VII. VILLA SERAFINA

Мандрiвник прихилився до огорожi. Важка дорога в цiй горiшнiй частинi острова. Вiн важко дихав i прислухався до серця. Кiлька хвилин бракувало сили вийняти хустку з кишенi чесучового пiджака, зняти бiлого капрiйського бриля i втерти рясно вкриту потом голову… Глибокi темнi очi блищали i пожадливо дивилися вперед, на стрiмкi шпилi гiр, на розсипане вгорi мiж скелями село i покручену стежку – такi принаднi i недосяжнi для нього.

На батькiвщинi в цю пору, певне, вiють першi вiхоли i лютують раннi морози, а тут стоїть сонце над головою i казкова блакить млiє над голубою затокою.

З ближньої дачi вийшла людина. Легкою ходою наблизилась до подорожнього. Це був знайомий, земляк.

– Михаиле Михайловичу,– запитав вiн,– куди прямуєте?

В поглядi Коцюбинського промайнула якась думка. Слово «прямуєте» притягало його увагу. Десь на Українi, в степу, воно було доречне, а тут… нi, не пiдходило…

– Не прямую, земляче, а петлюю… Подумав i ще додав:

– Втомився…

Земляк докiрливо похитав головою.

– Хiба можна вам ходити такими дорогам»?.. Тут i дужому дух забиває…

Михайло Михайлович пожвавiшав. Вiн уже перевiв дух i почував себе краще.

– Не моя на те воля, коли вабить походити скрiзь. Себе не переможеш.

Вiн показав очима довкола себе.

– Це бездонний келих – п'єш з нього, не напиваєшся… Що пишуть з України?

Вiн дiстав, нарештi, хустку i зняв свого величезного бриля.

– Нiчого втiшного. Є чутка, що цар готує каральну експедицiю проти перських революцiонерiв.

– Шибениця,вiдповiв Коцюбинський,– це ознака епохи Миколи II. Мало йому повiшених у Росiї, хоче прославити себе ще й на Сходi…

– Ось такi новини з рiдних країв, – промовив земляк; подав руку й попрощався.

– До побачення, земляче. За спiвчуття вдячний, а все ж як не важко, а ходитиму сюди. Хто знає, скiльки ще носитимуть ноги… Треба жити…

I вони розiйшлися. Земляк пiшов до мiста в своїх справах, а Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями, ховалось невеличке село i жили знайомi йому ще з минулих рокiв селяни.

Лише третiй день як вiн на островi. Встиг обiйти знайомих у мiстi, встиг причепурити квiтами i портретами свою кiмнату на вiллi Горького, а в гостинi в своєї знайомої ще з минулих лiт – капрiйської природи – майже не був…

Того дня в родинi Горьких не могли дочекатися Коцюбинського до обiду. Крiм своїх, залишились обiдати ще двоє петербурзьких знайомих, що гостювали на Капрi. Розмови не припинялися. Та Олексiй Максимович все поглядав крiзь вiкно в садок – чи не повертається з прогулянки Михайло Михайлович. Вони не зустрiчались бiльше року. А тепер, у першi днi по приїздi Коцюбинського, його щоразу забирав з собою гуляти по острову київський знайомий Леонтович. I для розмови бракувало часу.

В саду цвiли фруктовi дерева, i крiзь вiдчиненi вiкна до великої їдальнi доносив теплий вiтрець ледве чутнi пахощi. Немовби починалась зима, а на полях сходила квасоля й зеленiли свiжi вруна пшеницi.

– Михайла Михайловича, – промовив раптом поза темою загальної розмови Горький, – у такi днi не заманиш на вiллу… У нього в Чернiговi зараз мороз, снiг його дiм замiтає, а тут вiн сам для себе власними руками мандарини зриває з дерева… Я його знаю – йому аби сонце та квiти… Та ось вiн i сам, здається… Нарештi…

I справдi, через хвилину повз вiдчиненi дверi їдальнi до своєї кiмнати намагався непомiтно пройти з оберемком квiтiв Михайло Михайлович. Але в їдальнi зашумiли, i пiд загальний гомiн i дружнiй смiх вiн примушений був увiйти. Спинився нерiшуче, та Олексiй Максимович уже обняв його за плечi, пiдводив ближче до стола.

Коцюбинський нiяково усмiхнувся, виблискуючи своїми глибокими очима. Вiн зараз скидався на молоду: в руках квiти, в петельках i кишенях квiти i букети якогось невiдомого листя. А через плече гiрлянда особливо рiдкiсного виду плюща, зiрваного десь серед скель.

– Чудових квiтiв принiс нам Михайло Михайлович, – жартував Олексiй Максимович. Та Коцюбинський стурбовано дивився на присутнiх. Вiн розумiв: Горький жартує, але все ж тепер доведеться дарувати частину квiтiв, а йому шкода їх… Тут на кожному кроцi його оточували квiти, а йому все здавалося їх мало.

Зате й знавець квiтiв i взагалi ботанiки був неабиякий.

Вiн раптом i собi захопився загальними веселощами. I, жартуючи з своєї скупостi, частину квiтiв розкладав на столi, а найрiдкiснiшi вiдкладав для себе.

– Дивiться, Михаиле Михайловичу, вас тут, на островi, вважатимуть за рознощика квiтiв… – жартував Горький.

Коцюбинський на одну мить зробився серйозним. пильно подивився на Горького й вiдповiв:

– Це було б чудесно…

Потiм знову перейшов на жарти i розсмiшив усiх, розповiвши про iнцидент на селi, що трапився з ним кiлька годин тому, коли якась стара селянка прийняла його за приїжджого ксьондза i все намагалася поцiлувати руку.

Коцюбинський був здивований:

– Головне, прийняла за ксьондза…

– I не без пiдстави, – знову жартував Олексiй Максимович, натякаючи на занадто суворий для капрiйської спеки одяг з комiрцем та галстуком i тонзуру Коцюбинського.

– Чекайте ж тепер, – загрожував Коцюбинський,– я пошлю її до вас, вона й вас прийме за духовну особу, проповiдника абощо…

Горький посварився на свого друга за його жарт пальцем.

А Коцюбинський тимчасом розповiдав щось iнше. Вiн умiв, коли бажав, примусити присутнiх слухати i веселитися. Тiльки дружина Горького Марiя Федорiвна докiрливо хитала головою.

– Ось напишу я, Михаиле Михайловичу, листа Вiрi Iустинiвнi про всi вашi штуки i про те, як ви тут дряпаєтесь по горах замiсть лiкування i вiдпочинку… Будете мати вiд неї патерностер… Зрештою, чому не сiдаєте обiдати?..

Коцюбинський забрав вiдкладенi для себе квiти i пiшов переодягатися до обiду.

Горький чекав його сам. Iншi розiйшлися. В цьому будиночку жив тiльки Коцюбинський, та ще була тут їдальня, куди приходила обiдати вся родина Горьких. В садку був ще один, бiльший, будинок, де й жили великою родиною Пєшкови. Перед дванадцятим листопада Коцюбинський приїхав на острiв, i Олексiй Максимович, що давно запрошував його на Капрi, не пустив його нiкуди вiд себе.

Тепер у Михайла Михайловича була гарна, навiть розкiшна кiмната з скляними дверима i балконом на море. Сонце цiлими днями не покидало його веселої кiмнати, обставленої бiлими меблями, з картинами, фарфором i трьома електричними лампами, що добре забезпечували нiчну роботу. Навiть телефон був. Щоправда, Михайло Михайлович його iгнорував, навiть не дивквся на нього, щоб нiщо не нагадувало йому метушливого службового життя.

Вiн рясно заквiтчував свою кiмнату, дбаючи, щоб завжди були свiжi i гарнi квiти, йому допомагав садiвник, що кожного дня приносив зо два букети чудесних iрисiв i гроянд, а Михайло Михайлович дiставав у мiстi або й сам добував у околицях диких нарцисiв, альпiйських фiалок чи й цiлу гiлочку розквiтлого десь у затишку мирта.

Буваючи в свiтлiй кiмнатi Коцюбинського, Олексiй Максимович завжди жартував, називав її кiмнатою молодої, що вже зовсiм зiбралася до шлюбу.

Звичайно по обiдi читали газети. Коцюбинський запропонував перейти на веранду. Теплий вiтер з Єгипту ледве торкався тоненьких гiлок на деревах. Було понад двадцять градусiв тепла. Ще квiтнув золотом понад морем буйний дрок, а бiля самої веранди струмувала солодким духом раптом розквiтла яблуня. Природа тихо-трiумфувала: була зима, а вона не зiв'яла i немов боролася з своїм загином.

– Вчора в Парижi,– промовив Горький,– вiдбувся похорон Поля Лафарга i дружини його Лаури – дочки Маркса.

– Я ще не читав,– вiдповiв Коцюбинський i простягнув руку до стола з газетами.

Олексiй Максимович хвилину подумав, неначе вражений своїми ж словами. Обличчя його похмурнiло. Слова зробилися ще повiльнiшими й важчими.

– Так помирати люди не звикли… Є в цiй загибелi щось прекрасне, горде, справдi людське, а не рабське… – схвильовано промовив вiн.

Коцюбинський прочитав повiдомлення про похорон i замислився.

– Ось, Михаиле Михайловичу, людина прожила сiмдесят рокiв – вiк, який вона вважала межею людської дiяльностi. Людина не звикла, щоб хтось iнший, а не вона сама, вiдав її життям. Людина мала за своїми плечима бiльш як пiвстолiття боротьби. Вона могла стерпiти. багато, але не могла i не хотiла вiдчувати, як падають її сили i в'яне життя. Не доля, не фатум, а вона сама розпорядилася собою.

– Смерть треба перемогти, – немов продовжуючи свої думки, говорив Коцюбинський. – Помре багато мiльйонiв людей, змiниться не одне поколiння, але, зрештою, сила людського розуму переможе смерть. Смерть зробиться нашим вольовим актом. Ми йтимемо в небуття так же свiдомо, як лягаємо спати. Це й буде перемогою над смеотю. Менi здається, саме такою смертю закiнчили Лафарги. Коли люди усвiдомлять цiну життя, збагнуть його красу й вiдчують насолоду вiд роботи й боротьби, тодi буде переможена смерть.

– Думаю, Михаиле Михайловичу, що паризький комунар Поль Лафарг чудесно розумiв красу i цiну життя…

– О! – тiльки й змiг вигукнути Коцюбинський.

– Торiк, через кiлька днiв пiсля вашого вiд'їзду з Капрi, ми вiтали в себе несподiваного гостя – Ленiна. Вiн госiював тут кiлька днiв. Володимир Iллiч був особисто давно знайомий з Полем Лафаргом i дочкою Маркса. Тодi ж вiн багато розповiдав менi про нього. Адже Лдфарг був найстарiший i один з найвидатнiших борцiв за демократiю у Францiї. З iдеями демократiї вiн зв'язав усе своє життя. Я пам'ятаю, Володимир Iллiч надзвичайно захоплено розповiдав про нього. Адже Лафарг не тiльки бився на барикадах Комуни, але й пiсля перемоги контрреволюцiї понад тридцять рокiв боровся за iдеї соцiалiзму. I помер романтично, як справжнiй борець i герой…

Коцюбинський раптом пожвавiшав, очi його заблищали, немов якась несподiвана думка запалила їх.

– Я думаю, Олексiю Максимовичу, про те, що демократiя завжди романтична. Адже романтизм – найбiльш людський настрiй. Вiн звеличує добрi начала i цим свiдчить, як гаряче людство прагне добра. Добре було б видавати такий лiтопис, записувати в ньому все, що зроблено для людського добра. Хiба не корисна була б ця рiч для демократi?.. А особливо потрiбно це на нашiй, Олексiю Максимовичу, багькiвщинi.

– Е-е… Михаиле Михайловичу, мiй дорогий, на батькiвщинi нашiй можна з бiльшим успiхом видавати лiтопис свинцевих мерзот… До речi, це було б дуже корисно… А з добрими дiлами треба ховатися, щоб вас не пiймали та не повели на прогулянку по Володимирському тракту… Ось видавали бiльшовики «Мысль», легально, для широких мас приступно. Хорошi люди керували журналом. Огь вам i правда i добрi дiла знайшли свiй лiтопис. Ну, а на п'ятому номерi кiлька мiсяцiв тому мiнiстр внутрiшнiх справ i прихлопнув усю цю добру справу.. Будемо замiсть цього новий журнал видавати «Просвещение», з лiтературно-художнiм вiддiлом. Ленiн менi цей вiддiл доручив редагувати. Є у вас, Михаиле Михайловичу, прекраснi речi… Ось омiркуйте i, якщо забажаєте друкуватися в нас, давайте… Вас друкуватимемо охоче.

Коцюбинський вiдразу заходився мiркувати вголос. що вiн мiг би дати для друку в новому журналi.

В цю хвилину Горького покликали: прийшов якийсь гiсть.

Михайло Михайлович залишився сам з своїми думками. Вже який раз Олексiй Максимович розповiдає йому про Ленiна, та й вiд iнших, якi оточували тут Горького, вiн не раз чув про цю людину. Коли б торiк вiн виїхав з Капрi хоч би на два днi пiзнiше, вiн побачив би тут, на вiллi Горького, самого Ленiна, може, зустрiвся б з ним, розмовляв, йому є про що говорити з цiєю людиною, твори якої допомагають йому писати правдиво. Нi, вiн нiколи не забуде, як книжка Ленiна, звернена до сiльської бiдноти, дiйшла й до серця українського письменника.

Вранцi знову прийшов Леонтович, щоб забрати його на прогулянку. Сiсти за роботу знову не щастило.

Леонтович був знайомий Коцюбинського з Києва. Тiльки для розваги вiн поїхав у закордонну подорож. Будучи небожем мiльйонера Симиренка i маючи власнi маєтки i сейф з акцiями, вiн не думав про те, що люди, подiбнi вiдомому письменниковi Коцюбинському, i на курортi мусять не забувати про роботу. Близький через рiд своєї дружини Юлiї Лесевич до кiл громадських дiячiв, Леонтович був не вiд того, щоб i собi зажити глави серед культурного свiту. Вiн потроху у вiльний час брав участь у громадському життi, головне своїми грошима, пробував свої сили у лiтературi i плекав мрiю спокiйно прожити все своє життя лiберальним паном.

Приїхавши на Капрi, Леонтович штурмував Коцюбинського листами, щоб той швидше приїздив туди, бо самому, мовляв, не дуже весело. Михайло Михайлович не поспiшав. Вiн збирався тiкати на пiвдень вiд суворої чернiгiвської зими i тому тiльки наприкiнцi листопада вибрався з дому Все ж застав ще на Капрi Леонтовича i переконався, що доведеться кiлька днiв змарнувати на прогулянки з своїм знайомим, якому вiн в силу обставин був дечим зобов'язаний на Українi. А проте першi днi й не слiд було сiдати за роботу.

Коли проходили по садку, у вiкнi вiлли з'явилася широкоплеча постать Олексiя Максимовича. Розтягуючи слова, незадоволено i повчально вiн промовив:

– Не ходили б по горах… Зовсiм зiпсуєте собi серце. Михайло Михайлович засмiявся.

– Не буду, Олексiю Максимовичу, не буду… Хоча втома моя вже зникає i менi хочеться в Анакапрi. А сьогоднi погуляємо трохи над морем, човна вiзьмемо.

По дорозi, далеко попереду, вони побачили двох жiнок, теж приїжджих, що були знайомi Леонтовичу i бажали познайомитися з Коцюбинським. Вони були зайвi, i чоловiки звернули на iншу дорогу, щоб не зустрiтися з ними, хоча жiнки вже й бачили їх. Леонтович другого дня вранцi виїздив на батькiвщину i в нього були справи до Коцюбинського.

В розмовах з Леонтовичем Коцюбинському доводилось бути майже дипломатом, стежити за кожним своїм словом, наперед його обмiрковувати, уникати зайвої щиростi i водночас бути цiлком правдивим. Вiн признавався собi, що не звик тримати себе в такому режимi.

Кiлька рокiв тому, коли Коцюбинський повернувся з маєтку Чикаленка, де вiдпочивав на запрошення хазяїна, Леонтович настирливо запрошував його до себе в маєток на Полтавщинi. Але вiн поклав собi за принцип не погоджуватися бiльше нiколи на подiбну гостину i вiдмовився. Вiдмовлятись довелося листовно, i вiн зiпсував собi день, мiркуючи над дипломатичною фразою вiдповiдi i посилаючи сам себе до бiса за свою надмiрну делiкатнiсть. Приводу для рiзкої розмови не траплялося. I навiть, навпаки, Леонтович уживав усiх заходiв, щоб заслужити прихильнiсть Коцюбинського, i завжди, коли гурт друзiв Михайла Михайловича робив йому якусь важливу послугу, Леонтович умiв завжди докласти до цього й своїх рук…

Весляр – бородатий капрiєць, з бронзовим сухим обличчям, в панамi i босий – налягає на весла. Затока злегка брижиться вiд теплого пiвденного вiтру. Сонце пече в обличчя, але спеки немає.

– Олексiй Максимович влаштовує для мене велику пескару… Це буде чудово! Ми, з України, не бачили нiчого подiбного.

Весляр дужче налягає на весла, i на його оголених литках надимаються вузлуватi жили. Леонтович мовчить. Сьогоднi в нього поганий настрiй. Обличчя його напружене i зосереджене. Хвиля хльоскає в човен, i вiн сковзається по нiй легко i грацiозно. В капрiйця – спокiйне, суворе обличчя, а постать, руки i ноги напруженi, зiбранi для пружного й дужого руху. Михайло Михайлович раз у раз кидає на нього погляд, немов вивчає його рухи.

Нарештi Леонтович зважується:

– Я так i не маю,– говорить вiн, немов продовжує вчорашнi i позавчорашнi розмови, – вiдповiдi вiд вас, Михаиле Михайловичу: що ж робити менi – писати чи кинути?..

Вiн сподiвається, що Коцюбинський вiдразу ж обуриться з його вагань i гаряче почне його вмовляти продовжувати роботу. Коли ж Михайло Михайлович остаточно розчарований в його творчих перспективах, то вiн, звичайно, зробить паузу, подумає i стиха почне говорити, що, мовляв, звичайно, Українi бракує письменникiв i т. д. Поставивши своє запитання, Леонтович чекає мить, другу, але тепер почуває, себе легше.

Коцюбинський мовчки дивиться на весляра. Тепер човен ледве рухається за хвилею. Капрiєць смалить люльку i мугиче собi якийсь мотив. Немає й слiду його чудового напруження. Леонтович чекає. Михайло Михайлович витримує достатню паузу i починає говорити про те, що українському народовi бракує письменникiв…

А втiм, вони зовсiм не посварились i навiть не сперечалися. Леонтович був багач i спадкоємець мiльйонера. Але тут мова йшла не про капiтал, а про художню якiсть, а вiн був на островi досить, щоб побачити, якою повагою й авторитетом користується навiть мiж чужими людьми, серед яких є лiтератори з свiтовим iм'ям, його чернiгiвський земляк. Дискутувати вiн не хотiв ще й тому, що боявся, щоб Коцюбинський не почав радити йому писати про революцiйний рух, як це робить вiн сам. Вiн же заперечувати подiбних порад не мiг би, але не мiг би й пристати на них, бо ж внаслiдок заворушень на селi вiн уже не раз мав величезнi збитки, та й вiд страйкарiв на цукроварнi зиск був не кращий… Бог з ним, з тим революцiйним рухом… дасть бог, вiн ширитиметься тiльки в межах лiтератури…

Потiм, уже на березi, в кав'ярнi над самим морем, пригубивши келих з прохолодним напоєм, Леонтович сказав:

– В Чернiговi зараз, певне, завiрюха… А потiм подумав i додав:

– Давно вам слiд покинути Чернiгiв… Ми б допомогли вам влаштуватися добре в Києвi…

Михайло Михайлович думав, що вiдповiсти, його врятували дами, знайомi Леонтовича. Вони з'явилися бiля їх стола, i Леонтович мусив запросити їх до компанiї. Розмова вмить пiшла в iншому напрямi. Дами скаржилися, що їхнi чоловiки все частують їх телеграмами з Росiї i вiдкладають через рiзнi справи свiй приїзд.

Потiм хвалилися своїм успiхом: всесвiтньовiдомий рибалка-красунь Спадаро сьогоднi катав їх на човнi i вони навiть матимуть його фотографiї…

Довiдавшись, що Коцюбинський любить квiти, вони голосно зрадiли i пообiцяли принести йому найкращих капрiйських квiтiв, чим мало не перелякали Михайла Михайловича. Вiн сподiвався пiсля завтрашнього вiд'їзду Леонтовича почати напiвзатворницьке життя в своїй кiмнатi. Але все ж Коцюбинський був задоволений з прогулянки. Був чудовий день, дами без угаву цокотiли i немов становили бар'єр мiж ним i Леоптовичем, який багато про що хотiв би говорити з Коцюбинським, але при стороннiх людях не мiг. А крiм того й безперестанку мусив вiдповiдати на запитання дам. Вiн трохи нервувався, i одна з дам зауважила:

– Володимир Миколайович сьогоднi не в гуморi.

З прогулянки Михайло Михайлович повертався в пiднесеному настрої. Вiн не мiг без смiху згадати знайомих дам Леонтовича, якому вони, самi про те не знаючи, псували останнi години перебування на островi.

«Так тобi й треба,– думав собi Коцюбинський,– пильнуй своїх акцiй та маєткiв i не пнися в громадськi дiячi i митцi…»

В той же день Коцюбинський написав листа дружинi i просив якнайшвидше надiслати закладну Леонтовичу. В нього були давнi борги, яких вiн i досi не спромiгся повернути.

Часто вечорами збиралися в Горького. Приходили Прахови, Бунiн з своєю вродливою дружиною, Ганнейзер, зрiдка П'ятницький. Звичайно, бували й iншi, що часто приїздили сюди, щоб побачитися з Горьким, Одного разу приїхала навiть цiла велика делегацiя вчителiв. Михайло Михайлович знайшов серед них людей з України. Цi люди добре знали його твори, але особисто нiколи його не бачили i не сподiвались зустрiти свого улюбленого письменника на Капрi.

Прибула новина – «Сашка Жигулев», роман Леонiда Андреева, модного i винятково популярного письменника в тi роки. Вирiшили читати разом. Сходилися в Горького у вiтальнi i читали по черзi. Але роман нiкому не сподобався.

– Слабко… Погано, наспiх зроблено… – висловив думку Коцюбинський, – Андреев продовжує давати недоноски.

З ним погодилися. Тут андрєєвщина нiколи не була в пошанi. Новi оповiдання Бунiна, прочитанi автором, були приємнi. Сподобалася «Хорошая жизнь».

Часто сходилось цiкаве коло лiтераторiв i читалися свiжi художнi твори. Два вечори читав Олексiй Максимович, i Коцюбинський писав до дружини захопленi вiдгуки про цi вечори. На острiв приїздила i лiтературна молодь. Слухали й її. Приїздили видатнi лiтератори, надходили газети, журнали i всi книжковi новини. Часто пiзньої ночi, коли небагато залишалося вже й до свiтанку, Михайло Михайлович, хоч переживав часто безсоннi «нiчницi», виходив у садок i бачив у вiкнах кабiнету Горького тьмяне зеленаве свiтло. Олексiй Максимович перечитував гори газет, книжок i творiв, надiсланих йому молодими авторами з усiєї далекої Росiї.

Острiв збирався святкувати рiздво. Знайомi посилали один одному подарунки, квiти. В Горького, якого добре знали капрiйцi, всi столи були заставленi подарунками – вином у великих i малих пляшках, фруктами, квiтами, оксамитом мiсцевого гаптування, вишиваними ляльками, перснями, пiдсвiчниками, серветками i т. п. Коцюбинський засумував за рiздвяними українськими ночами. Вiн теж одержав вiд якихось невiдомих людей чудовий букет троянд i фiалок. Невiдомi люди поздоровляли його. Напередоднi рiздва вночi на вiллi зiйшовся постiйний гурток знайомих. Пiшли гуляти по мiсту. Михайло Михайлович писав про цю прогулянку своїм близьким до Чернiгова:

«Нiч тиха, зоряна, тепла, святочна нiч. В костьолi повно людей, шiсть ксьондзiв ревуть, органи грають опернi мотиви, а серед богомольної публiки в церквi бiгають маленькi собачки та вичiсують блiх. Вже як. ми йшли до церкви, гори трiщали вiд петард, якi щохвилини вибухали вогнем. Тепер на самому порозi церкви стрiляли петарди, i дим од них влiтав до церкви i мiшався з димом кадильниць. По дванадцятiй служба в церквi скiнчилась, i публiка висипала на площу… I тут тiльки почався справжнiй парад. Хлопцi почали пускати петарди i всякi трiскучi вогнi. Летить така петарда в повiтрi, трiскає над головою i, окружившись вогнем, наче золотими кучерями, падає на землю, крутиться i стрiляє, наче з рушницi. Дiти бiжать на вогонь, топчуть його ногами, лiзуть у саме пекло – а над ними летять уже сотнi петард i стрiляють мiж публiкою так, що лякають жiнок, та й чоловiки тiкають. Дим устилає площу, вона вся в вогнях, дихати нiчим i гвалт стоїть неможливий. Вже не сотнi, а тисячi, може, петард вибухають у повiтрi. А пiд ногами, серед вогню i диму, мелькають тiльки чорнi силуети дiтей – здається, що то не забава, а справжня вiйна. Усi веселi, щасливi, у мужчин в петельках квiтки, а дами з букетами. Збоку чуєш серед неможливого гвалту якийсь безпорадний голос росiйського обивателя; «Ах, боже мой! и ни одного городового».

Така забава триває цiлу годину. Трiщить площа, стрiляють гори, а зорi над ними такi великi, наче ракети. Врештi з вузенької вулички, з склепiння, як з катакомби, показалася процесiя: цiлий ряд лiхтарень на довгих палках, за ними йдуть «дзампаньяри» (пастухи з Абруцци) i грають стару, як християнство, пастораль-новену на своїх старовинних iнструментах – козi i дерев'яних дудах. На ногах постоли, високо по нозi перев'язанi ремiнням, чорнi плащi, голови без брилiв i сухi, суворi обличчя. За ними маленький кучерявий хлопчик несе повний квiток кошичок, а в ньому лежить гола дитинка – Христос, звичайна лялька. Над хлопчиком несуть круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою, а далi з спiвом iде публiка.

Переходять через площу, серед диму i трiску петард, i щезають у церквi. За пiвгодини з другої вулички виходить ще одна, бiльша, процесiя, з лiхтарями, свiчками, музикою й спiвом – i тiльки та рiзниця, що Христа несе не хлопчик, а найстарiший на Капрi столяр, що грає роль Иосифа. Ну, думаю, добрi порядки: тут цiєї ночi дiва Марiя народила двiйню. Але ходжу за процесiєю по вулицях, i менi весело. Думаєш: яка це все старовина, старiша ще за самого Христа… Колись люди носили отак iдолiв, потiм Христа. I почуваєш себе одною з ланок великого кiльця людського життя».

Вдень на вiллу з'явилися музиканти: високий, сухий перукар, крамар, рибалка й одноокий вiзник. Вони прийшли в гостi до Горького. Мелодiї їх квартету добру годину невгавали на вiллi. Пили вино, спiвали, потiм грали й спiвали.

Новий рiк зустрiчали в Горького. Читали новi твори. О дванадцятiй годинi пили шипуче вино й поздоровляли один одного. Олексiй Максимович обiймав Коцюбинського й бажав йому нового року, повного щастя по вiнця. Михайло Михайлович був зворушений. Вiн бажав бодай ще один раз приїхати сюди, на цю гостинну вiллу, i не був певен, що йому пощастить… Раз у раз бiльшого ремонту вимагало його серце, по-старому не розв'язанi залишалися життьовi вузли i немов нiчого не яснiло в його чернiгiвськiй самотностi…

В кишенi лежав свiжий лист вiд Марини з такими ж побажаннями, якi чув вiн допiру за столом. Вiд листа немов струмувало тепло i невидне для iнших промiння.

Вранцi вiн писав їй:

«Доброго ранку, моя люба. Цiлую. Я зараз побачив тебе так яскраво, до iлюзiї. Ранок. Ти допiру встала i йдеш до їдальнi в бiлiй ранковiй блузi. Ти така свiжа, рожева вiд сну. Дивишся на мене тим особливим твоїм поглядом, що так чарує мене, i пiдставляєш обличчя для поцiлунку. Нам весело. В менi так i спiває щастя.

Як я тебе люблю, який я щасливий, що ти моя, довгождана, єдина, сильна i хороша любов моя».

Такою вона була увi снi. Потiм вiн думав про її листи, то бадьорi, повнi надiй, то пройнятi сумом I безпораднiстю. I розумiв одно: в неї багато бажань i почуттiв, та мало сили i життьової науки.

Часто Олексiй Максимович заходив до Коцюбинського, i вони разом iшли гуляти по острову. Вiдвiдували знайомих, прогулювались човном по затоцi, ходили берегом i збирали квiти. Iнодi в словах Михайла Михайловича, що був здебiльшого веселий. Горький ловив вiдтiнок суму i пригнiченостi.

Якось, гуляючи на березi, вони дивились на рибалок. що метушилися бiля волокiв. Михайло Михайлович був веселий i балакучий. Вiн навiть виглядав здоровiшим i. здавалося, не мав на що скаржитися. Пiдiйшли ближче до рибалок, що голосно гомонiли мiж собою. Здалеку, з другого гурту рибалок, пролунав одинокий вигук, що повторився кiлька разiв. Коцюбинський перестав розмовляти i почав прислухатися. Вигуки припинилися, а вiн все ще стояв на мiсцi i чогось чекав. Потiм вони пiшли далi, але Коцюбинський мовчав i щось обмiрко вував.

– Я знаю, Михайле Михайловичу,– промовив Горький,– ви почули в мовi рибалок слово, що нагадало вам подiбне ж українське слово, i тепер ви над цим думаєте…

– Так,вiдповiв той,– я це почув… Чудно… Воно нагадало менi про український степ…

Потiм усю дорогу вiн бiльше мовчав i був зосереджений та замкнений. Олексiй Максимович розумiв: його друг раптом засумував за своєю Україною…

Тепер Олексiй Максимович ще частiше заходив до кiмнати Коцюбинського, запрошував його до себе. Вони розповiдали один одному докладнi плани своїх творiв, над якими почали працювати.

Щоб розважити приятеля, Олексiй Максимович влаштував для нього велику пескару – рибну ловлю на морi.

Вночi рибалки вивезли в затоку довгу – кiлометрiв: на шiсть – линву з гачками i закинули її глибоко в воду. Раннiм ранком три величезнi баркаси й з десятеро рибалок уже чекали бiля берега на Горького й Коцюбинського. З ними прийшов ще дехто iз знайомих чоловiкiв, запрошених на пескару. Вiдпливли на море до закинутої линви. Михайло Михайлович, якого Горький ше в попереднiй його приїзд на Капрi навчив ловити рибу, полюбив рибальство, i тепер захоплено i нетерпляче метушився бiля кiнця линви, бажаючи швидше її пiдiймати.

Лише розвиднялось, i сонце ще не вставало з-за гiр

Море лежало спокiйне й покiрне. Ранкова прохолода бадьорила тiло. Олексiй Максимович пiдiйшов до линви, торкнувся її рукою i, глянувши на Коцюбинського i дужих рибалок, засмiявся. Всiм стало весело. Рибалки почали перекидатися жартами.

Рушили, i жарти враз припинились. Не легкою справою було тягнути товсту намоклу линву. Коцюбинський i Горький та все їх товариство допомагали рибалкам тягнути. Спочатку здiймали з гачкiв летючих риб, їжакiв, морських зiрок. Та ось витягли величезного, довшого за людину, морського вугра. Вiн вигинається гадюкою, нiяк не дається в руки. його б'ють по головi залiзним шворнем, вiн вмить в'яне й потрапляє на купу риби в човнi. Дедалi рiзноманiтнiша й багатша на форми i колiр з'являється на гачках риба, Коцюбинський вражений багатством i дивовижнiстю її форм. Вiн швидше втомлюється, нiж устигає її розглядiти. I навiть уже досвiдчений на пескарi Олексiй Максимович з комiчною серйознiстю копається в риб'ячiй купi i задумливо хитає головою.

Цiлими годинами пiдiймають з дна довжелезну линву – i на поверхню виринаюгь з морської безоднi невеличкi одчайдушнi акули, спалахує дивним вогнем своєї луски риба-чорт, вугрi, летюча риба i сила iншої, невiдомої багатьом присутнiм риби. Минає година за годиною, а линвi немає кiнця. Михайло Михайлович i Олексiй Максимович поступаються мiсцем рибалкам I стають осторонь, щоб трохи вiдпочити. I вчасно. В цю мить линва рветься, i серед рибалок зчиняється метушня. Пiймалось щось таке велике, що порвало й снасть. Швидко сновигає по водi човен i справа налагоджується. З великим трудом на поверхню моря витягають велику, понад два метри, акулу. Вона виривається, як скажена, i намагається перекинути човен. Починається боротьба. Рибалки смiливо накидаються на неї, б'ють її обухом i залiзом. Приголомшити її не щастить. Вона б'ється в водi, i бризки спiненого моря летять на людей у човнi. Акула важко дихає широчезною пащекою з трьома рядами зубiв, а її яскравозеленi очi свiтяться ненавистю до людей. Очi привертають увагу Коцюбинського. Вони без зiниць, глибокi, свiтяться як самоцвiти. Йому спадає на думку, що жахливим сяйвом очей хижак примушує свою жертву в темних глибинах моря застигати на мiсцi. Певне, вона важить пудiв з десять, i сила її величезна. Десятеро рибалок не можуть з нею впоратися. Все ж її обплутують канатом, прив'язують до човна, i знесилений хижак пливе за човном.

Коцюбинський збоку дивиться на Горького. В Олексiя Максимовича збуджене обличчя, вiн оглядається на Коцюбинського i якось полегшено беззвучно смiється. I лише тепер помiчає Михайло Михайлович, що вся ця коротка i напружена боротьба пройшла серед цiлковитого мовчання, властивого тiльки безмежнiй ненавистi.

Закiнчили витягати линву тiльки через шiсть годин. Заїхали до печери в скелях над морем. Втоми не вiдчувалося. Снiданок у печерi, з вином i пiснями, з жартами i танцями рибалок. Олексiй Максимович жартома називав сьогоднiшню пескару воєнним походом, що закiнчився щасливо, i ворог зв'язаний пливе за кормою переможцiв.

Тiльки надвечiр повернулись додому.

День залишив по собi в Михайла Михайловича яскравi, незабутнi враження.

Ввечерi за обiдом їли м'ясо акули i вугрiв. Прийшли ще знайомi. Знову згадували пескару i чудесний день на морi. Розходились о дванадцятiй, Михайло Михайлович дякував Горькому, а Олексiй Максимович, обiймаючи приятеля за плечi, своїм приваблюючим ласкавим баском говорив:

– Акулу не забули, Михаиле Михайловичу… Як виверталася, проклята… Витягли, зв'язали…

Несказанно глибоке небо розкинулося над затокою i струмувало над нею самоцвiтне, зоряне сяйво. Накинувши наопашки пальто, Михайло Михайлович довго й самiтно ходив по садку вiлли. Цвiв мигдаль. Коцюбинський нахилив до обличчя всiянi квiтами гiлки i довго не мiг вiдiрватися вiд них.

Потiм кiлька годин з насолодою працював за своїм столом.

А з дому йому надходили листи, короткi i недоговоренi. Дiтей Коцюбинський любив i завжди пiклувався за них, за слiпу непрацездатню матiр i кволу улюблену сестру Лiдiю. Рiдко бувало, щоб у родинi хтось не захворiв, особливо зимою. Вiн просив писати частiше i докладнiше про всiх. З педантичною ретельнiстю вiн вчитувався в листи дружини. Щось було в них неясне, наче приховане. Несподiвано вiн вiдкрив, що написанi до нього листи по кiлька днiв не здавалися на пошту. Нервувало його й те, що дружина в листах домагалася вiд нього докладного звiту про його знайомих i про його розпорядок часу. З його листiв дружина була неза-доволена, часто вважала їх кумедними i, не вагаючись, глузувала з них у своїх листах. Михайло Михайлович був стриманий. Вiн знав, що Вiра Iустинiвна часто пише своєму давньому приятелевi Василевському, але з делiкатностi в листах не висловлював свого невдоволення з цього. Вiд'їжджаючи на Капрi, просив тiльки, щоб не возила дiтей у свята в гостi на хутiр Василевського. Вiн не хотiв, щоб вони були з ним знайомi.

Вiн знав, що його дружина була знайома з Василевським бiльш як двадцять рокiв тому. Знав, що Василевський ще тодi був безiямно закоханий у Вiру Iустинiвну, але не мав сили i змоги порвати свiй невдалий шлюб з дочкою одного свого приятеля. Пiсля одруження Вiри Iустинiвни Василевський немовби нiчим уже не виявляв своїх почуттiв до неї. В нього були дiти, маєтки, клопоти. Потiм щось змiнилося в їх стосунках.

Коцюбинський не пам'ятає, коли саме вперше вiн довiдався про їх взаємне листування. Вiн зневажав цього панка i жодного разу не поцiкавився змiстом його листiв. Василевський мав маєток недалеко вiд Чернiгова i, коли приїздив до мiста, вiдвiдував родину Коцюбинських. Михайло Михайлович майже нiколи не виходив пiд час вiзиту цiєї людини з свого кабiнету. Тепер – вiн був певен – Василевський частiше буває в Чернiговi i вiльнiше почуває себе в гостинi на Сiверянськiй, 3.

Невеселi думки. Прикро i жалко дiтей. Посилаючи листи, вiн починав i закiнчував їх звичайно трафаретом буденних листiв чоловiка до дружини.

Зате нещодавно вiн дiстав листа вiд гуртка чернiгiвських юнакiв-семiнаристiв i вiдпочивав, читаючи рядки, сповненi любовi до нього. Адже не забули!.. Це були тi, що завжди приходили до нього на його лiтературнi «понедiлки». Але були й незнайомi пiдписи – це його новi, ще незнайомi друзi.

Iван Бунiн пообiцяв читати свою нову повiсть «Суходол». В кiмнатi Коцюбинського зiйшовся постiйний горьковський гурток. Бунiн читав довго, майже без перерв. Жахлива повiсть вимирання й дегенерацiї цiлого класу, колись повновладного i квiтучого, поставала в уявi всiх.

Потiм засперечалися. Не погоджувались, що для мужика панська садиба – зруйнована чи квiтуча – рiдна, що любить вiн її, хоч вона й була його безталанням.

– Не погоджуюсь я, Iване Олексiйовичу,– промовляв Горький, що був на два роки старший за Бунiна,– не бувало того, щоб мужиковi була солодка панська неволя. У вас усе це Русь, а вона не одна, не єдина i не iдилiчна… Та й загинула дворянська Русь зовсiм не тому, що в людях кров була зiпсута, вироджувалася… Це тiльки було наслiдком, а не причиною…

Не погоджувався з автором i Коцюбинський, хоч i був пiд враженням художньо написаної речi. Вiн i висловився так, як думав, i навiть для пiдтвердження своїх думок згадав про селянськi повстання, скерованi насамперед проти панiв.

Бунiн не мiг нiчого заперечувати, але дворянська садиба була його покинутим батькiвським вогнищем, i вiн не мiг i не хотiв перемагати свого почуття до неї.

Другого дня на прогулянцi Олексiй Максимович запитав Коцюбинського:

– Не хвалився Iван Олексiйович – знайомий вiн з вашою «Fata morgana»?

– Не знаю.

– Треба йому обов'язково порадити прочитати.

– Нащо?

– А щоб примусити його вiдчути свiй «Суходол» принципiально iнакше, зовсiм з iншої точки зору…

– У нього зовсiм iнша доба. Нашi повiстi роздiляє цiлих пiвстолiття.

– Е-е… Михаиле Михайловичу, це не мае значения… Адже Бунiн вiрить в iснування якогось руського духу, властивого i помiщику, i холопу… А духи – безсмертнi. Конче треба порекомендувати Iвановi Олексiйовичу – нехай прочитає… До речi, там у вас є й панич – Льольо, зовсiм несуходольський тип, хоча кров у нього та сама, дворянська… Корисно було б для нього ознайомитися.

Горький якось незадоволено махнув рукою, похитав головою, прицмокнув сам до себе i довго мовчав.

Йшли кам'янистою стежкою над самим морем. Вiд сонця аж до їх нiг простягся мерехтливий сонячний шлях. Вiн пересувався разом з ними, немов сонце кликало до себе.

Потiм вiдпочивали серед купи розкиданого камiння. Тихо говорив Горький. Михайло Михайлович мовчки дивився на пiвдень. Звiдти, з сонячної Африки, сироко приносив спеку i думки про країну бiлих пiскiв i чорних людей. Хвиля плеще в скелi Pikola Marinanote 1 i лащиться бiля його нiг. Вiн думає про те, що, може, ця хвиля мила ноги араба i тепер шумить тут, вiтаючи його.