немов хотiли й померти разом, доглядач одiйшов у дальнiй куток i одвернувся до загратованого вiкна.

Минули довгi першi хвилини зустрiчi без жодного запитання, без єдиного слова – вони розумiли одна одну без слiв. Потiм Марина розповiла, як довго, цiлий рiк, їй вiдмовляли в побаченнi з сестрою. I лише вчора помiчник прокурора, нарештi, повiдомив у Чернiгiв, що побачення дозволяється. Вона залишила хвору матiр i зразу приїхала…

Вона ледве не промовила: «поки не пiзно», але вчасно стрималась. Вони стояли поряд, i Марина не випускала сестру з своїх обiймiв. Вони могли шептати одна однiй усе, бо доглядач, якому Марина ще перед цим встигла передати асигнацiю, навмисно вiдiйшов далi i не прислухався до них.

Надiя розпитувала про Григорiя. Але Марина знала тiльки те, що вiн на волi i що партiйна органiзацiя вiдрядила його на роботу в далеку якусь губернiю, де вiн не рискував зустрiтися з людьми, що могли б його пiзнати. Вiн хотiв приїхати до Києва, але органiзацiя не дозволила йому, бо це було б йому тiльки на шкоду. Та вiн знає, що друзi Надiї i рiднi не припинили своїх клопотань про помилування.

Вони не встигли наговоритися. Доглядач почав виявляти своє нетерпiння. Час побачення минув. I боячись, що доглядач обiрве її на пiвсловi, Надiя призналася сестрi, тiльки їй, як не хочеться розлучатися з життям, як заздрить вона своїм товаришам на волi i мучиться, не будучи певна, що має бодай кiлька днiв життя. Але вороги цього не побачать…

I коли вже сестри, примушенi доглядачем, через силу вiдiрвались одна вiд одної, Надiя хвилину мовчки дивилася в очi Маринi i любов до сестри полегшила їй горе… Потiм промовила:

– Будь хоч ти щаслива, люба моя… А як вiн – любить тебе?

Марина зрозумiла.

– Вiн теж приїхав сюди, зi мною, щоб бачити тебе. Йому не дозволили: можна тiльки рiдним. Сьогоднi вiн жде, що я розповiм йому про тебе. Вiн немало зробив, щоб полегшити нам нашi муки…

Доглядач рiшуче пiдiйшов до них, i сестри востаннє упали одна однiй в обiйми.

Свiт уявлявся їй широким, просторим, з друзями, з постiйним прагненням i надiями.

В цей день, пiсля зустрiчi з сестрою, вона вже не мала спокою, її вабило життя, нехай жорстоке, важке, але принаймнi не в цiй кам'янiй трунi, де повсякденно вона чекає шибеницi. Несподiвано з'явилась Марина, i вiдтепер її повсякденна туга за життям обернулась на муку, перетворилась на божевiльне прагнення жити, що б там не було, жити… В неї так багато друзiв, рiдних, знайомих – невже вони не знайдуть їй порятунку?

Вже давно зайшла нiч, давно погасло свiтло в камерi. Та хiба вона може спати в таку нiч?.. Вона металася вiд стiни до стiни в темнiй камерi, пробувала лягти в лiжко i знову схоплювалась. Сидiти на лiжку здавалося їй мукою, i вона божевiльне металась по камерi. Розумiла, що довго так тривати не може. їй не-вистачить сили, якої стало вже набагато менше, нiж було ранiш. I тут її мука страшнiша, нiж у слизькому зашморгу. В неї промайнула думка, що її навмисно стiльки тримають у в'язницi, щоб знесилити, щоб домогтися її приниження перед катами.

Пiзно вночi в якомусь пiвснi вона блукала без взуття, в самих панчохах, по камерi, натикалась на лiжко, стiл i нерозбiрливо шептала: «Каторжниця, ка-торжниця, каторжниця…» Ще дiвчиною так її лаяла мати. Тепер їй ввижалося, що сам начальник в'язницi принiс їй помилування вiд головного вiйськового суду з замiною страти на довiчну каторгу, i вона, стискуючи обома руками голову, як сновида, шептала: «Каторжниця… каторжниця…»

Нескоро пiсля опiвночi вона заснула тривожним сном з маренням i стогоном. Увi снi марила все тим же… Здавалось, вона мрiяла… про каторгу…

Незадовго до свiтанку хтось обережно повернув ключ у дверях. Замок дзенькнув, i дверi вiдчинились. До камери увiйшли люди. Вона розплющила очi i вмить пiдхопилась. Перед нею стояв той же доглядач, що водив її вдень на побачення з сестрою. З ним було двоє незнайомих чоловiкiв. Один з них обережно наближався до неї. Доглядач спинив його:

– Не треба… Ця не опиратиметься…

I справдi, вона не опиралась. Одяглась i мовчки пiшла з камери. В дверях оглянулась на стiни свого останнього холодного притулку, на заспанi байдужi обличчя тюремникiв i раптом щосили вигукнула:

– Прощайте, товаришi!..

I немов за командою дружно вибухнула гуркотом i криком в'язниця. Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли. Вона знала: немає сили, що змогла б приборкати орлиний клекiт збуреної в'язницi.

Поволi йшла сходами вниз. Гуркiт i крик навколо дужчав. Її привели до карети смертникiв у дворi тюрми. Вартовий вiдчинив в заднiй стiнi карети дверi з подвiйними гратами. Вона не поспiшала. Сила протесту, яким проводили товаришi Надiю на страту, немов пiдiймала й наснажувала її. Десь у далекому корпусi заспiвали сумної пiснi, присвяченої загиблим борцям. Хтось пiдштовхнув її, але вона повернулась до вiкон в'язницi i на прощання встигла махнути до вiкон рукою. Потiм рiшуче повернулася, пружно i легко стала на залiзну приступку карети.

Її впхнули в якийсь тiсний ящик, де не можна було стояти, а тiльки сидiти, не повертаючись. Замкнули за нею дверцята всерединi карети. Перегукнулись про щось вартовi з кiнними стражниками. Але карета не рушала.

Надiя чула. як через кiлька хвилин ще когось упхнули в другий такий же ящик. Потiм карета загуркотiла по бруку…

Мчали порожнiми вулицями київських околиць, полем, знову вулицями. Попереду й позаду їхали на конях стражники. А в тiсному ящику карети – аршин завдовжки, три четвертi впоперек – сидiла нерухомо Нядiя. Тепер було все ясно. Не хвилювали нiякi iлюзiї. Кiнець. Вона думала про те що все ж таки життя своє втратила вона не марно. Вона винна перед товаришами, що порушила загальну дисциплiну i вирвалась сама назустрiч своїй загибелi: та невже за це в їхнiм серцi не знайдеться для неї теплого почуття?.. Згадувала матiр, сестру i… дiвчину перед стратою, яку описано було в прослуханому на вечорi в Чернiговi оповiданнi, дiвчину з золотим сяючим волоссям над чолом.

Карета почала пiдiйматись на гору. Конi стишили трохи рись.

«Лиса гора,подумала Надiя.– Значить, приїхали». Вона дивувалася з себе: нi крихти страху, нi слiду хвилювання.

«Скiльки проїхало цим шляхом, у цьому катафалку для живих!» – думала Надiя.

Першим забрали з карети невiдомого їй в'язня. Майже iнстинктивно Надiя затисла собi вуха долонями. Вона боялася почути скиглiння… Але засуджений тiльки стогнав. Минуло кiлька хвилин. Вони здавалися їй неймовiрно довгими. Думала: «Тiльки б швидше»…

Нарештi вивели й її. Недалеко вiд себе побачила групу людей, цивiльних i вiйськових. На неї чекали. Серед них помiтила попа, одного жандармського офiцера i кiлькох унтер-офiцерiв. Позад усiх, немов ховаючись вiд її погляду, стояв знайомий помiчник прокурора. Вона пiзнала його, але не спинила на ньому погляду. Вона шукала того, про кого знала ще в в'язницi,– київського ката Кругляка. Все було напоготовi. Бiля стола пiд шибеницею нахилився до землi чоловiк. Коли вiн пiдвiвся, вона догадалася: це й був кат. Середнього росту, з вусами i бородою, вiн мав вiйськову виправку i жорстоко-байдуже обличчя. Це вiн має торкнутися її, щоб накинути зашморг… I раптом вона побачила постать одного старого в'язня, що навколiшках цiлував простягнутий до нього хрест, i почула приглушенi, одноманiтно вимовленi слова: «I аз, недостойний iєрей, властiю его. мне данной, прощаю i розрєшаю…»

Вона одвернулась i побачила коло себе коменданта. Вiн питав:

– Священика приймете?

Вона не вiдповiла. Тiльки зробила ледве помiтний нетерплячий жест плечима. Пiп, розмахуючи рукою з хрестом, поспiшав до неї.

– Могли б спокiйно собi їхати спати панотче – сказав, одiйшовши вiд дiвчини, комендант. Потiм, коли кат зробив рух до неї, вона сама пiдiйшла до стовпа, скочила на стiл i дала зв'язати собi руки на спинi. Щось читав присутнiй тут секретар вiйськового суду.

Надiя почекала, поки вiн закiнчив, i потiм голосно вигукнула:

– Вiшайте, боягузи!.. Скоро i вас будуть вiшати на лiхтарях!..

Огидливо здригнулась вiд дотику катової руки. Перед нею немов пролинув у повiтрi на одну блискавичну мить лагiдний образ Григорiя з вiдкинутою назад бiлявою чуприною, з iмлистими, ваблячими очима, промайнула вузенька смужка Десни i пролунав звiдкiлясь грудний голос Марини…

Чекаючи снiданку Коцюбинський перечитував ранковi газети. Приятель, у якого вiн спинився, уже зник з дому в своїх справах, незважаючи на раннiй час. Михайло Михайлович подивився на годинник. Була одинадцята. О дванадцятiй вiн мав зустрiтися з Мариною. Вчора вона розповiла йому про свою зустрiч з сестрою в Лук'янiвськiй в'язницi, i вони вирiшили домагатися негайно дозволу ше на одне побачення з Надiєю. Ввечерi до Києва приїхав Чиж i взяв на себе виклопотати дозвiл. Помiчником прокурора судової палати був колишнiй, ще з унiверситету, його знайомий, i Чиж пообiцяв Маринi рiвно о десятiй ранку вже бути в його приймальнiй.

Постукали в дверi. Несподiвано на порозi з'явився Чиж.

– Ну, як? – запитав Коцюбинський. Вiн чекав, що й на цей раз Чиж вiдповiсть якимось брутальним дотепом на адресу судової палати. Але той мовчки поринув у крiсло, не розправляв своїх вусiв, не нахмурював брiв. Нижня щелепа в нього безпорадне одвисла, наче в хворого, а спiдня губа тремтiла.

– Що трапилось? – I Михайло Михайлович звiвся з крiсла.

– Сьогоднi вранцi її повiшено…

Чиж витер хусткою вологi очi. Михайло Михайлович застиг на мiсцi. Вiн не мiг вимовити й слова. Потiм мовчки пiдiйшов до стола i налив з карафи склянку води.

– Звiдки ви взнали?

– У помiчника прокурора… Вiн менi, як знайомому, навiть признався, що з обовязку сам був присутнiй при стратi. Здається, вiн ще й сам пiд враженням…

– Вiн розповiдав вам про страту?

– Занадто мало… Казав, що з ешафота вона пообiцяла, що за неї їх усiх скоро вiшатимуть.

Першi хвилини Михайло Михайлович не мiг опанувати себе. Обидва сидiли приголомшенi. Потiм Чиж схопився з крiсла.

– Чортовi собаки!.. Вони хоч iз шибеницi таки почули правду… Так i буде – живуть, як пси, i подохнуть, як пси…

Марина ще не знала. Вирiшили привезти її сюди. Чиж поїхав по неї.

Михайло Михайлович залишився сам. Служниця покликала його снiдати. Вiн з сумним виразом махнув рукою i вiдмовився. Ходив по кiмнатi, засунувши руки в кишенi, i не знав, за що взятися. Потiм почув у передпокої шум. Хтось голосно питався про нього, i через мить перед ним у кiмнатi стояв чернiгiвський фабрикант Хоменко. Було помiтно, що вiн перед цим добре i весело поснiдав i був у прекрасному гуморi.

– А я вас шукаю, Михаиле Михайловичу, я шукаю… Як це до речi, що ви в Києвi… Нарештi довiдався i зразу до вас… Хотiв i шуряка з собою взяти, але знаю, що ви його не любите ще з чернiгiвської зустрiчi… I справдi, вiн такий… ну, просто антигромадський буржуй…

Чисто поголений, в новому, зовсiм неприпасовяному на нього костюмi, з пучечком конвалiй у петельцi, Хоменко мав урочистий i упевнений вигляд. Вiн безцеремонне вмостився за стiл i продовжував:

– Приїхав до Киева у справах… Вiйськовий округ здав менi велике замовлення. Тепер мої фабрики працюватимуть у двi змiни. Солдатик без махорочки кроку не ступить… Нехай собi Стамболi для панiв ароматнi сорти постачає, а Хоменко дає мужиковi, народовi куриво… Хмелiвка – перший сорт!.. Так ось: чому не використати нагоди?.. Захопив iз собою свiй рукопис.

Вiн вийняв i поклав на стiл невеличкого зошита.

– Довго працював… Скiльки тут мого поту i труда! Як вам заголовок до вподоби? Це вже остаточний:

«Про невичерпнi скарби пестливих форм в українському язицi». Українському суспiльству буде корисна така праця.– Вiн пiдвiв голову i побачив перед собою обличчя Коцюбинського, розпалене гнiвом.

– Пане,говорив, наче вiдрубував слова, той,– на бiса менi ваше писання… Суспiльству легше дихатиметься, коли воно позбудеться ваших послуг… Краще буде, коли ви i менi i всьому суспiльству дасте спокiй.

Блiдий, переляканий фабрикант позадкував з кiмнати, тримаючи поперед себе обома тремтячими руками свiй зошит.