VI. ПОЛОНИНИ

З Києва вiн повернувся, конденсуючи в своєму настрої темнi враження вiд рiшучих лiкарських дiагнозiв, вiд жахливої загибелi Надiї Загiрної, вiд обивательських сварок i морального розгардiяшу в таборi знайомих дiячiв. Вiн майже радiв, що прожив життя не серед них, а на одшибi, чернiгiвським затворником. До всього цього домiшувалось неприємне враження вiд критики. Деякi українськi критики, пишучи про нього, свiдомо перекручували змiст його творiв. Давно вийшли переклади оповiдань росiйською мовою, проте й досi критика обмежувалась хоч i схвальними, але поверховими, загальними зауваженнями. Лише Горький захоплювався його творами i щиро висловлював свої враження авторовi особисто пiд час перебування його на Капрi та в листах. Вiн радив поспiшати з дальшим виданням його творiв у росiйських перекладах.

Чикаленко, прочитавши рукопис другої частини «Fata morgana», говорив авторовi, що такi типи, як Марко Гуща, справлять тяжке враження на їх спiльного друга Володимира Леонтовича, бо його маєток в дев'ятсот п'ятому роцi i пiзнiше селяни громили не раз i тому картина розправи селян з панами навряд чи буде йому до вподоби. Про своє враження вiд другої частини повiстi вiн не сказав нiчого певного, та Михайло Михайлович розумiв. що й Чикаленковi, власнику двох маєткiв на Українi, не буде приємно вiд його повiстi. Чого ж вони хочуть вiд нього? Може, писання для їх доброго панського самопочуття?

Треба було забути на якийсь час про все.

В Києвi вiн залишив прохання про допомогу в п'ятсот карбованцiв для лiкування. Треба було їхати на пiвдень, куди наполегливо вiдряджали його київськi лiкарi. I, не чекаючи вiдповiдi, вiн вирiшив узяти тривалу вiдпустку i, хоч би там що, їхати. Iншого виходу не було.

Але примхлива доля, здавалось, раптом поклала змилуватись над ним. Незабаром вiн одержав приємну новину. Його повiдомили, що українське «Товариство допомоги науцi i штуцi» призначило йому двi тисячi постiйного щорiчного утримання. Вiн прочитав лист про це, i гiрке почуття образи пiдкотило йому пiд груди: це була запiзнена допомога, заслужена давно, ще тодi, коли вiн був повний снаги i здоров'я… Певне, схаменулися приятелi з «Товариства», що вiдомий всiй Росiї письменник примушений просити в них на лiкування, примушений важкою, згубною для нього працею заробляти собi на хлiб, певне, ворухнулося в них сумлiння…

Та все ж почуття образи незабаром вже не так болiло йому, i в похмурiй свiдомостi його промайнули радiснi думки. Це ж тепер, бодай i пiзно, зможе вiн покинути остогидлу роботу, що за десятки рокiв виссала з нього силу, i вiддатися тiльки своїм новелам i повiстям…

Треба було швидше розповiсти новину Маринi. Вони пiшли за околицю мiста, де край рясного занедбаного кладовища, на галявинi, було їх облюбоване постiйне мiсце. Нiхто з стороннiх тут не зустрiчався, нiхто не заважав їх довгим захопленим розмовам. За кладовищем починились хлiба, а за ними, на горi – Троїцький монастир. Тут було чудово.

Михайло Михайлович розповiв свою новину i вперше пiсля Києва їх обличчя в цей чудовий передвечiрнiй час були радiснi i безхмарнi.

– Працювати стiльки рокiв,– говорив Михайло Михайлович,-i не створити нiчого значного, нiчого, що задовольняло б тебе, вiдповiдало б твоїм художнiм вимогам i смакам – адже це жахливо, адже в цьому цiла драма…

I вiн уголос мрiяв про те. що тепер увесь порине в роботу i, можливо, йому пощастить здiйснити свої давнi творчi задуми. У нього було стiльки незакiнченого!. А хiба мiг вiн його закiнчити?.. Тепер, може, тепер… коли б тiльки здоров'я… Вiн розповiдав про задум щодо третьої частини «Fata morgana» i про великий роман, який вiн колись напише…

Марина слухала уважно, радiла разом з ним i сама радила йому швидше їхати з Чернiгова – десь лiкуватись i працювати.

Вона розповiла Коцюбинському, що й сама вирiшила змiнити тепер своє життя. Та й хiба може все залишитися по-старому?.. Коли б могла вона знайти людину, що навчила б її мститися за свою сестру i за всiх невiдомих їй сестер! Вона покинула б затишнi чернiгiвськi вулицi i пiшла б за нею.

Потiм, уже дома, згадуючи цю зустрiч з Мариною, вiн думав про те, що вона тiльки для нього радiла його новинi i ховала свiй сум, який не покидав її пiсля смертi сестри. I йому теж було сумно.я Вiд того, що вiн з примхи долi робився тепер вiльнiший, необтяжений злиднями, свiт не мiнявся – вiн залишався такий же безвiдрадний, нудний i немов непристосований для людей.

Це знов був хвильовий напад журби. Слiд було швидше лагодитись у дорогу – до ясного пiвденного моря, диких вершин пiд прозорим, невимовне голубим небом.

… I ось воно, благодiйне, цiлюще море, до якого не один поет приходив повiдати про свiй бiль i знаходив тут забуття всього, що виповнювало десь тяжкою суєтою його життя.

На свiтанку, ще з-за моря не пiдводилось сонце, став пароплав бiля Алупки. Довкола стелився ранковий аромат садiв. Наче пiд одшлiфованим склом спокiйно вiдпочивало море. Знайомi мiсця радiсно схвилювали Коцюбинського, i йому здалося, що вiн знайшов те, чого шукав – пустельнi скелi, сонце i море.

Вже кiлька день вiн з дружиною й дiтьми в Сiмеїзi. Селище причаїлось бiля самого моря пiд горою «Кiшкою», що й справдi по-котячому розкинула свiй вигинистий хребет, лягла головою до моря i неначе пильнує на здобич. А бiля самого берега, немов переслiдувана, вскочила в море скеля «Дiва», в розпачi пiдняла голову, вiдкинула назад волосся; в останню хвилину життя вона ще благає про рятунок… Та стоїть позаду кам'яний «Монах» i своїм суворим спокоєм немов позбавляє iї всякої надiї…

Михайло Михайлович засмалився, почорнiв… Цiлими днями вiн буває на сонцi. Вiн не був тут давно, ще з днiв своєї молодостi. Тодi вiн був молодою людиною, дужою i повною бажання працювати для загального добра… Тут вiн знайшов тодi таке ж молоде i запальне товариство, що, так як i вiн, кепсько знало життя, не знало, якими шляхами вийдуть люди до цього загального добра. I тодi ж, серед гурту такої ж молодi, тiльки не тут, а на Українi, знайшов вiн собi дружину. Так розпочалося їх родинне буття.

З того часу немовби минуло цiле життя. Упливло за водою його здоров'я, порозгублювалися десь товаришi. Минуло й родинне щастя.

Вiн був тут. Вона на Українi, в Києвi. Вiн приїздив у зимовi мiсяцi на Україну. П'ятнадцять рокiв тому з'їхались у Чернiговi. Одружилися. Незабаром по тому вiн зробився «чернiгiвським затворником»… Минула молодiсть.

I ось вiн знову тут, з нею, з дiтьми – їхнiми дiтьми. Вони ходять з ним, нова мiсцевiсть викликає в них багато запитань. Вони не дають йому спокою, не дозволяють побути на самотi з своїми думами. А йому є про що думати…

Знову постає перед ним сувора i мовчазна Надiя Загiрна. Марина розповiла йому все про сестру – вiд початку її ув'язнення й до останнього дня перед стратою. Розповiла все так, як чула вiд самої Надiї. I доля цiєї дiвчини хвилює його. Вона врятувала Григорiя, якого заплутав Хоменко… Це добре, що вiн нагнав тодi Хоменка вiд себе… Як тiльки вiн додержував з ним стiльки рокiв знайомства? Справдi – стiльки рокiв!.. Вiн уже зовсiм неясно пригадує, як його познайомили з Хоменком в Києвi на одному з засiдань «Братства тарасiвцiв»… Вiн уже не пам'ятає, був Хоменко в «Братствi» чи нi… Але грошi на агiтацiю «Братства» давав вiн, Хоменко…

Iнодi, коли дружина сама поведе кудись дiтей, вiн самотньо лежить на пляжi i йому спадає на думку iнше: щось з давнього його минулого – робота на фiлоксерi, або спiвробiтництво в газетi «Волынь» – i чомусь усе, усе неминуче закiнчується одним – сумними спогадами про Надiю Загiрну, немов мiж усiм найважливiшим, що пережив вiн у життi, i Надiєю iснував якийсь непомiтний зв'язок.

Тут вiн не мiг працювати. Навiть його записна книжка майже не розкривалась. Невже його перестала вже вабити розкiшна довколишня природа?.. Адже тодi, в мо лодостi, вперше потрапивши сюди, вiн напочатку цiлi днi, зачарований морем i горами, ходив, як учадiлий, не маючи сили примусити себе до роботи… Тепер якiсь думки вирують у його головi – i в них вiн увесь…

Тодi вiн знову написав до Львова Володимиру Гнатюковi, щоб вiн швидше виїздив на Гуцульщину, куди тепер ще дужче рвався й сам. Гнатюк мав найняти для нього в Криворiвнi хату. Тимчасом, поки не було вiд приятеля вiдповiдi, вiн нудився тут майже так само, як i в Чернiговi.

Одного разу, забувши в примiщеннi цигарки, Коцюбинський повернувся ранiше, нiж завжди. Дiти десь гуляли. Дружина була за стiною в господаря дачi – купця Тафурова. Беручи зi стола цигарки, вiн побачив свiжо надписаний конверт i мимоволi прочитав прiзвище адресата: дружина писала до Василевського. Мiж ним i Коцюбинським були далеко не сердечнi вiдносини. Але Вiра Iустинiвна поважала Василевського i постiйно пiдтримувала з ним дружнi стосунки.

Вона ввiйшла до кiмнати, i, побачивши несподiвано чоловiка, невдоволено здивувалась. Вiн зрозумiв: вона не розраховувала, що вiн побачить лист. Вiн тiльки мiж iншим зауважив:

– Я б не хотiв, щоб мiж нами i цiєю людиною були, якiсь близькi взаємини. Вiн схильний до iнтриганства… та й взагалi нам з такими людьми не по дорозi.

Вiра Iустинiвна спалахнула, але стрималась, як завжди. Забираючи лист, вона кинула:

– Ми можемо залишитись кожен при сво'їй думцi…

– Але в даному разi краще додержуватись однiєї…

– Що ж, ти хочеш заборонити менi окреме листування?

– Нi, нi, зовсiм нi,– i Коцюбинський виставив уперед долоню, немов боронився,– навпаки, кожен з нас вiльний вибирати собi товариство… Та все ж ця людина менi не до серця…

Одягнувши жакет, Вiра Iустинiвна пiшла на пошту. Вона розгнiвано грюкнула дверима, i в Коцюбинського зiпсувався настрiй. На його щастя, прийшов сам Тафу-ров i принiс пошту. Вiн уважав за особливу чемнiсть щодо своїх дачникiв забирати в поштаря листи i самому приносити до їх кiмнати.

Коцюбинський вiдразу пiзнав на листi руку Гнатюка. Цього листа вiн чекав уже бiльше як два тижнi. Тут же, при Тафурову, забувши навiть запросити його сiсти, Коцюбинський прочитав листа i враз засяяв: Гпатюк писав, що негайно виїздить до Криворiвнi, i запрошував туди Коцюбинського. Вiн враз повеселiшав i навiть почав жартувати з купцем. А Тафуров радiв ще бiльше, бо принiс поважному пановi дуже приємного листа. Коцюбинський дiстав вино i почастував Тафурова. Розмова з дружиною була вмить забута. Разом з хазяїном вiн пив вино i смiявся. Здавалося, був щасливий… через кiлька днiв можна було кидати Сiмеїз.

– Макiю! – питає його чудний пан.– Сам i зладив жорна?

– Де там!.. Я стрiлецтвом займаюся… В мене й ченгерицi своєї немає… в мiстi купую, щоби кулешу було їсти. А жорна Iванюковi. Вiн добрий газда. Має чорта,– десь у горах його знайшов, та й пiд коморою тримає. Дає йому цукру i молока – не шкодує. Чорта, кажуть, вiн у горах купив за десять левiв. А вiд цього йому зиск великий: худоба не гине, i сам дужий, i дiти здоровi….

– А Iванюк теж на жорнах меле?

– Нi, вiн на млин возить .. А жорна людям дає… Потiм за це чого спитає – зробиш…

I вiн знову крутить жорна. Це не легка робота, та вiн дужий i поспiшає. Навiть спiває за роботою, щоправда, не голосно i з перервами.

Посеред колоди вижолоблений круг, в який положено по його формi камiнь. На ньому лежить i обертається другий – верхник, який не зсувається з спiдника, бо взятий у залiзну шину, приклепану до колоди. Всерединi верхника дiрка, в яку потрохи насипають кукурудзи. Верхник обертається погоничем, один кiнець якого вложений у ямку на верхнику, а другий угорi просунутий крiзь дiрку в кроснах. Макiй обертає погонича за верхнiй кiнець i так меле кукурудзу.

Габорак пристає на цiй роботi i сiдає бiля Коцюбинського вiдпочити. Вiн набиває свою люльку з мiдяною протичкою, озлоблену бляшками, з довгим цибухом. Михайло Михайлович пропонує йому добрячу цигарку. Макiй оглядає її уважно i обережно кладе в кресаню, що лежить бiля нього. Коцюбинський дає йому сiрники. Вiн дивиться на них i не запалює, певне, думає, чи не можна покласти й їх у кресаню. Потiм таки запалює i повертає сiрники.

Габорак уже лiтнiй чоловiк. Вiн живе сам. Мав шестеро дiтей, i всi померли. А пiсля них i жiнку однесли на цвинтар. Пошесть толi блукала горами. А другої жiнки Макiй не хоче брати, бо на дiти i «челядинку» йому не везе – обов'язково вигинуть… А ось до стрiлецтва вiн має вдачу… Бо самої доброї пушки не досить. Треба, щоб пiд неї звiр iшов, i треба вмiти його поцiлити. А цього нiяким майстерством i умiнням не досягти, треба знати чари. Щоб крiс добре нацiляв, треба пiймати гадину, взяти вiд неї язика, треба гадячого часнику, ладану i вершкiв iз дев'яти осик, вiдправити над цим дев'ять божих служб… А щоб крiс не гримiв та марно не лякав звiра по горах, треба в мартi забити гадину, висушити її голову i розтерти на порох та промовляти до цього: «Остра-с була, як вогонь; кого-с заразила, не врятувавси б, так аби мiй крiс, кого закрасит, аби не втiк…» Проти такої пушки уже нiхто не заворожить…

Довго ще розповiдав вiн про те, що треба, коли пушка розносить шрiт, або влучить не в звiра, а в пса, або закривавиться, або на стрiльця звiрина не йде чи пушка чомусь не стрiлить… I на все iснував тiльки ворожбитський засiб, бо жоден iнший не змiг би зарадити… Коцюбинський вглядався в Макiя Габорака. Той говорив з таким же виразом обличчя, як говорив би i про речi реальнi, цiлком перевiренi щоденним життям. Нi в голосi його, анi в обличчi не було й тiнi страху чи таємничостi – нiякого вiдтiнку, яким позначають звичайно люди речi мiстичнi, зв'язанi з вiруванням чи забобонами. Для мисливця Габорака не iснувало рiзницi мiж реальним i мiстичним – все в однаковiй мiрi було реальне, правдиве.

За розмовою вони й не помiтили, як у хмарах поховалися гори, як закурились лiси хмарами i почався набридливий дощ. Коцюбинський пiдвiвся. Старий мисливець запрошував його заходити, то вiн йому ще розповiсть, що слiд робити, щоб крiс не розiрвало вибухом, щоб вистрiл не лякав звiра в горах, щоб вiдрiзнити слiд звiрячий вiд слiду бiсячою, або лiсної, або рогатого щезника.

Обiд для Михайла Михайловича готували в Гнатюкiв. Сюди часто заходив ще дехто з приїжджих дачникiв, що проводили кiлька лiтнiх мiсяцiв у цьому чудовому гiрському селi. На цей раз таким гостем був добре вiдомий у рiзних колах української iнтелiгенцiї, близький до лiтератури, але не письменник, близький i до полiтики, але не полiтичний дiяч Граблянський.

Надворi все ще шумiв дощ, i тому не поспiшали обiдати, а по обiдi не поспiшали розходитися з привiтної хати вiдомого етнографа i прекрасного знавця Гуцулii Володимира Гнатюка. Говорили про свiтогляд гуцулiв.

Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах i пильно вивчав звичаї i свiтогляд тутешнiх людей, проводив рiзку грань мiж поглядами на дiйснiсть у гуцулiв i мiстикою в свiтоглядi iнтелiгенцiї.

– Символiзм поета Сологуба,– говорив вiн,– це витончений, рафiнований мiстицизм. Сам поет знає, що вiн мiстик, свiдомо намагається обгрунтувати свiй свiтогляд i виступає проти матерiалiзму, що породжує в мистецтвi реалiзм. А гуцул –язичник. Нiякого уявлення про мiстицизм вiн не має. З погляду реальностi в нього немає рiзницi мiж ведмедем i чортом. Його мiстика – тiльки вiд його некультурностi, чого не можна сказати про рафiновану мiстику iнтелiгенга.

Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте стримався вiд реплiки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всi знайомi, що були в Криворiвнi, ставилися з винятковою пошаною,

Гнатюк з зацiкавленням стежив за всiєю дискусiєю з приводу речей, найбiльшим знавцем яких був, певне, вiн сам.

Коцюбинський, поволi обмiрковуючи кожне речення, провадив далi:

– Чорт у поета Сологуба зовсiм не той, що в напiвдикого гуцула. В останнього вiн менш мiстичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта нiхто нiколи не бачив, вiн перестав би вiрити в його iснування.

– Якi ж з цього висновки?– не без лукавства запитав Граблянський. що прожив серед диких гiр цiлий тиждень i, за мiцною звичкою, язик його вже занудьгувався хоч по якiй-небудь суперечцi…

– А висновок такий,– просто i рiшуче вiдповiв Коцюбинський.– Творчiсть навiть таких некультурних народiв, як гуцули, лемки, бойки, реалiстичнiша, значить, i бiльш поступова за творчiсть якихось там Сологубiв…

I Михайло Михайлович iронiчно подивився на свого над мiру завзятого опонента. Вiн навмисне згадав про цього, все ще модного поета, бо знав, що Граблянський чомусь возить з собою «Мелкого беса».

Опонент Коцюбинського радiсно пiдхопився, немов його скинули з стiльця. Такої щасливої нагоди кинутися в словесну атаку вiн не мав цiлий тиждень.

– Ага-а!.. – вигукнув вiн, пiдходячи до Коцюбинського, немов на рингу,– значить, ви зовсiм знецiнюєте Такi зразки словесного мистецтва, як…

– «Мелкий бес»?

– Так, авжеж так… «Мелкий бес»… Ви вважаєте, що творчiсть, скажiмо, Федора Сологуба – це не поступове явище?..

– Авжеж,спокiйно вiдповiв Михайло Михайлович i, щоб змiцнити свою позицiю, послався на свою розмову з Горьким пiд час останнього перебування на Капрi.

– Пешков?! – раптом зайшовся Граблянський. – Письменник, що дописався до таких творiв, як «Мати»! Ви, може, й цей твiр поставите поряд з «Мелким бесом»

в планi прогресу?

– Нiколи!.. – сказав Коцюбинський, i кров прилила до його обличчя.– Не тiльки цей твiр,продовжував вiн, розпалюючись,– але й усi твори Сологуба, все писання подiбних до нього поетiв нiколи не стоятимуть врiвнi з книжками Горького, якi в нашi днi є найбiльшим досягненням великої росiйської лiтератури.

– Ви перебiльшуєте… – вставив Граблянський. Коцюбинський раптом розсердився.

– Пане,протягнув вiн з такою злiстю i рiшучiстю в голосi, що аж злякав Гнатюка,– чи ви вважаєте на те, що Горький навiть у вигнаннi є втiленням всього найпередовiшого, революцiйного в сучаснiй росiйськiй культурi, що пiднесення, яке маємо в лiтературi пiсля пережитих нами чорних рокiв, очолюється саме Горьким?..

Граблянський був дещо спантеличений i сполоханий тоном Коцюбинського. Проте вiн хотiв таки заперечити, але господар, не бажаючи мати в себе в хатi сварку, втрутився в розмову, вмiло перевiв її на iншу тему, а потiм запропонував прогуляїись понад бурхливим пiсля зливи Черемошем. I справдi, крiзь хмари прорвалося сонце, i кругом запарувала земля.

Черемош гримiв i пiнився. Iнодi мчала на його хвилях вирвана з коренем деревина, раз у раз ховаючись у каламутнiй водi.

Знову на кiлька днiв перервалося сполучення з бiльшою частиною села, що лежала по той бiк рiчки. Та вже була надiя на добру годину i на подорож верхи конем у гори на полонини. Гiрський кiнь i провiдник давно були до послуг Коцюбинського i тiльки ждали ясної години.

Вночi знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну нiч. В однiй кiмнатi з ним жив студент, i Коцюбинський заздрив йому, що той розкидався на лiжку i мiцно спав.

Проте перед свiтанком Михайловi Михайловичу пощастило задрiмати. Кiлька годин сну освiжили його, i вранцi, залишившись в хатi сам, вiн дiстав папiр i з запалом почав писати.

Вдень довiдався вiд хазяїна хати, дяка, що цiєї ночi щось напало було на Макiя Габорака за селом. Що саме – Макiй не бачив, а тiльки влучено було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига… Хотiв був iще розповiсти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати й переступив через перелаз до Габорака.

Той лежав пiд порожнiм оборогом, пiдмостивши пiд себе стару свою гуню, i смалив люльку.

Михайло Михайлович спитав:

– Чи правда, Макiю, що вдарено вас?

– Авжеж…

– А дуже?

– Нiчьо… Зажиє… Кровi нема, а плече болить, правицею не рушу…

– У фельдшера не були?

– Не можна… Це не чоловiк кидався, а щезник. Удень, як був на польованнi та стрiлив козу в смереччi. а потiм, як клав за плече її, то якось закривавилася пушка, а я й витер кров гунєю, щоб не закипiла… А хiба можна? Треба цiвку крiса вертiти навидлi i лити водою дев'ять разiв та ще й повiсити її на сук… А коза була щезникова, то вiн мстився за кров.

Вiн був такий упевнений, що годi було доводити йому щось iнше.

Другого дня в селi було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та iншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже вгамувався трохи пiсля дощiв, i селяни перепливали його на маленькiй дарябi. Розцвiтала народом вулиця.

Зайшли гуляючи на кладовище. Воно ряснiло мальовничим убранням гуцулiв. Було весело i шумно, бо гуцули не сумують навiть на могилках. Ряз у раз Михайло Михайлович зустрiчав знайомих селян. Вiн бiльшу частину свого часу бував серед селян, ходив у гори, їздив на полонини, сiдав бiля рибалок над Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь трапилось так, що за все своє перебування тут вiн i разу не був на кладовищi. Тепер приглядався зацiкавлено до могилок, людей, хрестiв i оздоб на похованнях. Ось йому впало в око, що на всiх могилках були занадто мiзернi хрести. Тимчасом у матерiалi на хрест гуцул нiколи не має нестачi: треба лише вийти за околицю i в розкiшному лiсi вибрати собi ялину до вподоби… Певне, в цьому теж був якийсь народний звичай… Зразу нiхто iз знайомих не мiг цього пояснити.

Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало якесь питання, вiн мусив знайти вiдповiдь. Один iз знайомих Гнаїюковi селян вiдповiв:

– А то нащо йому добрий хрест?.. Хiба воно чого хоче?..

Подумали, що пiдпилий гуцул жартує. В розмовi з священиком Коцюбинський звернув його увагу на це явище. I той пояснив.

– Гуцул уважає,– сказав вiн,– що в людини тiльки земне життя прекрасне, тiльки це життя можна любити повним почуттям. Плохий, нiкчемний хрест на могилi – це символ мiзерiї смертi, мiзерiї кiнця людини.

Михайло Михайлович насторожився.

Але священик бiльш нiчого не мiг пояснити з цього приводу та й, певне, не бажав, бо в явищi, про яке його запитали, вiн убачав залишки поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим i пiд час прогулянки не раз повертався до цiєї теми. Його цiкавило ставлення ще незiпсутих цивiлiзацiєю гуцулiв до життя, i тут вiн почув дещо важливе для цього питання.

Хтось iз знайомих пообiцяв повести Коцюбинського до «бога» – мiсцевого ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, i вони пiшли, їм не пощастило: в цей святковий день бiля двору ворожбита було сила народу i пiдвiд. Люди приїздили до нього навiть з дальнiх сiл, розпрягали конi бiля ворiт i з ранку чекали своєї черги. Коцюбинському пропонували зайти без черги, але вiн вiдмовився. Вiй хотiв говорити з ворожбитом не поспiшаючи, на дозвiллi, i кiлька хвилин «прийому» в цiєї поважної персони його не задовольняли.

Потiм, у буденнi днi, вiн не раз заходив до цiєї людини, простої, без нiяких зовнiшнiх ознак чаклуна, їх розмови часом були досить тривалi. Коцюбинському не пошасiило переконатися – свiдомо дурить ворожбит людей чи й сам вiрить у те, що пророкує людям. Вiн лише допевнився, що в жиггi гуцулiв вiн був не якоюсь особливою, дивною людиною, а буденною, постiйною потребою, як i крамар, як i пiп.

Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей – маклерiв i агентiв, що живилися все своє життя бiля селян. Щодо цих набридливих людей, рiзних спекулянтiв, перекупникiв, просго злодiїв, то вони не цiкавили Коцюбинського, але роль їх у життi гуцулiв була остiльки значна, що вiн довiдувався про них бiльше, нiж хотiв. Вони обступали гуцула на кожному кроцi. В них вiн дiставав потрiбнi йому в скругну хвилину грошi пiд величезнi проценти. Вiдробляв їм без кiнця свої позики i, зрештою, так заплутувався, що вже не мав можливостi сам продати вiвцi чи теля, а мусив збувати все цим людям за пiвцiни. Без них гуцул уже не мiг зробити жодного кроку. Вони обсiдали його, як мухи, годувалися з його працi i темряви. А коли хто й пробував протестувати проти них, порушувати встановлений ними режим гуцула, тому об'являлася вiйна.

Коцюбинський сам якось спостерiгав з свого вiкна, як Макiй Габорак, ухопивши пiстоля, гнав з свого двору одного з таких суб'єктiв. Той утiкав, але обертався й погрожував.

Коцюбинський вийшов з хати.

– Макiю! – запитав вiн.– За що ти чоловiка лякаєш?

– Ах, ти ж, гаспидська твоя душа! – лаявся той услiд своєму супротивниковi, хоч того i слiду вже не було.– Най би тебе щезник узяв!..

I, вже розпалюючи свою оздоблену бронзовими прикрасами люльку, хвилюючись, говорив:

– Пронюхав, що в Макiя є з десяток лисiв. Що Макiй хоче в мiстi на базарi продати своїх лисiв i приперся:

«Не можна на бязар возити, мусиш менi продати… Я тобi цiну дам». Диявол!.. Знаємо твою цiну!.. Мої лиси, сам наловив у зазуб, сам де схочу й продам. Газда їх не потребує. Газда сам з усiм упорається. Так нi ж, усе їм збувай, вони нашим трудом харчуються, а газда, поки й живе, на кулешi сидить…

Увечерi Макiй прийшов до дякової хати й сiв на призьбi пiд вiкном. Вiн довго смоктав, свою люльку, когось лаяв про себе i навiть наспiвував якоїсь пiснi. Потiм не втримався.

– Пане, пане, га? Ви є тут?..

Коцюбинський вийшов з хати i сiв поряд Макiя.

– Адже, пане, на них нема й суду,– сказав Габорак.

Коцюбинський догадався, що вiн говорить все ще про своїх супротивникiв, одного з яких вiн гнав удень з двору.

– А то чому? – запитав вiн.

– Бо вони вiйта залякують, щоби вiн боявся проти них судити… А коли не збоїться, то вони його стрiнуть у лiсi та на гiлляку й пiдсмикнуть.

Вiн довго сидiв на призьбi, раз у раз згадуючи про ворогiв… Вони розтривожили його, i вiн довго не мiг угамувати своїх почуттiв.

Нарештi приїхав Iван Франко, його ждали довго. Кiлька днiв тому приїхали Франковi сини i пiдготували для нього примiщення. Вiн приїхав уранцi. Поки вiдпочивав з дороги, чутка про нього пiшла селом, i знайомi прийшли привiтати старого i хворого письменника.

Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про приїзд Франка, поволi повертався верхи з провiдником з полонини. Стрункий i досвiдчений гуцульський кiнь швидко видряпувався на скелi, поволi й обережно сходив униз, сам обходив небезпечнi мiсця, їхати ним було зручно i безпечно.

Коцюбинський був вдоволений з своєї подорожi на полонину. Вiн прожив там три днi, разом з вiвчарами спав, їв, блукав з їх отарами, прислухався до їх розмов i пiсень, слухав їх казки i легенди. Уже який ряз вiн буває на полонинi i кожного разу, сидячи в сiдлi, радiсно прислухається довгими годинами, як шумлять довкола смереки i, наче обелiски, мовчазно протистоять вiтрам могутнi ялицi.

Ледве помiтна стежка м'яко поступається пiд копитом коня, але пружний грунт, встелений давньою глицею, майже не держить слiду пiсля верхiвця. Коли спочиває вiтер, у горах така тиша, що чути, як десь далеко-далеко випадково вигукне рiдкий тепер птах готур i нiжно вiдгукнеться до нього бiля своїх курчат готка.

I коли падає зламана бiлкою суха галузка, або чичиркне без дiла якийсь пташок, звуки вмить завмирають, приглушенi могутньою тишею. Десь у гущавинi крадеться по м'якiй глицi лис, куниця, або пробiжить хижа ласиця,– i пiд кiгтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден зашерхлий лист не зрадить звiрину.

Тиша навiває думи, i згадуються йому оповiдання вiвчарського ватага уночi бiля ватри на полонинi про давнiх, забутих опришкiв. Вiками сплять вони, похованi братами-товаришами на гiрських шпилях, у вкритих смерековим лiсом ущелинах, щоб людське – панське – око не знайшло їх кам'яної домовини i не потривожило давнього спокою героїв. Тому й тиша така в горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не пора Довбушевi вставати й гукати гуцула до пушки й пiстоля.

… Прийшовши до Гнатюкiв обiдати, вiн довiдався про приїзд Франка. Хотiлося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у Франка i повiдомив, що вiн вiдпочиватиме до вечора.

– Але як ся має старий?

Гнатюк сумно махнув рукою.

– Трохи немов краще, та це, певне, тiльки короткий перепочинок.

Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав їх за молодих рокiв, нагадали про себе й на схилi його вiку. Вони довершували руйнування його колись могутнього органiзму.

Вони зустрiлися ввечерi за досить своєрiдних обставин. Господар хати – дяк, повернувшись з вечiрньої вiдправи, повiдомив Коцюбинського, що бiля церкви об'явився «дiд», якого давно вже не було в цiй мiсцевостi. Коцюбинський давно бажав подивитись i послухати гуцульського «дiда», якого не часто вже можна було зустрiти. Вiн надягнув легке пальто i пiшов до церкви.

Ще здаля побачив вiн гурт людей, що оточили «дiда». Коцюбинський пiдiйшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому мiсцем, i вiн опинився в натовпi. Перед ним стояв слiпий гуцул з величезною палицею в руцi i спiвав то церковних, то свiтських народних пiсень. Поводир поряд нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали грошi. В його пiснях не було нiчого цiкавого, вартого особливої уваги, та й голос «дiд» мав хрипкий. Але народ слухав уважно, i нiхто не розходився.

Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Вiн знав, що «дiди» не бувають слiпими з народження, що в «дiдiвськiй» родинi iснує звичай позбавляти зору старшого сина, який обов'язково мусить посiсти батькову професiю. I ось перед ним ця людина, що охоче дала себе ослiпити, щоб мати традицiйне право на жебрацтво. Можливо, поводир – це син «дiда» i його теж, можливо, позбавлять зору. I щоб цiною зречення свiту, чарiвної краси своїх казкових гiр, цiною зречення усього, що є найкращого в життi людей, здобути собi право на виблаганий пiд церквою чи на цвинтарi шмат вiвсяного коржа або черствого хлiба, люди йдуть на самокалiчення?..

Коцюбинський вiдчув, що починає хвилюватись. Жебрак перейшов на веселi, навiть дещо маснi пiснi, i Коцюбинському важко було слухати з уст людини, що позбавила себе зору, жарти i веселощi, якими хотiв той розважити такий же злиденний, як i сам спiвець, народ. Вiн проштовхався мiж людей, вийшов з натовпу i раптом побачив за кiлька крокiв Франка, що стояв самiтно позад усiх i, немов байдуже, слухав «дiда». Вже поночiло i Коцюбинський з хвилину приглядався: вiн усього рiк не бачив свого друга i все ж боявся помилитися. Франко за рiк багато змiнився. Ще бiльш виснажена зробилася його постать; неуважний погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя – це слiди тяжкої хвороби. Це був вiн, Франко. Когюбинський, ще дужче хвилюючись, швидко пiдiйшов до старого i мiцно обняв його. Зустрiч схвилювала обох, i вони одiйшли далi вiд натовпу i посiдали на сухому, зложеному на вигонi, деревi. Так вони сидiли кiлька хвилин мовчки, пiд враженням «дiдового» спiвання i своєї зустрiчi. Скiльки дозволяла темрява, Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша i вчителя. Той про щось думав. Запаленi очi його вперто дивилися в одну точку. Потiм тихо промовив:

– Чи не такий i весь наш народ – темний, убогий, що позбавляє себе всього, щоб тiльки здобути насущний шматок…

Оддаля ховався в темрявi народ, i вiтер приносив звiдти уривки «дiдових» пiсень.

Вони сидiли поряд – обидва як пiдбитi в борнi гiрський i степовий орли, обидва тяжко хворi, обидва з палким непоборним серцем, обидва з однаковими мрiями i одним щастям-долею.

– Друже мiй, друже мiй!.. – шептав Франко Михайловi Михайловичу.

Але той не мiг зразу збагнути, що сталося з його товаришем.

I тiльки тодi, коли трохи вгамувався у Франка порив раптового хвилювання, вiн сказав несподiвано твердим, рiшучим голосом:

– Друже мiй, брате… так i треба показувати, як ви, пане мiй, все те показали… Ще вернеться на село Марко Гуща, i страшний Хома Гудзь теж прийде, i висiтимуть на гiлляках, висолопивши язики, як пси, усi Пiдпари… Та я ж, пане мiй, мiсця собi не знаходив од радостi й хвилювання, коли прочiтав сторiнки вашої, дорогий мiй, правди, справжньої людської правди!.. Та чи знаєте ви, що дали ви нашому народовi? Ви дали йому золоту мужицьку правду… Ви дали те, чого не спромоглися ми зробити за цiлих п'ятдесят лiт!

Коцюбинський почував себе нiяково. Вiн цiнив кожну Франкову думку, але тут, схвильований таким щирим емоцiйним признанням, не знав, що вiдповiсти.

Вже розiйшовся народ, i «дiд» з поводирем зникли. Вечiрня вогкiсть пiдкралася до них, та вони не вважали: не так часто доводилось їм зустрiчатися.

Згодом прийшли Франковi сини, що шукали батька. I справдi, йому не можна було залишатись на вогкому й холодному вже повiтрi.

Минали днi i наближався кiнець вiдпочинку Коцюбинського. I хоч вiн був тепер вiльний вiд усяких службових обов'язкiв, але поки що статбюро в Чернiговi ще ждало його. Вiн мав здати справи своєму наступниковi i тодi буде нарештi вiльний.

Застав якось у себе листа вiд Марини, їй вiн писав майже регулярно двiчi на тиждень. Розпечатав конверт.

«Мiй любий! – читав вiн схвильовано.– Ти, певне, i не уявляєш, як менi важко тут самiй, коло хворої матерi. Усе менi нагадує Надiю. Я повиносила всi речi, що могли викликати спогади про неї, а проте забути про неї хоч на годину – неможлива рiч. Порожнеча, що залишилася пiсля неї в хатi i в серцi, непереможно нагадує про неї. Я би прихилилась до тебе, обняла тебе щиро, i наполовину зменшився б мiй сум. Та де ж тебе взяти!.. Дорогий мiй, хороший!»

Лист несподiвано наблизив його до покинутих тимчасово мiсць i людей. Довго не засинаючи, вiн думав про них, думав про те, що тепер менше житиме дома i тому, може, батькiвщина здаватиметься йому привабливiшою…

Вранцi по селу прокотилась новина: вночi забито Макiя Габорака. Коцюбинський ще спав, коли почув недалеко вiд хати стривожений гомiн юрби. Вмить пiдхопився, збираючись вийти й довiдатись про все. Зайшов господар.

– Чули? Макiя знайшли за селом забитого. Допiру принесли до хати.

Коцюбинський вибiг з хати. На Габораковому дворищi побачив юрбу i почав проштовхуватись наперед Юрба шумiла, сперечались гуцули, розмахуючи палицями з маленькими топiрцями на кiнцi. Сiльська полiцiя поралась бiля трупа. Коцюбинський пiдiйшов ближче. Хотiлося йому востаннє глянути в обличчя щирому Макiєвi, з яким часто сходився i слухав його пiсень i розмов. Та на голову Макiєвi хтось накинув його закривавлену гуню, i полiцiя не дозволяла вiдкривати обличчя вбитого.

Сумний i вражений, поволi пiшов Коцюбинський до себе i лiг, щоб хоч трохи заспокоїтись. Незабаром прийшов Гнатюк. Вiн уже знав про новину, був у Габора-ковiй хатi.

– Пане Володимире,– запитав, пiдвiвшись на лiжку, Коцюбинський,– пояснiть менi, хто мiг пiдняти руку на мисливця Макiя, людину, що була просто великою дитиною, бо тiльки ж у дiтей буває така щирiсть i безневиннiсть, як у нього. За що його було вбивати, коли вiн не мав нiякого багатства, щоб було що грабувати, коли вiн був занадто справедливою людиною, щоб завдати комусь лиха…

– Люди кажуть,– вiдповiв похмуро Гнатюк,– що це хтось помстився йому. Кажуть, вiн завсiгди одверто говорив проти лихварiв, якi обплутали село своєю пяву-тиною, завсiгди намовляв людей не слухати цих грабiжникiв i не мати з ними дiла. За це вони не любили його, та й не раз загрожували.

– Але ж вони за це вiдповiдатимуть. Влада їх може викрити. Я сам був свiдковi, як один з таких пiдозрiлих людей загрожував за щось Макiєвi на його ж подвiр'ї.

Гнатюк похитав скептично головою.

– Мала надiя на владу. Лихварi тероризували всi села i не всякий проти них зважиться судити.

– Ми мусимо проявити iнiцiативу…

– Можна, звичайно, спробувати, хоч i наживемо собi небезпечних ворогiв.

Гнатюк добре знав гуцульське село. I незабаром Михайло Михайлович переконався, що його приятель мав рацiю.

Сусiди й родичi опорядили небiжчика в той же день. Ввечерi Гнатюк знову прийшов до Коцюбинського i вони пiшли до Габоракової хати.

Пiд образами на лавi стояла труна з небiжчиком. Посеред хати на ослонах сидiли гуцули, здебiльшого старi. Мовчали. Коло мерця на трунi блимали свiчки. Тепер нiщо не заважало дивитися в обличчя мерцевi. Коцюбинський пiдiйшов до труни. Перед ним лежав Макiй, як живий, тiльки зблiдлий, наче вiн перевтомився, натрудившись бiля жорен. Заходили раз у раз люди, i свiчки в нього в головах то задувались, то знову зацвiтали полум'ям, i на обличчi його тремтiли тiнi, неначе небiжчик то сердився, то одходив… Був-таки як справдi живий, навiть губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському його спiванки:

Ой, чому ти, легiнику, та й не спiваєш?

Де ти свої спiваночки та й позадiваєш?

У нього заблищали вологою очi. I раптом, наче на вiдповiдь його думкам, десь у присiнку загуркотiло, загомонiло щось, i враз розiтнувся жартiвливий, веселий спiв. Коцюбинський роздратовано оглянувся на Гнатюка, той поманив його поглядом.

Вони вийшли до хижi. Тут було темно i повно людей. Стояв тякий гамiр, немов справлялося весiлля, а не похорон. Пiснi, регiт, штовханина…

Гнатюк витягнув свого приятеля з хати.

– Шо ви на це скажете? – запитав вiн.

– Дивно, все дивно,– признався Коцюбинський.– Дивуюся ним людям: адже в хатi небiжчик.

– Такий звичай… Певне, вони хочуть довести смертi, що легiнi її не бояться i зневажають.

– Все те ж – мiзерiя смертi,– шептав Коцюбинський, iдучи додому.

Слiдство закiнчилося за кiлька днiв пiсля похорону i несподiвано прийшло до висновку, що мисливець Макiй Габорак сам наклав на себе руки Адвокат, з яким потiм бачився Коцюбинський, здвигнув плечима i вiдмовився провадити справу про неправильне слiдство.

До Гнатюкiв зiйшлись товаришi, щоб попрощатися з Коцюбинським. Настав час покинути гостинну Криворiвню i хороше, щире товариство. Крiм господарiв, була ще одна вчителька, що лiто прожила в Криворiвнi, був знову ж таки трохи набридлий усiм Граблянський, який уже не вiдважувався сперечатися з Коцюбинським;

прийшов також студент з Чернiгова та iншi. Розмова була в розпалi, коли прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський пiдвiвся, обняв i вдячно вiтав його. Вiн розумiв, що це саме заради нього Франко прийшов попрощатися, хоч i почував себе в цi днi зле. Вiн сiв собi трохи осторонь iнших i майже не встрявав до розмови.

Коцюбинський дивився на цю тяжко i безнадiйно хвору людину, i невесела думка непокоїла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному роцi, зустрiтися з Франком тут, у Львовi, чи в iншому мiсцi? Занадто вже кволим здавався знаменитий український поет, белетрист. учений, публiцист…

У Коцюбинського була для нього новина. Вiн не втерпiв i, коли гостi сiли пити каву, пiдсiв до Франка i показав йому пересланий дружиною з Чернiгова лист вiд Лесi Українки з Кавказу. Короткий був лист, але теплий, щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почуває себе зле i то вже не може залишатися взимку на батькiвщинi. Отже готується виїхати з осенi до Єгипту. Зараз вивчає Єгипет, навiть захопилася його старовиною.. Повеснi знову повернеться на Кавказ, а може й на Україну… А на зиму знову доведеться на пiвдень, у Єгипет… I так кожного року. Потiм загине i, може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що поспiшає творити, бо хто знає, скiльки їй дано днiв на це… А їй треба багато чого сказати своєму народовi.

«Бажаю Вам здоров'я i дальшого розквiту Вашого чарiвного таланту. Ваша товаришка – Леся Українка».

Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. I лише коли Коцюбинський заховав листа до кишенi, вiн замислено промовив:

– Леся на зиму до Єгипту, ви – на Капрi… Перелiтнi птахи… Рiдна зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стрiпнути крильми… А зима i у Франца-Иосифа i в Миколи II – важка, студена…

Коцюбинський з болем у серцi згадав, як довелося йому збирати пожертви серед землякiв на допомогу хворому Франковi, i зiбрана сума вийшла така мiзерна, що її соромно було вiдсилати…

У Франка в очах раптом мигнули вогники.

– Та я не птах,– рiшуче, з пiднесенням промовив вiн,– який народився в клiтцi i звик до неї та помирився з нею… Я не раз уже почував волю i знаю, яким вiтром дме вона…

Хтось iз присутнiх галичан почав спiвчувати Коцюбинському, який повертається до свого Чернiгова, дє йому так важко жити.

Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського i тихо, хоч i iншi почули, проказав:

– Народовi однаково важко: що в Миколи II, що в цiсаря… Ми, iнтелiгенти, не вмiємо i не хочемо вiддати себе народовi цiлком i, кiнець кiнцем, народ зречеться нас i прожене вiд себе.

Вiн знову замовк i вже зовсiм не встрявав до розмови.

В Чернiговi Коцюбинського ждала родина, про яку вiн нiколи не забував, ждали приятелi, знайомi… Але йому було цього разу важко покидати чудову Криворiвню i тутешнiх друзiв, його тут щиро вважали за дорогого гостя, годили йому, турбувалися, щоб вiн не терпiв тут якихось невигод.

Вранцi Коцюбинського збудив крик жiнки. Вiч пiдiйшов до вiдкритого вiкна. На подвiр'ї Макiя Габорака, куди вже встигла перебратися сiм'я його родичiв, жiнка била ганчiркою немовля, якому не минуло, певне, й трьох мiсяцiв, i примовляла: «Вiзьми своє, вiддай моє, вiзьми своє, вiддай моє!..» Дитина заходилася вiд хрипкого, слабого крику…

З серцем Михайло Михайлович зачинив вiкно i запнув його фiранкою. Вiн знав цей дикий звичай гуцулiв: коли мати гадає, що її дитину бiсиця пiдмiнила на свою, вона б'є дитину надворi, сподiваючись, що бiсицi стане жалко своєї дитини i вона поверне матерi вкрадене.

Як хотiлося йому, щоб цей останнiй ранок тут був ясний i не захмарений жодною прикрiстю. Вiн хотiв повезти звiдси добрий настрiй. Та цей дрiбний епiзод зiпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила йому на дорогу по собi пам'ятку. I справдi, нiколи потiм вiн уже не мiг забути дитини, що не спроможна була ще й кричати, а тiльки сиплим пищанням протестувала проти дикунства батькiв.

Вiз i пара добрих коней уже чекали його на подвiр'ї. Речi спакованi.

Вiн ще встиг пiти до пiнистого неспокiйного Черемошу, кинути останнiй погляд на його скутi кам'яними берегами хвилi. Вiн любив дивитись цiлими годинами на рiку пiсля страшних карпатських гроз, коли Черемош, немов набравши сили в блискавиць i громiв, будить диким ревом гуцульськi села i запiнюється, лютий i безпорадний.

I Коцюбинський думає, що гуцул подiбний вдачею до Черемошу.

Гнатюк з дружиною i один iз синiв Франка, присланий батьком, провели його вiз за околицю села. Довго i гаряче прощалися, потiм довго ще дивились услiд зворушеному Коцюбинському, аж поки вiз не заховався за деревами.

Коли позаду зникла Криворiвня i друзi за околицею села, Коцюбинського огорнув сумний настрiй. Вiн поринув у свої давнi думки. Чи ж пощастить йому вiдтворити самобутнi, зворушливi образи цих гiр, столiттями поливаних кров'ю i потом його безталанного народу?.. I вiн ще не знав, чи знайде на це в собi сили…

«Тiнi» незабаром мали бути скiнченi. Небагато залишилось, щоб поставити останню крапку. Але хiба це хотiв би вiн сказати про цi полонини, смерековi лiси, Черемош i розкиданi людськi житла? Гуцульщина назавжди залишила в його пам'ятi образ загиблого мисливця Макiя, великої дитини гiр, безпорадний писк нещасної дитини, яку мати вважає пiдмiненою, танки й пиятику бiля труни небiжчика, мiзернi хрести на могилах… А цi чудовi топiрцi гуцульських парубкiв, неначе символ їх майбутнього визволення!..

I новий образ Гуцулiї, що давно постав у його уявi, зачарував його, як у народнiй казцi приворожила чарiвниця до себе файного легiня.